4. Мася виїжджає до пансіона

Анатолій Свидницький

Промайнули вакації, як з батога тряснув, навіть Антосьо і в м’яча не награвся, і в коней не набігався, хоч бігав щонеділі, щосвята, а в м’яча грав щодня, як проти ватаги вийдуть. Як на зло – тільки розіграються, а тут чечуга і тне свого клуса – тюп-тюп! тюп-тюп! – і кургиче. Малеча, що сидить під тином, і почне: «Ватага йде, молока несе, а що в цицьці – то мені…»

– Коли б хто мав силу Навіна, так би й гукнув: «Стій, сонце! ми ще не награлись!» Та ба! пора вівці вилучати. Та ще як трапиться, що ягнята злучаться або телята! І без того крику, аж в небі чути, а так і бог забув.

Е! не хотілось Антосьові удруге до Крутих! Тут воля на. все, і всього доволі, а там!.. І плакали, і молились, та таки попрощались. Поїхав Антосьо – та не сам, не з батьком, не з матір’ю, а духовник віз свого внука, то й Антося взяв. І тепер би дорога не минула Люборацької, та вона не мала часу: збиралась в Тернівку везти Масю до науки.

Пан Росолинський здержав слово: був на Cпаса в Тернівці, бачивсь з Печержинською і привіз панотцеві звістку, що в неї аж одинадцятеро дітей вчиться. Якби не жнива, то Мася давно б уже була в Печержинської, тим більш що дідич спокою не давав; та жнива були на заваді. Тільки ж під кінець серпня жнива минули і возовиця кінчилась, то на все було часу.

Довго паніматка не приставала віддати Масю в науку, а ще до ляхівки: «Нащо, – каже, – їй та наука? Ще й віри відцурається». І вмовляв о. Гервасій, і все. І йому, правду сказать, не науки бажалось для дочки, не освіти, а хотілось, щоб і вона була, як людські дочки, як всяка панянка: чи навчиться, чи ні – аби в учительки була та по-ляськи цвенькала, бо з хамською, хлопською мовою, мовляв Росолинський, тепер уже нікуди соватись. Такий, значить, світ настав.

– Ні вже! Що не кажи, а анцихрист або вже народився, або скоро народиться, – заговорила паніматка. – Де таки видано, щоб дівчат учили, як хлопців?.. Ні вже! вже останні часи зближаються!

– Дурна ти та нерозумна з своїми часами останніми! – сказав панотець.

– Говори! дурна! – озвалась паніматка. – Вже ти не розумніший за мого покійного татуня, а вони було все розказують, що так і так діятиметься, як зближиться страшний суд. І як згляну на світ, то якурат так і єсть, як було покійні розказують…

– Дурна ти, і твій татуньо дурень був.

– Та пуста річ сказати: дурна, дурень. Ще я – ну! Хай і дурна, а що мої татуньо покійні, то дуже розумні були.

О. Гервасій засміявся.

– Ти смієшся? Ану ж скажи, кому в пеклі буде найгірше?

– Тому, хто найбільше нагрішить.

– А хто ж найбільше нагрішить?

– От тобі й раз!.. А почім мені знати?

– Бач – не знаєш, а покійні татуньо то й знали: піп найбільше нагрішить!.. А которий так не служе, не щиро праве, а тільки язиком меле, тому язик висітиме аж до пояса, та такий чорний! І чорти гаками тягтимуть його за язик… Он то як!..

– Ану ще що?..

– Буде з тебе й цього! Ти ж піп, ти сам повинен знати; а я неписьменна; куди мені попа вчити? – Цебто хтіла похвалитись, що, мовляв, я й неписьменна, а знаю більш за тебе. – Е, якби-то мої татуньо встали! – додала, киваючи головою.

– То що б? то що б? – забалакав панотець.

