7. Смерть отця Гервасія

Анатолій Свидницький

Антосьо нічого не знав, що вдома діється, жив собі у Волоської і гадки не мав. Мати приїжджала до його вже і після великодня, та нічого не сказала; а сам він, хоч і бачив батька, та не догадувався: вчився собі, та й годі.

А час не йшов, а летів і пролетів. То за сим, то за тим, Антосьо й не запримітив, як і екзамен настав, і підвода приїхала.

– А що там вдома? – питає він хурмана.

– Все по-старому, – відказав той. Йому наказали, щоб не лякав дитини, бо ще, боже борони, як заслабне, то хоч з світа втікай: із одним непорадна година, а з двома й не кажи.

– Хай же коні відпочинуть, – каже тоді Антосьо, – а ви поможіть мені скластися. Еге! спом’ятав! а чобіт мені не прислали?

– Ні, – каже хурман. – То гроші, то їсти привіз, а чобіт мені не давали.

– Ото! а я, бачите, як на халявках чудю!

– Почудите й ще той день, поки додому доїдемо; а дома все для вас буде.

– Та дивіться ж! як мені їхати! – і показав чоботи зовсім викривлені.

– Та вже як-небудь, – каже хурман.

Їде Антосьо, радіє – як не знає, де сидить; а дома плачу-плачу! І паніматка плаче, і Орися, і Текля; бо о. Гервасій, як забачив їх вкупці, то й каже:

– Післати б ще й по Масю, хай би була коло дому. Той з Крутих незабаром приїде, післати б і за нею. Хоч найми, серце, та пішли! бо моя душа чує, що незабаром оставлю вас, мої голубочки, сиротами. Діточки мої! ні до розуму я вас не довів, ні маєтків вам не оставляю. Одна в вас надія після бога на маму. Любіте її, шануйте її, не нарікайте на бога, що бере мене з цього світа, – замість мене він буде вам за батька; над сиротою, кажуть люди, бог з калитою. І ти, жінко, – каже, – не гніви його, милосердного; він зна, що робе. Та за мною не плачте, бо це значить проти бога йти. – Казав і сорочку заготовити, і ризи, і все, як годиться на смерть.

Пішли всі, плачучи, хто куди попав, чи за ділом, чи без діла. А паніматка таки сусіду, що жив через улицю, послала в Тернівку. Мася там все пила оцет та й пила, та все в дзеркало приглядалась, чи скоро вже буде біла.

Ще цей посланець, може, й верстви не в’їхав, як Антосьо вже був дома.

«Слава богу, – подумав тато, – що сподобив мене діждати сеї години, що я сина свого бачу», і каже:

– А як ти, сину, вчився?

– Дали похвальний лист, – відказав Антосьо.

– А покажи! – каже тато. – Славно, сину, добре, – заговорив о. Гервасій. – Вчися, сину, бо тільки й твого, що в голові матимеш. А з порожньою головою куди тобі? Тепер не такий світ настав, щоб вийти в люди, нічого не вмівши.

Антосьо не знав, куди що йде, – не догадувався; а все ж йому жаль чогось стало, дивлячись на батька, що так любенько балака, научає, а сам слабий, ледве дише. От він і заплакав.

– Чого ти, дурню, плачеш? – каже тато.

Антосьо засоромивсь і побіг надвір, та так махнув кудись, що й не чув, як Мася приїхала.

Хто бачив її на різдво та на Великдень, якби подививсь тепер, то жодним побитом не пізнав би: виросла, що з якого боку не зайди, дівчина на всю губу, хоч зараз на рушник ставай, а тоді була – от! підліток собі. Опріч зросту, була вона святками, як маківочка повна, – як сміється було, то на лицях аж ямочки стають; тепер попід очі смуги, наче сажею повиводив: щоки позападали, обличчя витяглось, і губи зблідли, і брови наче злиняли; на виду аж сині жили знати. Та така тонка в перехваті, аж страшно, щоб не звихнулась; і хід не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято, хоч всього й року не повчилась.

– Чого ти, дочко, так змарніла? – поспитала мати. Мася подивилась попереду в дзеркало, а тоді вже каже:

– То такі в вас мізерні? де то я мізерна, коли в свою шкуру не зміщаюсь. Адже панни Росолинські і тонші за мене, і біліші, а їх ніхто мізерними не зве! – Голос їй дренчить, а очі так і забігали, і якийсь вогонь в них зайнявся, – такий вогонь, що й не сказати: зраділа, що недарма оцет пила, що недарма морила себе голодом, а дійшла, чого хотіла.

