Лютий

Улас Самчук

7 лютого. Зайнятий вельми… Хвилюючий настрій. На якійсь там конференції альянтів в Лондоні, совєти вельми домагалися видачі нас в їхні руки. Гостро дітклива справа. Один тільки натяк про це наводить на нас паніку. Твориться враження, що совєти там домінують, нічого їм не відмовляється і єдиний, здається, Черчіл наважується ще щось проти сказати, але в загальному наставленню і це губиться сливе безслідно.

І при цьому, раз-у-раз, приходить на думку, чи воно й справді не здійснюється віщування чорних круків, що «гнилому заходові» приходить кінець. Невже цивілізація християнської ери доходить до меж вичерпання і невже, це мають бути росіяни, читай московіти, що її зруйнують?

А може ніякі тут московіти, а за їх широкими лаштунками Карло Маркс? Містики завжди схильні бачити містерійну появу Маркса в ролі Антихриста з рушійною силою Христа і так само, як християнство зруйнувало цивілізацію антики, марксизм зруйнує християнство Европи. І тими ж засобами… Проповіддю визволення бідних, слабих, немічних, що їх Христос називає «вбогих духом» і обіцяє «царство небесне», тож то Маркс «поневоленою клясою» і обіцяє царство земне.

Так воно чи не так, а спекуляція на бідних та вбогих – велика сила. І зловживання нею ніколи не припиниться.

«Дух Господень на мені, якого ради мене помазано; благовістити вбогим післав мене, сціляти розбитих серцем, проповідувати полоненим визволення і сліпим прозріння, замучених випустити на волю» (від Луки, гл. 4).

Як це добре діло перевести в життя? Послухаймо ще раз євангелиста Луку:

«День же почав хилитися; приступивши ж дванадцять (учеників), сказали йому: відішли народ, щоб пішовши довкруги по селах та хуторах, відпочив та роздобув харчів, бо ми тут в пустинному місці. Рече до них (Христос): дайте ви їм їсти. Вони ж сказали: нема у нас більше, ніж п’ять хлібин і дві риби; хіба що, пішовши, купити їжу для всього народу. Було ж бо до п’яти тисяч люда. Рече ж до учеників своїх: посадіть їх по п’ятдесятеро. І зробили так… Узявши п’ять хлібин і дві риби й поглянувши на небо, благословив їх, і ломав, і давав ученикам роздати народові. І їли, і наситились усі; і назбирали після них залишків кошів дванадцять».

В загальному – «не турбуйтеся, що вам їсти і що пити… Подивіться на птахів небесних»… Інакше – чудо. Віра, мовляв, зрушує гори.

На таке ж чудо сполягає Маркс, проповідуючи «диктатуру пролетаріяту». Гокус-покус і бідний стає багатим, вбогий духом – генієм, кухарка стає міністром, свинопас директором фабрики. І всі б’ють ура. Голод не голод, Сибір не Сибір. Виконано й перевиконано. Докажіть, що це не чудо.

Чи така ж доля чекає і «країну вечора» (Шпенґлер). Переконайте християнську Францію, ватиканську Італію, що марксизація України коштувала їх лиш 20 мільйонів жертв голоду, ліквідації, заслань, вигнань… А бідні стали ще біднішими. Але ж віра… Вона зрушує гори. Европа на грані такого зрушення.

А ми в цих таборах її буревісники. Нас вже зрушено. УНРРА, агентура «родіни». Навіть директор нашого табору Г. Стрелінґер, жид зі Словаччини, до них належить. Спитайте, яку він має з того втіху і дістанете відповідь: Маркс. А тому, яке диво, що ми такі вражливі на конференції в Лондоні. Де вирішальне слово мають Стрелінґери…

Минулої неділі ми з Танею ще раз побували в Оберруселі у наших земляків Папарів, де ми не тільки гостилися, але й покумалися. Мені довелось стати хресним батьком їх маленької дочки Мирослави. Зміна настрою, декорації, а також пригадка, що й поза ДіПі існує життя. Ми так погрузлі у наші таборові будні і так просякнуті їх атмосферою, що й не помічаємо, що там діється поза нами. Дарма, що живемо в гущі німецької маси, яка у ці дні переживає чи не найтрагічніші дії своєї історії. Спокійно, мовчазно, зрезигновано. Папари живуть приватно, мають нормальне мешкання, звичайні німецькі картки харчування і, здається, дають собі раду. Ми так у них і заночували…

А в таборі новина. Появився мій давній, ще з часів львівських, приятель, і літератор, і редактор Юрій Стефаник, як завжди наладований силою динамічного оптимізму, який запросив кількох нас до свого приміщення, де ми, як годиться нащадкам козацького роду, спорожнили на здоров’я певну кількість чарок, потрапили у бурхливий настрій і пустили кантом гарячий вечір в завзятющих розмовах на актуальні, переважно літературні, теми.

