Січень

Улас Самчук

4 січня. Ось вже четвертий день нового, «мирного» року, а я все не знайду часу відмітити це у моєму нотатнику. Наш новий рік почався старими клопотами. Нас з Костюками виселено з нашого паршивого приміщення до ще паршивішого, наші кімнати забрано під канцелярію табору. Радуйся і веселися! Дерев’яний барачок, цалеві стінки, десять родин. Сидиш і чуєш весь барак.

З цього приводу, я виповів війну таборовому начальству, написав довгого і відповідно розпачливого листа до єпископа, але це, розуміється, горох об стіну, а мені залишається тільки відомий «жаль до нашого громадянства» і настирливе питання, який злобний дідько напутав мене влізти до цього «бізнесу» і наробити собі стільки халепи. А це значить – «ізиді вон і сотвори благо». Здається, воно так і станеться.

6 січня. Перед роком, з ночі шостого на сьоме цього місяця, ми з Танею виконали епічну подорож з Люндебургу біля Відня до Берліну, яку не легко забути. Берлін весь в руїнах, притрушений злегка порошею і моторошно безрадний. І потрапили ми одразу, спочатку на спільний Свят-Вечір, де було чимало наших видатних громадян, а опісля під зливу сирен, які загнали нас до бункеру, де ми дві години прислухалися до вибухів бомб англійських «шнельмоскіто». Такі то спогади.

Але все таки, це вже лиш спогади. Минули довгі роки довгої війни і минув той останній, аґоністичний, що звершив цю грізну дію. Історія народів і епох напевно занесе його до своїх аналів червоними літерами на видному місці, а тому й ми, що це пережили, позначені печаттю духа цього хворого времені і залишимось у списках свідків для нащадків, що прийдуть по нас. Тільки більшість з нас ніякі свідки, а лиш жертви, що потрапили до цього, як те листя осени, зірване вітрами і занесене, куди їм лиш заманулося.

Тож то ті, що це усвідомлюють, мають право на відзначення особливим орденом «За витривалість», а по смерті, бути вписаними до особливих грамоток у віках грядущих.

Повітря, яким ці люди дихали, було насичене озоном виняткової експльозії в космосі буття і можна сподіватися, що від цієї дати візьме початок нова епоха діяння фізики й духа всесвітніх засягів, людина змінилася не лишень психологічно, але й тілесно. Із земної, вона стала земно-повітряною із спрямованням до космічности.

Але тим часом, наші таборяни, збираються святкувати традиційну українську кутю і свято народження Того, що започаткував християнську еру. Хоча воно не легко уявити це свято – святом. Наприклад, ми з Танею, що живемо на смітнику, ніяк не можемо вдавати святкуючих, а тому ми самі зі собою, без куті й калачів, сидимо в кутику нашої постелі і переглядаємо фотографії нашого пережитого. І цього нам досить.

Розуміється, в таборі буде всеношна, урочисте, у блискучих ризах, богослуження, але сумніваюсь, чи всі будуть урочисто почуватися. І не думаю, що по християнськи. Саме тепер табір поділено глибокою межею ворожнечі за справи далеко не тотожні з ідеалами «люби ближнього», або «прости провини наші, яко і ми прощаємо винуватцям нашим». Забудьмо ближніх, забудьмо прощання. На складі он американські консерви й цигарки і істина в тому, хто має цим відати.

Розуміється, що людину сотворено «по образу і подобію Божому», дуже спокусливо вдатися у філософські міркування на цю тему, на тлі таких оголених настроїв часу, коли головним завданням людини є боротьба за її голе існування. І найкраще виходить з цього той, у кого «образ і подобіє Боже» гармонійно зливається з образом і подобієм кожної Божої тварі, що заселює землю. Ноmо homini lupus est. Не виключаючи з того й нашого табору.

11 січня. Дні біжать і біжать… І горе, що вони, особливо для мене, пустоцвіт. Перед тижнем у таборі відбулися демократичні вибори його представництва. До змагу стало дві партії – єпископа Мстислава і полковника Олександра Шандрушкевича. Єпископ переміг 95 до 85… Але за полковником була УНРРА і зроблено «компроміс». Єпископа, з його церквою, визнано за провід духовний, а полковника адміністраційний. Партія перших обурена, а це значить нові турніри. І не виглядає, щоб вони були дуже лицарські.

