10. Антось почав учитись

Анатолій Свидницький

Так пройшов час до самого екзамену. Антосьо все втікав, все ховався; і Ковинський все йому торкотав своє. На екзамен Антосьо позичив чобіт і пішов.

– Почему ты в класс не ходил? – поспитав смотритель на екзамені.

– Не было сапогов, – відказав Антосьо.

– А почему не учился? – поспитав той. Антосьо мовчав, то учитель каже сміючись: – Не было охоты.

– Так вот мы поддадим ему охоты. Взять его! – гукнув смотритель.

Роздягли сірому і вчистили мало не копу. А він, неборак, щоб пікнув.

Останній празник цього року. Ковинського сключили, а Антося оставили на другий курс, ще на два роки. Як приїхав Антосьо додому, Мася й не подивилась на його, все однакова була, та він перемінивсь: вже не побіг, вигадуючи, як торік; а наче боявся, наче соромився, наче одурів. Став собі коло порога та й стоїть, обдертий, обшарпаний, лиш чухається.

– Чи нема в тебе куки? – поспитала мати.

– Ні, нема, – відказав Антосьо.

– Треба тебе поськати, – каже Орися.

– Ні, не треба, – озвавсь Антосьо, все стоя на своїм місці.

– Чого ти наче чужий? – каже мати.

Лупнув неборак очима і мовчить.

– Антосю! чи чуєш? – заговорила Текля, веселенька та здоровенька, ласкаючись коло матері.

Антосьо лиш очима лупнув і почухався.

– Чого ти мовчиш? – допитується Текля. А він все мовчить, лиш очима поведе.

– А в нас баштан є! – заговорила мала в мами з-під руки та ще й з міною. Антосьо усміхнувся, та не тим дитячим, щирим усміхом, що від його аж іскри скачуть, а якось наче знехочу.

– He, wilczysko! – заговорила Мася, йдучи з хати, і погладила його через вид, як зближилась. Що, якби це вторік? А тепер і не поглянув: «Буду, – каже собі, – паламарем, а це попівна; треба привикать».

Ще до його заговорювали і вже аж силою посадовили, а він мовчить та й мовчить. Найбільше Текля чіплялась та жебоніла-жебоніла і відступилась – та й почала плакать:

– Загордів, – каже, – як Мася, що вже й говорить не хоче!

А Антосьові й не в думці: вийшов собі надвір і сів на призьбі та й грюкає ногами і думає: «Отут я вторік татка бачив; отам балакав з ними; а ось корогва стояла, як вони на столі лежали; он той кіл, що вони забивали, а я держав». Все згадав сиротина і от-от заплакати!

Вже й сльози навертались, і в горлі заболіло, як перед плачем, і самі лиця кривилися, і брови моргали, та побачив хворост на купі, і наче не він сидів на призьбі, кинувсь до хворосту і почав пруття витягати. Веселий, навибирав повну жменю, зв’язав їх у різку і став бити по призьбі та все приговорює: «А будешь учиться? а будешь? ото тебе: учись!» І другим голосом, наче плаче: «Буду, господин учитель! ей-богу, буду!» І знов першим голосом: «Я знаю, что будешь! секи его! лучше, лучше-лучше, лучше-лучше-лучше!» І тим другим: «Ой-ой-ой! ой-ой-ой! господин учитель, помилуйте! ой-ой-ой!»

Як наб’ється вдоволь, то й крикне: «Довольно!.. следующий!» I почав начебто той проситься: «Господин учитель! я вже буду учиться!» Та таки не помилував: почав сікти та приговорювати; там «следующего» позвав, і бив та й бив. З призьби шматками глина летить, а він примовляє: «Ото тебе, знай! ото учись! А то вы уж разобрали себе!» І на цей лад балакаючи, знов зв’яже різку і знов те ж починається.

Спочатку йому минало, а далі почали й сваритись, не так хто, як Орися: чепуруха була, то й сердилась, що призьби пооббивав, а їй треба мазать. Згодом і штовхать-таки почали, а хлопець, що той чорний віл, лиш боками поведе, як його штовхнуть. Так, шукаючи пруття на різки, аж хворост розвернув. А що вже тих цурпалків, що відлітали, то не раз і в борщі було.