Також у таборі робляться старання організувати театр. Не більше й не менше… З наміром і мене втягнути до того. Дякую. Це їм не вигорить. Для мене досить «Ост»-а і МУР-у.

Але ось, здається, що воно все таки не досить. Повернувся з Авґсбургу Григорій Олександрович і привіз вістку, що в Ульмі організується видавництво з огненосною назвою «Прометей», під керівництвом Пладійчука та Іваницького, яке хотіло б видати мою повість «Юність Василя Шеремета», написану ще в Городку біля Львова, після нашої евакуації з Рівного.

Чому б не видати. Але це значить відкладай «Ост»-а і берись за «Юність», прощайся з братами Морозами з-над Дніпра і займись гімназистами української гімназії у Крем’янці на Волині, з часів небіжки Польщі. В загальному ця річ готова, але так вже водиться, що поки воно ще не в друку, то для автора воно ніколи не готове. Необхідно це ще раз перетрясти, щось змінити, щось підчистити, інколи переписати наново. А це значить сідай за машинку і строчи.

Але те мешкання… Воно вбиває мене секунда за секундою. Шандрушкевич запевняє, що дістанемо щось ліпшого, але це відомі «обєцанкі-цацанкі».

9 лютого. Скоро перша година ночі, а я за машинкою. Пробую перейти на ніч, коли барак вляжеться, але це також не вихід з положення, бо перешкоджаю спати іншим. Машинка цокотить уночі, як скажена, тож то рукою писати вже не виходить. І не можу виспатись… Бо ранок це значить барак в русі… І, здається, він ось-ось провалиться і полетить в безодню до самого чорта в гості.

Тому встаю рано… І першим вітає мене мій приятель Тодьо, з яким ми одразу сідаємо за науку і робимо – «А – У, А – У», тобто читаємо з його книжечки розмальованої звірятами, які він вже напам’ять знає, де корова, що каже «мууу», а де вівця, що «бе-бе». І пильнуємо, щоб до нас, борони Боже, не втручався малий ведмедик, що стоїть на шафці, якого ми звемо «Апа»

– Ну, ну, Апа! – Тобі, мовляв, до нас зась. Читати можуть тільки Тодьо й дядьо. Апа для цього задурний.

Тим часом Таня готує на електричній плитці чай, а Рая, крім того має і інші справи, щось, як наприклад, прання пелюшок, або шиття на ручній машинці… На щастя наше харчування не робить для нас проблеми, воно гарантоване добрим дядьком Семом і ми можемо не журитися хлібом насушним, він у нас білий, як сніг і в достатній кількости, а чого нам не хватає, то хіба цибулі і взагалі чогось «свіжого, вітамінного», що ми інколи міняємо у німецьких баверів за каву й цигарки.

Що стосується до Григорія Олександровича, то він також «розривається», весь заклопотаний; то він щось пише, то кудись їде, то бігає по начальству. І дуже рідко нам трапляється погуторити на дозвіллю.

А мені ось, як я не боронився, накинули реферат до свята Шевченка. Мовляв, це для мене забавка. Вийшов на сцену і сказав. Але ця тема така вже збита, що з нею, особливо для письменника, тяжче впоратись, ніж з теорією релятивности Айнштайна, коли ви хочете «щось нового» сказати. Інакше це трафарет, з яким найкраще дасть собі раду звичайний учитель звичайної народної школи. Але це свято, у нашому кліматі, є справді свято. Воно зміцнює, наснажує, обнадіює. І од нього гріх відмовитись. За нами і перед нами стільки драконів. З Москви ось, раз-у-раз, чуємо, що вони знайдуть нас на дні моря і повернуть живими чи мертвими, а решта світу це лиш невідоме з плюсом. І єдиним проти цього закляттям є Шевченко. «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!»

Ось чуємо в Об’єднаних Націях, патентований «так таки так» Москви, Мануільський, що заступає там Україну, вимагає самостійності для… Індонезії… Але Україні – Сибір. Знов таки, – єдина рада Шевченко. « Заговорить і Дніпро і гори!».