Ми з Танею великодушно виконуємо ролю глядачів… З дуже вигідної позиції. Нас з Костюками, вже втретє, переселено і все до гіршого приміщення. Кімнатка 3 на 5 метрів, ледве втиснули ліжко, столика і наші валізи, віконце з матового скла, коли падає дощ, то просто на мою «Орґу». Це зумовлює наше ставлення до виборів.

У Костюків, зараз за стіною, ще ефектніше. Той самий розмір, але ж у них ще й Тодьо. Його постільку ледве втиснуто, але його возика виставлено в коридор, як школяра, що в чомусь прошпетився. Пані-матка Рая, дуже зарадна і практична, ледве дає з цим раду і єдине її «щастя», що за нею роки «сталінської закалки», де питання «жил-площі» завжди було злобно акутним, а тому техніку її вивжитку доведено до віртуозності. Разом з вічно заклопотаним Грицем («О, жах!»), вони доконують дива. Площа, підплоща, надплоща використовується до відмови і залишається ще пара кроків вільного, у якому, при певній звинності, можна навіть розминутися. І треба віддати справедливість Тодьові, його мораль заслуговує відзначення, його настрій завжди зразок оптимізму і лише зрідка ночами, він дозволяє собі подати про себе голос.

З приводу цього машканевого прецеденту, я зложив у Шандрушкевича, як нової влади, гострий протест, мене запевняють, що це лиш тимчасово, що знайдеться щось кращого, але, поляки кажуть – обєцанка цацанка, а ґлупєму радость. Цей табір побудовано за принципом родинности й корисности, – отці духовні, співаки церковні, малярі іконні, обслуга кухонна і для престижу – уряд республіки. Таких, що «пишуть твори», тут не потребується і потрапили вони сюди через недогляд. Все зайнято, комплект повний. Можна б зробити деякі переміщення, багато таких, що їх зайняттям є лиш «пулька» та тари-бари за чаркою віски, але за нашими, добрими демократичними засадами, це їх особисте право і іншим до того зась. На ніякі жертви вони не намірені. І з цим ми годимось. Єдине, що нам лишається – чекати нагоди, щоб цього побожного середовища по можливості скорше позбутися. Горі серця!

І не так воно вже зле, через стіни розмовляємо з сусідами, в коридорі променада таборян, Таня варить чай, я намагаюсь «створити настрій», приймаю візити.

Ось навідав нас Смаль-Стоцький, він все оптиміст, мешкання для нас знайдеться… Зайшов, ще з Берліна знайомий, бувший редактор газети «Український вісник», Володимир Маруняк, зайшла погуторити землячка часів Праги Галина Лащенко, а в перервах переписую на машинці поезії Багряного з наміром знайти настрій для «Ост»-а.

14 січня. Учора святковано Щедрий вечір, о десятій годині всеношна, о дванадцятій ночі молебень. Кожну відправу єпископ закінчує словами: «Недопусти, Господи, померти нам на чужині». Невідомо, яку реакцію викличе це у небесних інстанціях, але тут ці наші слова не завжди покриваються відповідними ділами, а тому, здається, що Той там:

в наругу сусідам…

. . . . . . . . . . . . . . . .

І всякий день перед нами –

Стид наш перед нами.

Зайшов Олег Лащенко, давній знайомий, трохи журналіст, діяч ОУН Мельника, або краще, один з празької групи Ольжича. Говорить уривними фразами, поводиться важно, дає зрозуміти, що він в організації персона ґрата, має до мене, і жаль, і претенсії, що я не вистачально ангажуюсь в їх справах, маючи на увазі їх герці між Бе і Me. Для пояснення цього я нагадав йому пригоду двох козлів, які зустрілися на вузькій кладці і не хотіли один одному вступитися. «Вдарились лобами, зчепились рогами і полетіли обидва у воду». – Ой, будемо бити, будемо бити, – погрозливо, з поважним виглядом, казав мій гість. – У нас казали – за одного битого дають двох небитих, та й то не беруть, – відповів на це я.