– Ти ж, доню, така була, як ягідка, – додала мати.

– Слава богу, що минулось, – відказала Мася. – Тепер ніхто не скаже, що я мужичка, що я хлопка, що мені в грудях хамське серце б’ється! А правда, мамочко, – додала, – що я й від попівен відмінилась?

Нічого в світі Мася так не зненавиділа, як духовний стан по благочестії; нічого так не бажала, як не походити на попівну, – бо то хлопка, каже, – а на ляховку, бо то шляхетної крові.

– Що вже тут відмінятись, коли попівна-сь з діда-прадіда! Твого прадіда в цім-таки селі ляхи замучили, що в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу, ще в різанину. І діда твого тут же мучили, хто зоставсь після Коліївщини. Він, бач, знався з гайдамаками, з тими степовиками, що в Ганщинї жили. Знатного ти роду попівна, давнього роду. Якби це другими часами, то який полковник так би і взяв тебе: ти знатного роду!

«Попівна! знатного роду! – подумала Мася, – та ще якого знатного! що панове предків то замучили, то не домучили» і каже:

– Дурні були мої діди та прадіди, що не єдналися з панами.

– А! дочко, – озвалась мати, – якого ж ти поганого розуму набралась! Де ж таки так казати про своїх дідів та прадідів? Не роби цього, доню, бо то гріх смертельний.

«За попа, – подумала Мася, – і смертельний гріх! Ото це вдала! Якби за ксьондза, то що другого, а то за попа – kozią brode!»

– Треба вже, – заговорив панотець, – набрати для неї додільне платтячко; де ж їй ходити таким деркачем!

– Та я, – відказала Мася, – вже і сама набрала, тільки заплатіть.

– А покажи, – сказав тато, – чого ти набрала. – Ма« ся й винесла з валькира щось таке, що ні отець Гервасій, ні жінка його не вміли й назвати, тільки придивлялись.

– А яке ж ледаче, – кажуть, – так і тягнеться за пальцями, так і лізе. А що коштує? – запитали.

– Недорого, – відказала Мася, – всього п’ятнадцять карбованців, – і понесла назад у валькир.

Глянув панотець на паніматку і каже, хитаючи головою;

– Пару бичків купив би, річнячків!

– П’ять пнів пасіки, – озвалась паніматка. – Тепер кріпись! сам того хотів-єсь. Щоб то було мене послухати! А тепер п’ятнадцять карбованчиків так – тьху!

– Ти вже й розходилась! – озвавсь панотець. – Тих п’ятнадцять карбованців не родило ж, а їй радість. Хай і вона почепуриться трохи; може, в єї тільки й щастя, поки ще за маминими плечима, поки ще дівує.

Антосьо був на дворі, як Мася приїхала, і як почувь то так і причвалав.

– Здорова, – каже, – була!

– A! Jak się masz! – озвалась вона, сидячи коло столу – щось вже їла і не подивилась в ту сторону.

– Та й не привітаєшся! – каже Антосьо.

– Nie miała bym roboty, ta z tobą się witała! – відказала Мася.

Не сказавши ні слова, Антосьо почав співати!

Їхав ляшок дорогою, –

Ляської натури:

На нім шапка сивенькая

З свинячої шкури…

Не співав же далі цієї пісні, а залепетав із своєї голови: .

– За ним Мася точилася: так в Тернівці навчилася!

– A ty gdzie się nauczył? – гукнула вона.

– В Крутих! – каже Антосьо. – Та знай, що в Крутих лучче учать.

– Видно пана по халявах, – сказала Мася і показала Антосьові на чоботи. А вони в його, як собаки, руді, і набік, як корси.

– А паню видно по носі, що рилась в горосі, – відказав Антосьо і показав їй на ніс, що як навмисне був чимось замазаний, і додав: – Рила моркву з петрушкою і вдавилась галушкою.

– А ти кров собача! – гукнула Мася і зірвалась на ноги та й кинулась до Антося, а він чкурнув, що й з хортами не доженеш. Вибігла Мася аж на двір, а Антосьо тут і почав кричати та в долоні припліскує:

– Машка-ляшка вкрала пляшку, вточила горілки з нової барилки; через тин скакала, до ляхів таскала, мужики зловили, по селі водили та били у п’яти, бо ляшка проклята – гу!..