14 лютого. Ще раз став кумом… На цей раз Тодьо. Хрестили його урочисто, за куму – співачка Ганна Шерей. Похресник вже трохи переріс, йому ось півтора року, «на руках» держати не випадає, тому він стояв на дзиґлику весь розгублений, не розуміючи чого від нього властиво хочуть… Але витримував скільки міг. Та коли дійшло до «помазання святим миром» і вимагалось скидати навіть черевики, він став дибки. – Не дам! – вибухнув він і залився сльозами, будучи переконаним, що його грабують і то серед білого дня. І нема поліції. Приходилось вжити насильства, щоб цього буйного протестанта возвести до стану православного християнина, але я думаю, що нам це буде прощено Вищою силою неба, бо робилось це в її ж інтенціях.

Самі ж христини відбулися цього самого дня, на приміщенню Ганни й Василя Шереїв, що як на наші умови, визначалося можливою кубатурою простору. Батькам хрещеного прийшлося попогріти лоба, щоб на столах виглядало по христинному і по християнському з яствиєм, питієм, справжньою кавою і не менш справжніми тортами.

З гостями «не багато, але чесно», сам наш князь духовний і володар табору Мстислав, двох Петрів і двоє Наталок – Холодних та Андрусевих, ну і ми з Танею. А кума у мене справжня кума. Синьоока, та русокоса, та вимовна… Родом з Ромен на самій Полтавщині і не далеко Конотопу, де, як відомо, родяться найкращі куми у світі… Колишня солістка відомої «Думки» Городовенка, зі соковитим, як вишня, і пишним, як свіжий ранок, меццосопраном та багатющим репертуаром нашої славної пісенности, з якого мені особливо припало до ґусту «Ой, там на току, на базарі, жінки чоловіків продавали», що у виконанню моєї куми виходило вельми переконливо. А коли ми додали до цього ще й мою улюблену «Вдову», що ото «іди, смерте, іди проч, голови ти не мороч, нема часу вмирати, треба гостей приймати», то воно у нас вийшло, далебі, як опера з тим «запорожцем за Дунаєм», що ото «випив чарочку не більш», але якого «ледве вже на возі» привезли до Одарки. В загальному – шматок поезії у нашій крутій прозі.

Передучора, вислав нарешті передмову для збірника МУР-у, що її вимагав вельми Шерех, і листа Костецькому з приводу виходу його «Хорса».

І ще одна сенсація: телефон з Франкфурту, що приїхала туди вдова по президентові Рузвельтові, пані Елеонора Рузвельт, яка відвідує табори ДіПі і в тому також і нас. У таборі прибирання, чищення, всі насторожені.

І чути в напрямку Франкфурту гарматну стрілянину, а над містом пролетіло з’єднання бойових літаків. Що сіє має значити? На пошану вдови президента? А чи маневри. Стрілянина тривала і тривала. Чи демонстрація війни? Поговорюють про якісь там скреготи між аліянтами… Особливо з тим східнім.

19 лютого. Пані Рузвельт не приїхала, натомість до табору в’їхало два джіпи військової ЕмПі (поліції), які пройшли всіма бльоками, за винятком наших курників, цікавились усім, особливо складом консерв, багато всячини розкидали, у декого забрали запаси їстивного й курильного, а найгірше – забрали нашого поважного, достойного, всіми шанованого громадянина і доктора Костя Паньківського.

Напевно донос і напевно з нашого табору. Йде, так звана, чистка коляборантів, відома рука совєтів. Не пощастило їм дістати нас руками власними, то намагаються зробити це руками американців. Недавно забрали нашого доброго приятеля Федора Онуфрійчука і єпископового зятя Яровенка, питалися за В. Маруняком… У таборі пригнічення, дощ, «під псом» настрій і розгубленість. Але у мене – паки і паки, те саме: переписую «Юність Шеремета» і розсилаю посланія на всі вітри світу.

20 лютого. День мого народження… Таня дежурить на кухні… її куховарські здібності не аби аж які, але черга за обідами збільшилась, повторників помножилось, компліменти сиплються. А причина: вона вимагає, щоб усі продукти, призначені до котла, йшли до котла і нічого «набік». Кухаркам це не до смаку, але народ – ура, ура! Начальство пропонує Тані становище кухньо-контрольора на постійно, але ми не годимось. Це значить до другої години ночі на кухні, о сьомій рано барак вже ходить-ходором, а де відпочинок? Її здоров’я й так не буяє.