– Вони все б розтолкували, що до чого йде. Все було розказують, як і що. От як дивлюсь тепер на світ, то наче !х речі слухаю. Кажуть було: монахи житимуть, аки миряни; а миряни, аки невіра. Хіба тепер не так? Кажуть було, Що як зближиться страшний суд, то люди поробляться скнарами такими, та гроші любитимуть; один рів будуть засувати, а другий копати; ліси пообкопують!.. Все було покійні розказують! А тепер хіба не так? Та ніхто не баче! Женитимуться, кажуть було татуньо, веселитимуться до останньої години; нікому і в голову не прийде, що ангел іде і печаті несе; кохатимуться, женихатимуться і гадки не матимуть: осліпить сатана. І блажен тільки той, кого обрящет бдяща, – закінчила паніматка і зложила руки до бога. Дійшло до смаку панотцеві, він і озвався:

– Та й Мартин Задека пише багато. Він каже, що Москва взойдеть на височайший градус; що духовное владеніє прийдеть во ізможденіє і закони ослабіють. Воно б, бачся, й так! Та ще жидови чимало на світі зосталось; а в останні часи вони всі вихрестяться. От що! То я й думаю, що до того ще далеко.

– Безпрестанно молітеся, пишеться в письмі святім, – заговорила паніматка, – майтесь на осторожності; бо не вісте ні дня, ні часа, в огонь же син чоловічеський приідеть.

– В який огонь? то в онь же! – поправив панотець, – нібито в котрий.

– Говори! – озвалась паніматка, – хіба ти розумніший за мого татуня? А вони покійні було читають: «В огонь же…»

– Та я тобі книжку покажу.

– Якби я вміла прочитати, то що іншого: тоді давай мені книжку. А тепер нащо вона мені? Та й те сказать, що теперішні книжки перепорчені, – давніх правдивих нема, попереводили.

– Бач! тобі погано, що не вмієш читати, а Масю до науки не хоч везти.

– Вона ж уже вміє по книжці молитись, то чого ж більше?

– Цього мало по теперішньому світі. От послухала б єси Росолинського, то не так би заговорила.

– А він хіба з богом говорив?

– Та дурна твоя голова жіноча, – сказав панотець, – хіба як з богом не говорив, то вже й віри йому не йняти?

– А чого ж ти віриш в його, як турчин в місяць? Хіба він знає, куди до раю навпростець?

– Ет! кому що, а курці просо! – заговорив панотець і серцем, і аж сплюнув. – Дай-но чого перекусити, а то аж кишки сваряться, – додав далі.

Не вспіла паніматка на стіл подати, бо приїхали гості – сусідський-таки панотець: була неділя, то для кожного вільний час. Почалась учта. А попи – народ учтивий, – куди! нікому не жалують хліба-солі. Випили по чарці, що один бог, далі по другій.

– Що ж, – кажуть, – варт чоловік без пари?

– Та бог в тройці пребуває!

– Та хіба в нас не чотири євангелісти?

– Е! як на руці чотири пальці, то каліка; треба, щоб п’ять було.

– Шість день бог творив світ.

– А в сьомий почив од всіх діл своїх.

– Та не так-бо, – каже Люборацька, – а ось як: премудрость созда собі дом і утверди стовпів сім.

– Га-а-а! добре, мамуню! їй-богу, добре! – заговорив гість, хитаючись і хапаючись цілувати її в руку.

Поставили й «сьомий стовп»… А як долічились через дванадцять апостолів, чотирнадцять посланій Павлових та зближались до сорока святих, то й самі стовпами поставали. І на день засіріло.

– Пора мені додому, – каже гість.

– Та ще по чарочці, – заговорив о. Гервасій.

– По одній, – додала його паніматка, – щоб, знаєте… А! – додала, – хай нашим ворогам тяжко! – і, держачи в руках чарку з «православною», почала приспівувати, а панотці підтягати;

Зажурилися вороги,

Що ми стали пити;

Заболіли їх животи,

Чим будем платити.

А ми тут, вони там,

Трясця їх животам…

Та й заговорила, дивлячись на чарку.

– Пройшла єси вогонь, і мідні труби, і пляшки, й келішки; всюди їздила, то піди ще й пішки.

І випила, скривилась, зморщилась; налила для гостя і дає»

– Проше, вашеці.

