12. Весілля Орисі

Анатолій Свидницький

– А в нас, паничу, оце колись весілля буде, – заговорив хурман, під’їжджаючи під Солодьки.

– Яке весілля? – питає Антосьо лежачи.

– Та був архирей, то обіцяв прислати богослова.

– Як то?

– Да так; був у церкві, панни під благословенство підійшли, він і питає: то це ваші сироти? – Це, – відказав благочинник. А о. духовник, кажуть би то, й попросив, щоб жениха, мовляв, прислали; архирей, мовляв, і обіщав.

Антосьо слухав цю мову, а вона йому й голови не держалась; он по жнивах до Кам’янця на екзамен, то не до весілля.

– О. Яким вже й не перевозяться, – заговорив далі чоловік.

– А як же? – запитав Антосьо.

– Да так. Доїжджають з тієї парафії. Кажуть би то, подали прошеніє назад на своє місце.

Справді, о. Яким, як почув, що архирей обіщав жениха, то й не став перетрясатись, а що перевіз – тут було, а решта й на тій парафії, що ж, – думає, – не вспіну перевезтись, а там і вибирайся. І вже сидів, як горобець на колі, поки не зженуть.

Настала перша пречиста. День був чудо що за хороший: сонечко гріло, легенький вітрець подихав, на небі ні хмариночки! Селом дівчата все в квітках та в білих-білющих вишиваних сорочках. Якби це в Гетьманщині, то співи не вгавали б, а там цього немає: ходять, жартують, сміються. Здорові, то й веселі; хороші, то й щасливі.

А в двірку паніматки Люборацької, як на похороні: тільки гуси кричать під порогом та чечуга реве. Іноді вийде дівчина-наймичка, «гиля!» крикне і побіжить через подвір’я.

О. Яким ще з церкви не вийшов; Антосьо ходив по хаті та люльку курив; стара також у церкві була; а Мася з Орисею гиркалась, – та каже: «Тобі жениха пришле архирей», а та каже: «Тобі».

А селом кацап іде, точка-в-точку коробейник: і на тім’ї йому розділено, і потилиця підголена, і в китаєвім орм’яці; в личаках; через плечі замість коробки чамайдан висить невеличкий; борода тільки пухом поростала, а в руках палиця далеко довша за самого.

Збіглась в гурт дітвора, хто був на улиці, а хто й з дому вибіг, і почали кричать: «Кацалапи косолапі, гаспедові діти! ганчірки збирають, жінок прибирають; купують щетину, вбирають дитину!»

А другі знов: «Неголені, бородаті, дражнять собак попід хати! В корчах засідають, людей виглядають; сто душ – сто копеек; гу-гу. Тю-га! кацапюга».

Мовчав він, то дітвора обісмілювалась, і підійшли до його ступнів з-на десять […].

– А где ваш поп живет? – поспитав він.

– Он! он! – показала дітвора на корчму, – там той піп, що кацапам треба.

Назустріч люди з церкви йшли, нагнали дітей і кажуть:

– Панотець у нас доїжджає; а живе на парафії вдовиця. Он і двірок! – показали. Кацап потяг далі, а люди своєю дорогою.

О. Яким тільки що відпуст прочитав, не вспів і поздоровкаться з попадею, як той кацап суне через поріг; разів з-по десять перехрестивсь в обидва кутки та й питає, показуючи під грубу:

– Чи можна чамайдан вон туда?

– Можна, – озвавсь о. Яким. – А ти купуватимеш що, чи так звідкіль бог провадить?

– Увидишь, – відказав він, розпрягаючись, гримнув чамайданом об землю і ногою підсунув в куток; застогнав і каже:

– Теперь, бачка, пазволь рекамендоваться.

– Изволь, – озвавсь о. Яким.

– Честь имею рекамендоваться – Тульской духовной семинарии кончивший курс Тимоха, Егоров сын, Петропавловский.

Глянув батюшка на свою жінку, а паніматка на свого чоловіка, і ждуть, що далі буде.

– Тошна атрекамендовался, как єсть, – додав Тимоха, – не сумлевайся, бачка!

– Как же ты попал к нам? – пита о. Яким.

– Владыка, значит, дядька мне, так я и прибыл. Он изволил послать меня сюда женихом. Вот те и билет.