Він збирає матеріяли для статті про Олену Телігу й Ольжича до американської преси, я передав йому дещо – виписки, фотографії, не будучи переконаним, що вони щось з того зроблять, а як і зроблять, то це буде щось мініятюрне, не варте більшої уваги. До мене у них ставлення погрозливе, інквізиторське, вони ображені і гніваються вельми. Вони переконані, що я повинен їх слухати і нічого їх не питати. У своїх публікаціях, вони старанно уникають мого прізвища… Страшать… Але мені не страшно. І навіть не смішно, бо це скорше розпачливе. Інфантильне. Плід недозрілого інтелекту.

Пропагую поезію Багряного, її динаміка розбавлює молебно-панахидні настрої табору, Бог помагає тим, які хочуть самі собі помогти і така поезія може цьому сприяти.

І поволі пишу… Вечорами, ночами, ранками. Перед сном і у сні перебуваю з Морозами на їх хуторі, десь там над Дніпром… Виступають з простору постаті, розгортаються дії, події. Для посилення творчої енергії, потребую доброї, мистецької лектури, а такої немає. Потрапили ось до рук «Вальдшнепи» Хвильового, – майстер «духманного» стилю, який може вражати і думок, які можуть запліднювати, – справді не буденне явище на тлі совєтської буденщини. Клімат до якого він потрапив, не був його кліматом і тільки куля і тільки з його власного револьвера, могла цьому зарадити.

У нашому бараці тупотня, грюкіт. Наслали майстрів, які мають завдання з цього курника зробити мешкання для людей. Чистять, латають, а один усач, що зветься Микола Лепеха і що займає крайню кімнату лівого крила, заповзявся здивувати всіх тим, що цілу свою комірку, гень зі стелею, вималював на криваво-червоно, додав до цього ще й червону лямпочку і вийшло пекло, у якому той художник виглядає, як Мефісто Миргородського крою… Колишній полтавський поміщик, якому пощастило пролізти крізь вухо голки сталінських вівісекцій, пройти всі митарства імперії Совдепів, від Дніпра до Камчатки і всі інстанції пекла від ЧеКа до НКВД, дійти аж сюди і ось щось таке вигадати. Мені це подобається, до нашої холодної сірости внесено гарячої барви. І є він для мене невичерпальним джерелом матеріялів про всі ті сатанізмй і мій «Ост» буде йому напевно вдячний. Розмашний стиль, барвна мова, кривава кімната і виходить майстерня, де ті кольори огню і крови, виливаються у вислів доби на спомин нащадкам.

Погано діє огрівання, надворі похолодніло, передучора лив дощ, учора над ранок повіяло північчю і замерзло.

20 січня. Пишу, пишу і пишу. Машинка цокотить і цокотить. Гармідер, каруселя, депресія, погані зі світу вісті, все переплуталось, а вона цокотить.

Про революцію… Про родину Морозів, їх, над Дніпром, хутір. До України з півночі зближаються большевики, їх тут не хочуть, їх бояться, але нема сили їх зупинити. Україна до цього не готова. За Шевченком «в огні пробуджена». Проти неї «Железный поток» за думкою Островського, «Грядущий хам» за Мережковським, «Власть тьмы» за Толстим, «самая обыкновенная, самая простодушная, самая коротенькая глупость» за Достоєвським. Моїм завданням – шукати в цьому глузд. І причину. Чому? Для кого? Пощо?

Для мене, що пройшов усі стадії соціяльного процесу низових мас моєї країни, який вийшов з найглибших глибин найупослідженішого стану її населення, який знає подобу біди з найдоскульнішої її безпосередності та який бачив, вичув і збагнув найтаємніші причини цього феномену, для мене, рішення цих проблем засобами чинників, які не мали ніякого уявлення про мій народ і мою країну, є фактом величезного, фатального, безглуздого непорозуміння і могло це статися тільки тому, що цей народ знаходиться у стані інтелектуальної невинности і первинної несвідомости свого положення. Питання, що нас терзають, у більшості випадків вражаюче ясні і азбучно елементарні, але людина, що їх спричинює, не мала ані знання, ані думки, ані сили рішати їх самостійно. Хапалося за чужі розуми і натраплено сліпо не те найкраще, а найгірше. Не досвід народів великого господарського й політичного діяння, а вигадки і утопії бунтарів та циніків.

І в наслідку – тиранія, нужда, голод. І гекатомби жертв.

Я ходив, аж до лісу, за місто, над потоком, на прохідку і весь час про це думав. У таборі нема для цього місця. Учора там святили воду і знов молилися, а сьогодні молилися ще раз. У бараці безперервний рух. Таня, щоб хоч на хвилю цього позбутися, їздила до Оберруселю відвідати Олену і Володимира Папарів, тожто я знайшов собі ліс.