Після вчорашніх віськових навал, у таборі тиша. Зате не тихо в природі. Вітер і дощ. Дні й вечорі просиджую сам за машинкою, минулої ночі до двох годин, а опісля, на сон грядущий в постелі, читаю Книги Мойсея. Кривава історія Ізраїля, де все діється з наказу Бога. Бог, видно, мав з цим народом більше клопоту, ніж з усім всесвітом.

Шкода, що й ми не маємо такого протектора, дарма, що молимось, навіть ось тут, йому безконечно. Може тому, що це «Бог Ізраїля» і ми апрірно позбавлені його ласки, але й може тому, що ми вирвані зі загальних Божих правил люди, ось тут у таборах, разом з нашим урядом – розбиті, розкидані, розсварені, переслідувані, гнані… Нікому не потрібні, всіми залишені.

Прикладом цього може бути наш МУР, якого ми недавно, всього два місяці тому, з болями й охами закладали. І ось, не встигли ми роз’їхатись, як він вже почав валитися. І досить загрозливо. Шерех бомбардує мене листами, що їх слід зберегти для споглядання потомства:

«Фюрт, 17.3.46.

Дорогий Уласе Олексієвичу! Нарешті вчора дісталася до мене «Велика література». Дуже дякую. Ще бракує мені деяких матеріялів до першого числа [Збірника МУР-у. – У.С.]. Треба ходити до людей і вимагати в кожного не відступаючися. А на віддалі збирати матеріяли дуже тяжко. Пишу, а наслідків мало. Їхати ж знов – не маю сили. Почуваю себе безмежно втомленим, напівхворим. Не знаю, що причиною: чи перевтома, чи німецьке харчування, чи загальний стан цькованого звіря. Але факт є фактом.

Я цілком згодний, що стаття виграла у Вашому стилістичному оформленні, і даю Ваш варіянт з дуже незначними змінами, а саме: замість Сіям я поставив Іран, поперше, бо я дуже люблю іранську літературу, а по друге, тому, що Сіям звучить надто прозорою насмішкою над однією відомою Вам особою. Замість написаного у Вас «ми будемо помилятися», я поставив щось обережніше, щось на зразок, що ми можемо помилятися. Єдина істотна зміна, яку я дозволив, думаю, не викличе у Вас заперечень, бо вона сама собою зрозуміла, саме тому Ви її й забули. А саме: перед формулюванням завдань українського мистецтва в зовнішньому світі я вставив фразу про його завдання у середині українського народу. Це самозрозуміло, але коли це оминути, то може витворитись враження, що ми на наше мистецтво покладаємо тільки завдання зовнішнього представництва. А справді ж ці завдання є похідне з унутрішньої ролі мистецтва. [Мова про передову статтю до першого збірника «МУР”-у.]

Дуже шкода, що у Вашій редакції статті випали деякі актуальні питання, а саме: створення літературного оточення (має значення для організації праці мурівських осередків на місцях, що посувається вперед з великим скрипом. Як приїде хтось з Фюрту, життя починає почуватися; поїде – і знов мертва тиша); використання літератури як засобу кар’єри, збагачення, самореклями – випадок Славутича і почасти Косача; стосунки з місцевими спілками – має велике значення саме для збереження миру, про потребу якого Ви цілком правильно пишете (і зокрема в зв’язку з позицією авсбуржців щодо творення централі); увага до здібної літературної молоді – випадок Осмачки, який демонстративно виходить з кімнати, коли починає читати хтось з молодих; питання, хто такий член і хто такий кандидат МУРу. Це останнє питання особливо важливе в зв’язку з тим же збереженням миру.

Річ у тому, що тут серед мурівців панує цілковите непорозуміння. Одні вважають, що членом може бути тільки бездоганно завершений майстер і вимагають чистки МУРу (Маланюк, Шлимкевич, Барка та ін.). З другого боку дехто вважає, що МУР мусить узяти до себе всіх, хто тільки має друковану продукцію. Марку МУРу на свої видання просять Манило, Буряківець, Бабій і т.п. До речі, які коли й можна маркувати нашою маркою, то в усякому випадку не першими, а тільки тоді, коли ця марка набуде заслуженої репутації на справді першорядних творах. Обидві тенденції – і поширювальна і звужувальна – дуже войовничі і грозять мало не виходом з МУРу. От тому то мало б велике значення дати виразно для всіх і ясно, які ж вимоги ми ставимо для члена і які для кандидата МУРу.

