Квітень
Улас Самчук
2 квітня. Тепло, цвітуть дерева, ми на Рейні. Багато часу проводимо у Вісбадені. Учора з Ковпаненком забралися в його курортні місця. Частина його павільйонів й готелів в такті і там царствують гості в уніформах «єнькі» з їх «джіпами», які можуть сидіти в фотелях з ногами на столі, ремиґати ґуму «Спір», курити цигарки «Камель» та розкидати недопалки за якими вержуться ниць горді нащадки Третього райху, що лежить ось тут в безконечних руїнах.
Що має з тими руїнами статися? «Відроджена Европа»? Америка? СССР? Хто буде командувати?
Нема відповіді. Величезний знак питання над руїнами Вісбадену. Ми йшли вверх на взгір’я, покрите деревами, що наповнялися соками весни, під якими скрізь купами білів ряст, стояли вигорілі вілли, залишені залізні огорожі, сліди квітників з розлогими краєвидами, до яких, там трохи далі, у зливі сонця, належала гарна будова церкви візантійсько-православного обряду, побудована тут коштом російських царів у вишукано мистецькому стилі з наміром виміни вартостей. Німці давали руским павільйони, готелі, мінеральну воду, музику Штравса, рускі віддячувались рублями й православієм. За ті гроші, які вони тут витрачували, можна було побудувати вдома десять Вісбаденів, але це не було б по руски. «Что рускому харашо – нємцу смєрть». І навпаки.
Тут тепер тихо, ніде ніяких людей, залишки будівель біліють на сонці, ніби висохлі черепи. Тільки будова церкви лишилась незайманою, була навіть відкрита, і ми з Ковпаненком до неї зайшли. Урочиста тиша, прекрасно виконаний іконостас і навіть лямпадка з червоним світлом перед картиною «Тайної вечері», що над «царськими вратами». Це свідчило, що тут ще жевріє якесь життя, і хтось ще цим турбується.
Але, як сказано – нікого ніде з людей. Ми тут лиш двоє. Стояли в мороці храму мовчазно, боялись порушити його тишу, бо це ж щось, як диво, – шматок такого давнього минулого, що здавалось, ніби ми увійшли до храму древньої антики. Це тут так близько і це там так далеко. Ми ще вміємо молитися в цій вірі, у нас в таборі похідна церква, але цей храм нагадує, що в цьому таїться якесь закінчення якоїсь доби. Храми маїв Мексика, храми Люксору Єгипта, храми Акрополісу Атен, храми Кремля… Чи й православіє відходить до музеїв? Чи зможуть рятувати його залишки патріярхату в турецькому місті Істамбулі, або в наших таборах? А що з Ватиканом в оточенню марксизму? «Епоха здійснення утопій і порох спопелілих вір», як це казав колись Маланюк у «Посланії» до М. Рильського.
Віддаємо шану домові молитви наших предків і вертаємось назад. До речі, мій приятель Данило Ковпаненко належить до діяльних громадян скитальської України, член різних комітетів і голова Українського Центрального Комітету з часів Ваймару, походить з Київщини, брав участь у визвольній боротьбі армії УНР, активний діяч Державного Центру, тому ми раз-у-раз торкалися питання екзильного уряду, що оце, разом з нами, перебуває в руїнах казарм Майнц-Кастелю. Які його перспективи? Що має з ним статися? Як далеко пощастить йому пронести факел УНР бодай у теперішньому вигляді.
Ковпаненко реальна людина і його думка проста: коли, казав він, історія поставила перед нами таке завдання і воно, бодай на короткий час, було здійснене, то це значить, що воно закономірне. Росіяни нас розбили, їх більше, вони щасливіші своїм стратегічним положенням, вони безоглядні. Ми оточені зо всіх боків ворожими кордонами, ми відкриті для всіх вітрів інвазії, ми вибиті з колії й ритму політичних процесів, але ось протягом століть, ми не лишень задержуємо за нами наше місце на плянеті, але й втримуємо балянс існування Російської імперії взагалі. І якщо Москва не зможе знайти правильного рішення цієї справи з її власної ініціятиви, вона, одного разу, опиниться в стані такої кризи, з якої ледве чи зможе вибратись. Забагато за нею відповідальности, тягар її злочинности затяжкий, посховзнись вона на своїй дорозі і її розірвуть на шматки. І єдиний її проти цього рятунок – поліція, армія, русифікація. Ані натяку на якусь справедливу формулу рішення.