І ось третій вже лист від Шереха. А це значить МУР.

Той справді МУР… Я вже, було, й забув за нього. Але Шерех чудовий і невблаганний. Він заповзявся за всяку ціну мене з ним одружити, його листи такі безпосередні, такі щирі, такі багаті правдою про нашу дійсність, що було б гріхом, коли б вони стратились для майбутнього.

Ось, наприклад, посланіе з-перед минулого тижня (5. І. 46):

«Дорогий і високоповажаний Уласе Олексієвичу!

Передусім хочу скласти Вам, хоч із запізненням, свої щирі новорічні побажання й привітання. Запізнення сталося тому, що саме в час новоріччя я мандрував (знову!) по Баварії. От власне в зв’язку з цією подоріжжю я й хочу дати маленький звіт про стан, сказати б, на місцях.

Мета моєї подорожі була потрійна. Встановити, чи котрийсь з таборів не погодився б прийняти й створити людські умови для безпритульних письменників, умовитися про місце умовленої конференції і нарешті, виявити можливість видання Малої Бібліотеки МУРу. Останнє тому, що німець в Нюренбергу, який дав був згоду з 1-го січня друкувати її фотографічним способом, раптом, 3-го грудня, заявив, що не може друкувати, бо не має матеріялу.

Я відвідав Ульм, Авґсбург і Мюнхен. Ульм погодився прийняти Петрова й Гуменну. Конференцію договорився я провести 28-29 січня в Соммерказернен в Авґсбурзі. Обіцяв др. Шлимкевич, що він прочитає на конференції ту доповідь, якої не міг прочитати в Ашаффенбурзі. Таким чином ця конференція не тільки повторить матеріяли з’їзду, а ще й доповнить їх. Зате, замість звіту Тимчасового проводу й доповіді про статут я думаю тепер можна дати просто інформацію про ухвали з’їзду в організаційній ділянці. Цю доповідь могли б зробити Ви, або Віктор Платонович. Чекаю на Ваше рішення.

Тепер про становище на місцях. В Ульмі, Білецький, влаштований до речі, дуже добре, проти моїх сподівань поводиться досить енергійно і навіть агресивно проти всяких кололітературних халтурників, яких там є чимало. Дацько має дозвіл від УНРРА на видавництво, яке має право видавати шкільну бібліотеку, підручники, журнал-місячник і газету. Черенки частково прибули, частково прибувають у січні. Малу Бібліотеку МУРу Дацько береться друкувати охоче. Умови: тексти й редакція наша, вся видавнича сторона їхня. В наше розпорядження йде одна третина вартости накладу, себто при накладі 3000 примірників по 1.50 марки – 1500 марок. З них сплачуємо авторський гонорар і невеличкий відсоток (як що треба) для МУРу. Одначе загальний склад співробітників видавництва, зокрема участь у ньому деяких скомпромітованих осіб, примушує замислитися, чи йти на ці умови. Матеріяли про з’їзд у своїй газетці Дацько обіцяв надрукувати.

В Авґсбурзі я зустрів загальне незадоволення, що ми відмовилися формувати централю загальної спілки письменників і журналістів (поруч МУРу). Так висловлювалися Барка, Орест, Шаян і Міяковський. Старався переконати, що в такій централі потреби нема. На певний час вдалося це. Проте активних заходів щодо формування такої централі, здається, можна сподіватися тільки від Шаяна, який почувається ображеним тому, що це ж відкинуто його ідею, про яку він подав свого часу листа до Мудрого.

З редакцією «Нашого життя» я говорив про те, чи взялися б вони видавати МБ МУРу, як додаток до газети – фотографічним способом. Умови я їм пропонував ті самі, що на них пристав Дацько. Вони виявили більше гандлярського духа, бо зажадали лишити собі не дві третини, 70%, а крім того ми мали б оплачувати вартість перекладу на англійську мову для цензури. От і тут ми в принципі не розходимося в комерції, я певен, вони підуть на поступки. Остаточне укладення договорів провадитиме вже Петров, який має вирушити в подорож коло 15 січня. Бажано було б до того мати Ваші зауваження в цій справі.