Мася вислухала все та й каже:

– Poczekaj że, łajdaku!

А Антосьо почав:

– Лайдак-лайдак Антосьо спіймав Масю в горосі, покликав Степана, відвели до пана; били-били, волочили, а на розум не навчили й відвели до тата, бо ляшка проклята – гу!..

«От проклятий хапокниш!» – подумала Мася і розірвала б його, та – рада б мама й за пана, так пан не бере!

Не мігши зігнати злість, Мася здумала тугу розігнати й почала збиратись.

– Куди ти? – каже мати.

– До панства Росолинських піду.

– І сорома тобі нема, – озвалась мати, – тато от-от духу пуститься, а тобі гульки в голові!.. – І заплакала.

Та для Масі байдуже: нехай не тільки тато вмира, але и мати за ним; аби їй ляховки жили та ляхи здорові були.

– Треба ж з wizytą піти! – каже вона. – Що ви знаєте!

Стенула мати плечима і каже:

– Війся-війся! Цур тобі!

Росолинські тільки що від обіду встали, як Мася прийшла, і сиділи собі: старий люльку курив, а дочки з матір’ю щось базікали. Нічого розказувать, як зустріли вони нашу попівну: вміли в таку шкуру вбратись, як черепаха що й сокирою до живого не доколупаєшся.

З розмови вийшло, що Мася почала глузувати з попів – та ще мало: почала представляти попа на панахиді. Начепила хустку через плечі, як опарати; взяла в руку лампу, замість кадильниці, і почала вичитувать: «Пом’яни, господи, душі усопших раб своїх». Одна покойова вбралась за дяка в старий панів сіртук, друга – за паламаря і співають: «Вічная пам’ять». Що вже реготались, то тільки бачити можна. Від сміху всім аж горло болить, і в грудях коле, і сльози з очей течуть. Панія вже й не сміялась, а тільки: «Га!., га!.. ах!..» Як ось входе оконом, поклонивсь панові, панії, панянкам і Масі напослідку, кинув оком і на цю церемонію та й каже:

– Słyszałem nowinę: ksiądz paroch kazał długo żyć!

– O! – пан каже.

– Słyszałem, – додав оконом. – І тепер там гомін такий, і відправу чутно, і корогва перед хатою має.

Як громом прибило Масю, так цими словами: їй не жаль було за о. Гервасієм, як за батьком – ні слова; та якось за серце стиснуло, що смерть ухватила людину, та ще й попа і саме тоді, як вона реготалась і попа преставляла. Хапаючись, розібралась дівчина, попрощалась і пішла. На вулиці назустріч їй трапилась дяківна.

– А де ви були, панно? – питає.

– Gdzie і zawsze, – відказала Мася.

– Ото! А батюшка вмерли – ви й не поблагословились.

Мася змовчала. Батька вона не поважала, бо він був., піп, а благословенством не погорджала: хто б був-не-був батько, а все ж він батько; його благословенство і зо дна моря витягає, і з тяжкої неволі визволе.

– А покійні, – додала дяківна, – так довго вас кликали: «Масю-Масю! де моя Мася?» Так і вмерли, що вас споминали. Розбіглися за вами, то наче нам ноги попідрізувало, наче дороги позав’язувало. І в голову не прийшло, де б вас шукати! Аж оце тепер, як уже все скінчилось, їмосць кажуть до мене: «Піди, Тетяно, до Росолинськмх: вона там».

Прийшла Мася і оклякнула по-католицьки. А батько лежить на столі, як до служби вбраний. Згадала дівчина, що тільки сама так прибиралась і, може, саме в ту пору, як він конав, реготалась до розпуку – та й сум її взяв. А сльози не було: і за серце стиснуло, і соромилась.

Над о. Гервасієм вже правило аж чотири попи, всі в чорних ризах; в головах йому поставник горів, а зараз під образом вінок висів: жнива були ранні, – вчора обжинки справляли, жито дожали, і покійний запрошав женців ще й на той рік. На вікні требник лежав з хрестом, в патрахиль замотаний. О. Гервасій в йому було з кропилом ходе, вивід читає, ходе сповідати. Кому тепер воно зостанеться?

