Липень

Улас Самчук

2 липня. Ось вам і липень. Сонце і спека. За мною довга подорож до Ерлянґену, Фюрту, Нюренберґу, Мюнхену. У Ерлянґені цікава, приємна, корисна зустріч зі студентами, говорили про наші літературні справи, ночував у Винницького, у Фюрті Шереха не застав удома, не мав також щастя зустрічі з Костецьким в Нюренберзі, а в Мюнхені-Рамерсдорфі, на відомій Фюріхшуле 53, побував на з’їзді політичних в’язнів, склав привітання від МУРу і вислухав чимало доповідей, розмов, дискусій… І перед учора повернувся назад до Льонзе.

Учора знов побував у таборі. Чутки про переїзд підтверджуються, ще не відомо куди і коли, але пакувати манаття прийдеться. Дістав знов листа від Гайдака з Америки. Там за мене стараються і побачимо, що з того вийде. Покищо – чекати на виклик з консуляту ЗСА.

Багато всілякого листування, за час нашого Ульму, біля пів сотні листів, на які завжди давав відповідь.

Зібралися пані Рая з Тодьом і ми з Танею на Дунай купатися. «Тихо, тихо Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше». У нашому просторі, Дунай не такий аж тихий, досить швидка течія, але вода чиста і навіть синя, чи краще зеленкава. Приємно провели час, а вечором ми з Танею від’їхали до Льонзе.

І ось у нашій «бауерн-ціммер» пишу і пишу… листи. Спека. Сподіваємось по обіді бурі. Відчуваю знов неспокій, час від часу мене навідує депресія. Світ стає чорним, все довкруги бентежить. До того ще й відповідна лєктура. Старий, ще з празьких часів, друг Михайло Бажанський, прислав свою книгу спогадів про концентраційний табір Саксенгавзен «Мозаїка в’язничних квадрів», де він свого часу перебував і де загинув мій прекрасний побратим Олег Ольжич. Жорстокі ремінісценції переслідують нас, де б ми не були, і це піде з нами до кінця нашого життя.

Ось, наприклад, чуємо сильні вибухи. Це робітники Куниці рвуть камінь, але ті звуки так гостро нагадують минулі роки життя нашого. Але час йде невмолимо вперед і поволі затирає сліди за нами. Тільки не болі.

3 липня. Що вони везуть? Вугілля чи танки? З нашого будинку чути гуркіт потягів, що часто, без зупинки, проїжджають долиною. Везуть переважно на схід вугілля, але вчора, наприклад, прогримів туди ж довжелезний потяг, навантажений танками. Ми сиділи в їдальні при вечері, у нашому товаристві був один естонець і це явище було темою наших розмов. Невже там щось броїться? Естонцям, як і нам, дуже хотілося б деяких змін політики сходу. Вони втратили більше, ніж ми. Вони мали маленьку, але добре упорядковану, самостійну державу, яку росіяни брутально від них одібрали і обернули її в руїну. Така маса їх людей вийшла в еміграцію і не менша маса пішла в Сибір. Для народу їх розміру це трагічна катастрофа. Але на конференції «чотирьох» в Парижі цього напевно не бачать.

Вечором навідала Куниць одна польська пара, він акордіоніст, вона співачка. На веранді довгий час було чути музику, трохи співу і навіть танець.

А одночасно – лектура «в’язничних квадрів». «З журбою радість обнялась» – деклямували ми за часів юначих, лишень тепер ми перейшли від лірики Олеся до трагіки Шекспіра.

Читаю також «Amerikanische Rundschau» про контролю атомової зброї і проблему великих висот летунства.

Другий день вдома, на місці. Це рідко трапляється. Душно. Написав тільки серію листів і це вся моя діяльність. Для більшого нема настрою. Своєрідна втома з нахилом до лінивства й безділля. Але відпочити також рекомендується. «Коли б там сталося, щоб ми могли свобідно вернутися додому» – щоденна молитва всіх наших намірів, яка, мабуть, не доходить Божого вуха.

4 липня. Тільки що ми з Танею вернулися з лісу. Зелено, свіжо, захоплено. Ми часто там буваємо, учора, наприклад, пройшлися лісом, полем, травами, пшеницями, збирали дикий аґрест, малини, суниці. Багато сонця, багато повітря.

Сьогодні весь день удома і весь день гості. Під вечір пані Маруся виїхала до Мюнхену. Ми завтра, дуже неохоче, збираємось до Ульму. Спека, місто, руїни, казарми, люди з їх турботами. Наше Льонзе, це курорт, це Божа ласка, це… Вибачте. Я трохи захоплююсь.