Але я не хочу висвітлювати всіх цих питань без Вашої санкції й згоди, а тому даю статтю в це число без усіх цих питань. Якщо буде Ваша згода, то їм, або частині їх можна буде присвятити передову в дальшому числі збірника.

Тепер найголовніше: про конференцію в Авґсбурзі, Феденка, Кибалюка тощо. Виступ Феденка був тільки першою блискавкою. Друга є стаття Кибалюка. Можна сподіватися продовження. Якщо пригадуєте, я це передбачав, коли просив Вас приїхати. Якби Ви були на конференції, то може б це все набрало м’якших форм. Суть його, правда, все одно була неминуча. Уласе Олексієвичу, я теж за мир, але миру більше не може бути. І це природно. Тільки казенне і мертвонароджене не мають ворогів. Що МУР має ворогів, – се само доводить, що він живий і потрібний. Що такою мала бути і дійсно була конференція в Авґсбурзі? Це була конференція МУРу і півінтелегента, що паразитує коло літератури. Нічого доброго з цієї конфронтації не могло вийти. Компроміс не можливий – інакше й МУР ні до чого.

Питанням невтралізації Феденка ми займалися ще давно, задовго ще до ашаффенбурзького з’їзду. Тоді ми вирішили запросити його бути головою Літературного фонду. На цю тему говорила з ним Коваленко і, за її словами, дістала надзвичайно зневажливу й самовпевнену відповідь. На самій конференції я говорив з ним приватно і дістав тільки грубості. Про те ж, щоб запросити Феденка до МУРу не може бути й мови, бо де ж у нього художні твори, де у нього ті мистецькі шукання, якими ми визначаємо членство МУРу. Ні, якщо пустити Феденка в члени МУРу, то це означає творити МУР на спілку письменників взагалі, втратити всякий екслюзивний характер і розгубити провідних людей. Ми вже маємо компроміси: з Чапленком, з Бабієм, з Варавою… І, приміром, Бабій примусив нас гостро червоніти на з’їзді, а ще гірше буде, коли цими днями вийде його книжка, що тепер друкується в Авґсбурзі.

Отже, конфронтація в Авґсбурзі сталася, і в наслідок цього літературний світ розколовся «на так і ні, на біле і червоне» (не політично червоне, звичайно). Тут уже нічого не вдієш. Іде тепер про те, щоб зберегти мир з літературними організаціями й органами на місцях, і добре буде, коли ми доможемося цього. Все це дуже тяжко пояснити на письмі, це є не тільки слова, скільки загальна атмосфера, яку треба відчути і яка в Авґсбурзі відчувалася дуже. Я думаю, що Гр. Ол. Вам усе це перекаже, але бачу з Ваших листів, що Ви все ще під враженням з’їзду в Ашаффенбурзі. Але це зовсім різні речі і різні етапи нашої праці.

Як мені видаються тепер наші завдання. Поперше, старання підтримати мир і дружбу з літературними організаціями на місцях і з газетами та журналами, що вже виходять. Подруге, літературна дискусія в нашому «МУРі» і потретє й головне – видавнича праця. Ми повинні всю продукцію нашу все краще видавати з маркою МУРу. Не резолюціями й не з’їздами твориться література і літературні авторитети. Організаційний етап закінчився. Тепер потрібна літературна творчість. Тому моя просьба була до Гр. Ол. як до редактора і тепер до Вас – дозволити на всі репрезентативні видання творів членів МУРу і передовсім на Ваші, ставити марку МУРу.

Спеціяльно про мою особу. Кибалюкові я буду відповідати і досить різко. Але поскільки там поставлено питання мало не тотожности мене і МУРу, то можливо Ви вважатимете за доцільне, щоб я відійшов від праці. Я зроблю це з великою охотою і без всякого внутрішнього незадоволення, якщо це треба для користи справи. Ви знаєте, я думаю, що жадних амбіційно-кар’єрних міркувань у мене нема, а матеріяльно праця в МУРі не дає мені нічого. І я можу спокійно перейти собі на працю викладання в Університеті нашому, який до речі відновлює вже свої виклади. Напишіть мені про це з усією одвертістю, Уласе Олексієвичу. Коли Вам буде потрібна моя допомога непомітна, я її охоче робитиму, а для людей хай я як член Правління вмру.