Тільки й роботи мав Антосьо за всі вакації, що хльостав та й хльостав. Було іноді і вийде з подвір’я. Ну, думають, на баштан потяг. Вишлють чи вечеряти, чи обідати, а його там і не було: як не в лозах різки плете, то де-небудь зариється в солому і пухне.

– Чому ти не підеш, не побавишся, як торік? – каже мати.

– Не хочу я, – озветься Антосьо, – з мужиками заходити. – І піде на тік, щоб з очей зійти, або й на баштан потягне на яку годину. Та й там хльоста, аж яри в землі повибивав. «Здичавів хлопець», – думали вдома. А стара не забула спогадать свого покійного татуня, зітхне і каже: «Недаремне покійні було розказують, що то будуть не учителі, а мучителі! Оце так вимучили всю жвавість з дитини! А яка хороша була та жива яка!»

Так і зріс він ні до чого. Що в йому кипіло, зараз виявилось, як тільки попромували його в четвертий клас. Та до цього ще далеко було! Не було другого Ковинського, щоб стать вище Антося, то на друге літо вже він перед водив: ні горох, ні садок від його не виховались, бо мав уже цілу компанію; а сам був хлопець ручний і на всі вигадки митець. Дав бог дарування, та лиха доля лиху дорогу показала, то й пропадало воно над різними штуками. Ще вторік він показав себе, як вели з горохом до смотрителя, а на цей рік нових штук наплатав, що й не нарозказуваться. Чого вже молдовани не придумували, а спіймать його жодним способом не могли. Та раз таки застукали на дереві – ще й не самого, а з компанією.

– А ви сякі-такі! – закричав молдован і вчепивсь до одного.

– Осьде я, дядечку! – заговорив Антосьо з яблуні. Йому аби тих вимотати, а сам викрутиться.

Всі вже знали Антося і напосідались на його, то молдован, пустивши того, кинувсь сюди:

– От я тобі, – каже, – ти думаєш, що й мене здуриш, як других! Злазь, – каже, – злазь!

– Здійміть мене, то злізу, – озвавсь Антосьо.

– Злазь, тобі кажу! – гукнув молдован.

– Здійміть, то злізу; а сам не можу, бо дуже об’ївся ваших яблук. Та славні ж вони у вас!

Погукав той, погукав та й лізе на дерево; а Антосьо все вище. Як побачив, що молдован вже не скочить, бо високо виліз і в гілки вбрався, тоді сам по гілляці та до сливи, вчепився за верх і з’їхав на землю.

– Бувайте здорові, дядьку! – каже. І лиш закурилось.

– Бач! Га! отак одурити старого! – заговорив молдован на яблуні. – Це чорт, не дитина! Дух святий зо мною! Кому б оце в голову прийшло?

Так чоловік кметував, поглядаючи, а Антосьо ровом поза садками та в пашні; свиснув на братію, і пішли гуртом, виспівуючи.

Любили старші Антося за його штуки, піддавали йому духу, а він і пішов та й пішов по слизькому: все тільки штуки витворяв, а в книжку й не дивився. Проте таки перейшов у третій клас. Був би він попас, та ось що трапилось: прислали нового учителя. На первий же клас він спросив Антося, а цей ні в зуб.

– Аж мені встидно! – каже учитель. – Сідай та й не кажи нікому, що тебе спрашували.

Колупнуло Антося за серце, аж заплакав. З цього й почав учиться, і яблука занехаяв, і все. Тим-то й попромували його в третій клас.

Тут було вже два учителі і наче один одного хотіли перейти в жестокості: той б’є, а той ще лучче. Та пройшов місяць, Антося не вибили; проходить і другий, а його не б’ють. І вчиться він, аж всі дивуються. Та нема такого, щоб небитим вийшов з духовних шкіл – не за одно, то за друге або просто за те, що не битий, розтягнуть і дадуть, аж не присядеш.

В духовних школах після обід, поки ще ходили, пишуть було упражнєнія: або з латинського чи грецького на московське перекладають, або з московського на латинське чи грецьке. І боже сохрани помилитись: в той день, як після обід писати, як роздаватимуть тетраді, набереш, як убогий в торбу.