6 липня. Все таки вчора до Ульму їздили і побували в обох таборах. В Новому Ульмі бандерівці побили полковника Кирила Дацька. Розуміється, мотиви партійні. Я сердитий. Годі таке збагнути. Роблять «політику». Вигнання, табори, безнадія і… націоналісти, соціялісти, східняки, західняки. Коли бачиш таке – опадають руки і починаєш розуміти, чому ми тут. Люди з таким розумом не заслуговують на щось краще. Хочеться цей феномен збагнути, але це невловиме. Це патологія, себто хоробливі процеси організму і саме це мене стримує від партій. Коли так вони поводяться в таборах, щоб це було удома і вони мали владу. Деякі партії сердяться, коли ви «не з ними». Краще хай сердяться, ніж ділити відповідальність з дурнями.

Були у Романа Бжеського, який мешкає з родиною у польському таборі. Чому? Шукав безпечнішого місця перед вивозом «на родіну» і потрапив в халепу. Якраз цей табір зробив постанову добровільно вернутися до Польщі. Бжеський в паніці. Просить мене помогти йому приписатися до нашого табору, але наш вже «закритий» і нікого більше не приймає. Бжеський намагається переїхати до Мюнхену і вступити на університет УНРРА, щоб мати право залишитися в Німеччині. Він завжди хитрує і завжди має з цього лишень прикрощі.

Дістав купу листів і написав купу листів. Хмарно. Читаю голляндську авторку Yovan Ammers-Keuller «Tanz um die Guillotine», Французька революція. Я сам. Таня з п. Марусею поїхали на якусь естонську вечірку, Сергій Миколаєвич десь в Ульмі… Мав приїхати Маланюк, я спеціяльно лишився задля нього вдома, але він не приїхав.

Вже пізній вечір, падає дощ. Наших жінок все ще немає, думаю, що вони порядно змокнуть.

7 липня. Бувають дні, від яких чекаєш чогось надзвичайного і таким днем, на мою думку, мав бути сьогоднішній. Неділя. Нічого не сталося. Цілу ніч і цілий день дощ. Ми довго спали, після їли, щось грали, нічого цікавого, ні вдома, ні в природі, ні в цілому світі. Поболює навіть голова, ніякого настрою писати, ані навіть читати. Таня з пані Марусею щось роблять у кухні, Таня приносить шматок моркви. – Хоч моркви? – Добре. Я весь час занятий думами. Минулі роки, початок війни. Все згадую, все згадую. І мучить тяжка депресія. Таня це бачить і слідкує за моїм настроєм. У мене сильно розвинуте почуття інстинкту. Знаю, що наші сподівання не будуть справждені, що нас чекає лишень відступ далі і це відчуття мучить. І хочеться сподіватися проти сподівань.

10 липня. Вечором, перед дощем… Сонце заходить весело, але з північного заходу виступає з грюкотом мальовнича, літня, характерна хмара з великим, білим фронтом. Прекрасний об’єкт для маляра.

Був Леонид Лиман молодий, цікавий, талановитий поет, який пише також прозу «Повість про Харків». Він живе в Реґенсбурзі з Маланюком, якого він адорує і виконує всі його примхи. Маланюк великого росту, Лиман малого, Маланюк потребує багато їсти, Лиман не багато, Маланюк агресивний, Лиман скромний. Але вони нероздільні. Майстер і челядник.

Маланюк мав сам приїхати, не приїхав, а післав Лимана. Бідачисько, не може відважитись в дорогу, він не говорить по-німецьки… Каже, що має до мене якісь справи, але думаю, що це просто бажання побути з кимось, що може йому помогти морально, його мучать також депресії, це перехід на інші моральні висоти, це повільна зміна грунту буття.

Ми з Танею змагаємось по нашому. Буваємо в лісі, впиваємось природою, вправляемо фізику, обгоряємо на сонці. Це боротьба з невидимою силою депресії. Ми молоді і сильні, і нас двоє… Маланюк старший і він сам.

12 липня. Учора був в таборі, їздили з Сергієм Миколаєвичем його ДКВ, не мав при собі особистих документів і, як на зло, по дорозі нас зупинила німецька поліція. Тепер багато різних перевірок, по дорогах маса дикої публіки і це треба мати на увазі. Але все було гаразд. Сергій Миколаєвич мав папери в порядку, а я виправдав себе посвідкою клюбу письменників ще зі Львова, яка була у двох мовах. Хай хоч раз мені та посвідка пригодилася.