У Мюнхені заварилася ціла каша. При певній пасивності старих мурівців особливо гаряче взялися за справу новоявлені молоді – Степаненко й Гарасевич. Вони зробили революцію в Карлсфельді. Щоб відірватися від керівництва Курпіти, вони проголосили автономію Карлсфельду. На понаддванадцятигодинних зборах гаряче обговорювалося, що таке МУР і як до нього поставитися. На жаль, ці молоді люди не мають достатнього авторитету, і тому маю враження, що питання лишиться нерозв’язаним. У Карлсфельді вибрали нове правління, куди ввійшли Степаненко, Німчук, Штикало і ще хтось. У Мюнхені з Курпітою я не говорив. Знаю тільки, що він друкує на цикльостилі великий журнал.

Володимир Дорошенко й Шлимкевич погодилися в куратора Літературно-наукового фонду, про що я пишу офіційного листа до централі. Міяковський відмовився від цього, мотивуючи переобтяженістю.

Крім того, я зробив зміну в кваліфікаційній комісії, а саме: вивів з неї Домонтовича, бо за статутом не має права працювати в КК член видавничої комісії. Натомість до КК я запросив Костецького й Ореста. Думаю, що Ви не будете заперечувати.

Бачив Косача. Він був у Реґенсбурзі й говорив з Довгалем. Довгаль почувається особисто ображеним бо і, на думку Косача, охоче пішов би на компроміс. Я, правда, вважаю себе не менше ображеним, бо він поводився підло й по-хамському. Але, якби Ви вважали компроміс доцільним, то я міг би поїхати до Реґенсбургу й спробувати з ним поговорити – не зважаючи на самолюбство, але не хочу цього робити, поки не знаю думки Вашої і всього правління.

Загальний висновок такий: МУР розворушив літературне й кололітературне болото. Саме тепер треба раз на завжди поставити МУР на відповідну висоту. Для цього треба насамперед установити контакт з місцевими спілками і то не через молодиків, а через людей з ім’ям і шанованих. Я розіслав листи всім газетам про перебіг нашого з’їзду і другого листа місцевим спілкам про порядок прийняття до МУРу. Але обидва листи, звичайно, можуть при бажанні бути поховані в архівах. Тому особливого значення має конференція в Авґсбурзі. І тому я дуже запотрібне вважаю, щоб Ви, а по змозі й Гр. Ол. на неї приїхали. Вона матиме в складі учасників уже не тільки ентузіястів МУРу, як це було в Ашаффенбурзі, а й його ворогів, і саме на цій підставі треба буде ствердити МУР всією силою Вашого авторитету й слова. Знаю, що це Вам неприємне й тяжке (хоч тепер і далеко легше, ніж під час з’їзду), але думаю, що це єдиний раз, коли доведеться Вас просити зрушити з місця на якихсь два-три дні.

З інших новин. Чув я, що в Інґсбурзі відбувся з’їзд австро-українських письменників. Чи це правда, в якому обсязі і з якими наслідками він відбувся, я не знаю. З англійської зони зголосився нарешті Петренко. Це перший мурівець з тих країн.

Посилаю Вам проект правильника для КК. Якщо у Вас не буде заперечень, то будемо за ним працювати. Статут ми доповнили й я це передрукував. Посилаю Вам теж примірник.

Оце і всі справи. Щоб не писати про них удруге, прошу Вас показати цього листа Гр. Ол. Я посилаю йому запрошення на конференцію, щоб він їх розподілив між людьми.

Привіт і святкові привітання Вашій П. Дружині.

Чекаємо на відповідь до 15 січня. Ваш, Ю. Шерех.»

Лист писаний машинкою і дописка рукою:

«P.S. В. Пл. нагадує, що ще одна дуже важлива справа – в зв’язку, особливо, з відомостями про вивіз до Америки в «Ноє Цайтунґ», – організація викликів письменників до Америки. Чи що є у Вас щодо цього нового? І взагалі, що є у Вас нового?»

Отже так: вони там в організаційній гарячці, я тут у творчій гарячці. Як це поєднати? Яка з цих гарячок важливіша? Здається, що та і друга і мені прийдеться поділитися. Заходи Шереха просто зворушують і я не можу відмовити йому сприяння, хоча багато з того, в перспективі майбутнього, виявиться зайвою метушнею. Написав йому одразу листа з моїми зауваженнями на різні запити, але на конференцію МУР-у до Авґсбургу їхати відмовляюся. На днях прийшов знов лист, і такий же довгий з докладним виясненням, чому мені треба там бути, що мене все таки не переконує. Сьогодні ось лист третій – ряд вимог, запитів і повна інформація про перебіг організації членства МУР-у і видавничої справи.

