11. Антось розпиячився

Анатолій Свидницький

Тим часом екзамен зближався. Страху-страху! боже, твоя воля! Не один останню копійку протратив на свічки та молився по цілих ночах, щоб бог поміг щасливо. Солдати, мабуть, смотру так не бояться, як тут екзамену. І Антосьо щиро молився. Перед самим екзаменом і не снідав. Та не він один, а рідко хто снідає, йдучи на екзамен, аж мовби це у звичай ввійшло. От Антося і в четвертий клас попромували.

Хто його зна, де та дітвора такої пихи набирається. Аби тільки в четвертий клас перейшов, то наче не той хлопець стане: задере носа, що куди! і з ким вчора горобці дер, сьогодні й поглянуть не хоче. І Антосьо так: зараз десь і маніжка в його взялась, і така жилетка, що до маніжки; і прості чоботи виваксував. А що бідним шараваркам, то найбільше досталось. Були вони прості димові, та ще й зроблені на славу: як Дунай широкі і короткі, чуть нижче колін. В свою пору були вони й довші, та Антосьо вигнався за рік.

До цих-то шараварок здумав він стремена вчепити, та не мав з чого, так з ниток, – тільки випростувався, стремена й порвались. Що робить? Понадрізував халяви й попришивав шкурлати з-на п’ядь шириною. Та й пришив же! – циганською голкою і суччю. Тоді й натяг до сподоби.

Отак виштатувавшись, надів кашкет набакир, підняв плечі чуть не до вух і почав ходить стебнівкою взад і вперед по подвір’ї, – за подвір’я вийти не хватало сміливості. А сіртук у бідолахи сірий, суконний; став аж на плечах і кожний гудзик іначий, – навіть білі були між чорними, – той з вушком, той з дірками, на тому якісь квітки, на другому вовча голова, той як десятничок завбільшки, а другий більш гривні. До того ще й столи чисті в хазяйок, що як пишеш, то по самі лікті так заялозиш, наче ковбаси продавав. Та що кому до того? Ось він чвертокласник уже, – пусте, що сорочка, як на чумакові, біла. З такою міною Антосьо і хурмана привітав.

«Чого воно їжиться? чого дметься, як шкурлат на жару? – думав собі хурман. – Хіба я не знаю, що воно за птиця? Своя ж сестра ріднесенька на його плюнуть не хоче, то чого б я дувся? Що попович? Овва! яке ж невидальце!» Так дума собі хурман, а того й не знає, що ні Антосьо, ні його комбраття й не думали чваниться родом: вся біда, що він чвертокласник – от що!

Так, як бачили-сьмо, Антосьо і в дорогу вирушив; і до хурмана вже й не говорить, як бувало попереду; а що цей піде розказувати, то він тільки осміхнеться та: «Харашо, ладно!» Мало того, що їхав напижившись, а то ще як здибався з ким, то вивернеться на бричці й гука: «Торкай!» Любив неборак і яку квартинку в горлянку вилить; то ввійде в корчму, і наче лиш йому світ вільний: ходить, руками розмахує; «Водки!» – крикне, – і все ходить, аж луна йде; та все поглядає, чи дивляться на його люди, і дума: мабуть, пізнають, що я не що-небудь, а чвертокласник.

Не доїздячи Солодьків, корчма стоїть; тут він виваксував чоботи, надів другу маніжку, обтріпав жилетку тощо від пилу; а сіртука не займав, бо він під пилом видавав новіший. І шапки не чіпав – бачив неборак, що поштарі їздять запилені такі, то й собі так; хоч по шапці, каже, подумають, що хутко їхав.

«А може, – думає, – й зовсім мені не треба б було обтріпуватись? Хай би, може, так було; сказали б: такий запилений наш попович приїхав! такий запилений! сказано, з далекої дороги». Та вже минулося. От він і сів на бричку: «Торкай!» – і тільки закурилось.

Так же пашні половіли, так же коники цвірчали, і все так же було в полі й тепер, як тоді, коли Антосьо первий раз додому їхав із Крутих; та він уже не такий був. Змалювавши себе в своїй голові на поштарських, тільки погукував: «Торкай!» – Навіть дзвінок’йому причувався. Здається, повинен би веселим бути, коли так, аж ніті нахмурився і набік щоб оком моргнув. Одна соломина висунулась з брички, і він задививсь, як вона хитається, що аж забувся.

– Стой! – гукнув перед порогом, як хурман і сам став. Та й коні добре знали, що тут треба стати, і самі далі не пішли б, хоч би їх ніхто не спиняв.

– Позносиш! – сказав Антосьо хурманові з такою міною, наче там у його казенні гроші абощо, і пішов виступці, поволік чоботи. Осміхнувся хурман і поїхав на тік, бо в бричці, опріч килимка, подушки та двох-трьох пар шмаття, нічого не було. Хіба ще книжка яка. Ввійшов Антосьо до хати і важно-преважно поклонився, наче аршин проковтнув і не може голови зігнути; так же важно поклав свій кашкет на столику коло дверей [і почав] вітатись з мамою, з сестрами та все мовчки.

Кинула оком мати на його вбрання та й відвернулась, щоб на первім ступні не засміятись, і вийшла зараз; Мася зареготалась; Орися тільки губи закусювала; Текля тож осмішкувалась, бо вже й вона виросла за той час. А Антосьо вийняв хустину з кишені, – як онуча, – і став обтирати лице перед дзеркалом.

– Ух, – каже, – как я зашмалился! а пыли сколько!

– Як на свинячім стегні, – озвалась Мася.

– Ну да! Т[о] е[сть] – как у тебя на шее – ты хотела сказать! – озвавсь Антосьо.