З цим словом вийняв папір із бриля і подає.

– Эта деревня, ведь, Селедки завется, – додав далі Тимоха.

Не втерпіла попадя, зареготалась і пішла в валькир, як там звуть.

– Ишь, баба! – каже Тимоха, – зубы скалит! – і додав: – у тебя, ведь, бачка, девки-то есть?

– Та єсть же.

– Нут-ка выводи! Аль нету! дай адеться.

– Изволь! одевайся! – озвавсь о. Яким і дума собі: «Що то з цього вийде?»

Сів Тимоха на помості і став розмотувать волоки; скинув личаки, далі орм’як, зоставсь в одній сорочці. Тоді до чамайдана, сюди-туди потяг реміняччя і вийняв чоботи та й взувся; за тим сіртук вийняв і решту вбрання; вдягнувшись, як належить, попросив гребінця.

Дали йому гребінця. Як зовсім причепуривсь, тоді каже:

– Ну? теперя что? брав маладец?

– Нічого себе, – озвавсь о. Яким.

– Вестимо ничаво! А девкам-та тваим палюблюсь?

– Це вже побачимо.

– Нут-ка показывай их и побачим. Мой дядя, владыка то исть, изволил пахвалить их, – хараши, мол, бери, – гаварит.

Відхилив о. Яким двері в сіни і гукнув:

– Ганно!.. і ти Мотре! ходіть сюди!

– Вот те и девки, – каже він Тимосі, як ті ввійшли.

– Энта ведь служанки-та?

– Тебе ж девок нужно было!

– Нету! ты мне поповен покажи!

– А то в нас панянки звуться!

– Так панянков показывай! Все одно – хлеб и пирог.

Зареготали дівчата і пішли в пекарню, а о. Яким у валькир.

– Гей! дівчата! – сказала паніматка панянкам, як ото пішла в валькир, регочучись, – вона аж до сестрів прийшла. – Гей, дівчата! – каже, – прислав вам владика богослова!

– С-с! – засичала Орися і закрила лице руками; а Мася байдуже:

– То не для мене, – каже вона. – А гарний він? – запитала.

– Такий гарний, що куди! – заговорила паніматка, – ось ідіть подивіться.

Кинулись вони всі три – бо й Текля побігла – і дивляться в двері. Тимоха якраз личаки скидав.

– Оце-о? – питає Мася.

– Він самий, – відказала паніматка.

– А хай же йому все зле та нехрещене!.. оце богослов?

– Таже богослов!

І почали кихкать всі чотири.

– Це твій, – каже Мася Орисі.

– Ні, це твій, бо ти старша, – озвалась Орися.

– Ні, – показала паніматка на Теклю, – це її буде!

– А хай він скрутиться! – озвалась ця, – це Масин! а я ше мала.

– Ні, твій, – озвалась Мася, – а я за богослова не іду.

Засоромилась Текля і пішла, а ті регочуться. Як чують, о. Яким іде. Вони й шурнули далі, аж не потовпляться в двері.

– Куди ви? куди? – заговорив панотець. – Прибирайте-но ся та виходьте!

– Що там таке? – заговорила стара, йдучи насупроти.

– То архирей богослова прислав, – каже о. Яким.

– Господи, слава тобі! – заговорила вона, хрестячись, і додала: – Покійні татуньо було вже кажуть нам: якби ви діточки, в монастир пішли, то лучче б було: зійде син божий судити, то з чим перед його станете? от і я вам, діточки мої, раїла б у монахині. Що вам з того віддання? отак бідувати, як я? Та ще якби лиш це! А то смерть зближається, а я ніколи за тими клопотами не вспіла і богу щиро помолиться. Господи-господи! – закінчила, – недурно покійні татуньо було розказують, що женські душі скакатимуть у пекло, як іскри з кременя від доброго кресала. Або ж дітлахи не допечуть? Проклинаєш, то й пробиваєш дорогу в пекло, та ще й на саме дно. Господи-господи! прости мене! – заговорила далі, звівши очі догори.

Довго панянки не хотіли виходити, а найбільше Мася; та о. Яким як почав, як почав, що так не годиться, бо прогнівите владику, то вони й почали збиратись.