Не плакала Мася, та й паніматка не плакала, і Орися ніт. Паніматка ходила як пришиблена, сама себе не тямивши: щось би робила, і тільки шупортається – те возьме, там покладе; друге возьме, туди понесе; те розіб’є, як кладе; друге само з рук випаде. І біла-біла, наче її крейдою хто витер. Орися й плакала б, та не могла: за серце стиснуло, аж мову замкнуло, і сльози наче зав’язав, наче камінням їх приклав у грудях, хоч би одна навернулась – так ніт. Текля ще дуже мала була. Ця почала плакать, га бабки її перевірили, що татуньо сплять, то й вона заснула; а як устала, то лиш допитується, чи скоро татуньо встануть?

– Біжи, сину, буди!.. хай встають! – казали баби. Піде маленьке і тормосить тата: – Вставайте, татку, ось люди до вас прийшли!

І біжить назад:

– Не встають, – каже, – та такі тверді та холодні… а!..

Так біга, жебонить, та й засне…

Антосьо тільки побивався, що й не сказати. Цей бачив сиріт в школах, то знав, що й на його в світі очікує, і таки мав серце хлопчаче, що і в лещатах пищить. Цьому не збувало на сльози, та недовго: розболілась голова, що куди! і він ліг десь в соломі та й думав-думав і заснув.

Що вже людей йшло за гробом! – і старе, й мале. Всі любили покійного, то всі й вийшли випровадить його до нової оселі. Та всі сумні та невеселі; хіба старці, що чули тлустий обід. Ці тільки не сумували, бо як трапиться раз на віку така лахва, то й добре. Вони тільки голосно свої молитви вичитували: «А дай зє йому! та подай зє йому Дусі спасенія, гріхів отпусценія». – А в душі думають: «А пироги гаряці, потрави кип’яці, та молосьну касю на братію насю».

– Ай-й-й! нащо ви татка землею пригортаєте? – закричала Текля, як у труну загрюкотало, і стала пручатись У старости на руках… – Ай!.. нащо ви татка пригортаєте?..

Що вже їй не говорили, ніщо не подіяло: верніть та й верніть мені татка! нащо ви їх землею прикидали? їм там тяжко буде! вони там задушаться!

Так і додому принесли малу щебетушечку, що все плакала.

Справили обід, як годиться; і хто пішов, хто поїхав забувать о. Гервасія; тільки дуже допізна чути було гомін по селі. То солодьчани згадували свого панотця.

– Адже добрий був небіжчик?

– Та хіба я що?

– Та нічого; але панотець добрцбули?

– Таже.

– Оже не буде вже такого!

– Мо, що й так.

– Ге!..

Горе всяким сиротам, а попівнам і бог забув. На Поділлі попи не мають жодних маєтків, хіба хату тощо, та й те на церковній землі; то того й дивись, що приїде новий панотець, збере суд і викидає з свого добра; або приймай свою хату з чужої землі. Одна ульга зосталась їм: просить архирея, щоб почислити приход за сиротами. Як це вдасться, то прейма свій куток матимуть до якогось часу, та руги який день і сяка-така капанина буде з парафії – то за треби, то з приносів.

Так лучилось і з сиротами о. Гервасія: приход пішов за ними; паніматка згодила собі вікарого, старого-старезного вдівця панотця, що нічого не потребував, лиш притулку та хліба шматка; нічого не бажав, тільки молився богу, – в дорогу, значить, збирався – в далеку! аж на той світ, до бога!

Примітки

…в гайдамаччину ножі освятив, ще в першу… – Йдеться про народно-визвольний рух XVIII ст. проти феодально-кріпосницького гноблення і національно-релігійних утисків з боку польської шляхти. У 1702 – 1704 pp. повстанці під проводом полковника Семена Палія повністю очистили від польської шляхти Поділля і Брацлавщнну. 1734 р. по цих же землях прокотилося нове повстання. Очевидно, одне з цих заворушень і має на увазі А. Свидницький.

…після Коліївщини… – тобто після народно-визвольного антипоміщицького повстання 1768 р. на Правобережній Україні. За своїм масштабом це було найбільше повстання на Україні у XVIII сг.

…що в Ганщині жили… – тобто у володіннях польського магната Грохольського. Нині ця місцевість входить до селища Вороновиця на Вінниччині.

Цапину бороду! – Так шляхта прозивала православних священиків, які за звичаєм носили бороди.

Біжи, сину… – Таке звертання до дівчаток іноді вживане на Україні.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 83 – 90.