3
М. Ю. Лермонтов
переклад Михайла Старицького
Над Москвою уже злотоверхою,
Над мурами кремльовими білими,
З-за далеких лісів та з-за синіх гір,
По покрівлях тесованих граючи,
Сиві хмароньки розганяючи,
Зоря жевріє, прокидається:
Золотисті розтріпала кучері,
Умивається снігами білими,
Як красуня, любуючись в дзеркало,
В небо чисте зорить, усміхається.
Ох, нащо ти, зоре, прокидалася?
На яку радість ти розгулялася?
Ой зіходились та збиралися
Боякй завзяті московськії
На Москву-ріку, на кулачний бій,
Погуляти, для свята побавитись.
І приїхав сам цар із дружиною,
Із вельможними ще й опричниками;
І казав розтягти ланцюг срібляний,
Сутим золотом перекований.
Оточили місце в двадцять п’ять сажнів
На охоцький герць поодинчатий.
І звелів от цар Йван Васильович
Склик покликати дзвінким голосом:
«Гей, де ви єсте, добрі молодці?
Звеселіть царя, батька нашого!
В коло герцьове виступайте ви:
Хто поб’є кого, того цар обдарить;
А кого поб’ють, тому бог простить!»
Виступа юнак Кирибеєвич,
Царю в пояса віддає чолом,
З дужих пліч скида дорогі хутра,
Оксамитом зверху покривані,
Підпира у бік праву рученьку,
А лівою справля шлик кармазовий,
Дожидає собі супротивника…
Тричі склик дзвінкий перекликали –
Ні один бояк ані рушився,
Всі стоять собі, озираються,
Кожен кожного випиха вперед.
Походжа опричник на просторі,
З бояків плохих, знай, глузує він:
«Га, принишкли всі, позамислились?
Ну, нема вже що, обіцяюся
Не губить душі ради празника,
Попустить живим на покутоньку,
Тільки втішу царя, батька нашого!»
Коли це юрба розпанахалась,
Й виступа юнак, запальний бояк,
Крамар то Степан Парамонович,
А на прізвище він Калашников.
Уклонився перш царю Грізному,
Далі – Кремлеві та святим церквам,
А по тім всьому люду руському.
У його горять очі полум’ям,
На опричника пильно дивляться.
Супроти його зупинився він,
Натяга міцні рукавиченьки,
Розправля свої плечі дужії,
Гладить бороду кучерявую.
І сказав йому Кирибеєвич:
«А скажи мені, добрий молодче,
Ти якого ж то роду-племені,
Яким йменням ти прозиваєшся?
Аби знать, по кім править похорон,
Аби чим було й похвалитися?»
Одріка Степан Парамонович:
«Мене звуть Степаном Калашником,
А родився я в батька чесного
Й по закону жив по господньому:
Не ганебив я жінки іншого,
Не харцизничав ночі глупої,
Не ховався я світу божого…
І промовив ти щиру правдоньку:
По одному з нас буде похорон,
Не пізніше як завтра в полудень;
І один із нас попохвалиться,
З товаришами бенкетуючи…
Не на жарт тобі й не на сміх людям
Тепер вийшов я, бусурманище,
А на бой страшний, на останній бой!»
І, почувши те, Кирибеєвич
Сполотнів лицем, як осінній сніг:
Смілі очі йому затуманились,
Проміж дужих пліч перебіг мороз,
На вустах блідих заніміла річ…
Ото мовчки обидва розходяться –
І лицарський герць починається.
Розмахнувсь тоді Кирибеєвич,
Та й ударив він вперш Калашника,
Та й ударив його посеред грудей, –
Затріщала кість сильне-дужая,
Похитнувсь Степан Парамонович;
На широких грудях висів мідний хрест,
А в ньому святі мощі з Києва, –
І погнувся хрест, продавився в кість;
Мов роса, звідтіль кров закапала.
І помислив Степан Парамонович:
«Чому бути є, те вже спевниться;
Постою до кінця я за правдоньку!»
От наважився, розмахнувся він,
Зібрав силоньку до остатнього,
Та й ударив він свого ворога
У лівий висок зо всії руки.
Застогнав юнак потихесенько,
Захитавсь бояк, трупом з ніг упав;
Простягнувсь-поліг на холодний сніг,
На холодний сніг, наче сосонка,
Наче сосонка в борі темрявім,
Під смолястий пень та підотнута.
Як те вбачив цар, Йван Васильович,
Розгнівивсь гнівом, тупнув об землю,
І насупив він брови чорнії;
Наказав схопить крамаренка вмить
Й привести мерщій собі на очі.
От промовив тут православний цар:
«Одрікай мені щиру правдоньку, –
Чи ти знарочна, чи ти знехотя
Вбив на смерть мого слугу вірного?»
Мого кращого бійця Кирибейовича?»
«Я скажу тобі, царю праведний!
Я опричника нарочито вбив,
А за що, про що – не скажу тобі.
Скажу богові лиш єдиному.
Прикажи мене покарать на смерть,
Втяти голову цю провинную;
Тільки зглянься-но, з ласки царської,
На вдову мою, дрібних діточок
Та на двох моїх рідних братиків…»
«Ой гаразд вчинив, добрий молодче,
Запальний бояк, сину крамарський,
Що по совісті давав одповідь.
Молоду вдову і сиріточок
Із скарбів своїх пошаную я,
Двом’ братам твоїм від сього пак дня
Даю воленьку продавать, скупать
По широкому царству руському –
І без мита ще, без оплатини.
А ти сам іди, добрий молодче,
На високе те місце карнеє
І зложи свою буйну голову.
Я сокиру дам нагострити – страх,
Звелю катові вбратись хороше,
В дзвін найбільший я накажу дзвонить,
Аби знали всі люди чеснії,
Що й ти милості в нас сподобився…»
На майдані вже люд збирається,
Сумовитий дзвін гуде, стогне, мов
Всім голосячи лиху вістоньку.
На високому місці карному
У сорочці зверх кармазиновій,
Золотим гуздем вгорі зап’ятій,
Із сокирою найгострішою,
Руки голі, знай, потираючи,
Походжає кат собі весело,
Бояка він жде ще й завзятого, –
А лихий бояк, крамарський юнак,
З родом-браттями вже прощається:
«Ох ви, братики, друзі кревнії,
Поцілуймося та обіймемось
На остатні вже на розлучини.
Уклонітеся Ользі Дмитрівні,
Нехай менш вона побивається,
Про мене змовчіть моїм діточкам.
Уклонітеся хаті батьківській,
Уклонітеся товаришам всім,
В церкві божій самі помолітеся
Ви за душу мою, душу грішную!»
І скарали Степана Калашника
Смертю лютою та ганебною,
І безщасная голова його
У крові на діл покотилася.
Понесли його за Москву-ріку,
Й поховали там в полі чистому,
Де аж три шляхи розіходяться:
Тульський, Рязанський та Владимирський.
І високий горб з землі скидали,
І кленовий хрест зверх поставили.
Вітри буйні тут віють, бавляться
Над могилою безименною.
Поуз неї йдуть люди добрії:
Пройде сивий дід – перехреститься,
Пройде дівчина – запечалиться,
А пройде кобзар – зложить пісеньку…
Гей ви, хлопці вродливі,
Кобзарі поштиві,
Голоси знадливі!
Красно починали – красно і кінчайте,
Кожному по правді честь-шанобу дайте!
Вельможному господарю – слава!
І красуні добродійці – слава!
Й всьому люду хрещеному – слава!
Примітки
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 324 – 328.