1

М. Ю. Лермонтов
переклад Михайла Старицького

Ой не сяє в небі ясне сонечко,

Не любують ним сині хмароньки:

То сидить край стола за трапезою,

Трапезує то в золотім вінці

Ох і грізний цар, Йван Васильович.

Позад нього стоять все прислужники,

Насупроти його – все пани, княззя,

По боках його – все опричники;

Бенкетує цар в славу богові,

А собі на здоволля й на втіхоньку.

Усміхаючись, цар казав тоді

В золотий свій ківш повно всипати

Вина доброго ще й заморського

Й піднести його до опричників.

І пили усі, царя славили.

Лишень-но один з тих опричників,

Гей, лихий бояк, запальний юнак,

Не мочив свій вус в золотім ковші;

Він втопив у діл карі оченьки,

На перса схилив буйну голову,

А в персах була дума тяжкая.

От насупив цар брови чорнії

І на нього звів очі гострії,

Мов шуляк зирнув з неба синього

На голубонька сизокрилого, –

Так бояк-юнак не підвів очей.

От цар стукнув в діл патерицею,

І в дубовий діл аж на півчверта

Він загнав її стальовий шпиньок, –

Так бояк-юнак не здригнувсь і тут…

От промовив цар грізне словонько,

І прокинувсь тут добрий парубок.

«Гей ти, вірний слуго, Кирибейвичу,

Чи позаздрив ти нашій славоньці,

А чи служба чесна надокучила?

Коли сходить князь – зірки радісні,

Що ясніш гулять їм по небові;

А яка-бо з них зайде в хмароньку –

Та на землю вниз мерщі котиться…

Не гаразд тобі, Кирибейвичу,

Зневажати так царські радості:

Ти ж пак з роду сам із Скуратових,

А згодований у Малютиних!»

Одповідав так Кирибеєвич,

Поклонившися в пояс Грізному:

«Ой ти, царю наш, Йван. Васильович,

Не кори мене, хлопа скверного:

Серця палкого не заллєш вином,

Думу чорну ним не запоштуєш!

Прогнівив тебе – царська воленька!

Покарать звели, втяти голову:

Тягота вона плечам лицарським,

До сирої землі й сама хилиться».

Йому цар на те, Йван Васильович:

«Та об чім тобі тужить, парубче?

Чи подерся твій парчовий жупан?

Чи зібгавсь цілком шлик соболячий?

Чи скарбниця твоя спорожнилася?

Чи пощербилась шабля гострая?

Або кінь підбивсь непідкований?

Або, може, збив тебе в боїщі,

На Москві-ріці крамаренко з ніг?»

Одмовляє так Кирибеєвич,

Похитавши вбік кучерявою:

«Не родилась та чарівна рука

Ні в панськім роду, ані в крамарськім

Степовий мій кінь ходить весело;

Наче скло, горить шабля гострая;

А на свято ми, з ласки царської,

Не згірш іншого приберемося!

Ох, як сяду-злечу на баскім коні

За Москву-ріку прогулятися,

Підв’яжуся я пасом шовковим,

Набакир зломлю оксамитний шлик

З чорним соболем на окромочці.

На воротях стоять там на тесаних

Красні дівойки й молодиченьки

І любують, зорять та шепочуться;

Лишень-но одна і не дивиться,

А наміткою в пасах криється.

На святій Русі, нашій нененьці,

Не знайти такої вродоньки:

Іде поплавом – мов лебедонька,

Ясно дивиться – мов голубонька,

Слово вимовить – соловейко сам;

Пашуть щіченьки їй рожевії,

Як зоря на небі божому;

Русі косоньки злотопрядені

З пліч їй падають пишно хвилями

І цілують перса білії.

Вона виросла в сім’ї крамарській,

А наймення їй Ольга Дмитрівна.

Як побачу я, – то і сам не свій:

Руки дужі вниз мені падають,

Очі сміливі затлумляються;

Нудно, смутно мені, царю праведний,

По світах самому никати.

Остогидли мені прудкі коники,

Остогидли мені парчі, єдваби,

І не треба мені срібла, золота:

З ким я маю ним поділитися,

Перед ким юнацтвом вихвалюсь?

Ох пусти мене на Донські степи,

На козаче життя на вільнесеньке.

Хай зложу я там буйну голову,

Та зложу її на ворожий спис;

Подуванить [там] татарва лиха

Коня доброго, гостру шабельку

І черкаське сідло бойовничеє.

Карі очі мої шуляк виклює,

Сиру кість мою дощі вибілять,

І без похорон мій юнацький тлін

На чотири краї геть розвіється!..»

І сказав, сміючись, Йван Васильович:

«Ну, мій вірний слуго, я твоїй біді,

Твоїй скрутоньці дам порадоньку.

Ось візьми перстеньок діамантовий

Та візьми оці перли-намистечко,

Сперш чолом удар здібній свахоньці,

А по тім знадні подаруночки

Перешли своїй Ользі Дмитрівні.

Як до любу їй – грай весіллячко,

Не до любу їй – нема гніватись».

«Ох ти, царю єси, Йван Васильович!

Одурив тебе твій лукавий хлоп,

Не сказав тобі правди щирої;

Не сказав тобі, що красуня та

В церкві божій вже перевінчана,

Перевінчана з парнем-крамарем,

По закону нашому християнському…»

Гей, співайте, браття, – та торбани ладьте!

Гей ви, братці, пийте – діло розумійте!

Та потіште ж ви пак вельможного

І вельможну його біловидую!

Примітки

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 316 – 319.