Майнц Кастель

Улас Самчук

Ввесь день збирались та вкладались

І світа тільки що дождались,

Та посідали на човни.

І. Котляревський, «Енеїда».

24 березня. Не на човни, а на тягарові машини з шоферами в уніформі «єнькі», які везли нас і старанно жували ґуму. Вкинули нас до великих, чотириповерхових будівель, без вікон, без дверей з пообливаними дощовою водою, брудними стінами, стеля місцями провалена, на помості купи тинку і сміття.

Табір український. У нашій кімнаті тільки четверо ліжок і більше нічого. Нас дві родини, ми і молоде подружжя з малою дитиною, яких ми вперше бачимо. Це на другому поверсі, перед вікнами Майн, а там далі французька зона окупації… У коридорі гармідер і рух, у сусідній кімнаті родина Лівицьких і Холодних, десь там далі Смаль-Стоцький і всі інші наші знайомі, у кімнатах по вісім, десять і більше людей, неодружені у спільній залі по кілька десятків люда.

І абсолютна пасивність й безділля, наші речі не розпаковані, дістали тільки щось для спання, нам сказали, що це тимчасово, що нас розселять по ліпших приміщеннях, начальство табору в клопоті.

Але настрій не розпачливий. Своєрідна розгубленість, розглядання довкілля, знайомство з людьми. Радіо з Лондону повідомляє, що в Чехословаччині арештовано понад сто людей, які готовили повстання проти влади і мали зв’язки з українськими партизанами. Уперше з Лондону згадано про наше УПА.

27 березня. Тільки що повернулись з Вісбадену, їздили туди трамваєм з Танею і в товаристві Ковпаненка та Нечая. Хотілося втекти з наших руїн. Оглянули виставку різнородного німецького малярства зібраного з різних галерій, які вже не існують. Вісбаден досить добре зберігся, багато вулиць нерозбитих, десь-не-десь щось продається, знайшли навіть кавяреньку, де випили мінеральну воду та з’їли кілька своєрідних «кухен» з чорної муки і з невідомо яким солодом.

Після цього Таня й Ковпаненко поїхали назад до казарми, а ми з Нечаєм залишились оглянути місто.

Пройшлися сюди і туди, і натрапили на кіно, де давали «документальний» американський фільм, дуже старанно спрепарований про останню Гітлеро-Сталінську війну з намаганням показати, який то поганий Гітлер, а який добрий Сталін і що громадяни СССР живуть, поживають і добра наживають, ходять до церкви, моляться, кадять, дзвонять, співають. Клюква жахлива і в загальному – пропаганда комунізму за гроші капіталістів. Так робиться політика нашого перверзного часу з якимсь незбагнутим замислом незбагнутих людей, яким хочеться конче з Европи зробити СССР з голодом, рабством, Сибіром, Сталіном, НКВД.

Всі ті чудові, рожеві, солодкі мрійники, що йшли на барикади визволяти «трудовий народ»… Де вони тепер? Після того, як мільйони, й мільйони невинних, добрих розумних людей затоптано, зграсовано, виголоджено і доведено справу до краю руїни. За одне дякуймо Сталіну… Що він у своїх голокостах не оминув також і тих, руками яких і зроблено було ціле те нещастя. Всіх тих Троцьких, Бухаріних і прочая, і прочая, ген аж до Тухачевських і Бабелів включно…

Але справу не програно. Увага, увага! Америка плекає нову серію Троцьких і Бабелів. Це їх головами і їх капіталами готовиться нова навала на свободу «вільного світа». Attention! Hannibal anti porte!

