Травень

Улас Самчук

1 травня. Сонце, тепло, цвітуть сади. Зрання писав для «Вістей» – «Не можемо, чи не хочемо», опісля були на сходинах табору, де роздали анкети перевірки таборян, яку треба виповнити. По обіді пішли до наших друзів з Рівного – о. Василя Варварова, його дружини Галини і синів – Константина та Євгена, які живуть на приватній кватирі в місті… Попили каву та пішли пройтися понад Дунаєм… І багато згадати. Ми живемо згадками. Всі наші розмови про минуле.

Приїхав Богдан Гошовський і ми обговорювали питання дитячої літератури. Він має різні пляни в цім напрямку, які мені також імпонують. Але написати «щось» для дітей мені, мабуть, не пощастить. Так само, як не міг би я написати щось історичного.

Цими днями у нашому таборі бушує театр Блавацького. Учора ми були на «Жайворонку» Легара, сьогодні йде те саме, завтра «Мина Мазайло». Всі дні тісно, щедро заповнені.

4 травня. Знов ходили з Танею на Дунай. Минулої ночі пройшла буря з громами і все яскраво зеленіє.

Мав учора кілька відвідувачів, написав статтю «Мир чи ями», багато розмовляв з Веретенченком, познайомився з Леонидом Лиманом. Передучора були на «Мина Мазайло». Не знаю чому, ця комедія не зробила на мене особливого враження, можливо, її постановка відгонила трохи шаржем. Сьогодні у таборі вечір, присвячений пам’яти Аркадія Любченка – доповідь Григорія Олександровича і моє вступне слово…

6 травня. Учорашній весь день поза табором. Обід у Варварових, по обіді Новий Ульм. Був у Багряного, у Дацька, у Білецьких. Падав дощ, греміло. Біля десятої вечора, ми з Веретенченком, верталися до себе.

Пишу «Відкритий лист» до О. Грицая, але щось не клеїться. Бракує настрою. Нерви знов почали грати. Я невдоволений… Нема життя… Як не вернемось додому – не буде нам життя на цій плянеті… Навіть, коли б матеріяльно жили ліпше, ніж удома.

Сьогодні, по довгому часі війни, дістав перший лист з Америки. Пише незнайомий професор Микола Гайдак зі Сан-Павлю в Міннесоті. Пропонують мені переїхати до Америки. Дуже приємна пропозиція. Лист висланий ще 22 березня. У грудні минулого року, я писав до редакції «Свободи» в Ню Джерзі з подібною пропозицією від мене. Може це і є реакція на мій лист. Будемо пробувати щось робити, хоча, сказавши по правді, я ще не дуже кваплюся за океан, бо це значило б втратити всі надії на повернення.

8 травня. Завтра збираємось з Григорієм Олександровичем в дорогу до Фюсена в Баварії ген під Альпами, де має відбутися засідання мовознавчої секції УВАН. Учора все таки післав відповідь Гайдакові і маю вже настрій на Америку, і навіть ми вже снуємо всілякі на неї пляни. В кожному разі, це ще не так скоро станеться, а може й не станеться взагалі. Процедура переїзду за те велике море досить ускладнена, а тому нема потреби боятися, що це прийде вже завтра.

Учора також був на підготовчому засіданню для скликання конференції журналістів в Новому Ульмі. Були там Юліян Ревай, Юрій Стефаник, Спиридон Довгаль, Павло Котович та ще кілька інших. Розмов було багато і конференція, мабуть, десь у червні відбудеться.

Заходив також і до Білецьких. Люблю погуторити з Леонидом Тимофієвичем про різні наші і не наші справи, а також приємно зустріти пані Надію. Вона тепер мучиться, табір для неї каторга, їй треба відлюддя, тиші, спокою… Вона любить мистецтво, а мистецтво любить її. У таборі з такими витребеньками годі знайти місце.

Сьогодні зраня мучився далі над листом до Грицая. Написав також «посланіє» про наше відношення (МУР-у) до політичних партій. Тримаю гостру лінію надпартійности і не думаю, що це буде всім подобатись.

Вечеряли ми у Варварових, а коли пізно вечором верталися, падав дощ і ми навіть трохи змокли.

І ще одно: сьогодні річниця німецької капітуляції. Ми були тоді у Тавбаху біля Ваймару.