З цього погляду я мушу відзначити, що мені було надзвичайно приємно, що Ви наново написали мою статтю. Це показало мені, що Ви при всій захопленості «Остом» (якому бажаю якнайкращого просування), все таки живете і болієте справами МУРу. Отже, я можу справді сказати «нині отпущаєши раба твого».

На закінчення кілька дрібниць. Косач з біди вже вийшов, отже, Ви можете йому написати. Ваше «ще щось» для журналу звучить дуже заманливо, і прошу про це не забувати. Якби воно прибуло для другого числа вже, то це було б знаменито. Останнє: який порядок витрачання грошей МУРу: чи тільки з Вашої санкції, чи ще з санкції якої небудь особи. От, скажімо, тепер треба було б передрукувати дещо для МБ МУРу, але я не наважуюся сам схвалити цю витрату. Деякі подробиці у видавничих справах Вам передасть Гр. Ол., якому одночасно пишу в цих справах. Додаю Вам написаний В. Пл. проект листа до Вояківського й Бучка. Посилаю Вам також звіт про конференцію, як його подано в нашому «Час»-і.

Бажаю Вам від щирого серця всього доброго, а головне сил і рівноваги душевної для «Ост»-а. Щиро Ваш – Ю. Шерех.

P.S. Додаю адреси Бучка (Cellegio Rutheno. Roma, Della Sedia) і Вояківського: Munchen, Oberburger-meister Wunderstr. 22), але я не знаю, як їх титулувати і тому прошу Вас не тільки підписати, а й вписати титули й відіслати»…

Погоджуюсь з Юрієм Володимировичем сливе зі всім, лишень мені здається, що «наші» непорозуміння, а тим самим різні ті розвали партій, організацій, фронтів базуються не так на відмінності поглядів сторін, як на бажанню сперечатися для суперечки, боротися для боротьби, розбиватися для розбивання. Це не засада, це пасія. І саме це мене бентежить. І хотілося б знайти можливість сперечатися з цим бодай у цій організації. Тому я за «мир», за «згоду», за «порозуміння», за «компроміс»… Знаю, що ці слова у нас не модні, всім нам здається, що будучи за боротьбу, за безкомпромісовість, за правосильність лінії, ми цим самим виявляємо силу і принциповість. Неправда. Практика показує, що це лиш безсилля, параліч волі, хаос думання. А в результаті розвал. Міжусобиця.

Що маю робити? Для мене весь той МУР зовсім зайвий клопіт. Маю й так досить роботи.

Але все таки ми вдячні Юрію Володимировичу, що він той МУР мурує. І підтримує. І боронить. В історичному аспекті ця організація матиме особливу вартість, а тепер це все таки якесь середовище, де можна танцювати літературного гопака, кому тільки заманеться і почуватися, ніби вдома, ніби ми в Києві чи у Львові разом з мовою, ідеями, будучи в таборах УНРРА. А тому я також за МУР. І буду ступати в ногу з тими, що захочуть зі мною бути.

22 лютого. Нова бомба Юрія Володимировича:

«Фюрт, 20. 3. 46.

Дорогий Уласе Олексієвичу! Недавно послав Вам докладного листа, а тепер уже є нові факти наступу на МУР, і то далеко серйозніші, бо не ззовні, а вибивають камінці зсередини, і то поважні камінці. Ігор Вяч. [Костецький – У. С.] повернувся з Авґсбургу, сповістив, що там Осьмачка, або написав, або збирається написати лист до «Нашого життя», про свій вихід з МУРу. Причина – нібито те, що МУР продовжує традиції ВАПЛІТЕ. Хоч йому привселюдно на конференції заявлено, що цього нема і що кожний член МУРу може дотримуватися тих поглядів, які він уважає за доцільне. Отже, це тільки привід, причина в іншому.

А вчора пані Косачева привезла мені листа від Косача. Його копію й копію моєї йому відповіді додаю. Ті факти, на які натякає в листі Косач, для мене справді абсолютно неправдоподібні, і я можу припустити тут тільки наклепницький вплив Довгаля, у якого тепер Косач щотижня гостює в Реґенсбурзі.

На вплив мого листа до Косача я не сподіваюся, бо, звичайно, тут справа не в чиїхось інтригах проти Косача в МУРі, а в тому, що його, Косача, зуміли відповідно настроїти.

Отже, мусимо вирішити, що робити: капітулювати й припинити працю, чи продовжувати її, сподіваючися, що коли вона розгорнеться, то блудні вівці повернуться. Рішення в Ваших руках. Я був би за другий варіянт, але як Ви скажете, так і зробимо.