– Я вийду до його, – каже Мася, – але чорта з’їсть, що за його вийду!

– А я, думаєш, вийду за його? – каже Орися.

– Он хто вийде за кацапа, – показала Мася на Теклю, – бо й мовчить, – каже.

– Та хай він сказиться! – озвалась Текля. – Що вам таке сьогодні! – І знову вийшла собі.

О. Якима вже не було тут, як панянки отак гуторили: він пішов до Тимохи.

Паніматки також не було: вона понесла закуску, та там і зосталась. Тільки поприходили дівчата з пекарні – Ганна й Мотря.

– То до кацапа так прибираєтесь? – кажуть. – Бог зна що! От би й не виходили! – І почали приставлять, як він хрестився, як сідав, роззувався, прибирався – та аж покачуються від сміху. Ввійшов о. Яким.

– Та годі вам, – каже, – виходьте вже котра; а то він почина вже сопти.

– А як зветься? – пита Мася.

– Тимоха, Єгоров син.

Аж душаться всі та пригадують.

– Чому на Єгорька? – одна каже.

– Та Єгорька єсть – Єгоров же син! Он чому не Афонька? – І почала рохкати і все, як кривляться з руських, Тимоха тим часом затирав печену курку, що на стіл подали.

От вийшла Мася, що зоря зійшла. Сама собою вона не думала вийти за жодного богослова, та за Тимоху й не кажи, а вийшла тільки, щоб вчинить волю о. Якима та не прогнівить владики.

Тимоха сидів в кінці столу. Як вийшла Мася, вклонилась чи присіла – все одно, він схопивсь, аж стіл загуркотав, і прибіг до неї; так дивиться в лице, так заглядає; провів очима аж до ніг і пішов навкруги обдивляться.

Спочатку Мася оторопіла, хоч і витресувана була, а тепер відійшла, крутнулась і пішла з хати, зажарившись.

– Brutal, – каже сама до себе і мало волосся не рве, що вийшла до його, та не кляне владики, ні! аж гілля гнеться!

– Ничево себе, – каже Тимоха, – только такая тощая, да, как видно, хахлуша горда. А покажи-ка, бачка, другую.

О. Яким вже розсердився. В тій стороні українці себе не забувають і хоч що кажи, не розсердиш так, як словом хахол. За це слово готов очі видерти. Якби Тимоху не владика прислав, то знав би він, що то хахлуша, і десятому заказав би!

Та ба! Чолом муру не проб’єш! воля владики як смерть – ні відпросишся, ні відмолишся. І пішов він по Орисю, а Тимоха став серед хати проти валькирових дверей, заклав руки за спину і жде.

Вийшла Орися. Тимоха й цю обдививсь зо всіх боків, як кобилу на торзі.

– Эта лучше! – каже. – А покажи-ка третью. – Шурнула й Орися, тільки вітер повіяв.

– Та третя ще не доросла, – озвавсь о. Яким.

– Ну, так эту, другую, отдашь за меня?

– Та не мені ж з тобою жить, – заговорив о. Яким, – треба самої поспитати.

– Ну! так пади поспраси.

Пішов о. Яким у валькир, а Тимоха став ходить по хаті та й думає собі: «Еще бы на нее, какую-нибудь девчонку, обращать внимание! Ишь, мазепы, что выдумали!»

Все переговорив о. Яким, а того таки не добився, щоб дівчина сказала: «Піду». З тим і вийшов.

А Орися припала до подушок та плаче-плаче.

– Ну что? – заговорив Тимоха.

– Мовчить, – озвавсь о. Яким.

– Стало быть, моя; коли бы не хотела – сказала бы, а молчанье – знак согласия.

Поглянув панотець на свою попадьку, що тут же стояла оторопівши, і каже:

– Що йому казати?

– Та я знала б, що казати, та владика, – відказала паніматка сумно.

– То-бо то й біда, – каже о. Яким.

– Что ж? – заговорив Тимоха, – долго ль еще?

– Тут нічого, – відказав йому панотець, – казав архирей, то коли береш, – я не перечу; аби дівчина пішла.

– Девчину-то не просить стать. Кали ты согласен, так завтра и к венцу.

– А сватання?