У таборі нічого особливого, справа переїзду все ще невиразна і дехто думає, що може це була лиш якась качка. Вечором вернулися до Льонзе.

Цієї ночі в нашому будинку були злодії, забралися до пивниці, але скористали з того не багато, бо там нічого не було. Про нас шириться слава, що ми маємо вивезені з дому якісь багатства… І люди були, мабуть, неприємно розчаровані.

Сьогодні дуже прикметне свято Петра й Павла.

13 липня. Субота. Їдемо до Ульму… Ясно, соняшно… Читав статтю «Ґете про Німеччину»… Розмови з Фрідріхом Вільгельмом Рімером.

(Пізніше). Отже, були в Ульмі. Застали там багатьох наших друзів – Шерех, Полтава, Підгайний, Манило, Костюк, Веретенченко, Нитченко. Я мав зі собою мого «Цайс-Ікона» і наробив фотознімок. Під вечір ми збиралися додому, але вийшло інакше. Олекса і Надя Веретенченки рішили охрестити свою маленьку дочку і попросили за куму Таню, а за кума Шереха, тому й вийшло свято. Спочатку зі священником церемонія хрещення тут же вдома зо всіма атрибутами православного обряду, надали дівчині ім’я Марина, а опісля в товаристві за столом при гостині. Було навіть весело, не обійшлося без нашої пісні «Вдови…» І це простягнулось до пізньої ночі.

14 липня. Неділя. Ночували в таборі і пробули там пів дня, о дванадцятій годині, потягом, поїхали до Льонзе. Було душно, а по обіді злива з громами. Удома застали товариство, до Куниць приїхав інженер Лебедєв з дружиною, пили каву і багато розмовляли. Лебедєви нові емігранти і вони розповідали про їх життя за большевизму. – А! Сматрітє! Лєбєдєва носіт крестік! – пригадувала вона тепер, як їй витягали з-під одягу ланцюжок хрестика і показували перед публікою, як страшний corpus delicti. Прокурором була комсомолка. Людині не легко привести ці явища до певної логіки, але це в них таїться той фатум, що зумовлює буття однаково, як тієї Лебедєвої з хрестиком, так і комсомолки з серпом і молотом. Лишень не Лебедєва, а комсомолка буде відповідальною за це на суді майбутнього, бо вона тут «казус белі», а Лебедєва лишень її жертва. Однаково, як у справі хрестика, так і в справі серпа і молота.

17 липня. Ніколи не відчував так гостро течії часу, як тепер. Можливо тому, що це шпиль мого буття на цій плянеті, водорозділ віку людини. Питання, мир чи війна, невідступне питання… Щоденне й щогодинне, і під його знаком вкладаються, приходять і відходять наші дні і наші надії. Наше з Танею життя проходить між табором і селом… І в цьому наше маленьке, тимчасове щастя. Це розряджує і відтяжує тягар місця, особливо такого, як табір, де кожний день турботи. В Новому Ульмі знов має бути перевірка осіб за статусом ДіПі. Люди хвилюються при найменшому дотику такої вістки. Позбутися того статусу значить позбутися і того маленького права на життя, що його цим людям признано сильними світа цього. У таборі Авґсбург така перевірка відбулася, певна кількість людей від цього постраждала, але табір зробив проти цього маніфестацію і «вичищених» повернули назад на лоно ДіПі.

Але це коштувало багато нервів, енергії, серця. Цілий тиждень табір шумів, як збурений рій бджіл. Всевладно гуляла агентура совєтів, клямцяли зуби вовків і вої гієн, але їх жертви видержали натиск і перемогли. Тут діє все таки не СССР, а ЗСА. Між цими літерами існує велика різниця змісту. Наш табір покищо лишається в спокою, побачимо, що буде далі.

19 липня. Зовсім пізно, учора вечором, ми повернулися автом до нашого Льонзе. У таборі я мав відчит на тему «Проблема синтези». Понад чотириста слухачів і багато повзбудження.

Також учора, дістав листа з Канади, з Вінніпеґу, від редакції газети «Новий шлях». Кличуть нас туди, обіцяють прислати «афідавіт», запевняють місце в редакції. Я вислав туди свій нотатник «Записки не політика», вони це дістали. Це вже друге місце за океаном, що його нам пропонують наші земляки. Дякую! Дуже дякую!