Поза тим нічого нового. Досі ще не маю всього матеріялу до «МУРу», а тому не здав ще в друк першого числа. З пошаною і щирим привітом – Ю. Шерех.»

Лист Косача до Юрія Володимировича суцільний плач, риданіє, розпач. «Деякі керівні МУРівці й то люди, яких я вважав найбільш об’єктивними в оцінці моєї праці, намагаються потаємними і трусливими атаками з-за рогу здискваліфікувати мене, як письменника»… «розпочали основнішу кампанію проти мене»… «це тільки ланка укритої, трусливо-негідної акції проти мене, яка велась в МУРІ від початків його існування»… «потайки й в організовано-підлий спосіб ставлять під знак питання мої «кваліфікації, як письменника» й то в зносинах із людьми поза МУРу»… «Я не на те вступив до МУРу, щоб бути об’єктом трусливої й негідної письменника-громадянина інтриги й нагінки»… І т.д., і т.д.

І до того заява:

«До Правління Хвального Т-ва МУР у Фюрті (Бав.). Отсим прошу про скреслення мене з числа членів Правління МУРу. З черги заявляю про моє виступлення з членства Об’єднання МУР взагалі з причин особистого характеру. Юрій Косач. Мюнхен, 13.2.46.»

І дописка Шереха;

«До цього можу додати, що лист мені доручено дружиною Косача вчора і що те, чому взято кілька виразів листа в лапки, мені цілком не зрозуміло. Як що це цитати, то звідки? Чекаю на Вашого листа. Ю. Ш.»

Але мені зрозуміло і це ніякі цитати, а вигадка месьє де ля Косач, який не довіряє сам собі і якого легко «взяти» кожному агентові кожної інтриги.

Одначе, я настрочив йому, тобто Косачеві, досить довгого листа, в якому зазначив, що

«лист Ваш стилізований майже розпачливо. Я його прочитав уважно, але нічого фактичного з нього не довідався. Хто, з ким, за що… Я лиш при тому подумав, що не гаразд аж так мало довіряти, як не своїм товаришам, то бодай собі самому. Ви так мало вірите в себе, що Вас можуть вивести (і так безнадійно) з рівноваги двоє-троє кимсь десь висловлених слів. Вибачте мені, але така постановка справи видається мені крайнє неповажною»…

«ніхто, ніде Вас, тим більше з правління МУРу, не «декваліфікував, як письменника», а це тому, що ніхто цього зробити не може.

Ви письменник, який говорить сам за себе, а коли хтось там десь висловлює свої про Вас думки, то за це організація, як організація, не мусить нести відповідальности. Тим більше, що Ви є також членом правління тієї організації і Ви також несете відповідальність за її гаразди. Найбільше, Ви можете мати претенсію до тієї особи, яка Вас «декваліфікує», але ніяк до організації»…

«Хочу на заключения сказати: думаю, пане Юрію, що Ви свою заяву візьмете назад, перепросите нашого доброго і замученого Юрія Володимировича за турботу і на будуче не будете з такими заявами морочити нам голову. Волію, щоб Ви розрахувались зі своїми противниками, як Джек Лондон (в морду!), аніж оте українське скиглення та ображання, та оті вічні «виступи». Я більше ніж переконаний, що Ваш виступ принесе Вам самим багато прикрощів. Не від нас, а від тих якраз, що, можливо, на Вас в такому напрямку впливають. Будьмо краще добрими друзями, товаришами, колегами. Гаразд? Вас шануючий…»

Отаке то я йому настрочив. Чи матиме воно вплив? Будемо бачити.

Тим часом у нашому таборі також повно новин. Учора, на зарядження унрівського керівника табору Г. Стрелінґера, вивезено невідомо куди єпископа Мстислава, його шваґра Юрія Вітковицького, бувшого коменданта табору Володимира Онуфрійчука та його брата Федора. Тобто цілу бувшу таборову управу. Наслідки довгих, неприємних інтриг з приводу чисельних, неприємних справ.

У нашому МУР-і забагато клопоту з приводу «поглядів» і гонору, тут з приводу керування табором. Найбільше постраждала з того таборова церква. Кінець урочистих архиєрейських богослужб, чисельних молебнів, надхненних херувімських. Але можна допускати, що це не вплине на кружляння плянет, сходу і заходу сонця і та сила, що цим керує, не буде до нас в претенсії, бо це вона саме такими нас створила.