Бридкий настрій, суга безнадій, безодня думок. Здається, все валиться і невідомо, чого ми ще сидимо в тих казармах, де недавно падали бомби, від яких до цього часу, зі стелі сиплеться тинка, а на стінах ростуть грибки…

28 березня. Рано знов був у Вісбадені, на цей раз з Григорієм Олександровичем. Тікаємо від руїн. Вісбаден нагадує щось з часів добрих, коли люди могли їздити по курортах, пити, для моди, мінеральну воду і слухати, також модну, музику Оффенбаха. На наших очах зникли, як дим, ті часи, ми увійшли у смугу особливого тиснення тяжких атмосфер нашої політичної плянети. Питання бути чи не бути стоїть на кожній вулиці, де ще недавно бурхливо гарцювало Бути. І мені здається, що, можливо, переможе і тепер Бути, тільки тепер це не буде знак оклику, а тільки знак питання.

Ми блукали вулицями, роздобули трохи паперу і вернулися до наших руїн, у яких ми приймали навіть візити. Нас відвідали наші куми Папари з їх маленькою Мирославою, появився старий знайомий, знаний фотограф Лев Янушевич. У таборі багато людей, що мене знають, часто зупиняють на вулиці, люди переважно молоді і мені не знайомі.

І гарний, теплий соняшний день. Ось сиджу на наших валізах, нотую враження, до відкритого вікна ллється яскраве, західне сонце, блищить Майн, а там далі місто Майнц – французька зона окупації.

Зусилено роблю старання, щоб дістати краще приміщення, у мене ж гора праці, а дні втікають. На нашому коридорі весь уряд УНР і в цьому також своєрідна символіка часу. Українська Народна Республіка, Четвертий універсал, три роки боротьби за його сенс і нарешті ось ці руїни. Зрештою, чи це тільки УНР? А де Річ Посполита Пілсудського? «Наше републіка» Масарика?… А Литва, Латвія, Естонія? А могутній, третій Райх? Розтятий на четверо Берлін. А що далі? З Парижем, Римом, Лондоном? Огненний знак питання над огненними руїнами цивілізації, що її ось тут утверждали ще римляни. Чи справді «Untergang des Abendlandes»?

30 березня. Моторошна вість з табору Геффа, біля самого совєтського кордону, куди завезли частину табору Герсфельд, до якого і ми з Танею належали. Там зібрано еліту нашої скитальщини зі східньої України – Вєтухов, Доленко, Підгайний, Крилов, Бульбенко, щось понад дві сотні люда. Ласий шматок для совєтських людоловів. Створився справжній бій з американськими вояками, які помагали совєтам. Були побиття, арешти.

Покликано перевірочну комісію з шости американців і чотирьох совєтів. Шукали «коляборантів». Усі перейшли те митарство успішно за вийнятком Семена Підгайного, який відмовився сказати, що він не поборював совєтів. – Поборював, поборюю і завжди поборювати буду де тільки зможу. За це мене гноїли в Соловках, трощили ребра в тюрмах, але хай будай тут, у вільному світі, буде вільно мені сказати всім у вічі правду, – відповів він на питання, чи поборював совєтів. За це його арештовано, але совєтам не видано. Він має бути десь тут у військовій в’язниці Франкфурту. Мала, щупла людина, з великим, міцним духом. Нашим завданням – як найскорше його з того ув’язнення вирвати. Особлива делегація до коменданта Франкфурту вже виїхала.

Учора, ми з Танею знов їздили до Вісбадену дивитися на «Напад на Росію». Деякі нотки вказують, що навіть тут починають совєтів розуміти. Слухали також вісті. Ситуація в світі бридка, поступовання Заходу негідне, для Сталіна це барани, яким він крутить роги. Ніяких тут самостійних, ні Польщі, ні Чехо-Словаччини бути не може. Це лиш хворий Рузвельт в Ялті міг їм повірити.

Не менш бридкий мій настрій, моє «нема недоброго, щоб не вийшло на добре» здається, не зможе здійснитись. Звідки воно може взятися? Нас може й не віддадуть «родіні», але розвіють по світі, як вітер розвіває листя осени. На думці домінує самогубство.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 69 – 72.