І ще вчора були у нас в Льонзе Іван і Галя Багряні, але на жаль не застали нас вдома. Це справді шкода, бо ми хотіли у нас їх бачити. І не тільки ми, а й Куниці…

Що ж до нашого табору – його доля рішена. Десь на другому тижні нас мають перевезти кудись інше. Зі сходу прибуло багато, щось, кажуть, тридцятть тисяч, жидівських вихідців і багато з них має прибути до Ульму. Вони дуже агресивні, німці їх бояться, а ми стали першою жертвою їх агресії. Кажуть, що вони нас також не дуже то милують у своїх молитвах. Мусимо звільнити для них місце. І ще не знаємо, де знайдемо інше.

22 липня. Учора, в неділю, були у нас Багряні, мали спільний з Куницями обід, як звичайно, багато говорилося і, як звичайно, про те саме. Наші теми не міняються… Я весь в депресії, весь світ не милий, все «дурне і безнадійне»… Часто вживається фраза «куля в лоб»…

Опісля прибув до нас також Роман Бжеський. Як сказано, він має клопоти з табором, вплутався між поляків і не може звідти вирватись, тим часом їх табір добровільно виїжджає до Польщі.

Тож то з нашим табором все ще вагання, його переїзд все ще – знак питання.

25 липня. Стрімголов тікає це дивне літо, пшениця вже доспіває, вчора і сьогодні гарячі дні, ми вдома, тобто на селі. Читаю якогось Смородіна «Красная каторга» – вельми прикметна тема епохи нашої. Ми тут знаємо про ту «каторгу», більше ніж вони там у себе, бо про неї створено цілу бібліотеку літератури, на всіх мовах світу…

У таборах повно всіляких ревізій, але не минуло це і нашого Льонзе. Учора нагло наїхала німецька поліція з американським МП, яка перевела ревізію у робітників, що працюють на каміноломні, як також у Куниць. Шукали ніби за американськими військовими речами, яких тепер безліч потрапило у невластиві руки. Американці такі багаті, що можуть одягнути і накормити люксусово не лишень свою армію по цілому світі, але й біля армії ціле населення даної країни. У нас не знайдено нічого забороненого, а до нас з Танею навіть не заходили.

Спекуляція американськими товарами, особливо такими, як цигарки та кава, буяє по цілій Німеччині і хто це добро тепер має, може вважатися багатим. Наші робітники, а при тому і ми, дістають порціон тяжкопрацюючих, то значить подвійну кількість цигарок, ніж у таборах, і це їх основний капітал. Бо німецькі марки нічого тепер не варті, а головне, що за них нічого нема купити. Навіть тяжко знайти паперу для писання, але за цигарки і каву можна дістати в селян свіжі продукти, а інколи і деякі речі з одягів…

Тому, що я не курю, ми маємо кожного тижня кілька пачок цигарок, які ми обертаємо на харчові продукти, як додаток до того, що дістаємо в таборі. На витрати в марках, я дістаю вистарчально з редакції «Українських Вістей». Матеріяльно газета почуває себе не найгірше. Гірше стоїть справа з папером, але і з цим дають собі раду. Підмазавши трохи цигарками й кавою, деякі фірми все ще можуть доставити вам все, що потрібно.

26 липня. Ще один безвислідний, зайвий, лінивий день. Рано туман і роса, обіцяє бути гарячий день, йду до лісу, де я дуже добре себе почуваю. Учора звечора були там з Танею, збирали малини, любувалися спокоєм, спостерігали червоного слимака, як він смаковито об’їдав сироїжку. Ми залишили його при його вечері, а коли сьогодні рано я прийшов на те місце, слимака вже не було, а з сироїжки залишився тільки шматок корінця. Я залишив було йому суницю на закуску, але він не прийняв моєї ласки і суниця залишилась неторкнутою. Цього літа багато дощів, тому все свіже й зелене.

28 липня. Вечоріє. Цілий день, від учорашнього передвечора, падає дощ. Інколи просто лило з вітром і громами. Зараз розпогодилось – приємний, літній, подощовий настрій.

Був у таборі, бачився з Григорієм Олександровичем, він прочитав мені свою передмову до збірки поезій Багряного. У таборі нічого нового, у світі також затишшя. Знов були з Танею в лісі, згадували наших спільних знайомих, дивно, що з них так мало залишилося живими, біля нас тут лишень Варварови і Бжеські.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 113 – 126.