УНР своєї боротьби не програла, її уряд вигнано з її території, але бій за неї ведеться далі. Скільки жертв було віддано за неї за весь цей час? Всі ті минулі роки від перших днів революції, це наш фронт. Розуміється, що нашу столицю, наші міста і наші села – хати і поля, і багатства землі забрав ворог, але чи чується він там вдома? Їх преса, їх радіо, їх пропаганда, як день, як ніч, роками й роками тільки цим і займається, що доказує їх «дружбу», добродійство «старшого брата», але вони знають, що це «чепуха» і до того «на посном маслє». Англійці відходять з Індії, французи з Індонезії, італійці з… Зрештою, це аксіома. Світ самочинно звільняється від колоніялізму і не поможе тут ніяка русифікація. Український народ на російській мові скорше довідається куди йдуть багатства Донецького басейну чи Кривого Рогу, ніж на українській… І це буде рішати. Час УНР непомильно наближається. Цей титул все більше і більше набирає сили в світі, але це були ми, що його вжили вперше.
Такі ось розмови і ми до них вертаємось і вертаємось…
У таборі три дні святкують Шевченка. Я ще не знайомий з тутешніми керівниками цих справ, але вже дістав запрошення зачитати доповідь про Шевченка… Маючи під рукою щось на цю тему вже готове з назвою «Во время люте» і вчора, при дуже заповненій, великій залі його зачитав. Несподівано великий успіх.
Взагалі, це великий і досить хаотичний табір, переважно молодь і багато «східняків». Сьогодні, аматорський гурток ставить «Наталку Полтавку». Винятково слабе виконання, я зміг витримати лишень одну дію.
У нашій кімнаті п’ятеро мешканців і в тому мала дитина, яка захворіла і цілу ніч квилила. Спання, очевидно, не було. Нам обіцяють краще приміщення, але покищо це щось, як і було в Оффенбасі. «Обєцанка цацанка, а ґлупєму радосць», кажуть поляки.
3 квітня. Тому тікаємо до Вісбадену, бачили фільм «Доктор Ерліх», – біографія знаного бактеріолога, винахідника сальварзану.
Шкода, що минають так марнотратно гарні дні і тижні. Скільки за цей час можна б зробити потрібного. Тож-то у мене купа праці. Серед таких умов не легко втримати нерви. Був би найщасливішою людиною, коли б міг покинути табір взагалі. Не можу жити в натовпі.
Ми дуже зраділи, що випустили Підгайного. його поведінка американцям подобалась. Цей випадок треба спопуляризувати.
Треба б дощу, земля висихає, багато куряви. Але й маємо вигоди, бо стіни нашої кімнати, на яких появились грибки, майже висохли.
6 квітня. Дощ. Нарешті… Але нам з цього мала радість… Тече зі стелі і нам просто на постіль. Грибки по стінах знов ожили і зазеленіли.
Тісно, плаче дитина, за вікнами дорогою проїжджають джіпи, цілу ніч лило, і з неба, і нашої стелі, приходилось кілька разів вставати і шукати захисту від стихій. Шкода молодих батьків з їх маленькою дитиною.
Учора склав текст протесту проти подій в Герсфельді, де людей побито змушуючи їх вертатися на ту жаську «родіну». Перевірочна комісія знайшла, що всі їх обвинувачення совєтами звичайний наклеп. Протест засилаємо до головного командування американської армії.
Читаю Біблію – «Діяння апостолів».
Учора нам знов обіцяли краще приміщення… Просять бути терпеливими і я їх розумію…
Ковпаненко оповідав про свою родину, яку в цілості совєти знищили, не дивлячись на її «незаможництво». Ілюстрація до того, про що ми говорили з ним у Вісбадені. Знищено не лишень його родину, знищено родини всіх, що боролися за незалежність своєї країни, а їх мільйони. Прийде час і Москва дістане гарний за це розрахуночок, а це станеться так само напевно, як завтра зійде сонце.
7 квітня. Слава. Ми на новому мешканні. Прекрасна кімната на першому поверсі, першого бльоку, число 88. Учора дістали не тільки повідомлення, але одразу людей, які забрали наші манатки й перенесли їх на нове місце. Вже давно ми не користалися такими розкошами. Тиша, вигляд на подвір’я, під вікнами дерева, над деревами світить раннє сонце, до відчиненого вікна ллється свіжість запахів молодого листя. Першу ніч ми спали, як з маківкою. І одразу беруся за працю.
Сьогодні неділя, побували в церкві, опісля в театрі на докладі про міжнародне положення, ще опісля, на спортовій площі, де змагалися польська дружина з Вісбадену і наша таборова у відбиванці, з вислідом 2-1 в нашу користь.
А вечором відвідали наших земляків з Волині, родину Пирогових. Ми знайомі ще з Рівного, з весною минулого року, перебували з ними разом в селі Тавбасі біля Ваймару. Доктор Микола Пирогів – визначний діяч з Ковля на Волині, за Польщі посол до сойму, за німців, голова міста Ковля і член Ради Довір’я в Рівному.
Зібралось товариство, пили чай, багато розмов, я зачитав уривки з «Ост»-а, а вийшло щось, як літературний вечір…
І взагалі, настрій горою… Моя «Орґа» знов появилася на поверхні життя і вже завтра розпічну мою тріскотню. Нарешті, нарешті!
Примітки
Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 72 – 77.