– Какое ти сватанье? Павенчаемся и посватаемся.

– Та треба ж весілля справить.

– Мне весело будет с малодушкой! вот те и веселье. А я уже по белу свету понамаялся, не терпится ждать. Атдахнуть хачу.

– То хоч музики найняти треба та людей зізвати; ми ж не в пустині живемо.

– Мы с табой разве не люди-ка? а музыка – чертова выдумка – и без нее обойдемся. Коли подопьем, то песенку сыграем, а ты поскачешь. Ты, чай, не плохой скакун? У вас, я слыхивал, хорошо пляшут. Покажешь мне свою хахлацкую пляску.

Скипів панотець – от би в морду заїхав! – та архирей прислав молодця, то й рука задеревеніла.

До вечора о. Яким порозсилав верхи, до кого з сусід було ближче, просить на завтра на весілля. Писать не було часу, да таки, правду сказать, в сільських панотців і чорнила не водиться. Як треба що підписати, то до дяка посилають; як тут висохне, що й окропом не розведеш, не то горілкою, то до двора посилають. І о. Яким – раз, що не мав часу, а друге, що чорнила не було, – ні до кого ні слова не написав; а тільки розказав посланцям, як що казати, та й годі.

Ніч панянки просиділи над прасованням. Для Орисі й води не треба було: слізьми сприскувала, аж їй очі почервоніли.

Ні до кого не пристає так ота приповість «знайся кінь з конем, віл з волом», як до подолян; там як їздять в гостину, то піп до попа, дяк до дяка, пан до пана; лиш оті скарбові лушпайки лізуть на світло, як тьма. Цих всюди повно, бо голодні. Тим-то всі там падкі на оказії. І вже як де лучиться весілля, чи празник, чи що, то гостей настягається, що й голці не впасти.

І тут так було. Хоч о. Яким і не всім, а лиш кому-некому дав знать про весілля – і то до кого ближче; а чутка – не конем же їй їздити! – прогула долинами та поріччям, наче її вітер розніс, наче її сном навіяло. І на другий день, ще далеко було до захід сонця, а вже давно подвір’я повне було, і тік повний – всюди брички, всюди коні; в хаті набито, аж плече в плече труться.

Між всіма Антосьо дибав, що той журавель, та начеб вуса підкрутював, хоч йому під носом ще й не світило, як то кажуть. Маніжка на йому біла, вигладжена, аж полискується; жилетка пікова з синіми квітками і блискучими гудзиками; сіртук чорний суконний і шараварки якісь смуганисті на стременах.

Сам брови нахмурив, задер чуба догори і з глубокомисною міною штовхається то з хати, то до хати; там гукне, там кашляне, а до гостей щоб словечко промовив, хіба: «Да» – то осміхнеться і поведе пальцем попід ніс, наче вуса прогортає.

– Що це так довго нема з Кукілівки? – почав він, зустрівшись з матір’ю коло вогню, що на подвір’ї розклали.

Пекарні в панотців тісні, то на кожну більш-менш велику оказію вже страву готовлять на дворі.

– Та дай мені чистий покій! – озвалась стара на слова Антося. – Я не маю коли і в голову пошкрібатись.

– Та що тут – не маю коли! – каже він. – Та це ж не порядок, як не буде о. духовника.

– От поправ півзиня під носом! Ще-сь до того не доріс, щоб матір навчати.

Відкашлянувсь Антосьо раз і другий голосно та й потяг на тік, наче йому там єсть діло, а справді то так собі, аби ногами виробляти, бо любив, що як шарварки на стременах, то якось шарпає, як ходиш. А він не жалував натягти їх – хоч смичком води, як по струнах.

Незабаром приїхали і з Кукілівки аж двома бричками: на одній о. духовник з сином-попом і внуком-чвертокласником, на другій його невістка з дітьми. Між другими була дочка, літ чотирнадцяти або й менше – ще вчилась. Пішли ці до хати, а Антосьо став порядкуватись, де брички поставити, що коням їсти давати.

Тим часом клуню вже давно причепурили: оббили килимами тощо, і там музики грали таки свої, сільські, бо чехи, що післали за ними верстов за двадцять, ще не приїхали. Як заграли музики, то з хати так всі й висотались, та в клуню. Той тільки й остався, в кого або чарка в руці була, або закуска на видельцях.