Латинським учителем був вже немолодий чоловік, Заторський звався; ходив з бакенами і сік, доки й теплий, його духу боялись ученики. От і принесли в понеділок латинські упражнєнія, та не роздавали, а поставили на столі, щоб то суд видати. Опріч упражнєній, там завдають на неділішній день писати окупації – що-небудь з книжки на одну неділю по-грецьки чи по-латинськи, а в другу те ж саме по-московськи пишеться.

Хто не бачив окупацій, той не зна, що вони за штука; а це от що: з білого паперу зшивається тетрадь в лист і обрізуються кантички, себто спідній край з-на два цалі, щоб тетрадь вийшла трохи що не квадратна; лінюється її, і пишуть. Для окупацій особне й чорнило роблять: лисньонце, як там звуть, цебто лискуче таке, як дзеркало. І вже ж не пишеш, а печатуєш; і всіх святих спросиш до помочі, і самого бога, і кого знаєш на небі, щоб тільки добре написать.

Бо як зле напишеш, або хоч і гарно, та помилишся, або «жида» змалюєш, то вже прощайсь: в суботу як не заєць, то коні так і присняться. То от і дадуть – та як зайця, то ще нічого, а вже як до коней дійшло, то й бог забув. Нещастя оті сни! кому присниться таке диво, то вже й плаче.

– Чого ти плачеш? – питають.

– Еге, чого! коні снились! – відказує.

І ніхто не подивує, що того плачеш, бо кожен зна, що віщує такий сон, бо й самому не раз таке снилось.

Кажуть – не вір в сон! Ніт, в сон треба вірити! – скаже кожен школяр. – Я вже, скаже, сам перевіривсь, що як сняться мідні гроші, або що яйце їси, або яблука, вишні, – то будуть бити. Ще це іноді віщує тільки сльози, що в калю дадуть або на коліна поставлять; а вже як присниться заєць, або весілля, або коні, то таких дадуть гарячих! І вже зараз знати, кому таке снилось: як зварений іде в клас. Другий бідняка не видержить і втече з класу; то дивись – ¦ приведуть, і збудеться сон.

Найчастіше сниться оце перед суботою, бо тоді, мовляв, окупації було роздають; або в понеділок, бо тоді упражнє-нія приносять, а в неділю учитель має час перечитати.

Лучилось так, що в суботу окупації Заторського роздавали і вибили Антося, що погано написав: боявся, трясся, то й не вдалось. В понеділок принесли окупації подавати. Як передзвонили на міста, понесли їх до учителя, як звичаєм бува: та незабаром і окупації назад. Тепер би подивитись на дітвору! На жодному не було свого образа: всі білі – аж зелені. Зараз кинулись до книжок, а найбільше – кому коні тощо снилося. В класі тихо, що чути, як муха летить.

В таку тишу в сінцях, чути, йде хтось. Один, кому ближче було, подививсь у двері крізь дірочку і вже лиш пальцем махнув та й сів. От двері хлопнули, і показавсь Заторський у своїй сірій шинелі з плисовим коміром. Загрюкотало, що всі на ноги схопились, і один як дзвінок прочитав: «Царю небесний». Хто, кажуть, не був на морі, той не молився. Ніт! мабуть, і моряки не моляться так щиро, як оця бідна дітвора. Єсть і такі, що, ввійшовши в клас, б’ють поклони, щоб господь помилував. А вже як читають «Царю небесний», то й перед смертю щиріше не помолишся.

Прочитали молитву, учитель тільки кивнув. Це вже мали за знак, що сердитий, і примічали. Як же скаже він: «Садитесь», то з душі як вітер повіє; як скаже: «Сядьте», то трохи відійде, а не зовсім; як же тільки махне рукою або головою кивне, то всі позавмирають. І оце лиш головою кивнув.

«Горе ж нам!» – подумав кожен третьокласник, та жоден жодною міною цього не показав; всі повнурювались в книжку і нічичирк; щоб котрий або плечем здвигнув, абощо; як статуї сидять. А учитель походив по класі, і до цензора (спекулатора):

– Єсть різки?

– Єсть, – відказує той.

В спекулатори назнача сам учитель кого ледачого та здорового. Цей уже не боїться, що битимуть, бо їх ніколи й не спрашують; і тільки й зна він, що різок наготовити. Вони в класі старшинують, і їм ніхто нічого, бо кожен боїться: ану ж, дума, розсердю, то відразу до самого серця добере!