Взяв він і приглядається, а Люборацька співа, в долоні припліскуючи:

А випийте ж, кумцю!

А випийте ж, любцю!

Та випийте ж до дна,

Там горілочка смачна.

І за нас, і за вас, –

І за тую неньку стареньку,

Що навчила нас, нас

Хороше ходити, горілочку пити.

Останні слова вже притоптувала. Та кумцьо таки не випив.

– Чи п’єте ж?

– Попо-попождіть! ппо-пождіть, мамуню! Зараз. – І затяг, рукою вимахуючи: – До-сто-йно єсть яко воістину…

О. Гервасій за ним, а паніматка й собі… Далі поставив гість чарку і вдарив поклін, а за ним і всі. Співають та б’ють поклони, а надворі вже старий день..

– Пора їхать! пора! – каже гість, як проспівали і сльози обтерли.

– Пождіть, кумцю! Ще хвилиночку, – просе паніматка. ¦ – Ні вже! бувайте здорові!

– Та сядьте-бо, щоб старости сідали; та ще вишнівочки!

– Ні! спасибі!

– Ну, дулівки…

– Спасибі! Поїду.

– То сибіряку, або слив’янки, або яблунівки.

– За все, за все спасибі! поїду! – і поплентавсь на двір казать коні запрягти.

Поки запріг попівський наймит, то вже й небо червоніло; поки виїхав, то ще не пізно було, бо сонечко тільки з-за гори викачувалось.

– А тепер, жінко, спати! – заговорив о. Гервасій.

– Тобі добре спати, а мені хазяйство…

Через годинку панотець хріп, а паніматка товклась по перині.

Не часто траплялись такі оказії в Люборацьких, та все ж бували; тільки не за кожним разом таку палю забивали, хоча й насухо ніхто не виїжджав. Такий уже звичай.

Тим часом зближалась друга пречиста, а припадала в суботу; в п’ятницю ж у Люборацьких така колотня була в двірку, що й не сказати: паніматка ходила з заплаканими очима та бідкалась; Мася немовби плакать збиралась, а панотець тільки руки потирав, кидаючи оком на вузли, вузлики, вузлички, що рядком понаскладали, наче на край світа в дорогу збирались. Не так чого понабирали, як їжі: скільки печених курок, ковбас, сухариків, сущиків і всякої всячини. Наймички аж повпрівали, бігаючи то з пекарні, то в пекарню; паніматка також потом обливалась, обв’язуючи, замотуючи; тільки Мася ні в віщо не входила.

Чому ж це так? Чому паніматка не нажене їй холоду? Ге! Вона вже останні години добуває вдома – в науку поїде, то хай погуля.

Глянула паніматка на все, чого понаготовляла, і задумалась: коли б, каже, чого не забути, щоб дитина не мліла голодом в чужині, бо недурно ж мої покійні татуньо розказують було, що будуть не ученики, а мученики. «Боже мій, боже! – додала вголос. – Лучче було не родитись, аніж бачить, що тепер діється на тому світі божому».

Взавтра вже мала виїжджати Мася, і як всі полягли спати, а в пекарні ще начиння милось, вона кивнула на наймичку Ганну і пішла на тік, стала в кутку між стіжками і почала гуторить. Все село знало, що діялось у панотця, то слуги і подавно, тільки ніхто не знав, чому батько хоче, а мати ніт.

– Тим, – каже Мася, – матуся не хочуть, що там запанію.

– То не панійте, – каже Ганна.

– Е! мене ж задля того й везуть.

– То прикиньтесь, що запанієте, а справді не панійте.

– Не вмію.

– Біда! – каже Ганна. – Тоді вже не станете зо мною до розмови, як тепер; тоді вже, може, битимете, як і подивлюсь на вас; тоді…

– Не знаю, – перебила Мася. – Може, з мене вийде така яга, що й пальці слугам підрізуватиму.