Між другими зостались і кукілівські – хто ходив, хто сидів коло стола, а Галя – внука о. духовника – сіла на скрині коло порога: в хаті душно було – то щоб провівало. Під стіною коло вікон оперся Антосьо плечем і з неї очей не зводить: дивиться та й дивиться. Кортіло сердешного забалакать до дівчини, та з чого почати? А дівчина гарна. От і постебнував він через хату і сів непоодаль від неї на стільці; а душа аж тремтить, аж руки трясуться; далі й почав:

– А вы, панно Анно, давно приехали из пансиона?

– Już tydzień minął, – відказала вона.

– А я вот и не умею по-польски, – каже Антосьо, пересуваючись з стільця на стілець – все ближче до дівчини.

– A ja po rosyjsku nie umiem, – озвалась Галя.

– Учитесь, – каже Антосьо. – Вас же там учат?

– Uczą, ta wszystko po polsku, – відказала Галя.

– И географию по-польски учат?

– Nie, my geografyi nie uczymy.

– А что же вы учите?

– Zakon boży, pisać, haftować, tańczyć.

– Вот я и танцевать не умею.

– Czemu ż się pan nie uczy?

– Ноги не служат, – відказав Антосьо.

Галя засміялась, і він засміявся та й потяг ноги, наче його дубом поставило на стільці, і поліз до кишені. Галя на все око дивиться, як хлопець пручається; а він вийняв здорову дулю червонобоку, обдув, бо в тютюні була, і подає дівчині:

– Proszę, – каже.

– Dziękuje, – відказала вона, взявши грушу, і завинула її в хустку.

Поки ж справлялась вона, то Антося і в хаті вже не було: чмигнув надвір, та такий радий-радий, що заговорив аж наче йому в грудях ширше, аж наче світ перемінився’ «Та яка ж вона гарна, – каже далі сам до себе, – єй-богу, гарна! А добра яка! От, господи!» Так, балакаючи сам з собою, і незчувсь, як опинився аж в садку; а там груші – рясота, аж гілля гнуть, та пахущі такі! От і вчепивсь хлопець трясти; полупотіли червонобокі, а він ну вибирать, котра з-межи всіх найкраща, щоб ще дать Галі. І знайшов таку хорошу – щоб де струпочок абощо: з одного боку жовта, а з другого рум’яна, як жива.

– Оцю, – каже, – понесу! О! понесу! – додав з жаром, – єй-богу, понесу і віддам. – І ну скакать на одній нозі, та все: бррр! брр! бррр! І очі якось чудно вирячив. Подивившись збоку, можна б подумать, що хлопець здурів; а він зовсім не здурів – і не думав дуріти. То з радощів так. Брркає та скаче; ще й хвицанув скілька раз. А там, затираючи руки і якось особно – як тільки семінаристи вміють, – осмішкуючись, потяг доріжкою до хати. Ще щось і приговорював до груші.

Прийшов хлопець до хати – нема Галі; то він на тік та в клуню. А вона тут, сиза горлиця, танцює та, танцюючи, блиснула оком на Антося, – ще й так любенько; далі другий раз, там і третій.

«Оже вона мене полюбила, – подумав Антосьо. – О! іще глянула, – дума собі, – от іще… Єй же богу, полюбила». І так зрадів, що чуть-чуть ізнов не почав брркать, та скакати, та хвицати. А з єї й очей не зводить, і серце йому так і розпливається; а в руках груша аж пом’якшала, так її наминає.

«Як би мені віддать її своїй Галочці? – почав далі роздумувать. – Та прилюдне не можна», – думає собі.

А дівчині й покою не дають: тільки один пустить, то другий підхватить, і потрясла, аж вітер віє. Думав-думав Антосьо та й почав досадувати, що не вміє танцювать. «От, – дума, – й шепнув би їй на ухо, танцюючи: «Вийдіть, я щось скажу», – а так що? Другий треться коло неї, а я слинку ковтаю». Та й рвонув зразу і подибав з клуні.