Моїм завданням є, по можливості менше втячатися у ті щоденні клопоти, яких у мене й до того є досить.

26 січня. Субота. Вечір. Кепський настрій… Зайшли люди і просили «сказати щось» з приводу свята державности 22 січня, що має відбутися вже завтра. Неохоче, але погодився. Заходять і заходять, ті і інші – забирають час. Мав би їхати на конференцію МУР-у до Авґсбургу, але не їду. За мене їде Костюк. Єдиний, хто мене тут розуміє і наглядно бачить мої неспроможності… Невтомно відданий національній справі… йому щойно 44 роки, але всі вони наповнені болями. Селянський син з Поділля, абсольвент Київського університету, літературний критик, член харківського Політфронту, в’язень НКВД, шахтяр Воркути і тепер ось наш близький сусід і друг. Разом зі своєю енергійною дружиною Раєю і завжди оптимістичним синочком Тодьом.

31 січня. Учора вернувся з Авґсбургу Григорій Олександрович, себто Костюк. Отже, конференція МУР-у там відбулася і відкривав її Леонид Білецький і першу доповідь про «світоглядові шукання» виголосив Микола Шлимкевич. Дмитро Дорошенко привітав конференцію від Центрального Представництва Української Еміграції.

На пообідній сесії головував Остап Грицай, а Ю. Шерех повторив свою доповідь про стилі в сучасній українській літературі на еміграції.

Наступного дня, на ранній сесії, головував Олесь Бабій, а Остап Грицай зачитав доповідь «Мала чи велика література?» Далі говорив В. Шаян про всесвітню місію України і індоєвропейський ренесанс, а ще далі – дискусія над доповіддю Шереха. Виступали Людмила Коваленко, О. Грицай. Редактор Штикало склав привітання від організації українських письменників і журналістів табору Мюнхен-Карлсфельд.

Пообіднім засіданням керував Іван Багряний. Дискусія над рефератом Шереха продовжується, забирали слово Олекса Степовий, Павло Маляр, Василь Витвицький, Іван Майстренко, Володимир Блавацький.

Вечірню сесію відкриває В. Міяковський. Дискусія триває далі, виступи дискутантів і в тому забирає слово голова ЦПУЕ В. Мудрий, який підкреслює вагу і значення культурного об’єднання українців еміграції. На закінчення, Шерех дає відповідь на заторкнуті питання з приводу його доповіді. Після того, розуміється, відбувся літературний вечір для широкої публіки. Виступали – І. Костецький, О. Бабій, С Несич (Парфанович), Л. Лиман, Л. Полтава, М. Ситник, Ю. Буряківець, І. Манило, Г. Черінь і білоруський поет Майсєй Сядньов.

На конференції був також Тодось Осьмачка, який раз-у-раз зголошувався до слова, гостро засуджував ваплітянські тенденції в МУР-і, три рази зголошувався до членства в МУР-і і три рази його відкликав. Загальне враження, на думку Костюка, – хаотичности, несприяння, безладдя.

А біля мене тут також не конче все в порядку, не можу похвалитися творчим настроєм, минулі дні писав з перебоями, а минулої неділі промовляв на святі державности, на якому був весь табір на чолі з президентом Лівицьким за винятком єпископа Мстислава, який все гнівається за висліди минулих виборів до керівних органів табору.

Сьогодні мали цікавий доклад про міжнародне положення Василя Дубровського і також сьогодні скликано громадян для вибору нової культурно-освітньої комісії. Від головства мені пощастило врятуватися, зате мені нав’язали титул голови почесного, що значить сливе те саме, бо прийдеться й далі утримувати контакт зі справами табору, на які я не маю часу. Діловим головою став Данило Ковпаненко.

Читаю Біблію, читаю історію Гетьманату 1918 року Д. Дорошенка… Дуже потребував би доброї белетристики.

Примітки

«Железный поток» за думкою Островського – це твір не Островського, але Олександра Серафимовича.

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 36 – 47.