На різки там складалися: кожен по шагу; а давали й побільше, щоб придобритись цензорові. Це звалось: кубана дать.

Та кубан все одно, що й хабар; то його і перейменували: замість кубана стали давать приїзного, то від’їзного. І рідко такий знайдеться, щоб не дав, а ще рідше такий, щоб не старавсь підлизатись до цензора. І вони там – голова в класі. Як зійдуться писати, то цензор ходе попід парти: «Ану мені перця, ану мені!» І другий сам не має, чим писати, а йому віддасть. Або чорнила просе. Навіть дикту-рою не відмовишся. Щоб не розливалось чорнило, дітвора напиха бавовни в каламар і вже робить пером, що видушить, начео і вмочив. Оце й єсть диктура. То, кажу, й вона не спасе.

– А ти, – каже цензор, – не даси?

– Та я дав би, тільки бачиш – диктура в мене. – То він візьме, витягне і видушить диктуру. А відкажеш, то зараз пізнаєш, з ким діло маєш: хіба ж ти, каже, в мої руки не попадешся?

Для таких цензори особні різки плетуть, що як урве, то зразу крів’ю спливеш. А на кого добрий, то також особні: з кінця дерево повийма, що тільки лико зостанеться, і тим б’є. То як-таки цуратись такого чоловіка? а ще коли там, як смерть тебе не мине, так не минеш спеку-латорських рук. І спекулатори за кожен раз, як учитель пита, – чи єсть різки? – вже так і ждуть свого ворога, і конче мигне йому:

– Ось я тобі! – бо вже, значить, не до жартів іде, коли аж питається. І на цей раз відказав він «Єсть!» І мигнув то одному, то другому, а до Люборацького аж кулак зціпив. Цей не дав йому яблука, та ще, як тоді став відхвалюватись, злаяв катом та гицлем (таке в них прозвище). Та дарма: Антосьо вже починав бояться різки і вчився, аж не тямився.

Чиє упражнєніє погане, то стоїть з самого верху, там все луччі та й луччі. Учитель перебира ті упражнєнія і віддає по ряду, та як віддає? Кого бити, то упражнєніє летить під поріг, а за ним іде і той, чиє воно. А там – відомо що – розтягнуть неборака. От б’ють та й б’ють, – рідко кому в палю з десяток. От і до Антося дійшло.

– Люборацкий! – гукнув учитель.

Антосьо піднявся на ноги і стоїть ні живий ні мертвий; цензор вже поморгує, а учитель мовчки переглянув і кинув в очі:

– Лучче старайся! – каже, а сам гукнув на другого і обернувсь очима в другу сторону.

Антосьо схопив тетрадь на льоту, поклонивсь учителеві і, як цей обернувсь, дав дулю цензору.

– Господин учитель! – заговорив цензор. – Люборацкий дули дает.

– Что ты делаешь, Люборацкий? – гукнув учитель.

– Нет, господин учитель, он врет! Спросите учеников!

– Врет, врет, – заговорив увесь клас, а найбільш ті, що вже мали упражнєнія на руках. Ці вже на цей раз різки не боялись: як упражнєнія роздають, то так і клас пройде, – то й загули. Цензор щось почав балакать, та учитель не зважав, то він замовчав, тільки головою похитав.

Не помстившись тепер, він не хотів свого дарувать і почав, як там кажуть, гонити: став рити якмога, аби таки вибили.

Третій клас виходе вікнами в садок, то учитель було й перегнеться за вікно. Тут-то й лахва для школи: один по другому встають, і кожен чита з книжки; дочита один, то встає другий, читає. А учитель там собі, за вікном. Як же другі читають, то нічого, а Антосьо хоч і без книжки говорить, та цензор гука:

– Люборацький! чого ти читаєш?

То учитель почує і собі озветься:

– Ты зачем читаешь?

– Нет, господин учитель, то он врет. От выслушайте меня!

Учитель вислуха, і нічого.

Ця гонитва багато помогла Антосьові, бо він, хоч і не дуже боявсь бійки, та постановив-таки на свойому поставити, щоб не вибили! І вчився з немочі.

Примітки

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 114 – 120.