Минулу ніч не спалося, все думав… Ось два дні майже не працюю над «Шереметою», але до закінчення його не лишилось багато.

25 лютого. Зі щирим жалем і смутком згадували ми учора річницю смерти мого доброго київського друга Аркадія Любченка, що помер минулого року в Бад Кіссінґер і там же похований. У церкві відправлено панахиду, вечером відбулась академія, я мав вступне слово, Григорій Костюк прочитав реферат про покійного, артист Проценко подав одне з його оповідань, хор Колесниченка виконав кілька пісень. Стільки з ним пережитого, так багато спогадів.

Черговий лист від Ю. Шереха. Ті самі клопоти. Написав листа Степанові Баранові в справі збірника з приводу тридцятлітньої річниці смерти Івана Франка. Просили і мене щось туди написати, але тема Франко складна, вимагає часу, якого у мене так мало. І не почуваюся добре, ночами безсонниця, мабуть перевтома, потрібно відпочинку, сьогодні весь день боліла голова, був гарний день і тому я провів чимало часу на повітрі, бавився з Тодьом і ходили з Танею до лісу.

Зустрівся з В. Доленком та В. Дубровським, знайомими з часів Ваймару. Їх справи – політика. Постійні наради у президента, намагаються знайти можливість координації політичної роботи з іншими політичними середовищами, що на мою думку є справою безнадійною, бо «наші» політики не мають для цього нерва. Просто, взято не ту нуту. Політика зводиться до гри в сліпу бабу. Це повторяється й повторяється без яких будь виглядів зміни.

Прибув також з англійської зони, мій прадавній знайомий, невідмінний секретар різних українських організацій колишнього Берліну, мій щирий кореспондент Микола Селешко. Знаємося з ним з років двадцятих. Він, разом з Олегом Лащенком, намагаються заполонити мене грішного до активнішої діяльности в організації українських націоналістів мельниківського відламу, звичайно, в ролі слухняного виконавця постанов їх проводу… І було б, можливо, все це гаразд, коли б мене не обдаровано певними завданнями, які не завжди ототожнюються з «нашою» політикою, чого мої добрі старі друзі не хочуть, або не можуть розуміти.

28 лютого. Кінчається лютий, а з ним формально й зима. Завтра березень і натяк на весну, але в дійсності це дощ, це сніг, учора, наприклад, випало снігу за цілу зиму і деякий час виглядало по зимовому, але сьогодні знов халепа, вогко, холодно. Мусів накинути на плечі Таніного кріличого кожушка, що його дістала вона тут в таборі, бо у нас в бараку досить таки холодно. Огрівання знов штрайкує, всі ходять одягнуті в тепле.

Велика сенсація! Учора прибув до нас з далекої, заокеанської Канади офіційний представник організованого українства тії країни о. Василь Кушнір з наміром обзнайомитись з нашими умовами та обговорення можливостей переселення нас за океан. У президента Лівицького відбулись наради представників еміграції, приготовано спільний громадський обід, а вечором, на честь гостя концерт з моєю привітальною мовою, виступом хору Колесниченка і промовою гостя.

Отже, починаються перші пробні контакти з континетом другої півкулі землі за Атлянтиком, куди, правдоподібно, будуть скеровані наші стопи. І приємно, що там вже є певна кількість поселенців нашого племени і тим самим ми вже не будемо там аж надто незнаними. Моя привітальна промова хотіла також це сказати, що відповідало також настроєві цілої нашої громади.

Маю запрошення на відчит до Герсфельду на Гессенщині, де то ми вперше зустрілися з УНРР-ою минулого літа. Також запрошення від І. Багряного до співробітництва в газеті «Українські вісті», що почала виходити в Новому Ульмі. Роботи прибуває й прибуває, а тут зіпсулась моя «Орґа», мусів віддати її до майстерні і ось сиджу, як без рук. Зовсім розучився писати пером.

Учора також повернулись назад до табору всі наші арештовані, які, за вийнятком єпископа, будуть і далі тут жити. Їх, а особливо Паньківського, гарно вітали, всі вдоволені, що все так добре скінчилося, ніякого обвинувачення, американці розуміють, що це лиш інтрига совєтської агентури, якій тепер починають не вірити на слово.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Плянета ДіПі: нотатки й листи. – Вінніпег: накладом товариства «Волинь», 1979 р., с. 47 – 63.