14 травня. За мною довга дорога – Фюсен, Мюнхен і назад – Ульм. У Фюсені відбулась конференція мовознавчої секції УВАН, наїхало чимало знайомих професорів – В. Міяковський, В. Державин, розуміється, Ю. Шевельов і Петров і багато інших. Зробили також і засідання правління МУР-у… Я віднайшов і довго розмовляв з Тодосем Осьмачкою, що жив в цьому таборі. Знайшов його на самому горищі казарми, під дахом де ніхто, крім нього і горобців, не живе, у приміщенню, призначеному, мабуть, не для життя, зі скісною стелею і двома широкими, але низькими вікнами з яких видно далеко поза казарми в напрямку гір. Нарікав, що його сюди загнали наші люди, які його не розуміють, але коли я опісля робив інтервенцію у коменданта табору, мені сказали, що йому приділили кімнату в окремому будинку, де містилась військова кантина і кухня, з окремим входом, але він одного разу, таємниче залишив це місце і опинився ген аж на четвертому поверсі казарми під дахом.

Знайшов тут також мого древнього друга часів празьких, також поета і також анахорета Олексу Стефановича. Де він жив, мені не прийшлось бачити, бо зустрілися ми на подвір’ю і тут же на подвір’ю, під сонцем, проходжуючись туди й назад попід липами, прогуторили якусь добру годину, розуміється, про старі наші часи. Свого часу, в роках двадцятих і перших тридцятих, ми з ним дружили, пізніше розійшлись, довгий час не мали контактів і ось знов зустрілись аж тут у цих казармах. Дивні діла твої, Господи… Сотворил єси…

Робили також екскурсію в гори і оглянули славетний, казковий замок – фантазію дивовижного короля Баварії Людвика II – Schloss Neuschwanstein, званий також «Білим чудом» – наподоблення середньовічних замків, філігранної структури, побудованої на верху скелястого взгір’я з чисельними гротами, присвяченими персоніфікації легендарних істот святого Грааля. З його головної вежі розгортаються на всі боки пречудові краєвиди з чарівним освітленням сонця, між якими лазурно віддзеркалює синє небо з білими хмаринками озеро Шванзее.

Так. Це жива казка, створена одним королем, про якого Річард Ваґнер мав сказати: «Що за красунь, – брильянтини, повний духа, розкішний молодий король». Кажуть, що цей король цікавився не лишень замками, яких набудував він з пів тузіна, а також поезією, а особливо музикою, а ще особливо, музикою Ваґнера і дехто твердить, що не будь цієї щедрої пристрасті цього короля, світ, можливо, не міг би почути «Перстеня Нібелюнґів», «Майстра співу з Нюренбергу», «Парсіфала»… У цьому замку не раз працював той геній, який постійно жив в Байройті в знаному своєму «Ванфріді», якого дарував йому також цей король.

З Фюсену, в суботу, разом з В. Петровим, ми поїхали до Мюнхену… Ночував там у Арсена і Ганни Шумовських, бачився з багатьма земляками на Дахауерштрассе і вчора повернувся додому.

Сьогодні переписав, чи краще переробив, накреслену Шерехом передмову до чергового збірника МУР-у. У Фюсені зроблено постанову видавати також літературний журнал МУР-у, який мав би друкуватись тут в Ульмі.

І сьогодні дістав телеграму їхати до Франкфурту до американського консуляту у справі виїзду до Америки. Несподівано скоро. Аж ніяково.

21 травня. Був знов у дорозі… Франкфурт, Майнц-Кастель. В американському консуляті несподівано гарно мене зустріли, вони дістали інформації про мене з ЗСА і твориться враження, що можливо ми справді туди поїдемо. Нас мають ще покликати.

У Майнц-Кастелі зустріли мене знайомі вельми приязно, – і жаліють, що вони нас випустили. Бачився з Смаль-Стоцьким, президентом Лівицьким. Там тепер все направлене, кімнати упорядковані, табір виглядає краще, ніж наш в Ульмі. Передучора повернувся назад, учора написав статтю «Дати, що зобов’язують». І маю завдання написати доповідь на свято Франка… Отже де мій «Ост»? Чи не вертаюсь я до часів Рівного, до газети, до поїздок, до виступів…

І також сьогодні, здається, виїжджаємо з Куницями на село, що зветься Льонзе, яких п’ятдесят кілометрів на захід від Ульму, де будемо мешкати. Хоча своє таборове мешкання залишаємо за собою.

Знов ширяться чутки про війну… Десь там у Персії виникла криза. Совєти, здається, не хочуть звільнити зайнятих під час війни якихось там територій… Труман пригрожує…

22 травня. Село Льонзе, гарна вілла, що належить якомусь важливому «наці» конфіскована для потреб втікачів. Сергій Миколаєвич зі своєю фірмою зробив якийсь там контракт вивозити з каменоломень камінь, у нього працює там дванадцять хлопців з табору, а оселився він з родиною у цій віллі, у якій і ми дістали одну кімнату.