Якби хто запримітив, то не що друге подумав би, а тільки, що він або ключі загубив, абощо; та не до його було – і ніхто не завважив, як рушив він, як вийшов за клуню, озирнувсь на всі боки, похитав головою і пішов далі бур’янами, наче від людей утіка. Та куди ж це? – В кутку на току був льох, а над ним катряга чи половник; сюди-то побрів Антосьо. Була й друга дорога, та він не мав охоти шукать, та й часу не мав.

Кожному відомо, що катряги низькі будуються і долівка там м’яка, аж пухка. Отже це не заважало Антосьові. Прийшовши в катрягу, він закрив очі долонею, перекинув голову назад; постояв так-таки довгенько, осміхнувся і каже: «Ну от так!»

З цим словом лівою рукою взявся в боки, а праву відставив, як наче держить панянку, і ну витрясать польки, приграючи на губу: ти-ни-ни-ни, ти-ни-ни-ни. Упрів, засапавсь та й ліг.

– Добре, – каже, – їй-богу, добре. Тільки видихаюсь, піду та так і втну з Галею. О! голубочко моя! серденько моє! Гай-гай! – Та й піднявсь, обтріпався і став та й думає: «Чи йти, чи ще попробуваться? Ні, попробуюсь іще». – І почав танцювать.

Потанцювавши довгенько, – вже наломавсь, – подумав і пішов з катряги. Та на самоті чого не вдаси? а в гурті – як не той.

І Антосьо так: сів, лиш сопе та придивляється, як другі гасають. Серце рветься, та воно ж і мліє, як тільки подумає хлопець, що треба підійти, завербувати; а там ще й дивитимуться всі.

«О! господи, – заговорив Антосьо в душі, – чому в мене тієї сміливості нема?» І пішов знову у катрягу, і знов почав танцювать; аж кружало витоптав, танцюючи, на розсипчастій долівці. Та що з того? Так і день минув, і вечір настав, і ніч проходила, що Антосьо не відваживсь і ногою ступити. Як лягав спати, то найгірш печалував, що не віддав груші: «Вона б, зозулька моя, – каже, – з’їла б, осміхнулась би до мене; а так… господи-господи!» І почав їсти її сам, та ще й з таким смаком з’їв, який Галі й не снився.

Довго не спав Антосьо – все думав за Галю, а як устав на другий день, то наче в раю прокинувся: приснилась йому дівчина, що обіймала, що цілувала.

– Якби-то наяву так! – заговорив він, хутко-хутесенько, руками потираючи. – Якби-то наяву так! А може, це й мені, як Йосифові, откровеніє? – Тут уже не втерпів, щоб не порадуватись: став прямцем і почав підскакувать. Порадувавшись отак, може, таки з півгодини, вмився, прибрався і пішов шукать Галі.

– А ви снились мені цеї ночі, – сказав їй Антосьо, знайшовши на городчику, що богу молилась.

Галя тільки осміхнулась і вже не кінчала молиться. І Антосьо осміхнувся та й думає: «Чому тепер нема груші? от би і віддав». І каже:

– Вы любите есть груши?

– Люблю, – відказала вона.

– Пойдем в сад, я вам натрясу.

– Dziękuję bardzo, – відказала Галя.

– Пойдем! – попросиз Антосьо, кивнувши головою. – А там такие хорошие груши! От пойдем! Ей-богу, пойдем! сами посмотрите.

Подумала Галя, подумала і пішла в садок. Зроду-звіку Антосьо не був таким щасливим, як тепер: наче його на небо несуть. Та не довго було це блаженство: як в пізні неділішні обіди почали гості роз’їжджатись, і Галя поїхала. До самого виїзду Антосьо державсь її, як реп’ях; а як виїжджала, то вийшов аж до брички і стільки сміливості набрався, що підсадив. Подякувала дівчина як слід, а він тільки дивиться, і так дивиться, наче душу свою випроводжає. В очах і радість сяла непритворенна, і якесь сердечне тепло щире, і жаль, і все – навіть несміливість; губи усміхались і мовби кривились, язик щось би сказав, та слова зав. мирали, чи лучче – нічого було говорити.

Наче спустіло обійстя, як виїхали кукілівські – не для всіх, а тільки для Антося: і сумно йому, і чудно; і щось би робив, і кудись би пішов, і щось би говорив. Так аж тремтить балакать – в грудях широко, і щось наче горло вузьке, наче нема до кого слова промовить, хоч гостей ще повнісінька хата.