– Не дай, боже, щоб ви перемінились! Тепер я вас, панно, так люблю. Всі дівчата вас люблять; все село, а тоді зненавидимо, що й стрітись противно буде. Не панійте! жаль вас буде. Тепер і співаєте з нами, і все; і за дружку стаєте; а тоді… Ви обіщали мені вінок виплести до шлюбу, – вже не виплетете, – вже запанієте. – Останнє слово Ганна вимовила так жалібно, що аж сльози покотились. Мася й собі заплакала, не знаючи чого.

Вирісши між простими дівчатами, хоч не в розкошах, та й без нужди, Мася надивилась на горе гіркеє і викохала добре серце; бо й своє лихо навчало і чуже. Від простої ж людини вища, розумніша нічого злого не перейме, а ще й ту за собою поведе. Тільки й переняла Мася від дівчат, що пісень понаучувалась; та кому цей скарб на заваді! Навіть не набралась ненависті до панів. Лучалось, що кляла їх, – та й своє лихо забувається, а чуже й голови не держиться.

Не знавши жадних витребеньків та викрутасів, була вона проста та щира; нічого не крила в собі, бо й нічого було, як квіточці гожій в зеленім гаю. Панування прилещало небогу, – і їй кортіло запаніти, та в душі жаль було тієї простоти, тієї невинності, що вона збиралась кидати, сама не знаючи, чого шукає, що кидає; і щиро плакала, сама не тямлячи, чого сльози ллються. .

Йдучи спати, Мася думала собі: «Мабуть, я, хоч і запанію, а не буду погорджати простими дівчатами. Вони такі добрі! А може, й буду; може, вони добрі тільки тепер, як я не панюча; а як запанію, то злукавіють, як Ганна каже, і я їх зненавидю. Бог зна, що то буде».

А Ганна думала: «Прокляті науки! З такого янголяти вироблять чорта, що не відхрестишся, ні відмолишся. Пропаща людина! Бодай той непрощений був, хто видумав таку нелюдяну науку!»

Виїжджала Мася на саму другу пречисту; вибрала мати свято, щоб часу не згаяти. Дівчата вільні були, то й прийшли випровадить попівну-товаришку. Попрощавшись з батьком задовго перед виїздом, бо він пішов до двору, попросилась вона в матері і пішла вперед з дівчатами. Багато вони говорили, ще більше раяли, як прикидатись паніею, а справді панією не бути; як викручуватись від учительки, як, бува, провинишся, – всього було сказано: чим багаті, тим і раді. А ще й половини не виговорили, як показалась курява, то їхала паніматка.

Попрощалась Мася з дівчатами, поцілувалась з кожною, доки ще не видно було до матері, – бо вона хоча й не забороняла сходитись з дівчатами, а брататись не позволяла, – і ждала при дорозі. В полі вже тільки стерні жовтіли та рябіли гуси, а де-де й худобина ходила пустопаш.

– Оце ми випровадили товаришку, як на цвинтар, – говорили дівчата, вертаючись в село. – Вже вона не вернеться для нас, пропала; запаніє, злукавіє, то все одно, що і вмерла. Прокляті науки. – І почали співать сумних пісень; як мати виряджала доньку в чужу сторононьку, а сонечко грало у неділю рано. Проспівавши цієї, почали й другої:

Бувайте здорові, батьківські пороги,

Куди походили мої босі ноги.

Примітки

…силу Навіна… – тобто Ісуса Навіна, за біблійними переказами, полководця, з яким пов’язано ряд чудес – зупинка місяця і сонця, камінний град з неба, розвалена від звуків труби стіна м. Ієрихона, яке тримало в облозі військо Навіна.

Та й Мартин Задека пише багато. – Йдеться про автора популярної серед провінційної шляхти і духовенства першої половини XIX ст. книги із тлумаченням різних снів «Древний и новый всегдашний гадательный оракул, найденный после смерти… старца Мартина Задеки».

…друга пречиста… – церковне свято восени на честь богоматері (8 вересня за ст. ст.).

Бувайте здорові, батьківські пороги… – Варіант цієї рекрутської пісні (під назвою «Бувайте здорові, соснові пороги») відомий у записі С. Руданського (див.: Народні пісні в записах Степана Руданського. К., 1972, с. 209).

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 56 – 62.