Вперше, по довгому часі, маємо людське мешкання. Простора, ясна, обшальована деревом кімната, двері виходять на веранду, де розцвітають білі рожі з просторим краєвидом на долину, село, протилежне взгір’я… Прекрасне повітря, а головне – тиша. Після нашого коридору в Ульмі, це рай.

Маю широкий стіл для писання, моя машинка в повному наряді, вицокую реферат для свята Франка… Двері на балькон відчинені, холодноватий, вогкий день, здалека чути, як проходять долиною потяги і десь там ген за селом, час від часу, чути зриви. Це працюють наші хлопці на каміноломах… Учора я мав з ними довгу розмову про різні наші справи…

23 травня. Вечоріє, дощ, гримить. Щось з літньої лірики і коли б я поет – писав би вірші. Але я не поет, а тому багато, весь день, писав, лишень не вірші, а, на лихо, газетні статті.

Учора, понад програму, мусів їхати потягом до Ульму, пані Маруся просила помогти їй перед начальством задержати їх таборову кватиру, що нам пощастило зробити. Наша кімната стоїть порожня, замнекна, осамітнена серед коридорного гамору і руху. Ми заходимо до неї, коли буваємо в таборі… Там також головні наші вантажі з речами…

Бачився з Багряним, Веретенченком, Костюком… Багряний мав сьогодні свій літературний вечір, але я не зміг на ньому бути з огляду на вечірній потяг, що має везти нас до Льонзе… О пів на десяту вечора, ми з пані Марусею, були назад вдома.

Тут, після таборового ярмарку, приємно, свіжо, зелено, тихо. Хотілося б побути тут довше. Єдиного, чого нам бракує – доброї лектури. Таня читає по-німецьки, доброго, старого, твердого Ґустава Фрайтаґа. Звичайно, коли маємо вільний час – йдемо з Танею вверх вузькою доріжкою через зелені поля до лісу, що зеленіє там далі на обрію. У лісі цвітуть лісові квіти, гомонить птаство, свіжа, шовкова трава… Шматок дуже приємного в обставинах дуже неприємного. Gloria tibi Domine.

27 травня. Нема потреби на щоденний нотатник, дні минають швидко, гарно, одноманітно. Але бувають зриви. Ось ми з Танею вернулися з Ульму. Їхали на один день, а пробули аж чотири. У Новому Ульмі відбувся перший з’їзд новоутвореної політичної, мабуть треба сказати, партії з назвою щось як, Союз Демократичних Організацій. Багато уенерівців, харківян з Організованої громадськости, старі знайомі з часів Ваймару, Доленко, Дубровський, Паньківський. Стільки розмов і стільки зустрічей. Написав передовицю для «Українських вістей» про І. Франка… Побували на святі Петлюри й Коновальця і нарешті, були на концерті бандуристів Китастого й Божика, який пройшов з великим успіхом.

І готую реферат про Франка в нашому таборі на 31 цього місяця, а також маю запрошення від студентської громади з Мюнхену з цим самим рефератом, а на завершення працюю над рефератом до з’їзду журналістів, який оце скоро має відбутися, під заголовком «Проблема синтези»… Висилаю виповнені анкети американського консуляту в справі виїзду до ЗСА…

28 травня. Завзятюще тарабанить моя машинка, але на жаль, самі лиш статті та реферати… Реферати і статті, а потрібно щось іншого. Але не можу відмовити вимогам часу. Ми в крутіжі політики, люди впиваються наркозом безсилля з наліпкою «політика», тисячі молодих, здорових, повних амбіції людей викинено, мов рибу з води, з їх стихії і вони мечуться намагаючись знайти якийсь сурогат для виладування їх політичної енергії.

Таня поїхала до Ульму, я сам в кімнаті, надворі гарна погада, в чистому небі яскраво світить сонце, співають всілякі Божі птички… Трохи втомився від писання і треба б пройтися. Учора ми зробили гарну прогулянку в поле разом з Куницями, сьогодні піду хіба сам.

І кінчається травень. Шкода. Завжди проводив травень з почуттям жалю… Ще прийде червень, але це вже компроміс весни з літом, а літо це зворот донизу, щось, як життя після сороківки.

Але час тікає швидко. І хай. Яка тут радість жити без грунту під ногами. Єдине забуття – праця.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 86 – 92.