Днів через два по весіллі Люборацька виряджала зятя під рукоположеніє в Кам’янець; дала йому грошей і всього, а Орися велику пухову подушку і одіяло. Та не сам Тимоха поїхав, а поїхав і о. Яким за парафією, а Антосьо в семінарію. Випровадили їх хлібом-сіллю і зостались дома самі свої.

– Слава богу милосердному, – заговорила тоді паніматка. – Отже добре покійні татуньо кажуть було, що як бог дасть, то і в вікно подасть.

– І дав же! – озвалась Мася. – Не мав що, та кацапа! Хоч би попович, та свій, а то рижий та поганий. Я б лучче втопилась, а за його не пішла.

– Ти вже й розв’язала губу, – заговорила мати.

– Або ж не правду кажу? – озвалась Мася. – Хіба не кацап?

– А як кацап, то що? – каже Орися. – Ти б, може, й за кацапа пішла, та не бере!

– Сестричко! голубочко! – заговорила Мася, – цяцькайся ним сама! І всю Московщину зведи сюди, зі всього світа збери лапотників, хай до тебе моляться, як до святої, – я не позавидую.

Орися щось хотіла відказать, та залилась слізьми, що й голос завмер. Мася сіла, надулася; а стара каже уздихнувши:

– Недаремне мої покійні татуньо кажуть було: – В день радості взридаєте і восплачетеся! Так воно й єсть: що б радіти, у нас сльози ллються.

З тим і вийшла з хати. І Мася вийшла. Осталась сама Орися плачуща, та Текля ходила по хаті, – то стілець поправе, то пил обмете, то се, то те, – сказано, після людної оказії.

Минув день, і не один, як згадала стара:

– Десь-то наші тепер обертаються?

Дочки зітхнули, та й тільки. Ніхто з них в Кам’янці не був, то й не сікались вгадувати, де б саме вони були.

– Мабуть, вже дуже далеко! – заговорила стара, киваючи головою.

А вони в ту саму пору під’їжджали до Мальованої корчми, що стоїть на великім тракту аж за Шайгородом.

– То це Мальована корчма? – поспитав Антосьо.

– Це, – відказав о. Яким.

– А чого ж вона так зветься? – ізнов поспитав Антосьо.

– А он – хіба не бачиш – на віконницях помальовано.

Дивиться Антосьо: на одній віконниці вітряк, на другій – музики грають, на третій – якийсь чоловік з рушницею, вусатий, присадкуватий.

– Оце Кармалюк, – озвавсь о. Яким.

– От який він був! – заговорив Антосьо. А Тимоха, як неживий, мовчав.

Розпрягли коні і полягли спати.

Чи навмисне, чи несподівано Мальована корчма стоїть в такій прикметі, що хіба сліпий не полюбується. І Антосьо вийшов, – і сон його не бере, – став на порозі, взявся в боки. А справа і зліва ліс чорний та темний, грабина, як свічки, та ясенина, та всяке дерево – одно в одно рівне та високе. Легенький вітрець подихав, і все те кланяється, шелестить; і наче тихий гомін розходився в гущині, і дзвони причувались. Де-де ятел довбав, жовна фітькала, туркала горлиця, припутень гув, та ще якась птаха тільки: трр… трр. Тут же зараз копи стояли; а по горі далеко за долиною, що стелиться перед очима, щось рябілося, і не пізнати, чи люди ходили, чи товаряка паслась.

Постояв Антосьо, полюбувався та й пішов в ліс горіхів шукати. Ходить, блудить, а в душі йому Галя, що та зірочка, сяє. Чи горіх знайде хлопець, чи китицями гордовину, все її згада: «От би й дати, – каже. – Вона б осміхнулась, заговорила; та розлучила лиха година».

І на бричці сидячи, те й робив, що про Галю думав і розмовляв сам з собою за ню й за себе. Нім до Кам’янця доїхали, то й посватався в думці і оженився.

Кінець першої частини.

Миргород

Примітки

Кармалюк Устим Якимович (1787 – 1835) – видатний керівник селянського руху на Поділлі, герой українського народу.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 134 – 146.