– Зовсім ніт, – каже Мася, – в мене шия чиста, – не віриш, то подивись: я щодня мию, хіба вже прем часу не маю.

– Где видано, где чувано, чтобы свиндя, – на це слово наліг голосом, – та шею себе умывала? – каже Антосьо.

– То ж – свиня, а то – Мася, – озвалась Орися

– А я между вами не различаю, – Антосьо каже, – и то свиндя, и то свиндя.

– То свиня ж ти сам! За що ж ти мене свинею нарікаєш? – озвалась Орися.

– Бо ты свиндя! Просто свиндя, еще и бурая, тупорылая. Вот тебе – ей-богу!

– Навчився! – каже Текля.

– И ты, поросенок, смеешь? Так и дам! – І замахнувся кулаком.

– А зась! не знаєш? – озвалася Орися. – Ще не ти тут старший.

– Чого ты? чого ты? Я и тебе по макоедах! – гукнув Антосьо.

– Tak і być powinno, – защебетала Мася. – Ładnie! Oto ładnie!

– И ты, Брут, против меня! – сумно заговорив Антосьо, а далі й крикнув: – Мовчать, ты, ляшка проклята!

– A hyclu ty jeden chodzisz! jak ty śmiesz? Ta ja tobie nie Orysia!

Антосьо i в кулаки вже наплював, щоб так і трахнуть, та ввійшла мати.

– Що? вже заходились воюваться? – заговорила вона.

– А чого ж они, дряни, смеют возвышать свой нелепый голос против меня?

– Та як же з тебе не сміятись? – каже мати. – Та подивись сам на себе! – І засміялась.

– Tu quoque, Brute! – заговорив Антосьо і додав: – А разве я сам на себя стараюсь? Если я смешной, то вы с себя смейтесь, что так меня убираете.

I став ходить по хаті та руками розмахувати. А мати думає: «Що це він каже? квакай, брусе, чи що?»

– Як не буде мені сіртука, – почав далі Антосьо, – то хату рознесу. – І стукнув кулаком в стіл.

– Не рознось так скоро, – заговорив о. Яким, ввійшовши знадвору, – бо це хата моя; а я тобі що винен?

Сироти вже жили на подвір’ї, там була стара хата. Та о. Яким був як і одинокий, то вони все в його сиділи. Наче йому смолою губи заліпив, так Антосьо змовчав. Та не перемінив своєї постанови, щоб сіртук справили, та ще не абиякий, а суконний.

– Де я тобі возьму тих грошей? – скузувалась мати.

– А меня где взяли? Там и денег возьмите.

Плюне мати та й піде. А Антосьо ізнов:

– А когда мне сиртук справите? – Все по-московськи балакав.

– Оце біда мене опіла з тими чужоземцями, – каже собі стара, – то ляшка вдалась, цей москалем став! Ото понаучувались! цур йому з такими школами! Недаремне мої покійні татуньо – хай їм царство небесне – було кажуть, що в одній хаті житиме кіт, миш і собака. Оце ж так воно й є!

Вже недалеко було до первої пречистої, а сіртука Антосьові все не було. Далі паніматка зібралась і поїхала до міста, і набрала свойому синові на сіртук і на все, що треба.

Як розприскається мій Антосьо! е! як та вода на лотоках бурлить, що ні спинку, ні гаманцю не має…

– Как можно? как можно! – гука. – Им, – ніби дівчатам, сестрам, – то вон что понасправляли, а мне и сиртука хорошего не хотите! Так я себе сам…

– Ну і сам собі справляй, – каже мати, – абись тільки мав за що.

– Найдем! – озвавсь Антосьо.

Приїхали кравці; Антосьо як не той – тихий, смирний, що куди. Так і до Крутих поїхав, що наче другий розум вступив йому в голову.

Ще серпень був, як Антосьо забаг: їхати та й їхати до Крутих.

– Що тобі такого, сину? – каже мати. – Ти ж ніколи так не рвався з дому.

А було аж після пречистої (після другої вже).

– Е! – озвавсь Антосьо, – тоді то старших боявсь тощо; а тепер чого бояться, коли сам старшим буду! Як спізнюся та пропустю, то хай йому цур! Лучче вже й не являтись. В четвертім класі, – каже, – не те, що в других, – хоч півроку пройде, все поповниш; тут все по-латинськи та по-гречеськи. То коли його вивчити? – От так він говорить, а сам собі дума: «Добре перед жінкою й тумана перти, бо не поправе».

«Бідні діти! – подумала мати. – Добре мої татуньо розказували, що то будуть не ученики, а мученики!» І почали в дорогу рихтуваться.

Був вересень на початку; сонце пекло, аж шкварчить; по узгір’ях всяке зело пожовкло; а із-за гори підіймались хмари – на дощ збиралося, кожен знає.

В цю саме пору в Крутих на тім пляцу, що коло Пьотрової, стояло скілька чвертокласників, – все в новім убранні, і паличками землю копирсали, і Антосьо межи ними. Сіртук на ньому новий, роксаковий – поли аж по кістки; шаравари черкасові, на стременах і напруджені, хоч смичком поводь; кашкет новий з китицею; жилетка шовкова в квітки і чоботи на рипах ваксовані.

Наче сумували чвертокласники, бо мовчали, а на виду не сум видно було: всім очі світились, як каганці.

– Жаль, – каже один, – що ми не вкупі живемо!

– Жаль, – каже другий, – а добре було б!

– Та що жаль, то жаль, – озвавсь Антосьо. – Ходім же з жалю та вип’єм!

– Ходім, – заговорили ті. І пішли вниз, униз, та й до Пьотрової.

Вже й кози, як звали второкласників тощо, поназ’їжджались, та ще класи не починались, не було й журналу в стації, то дітвора й хати не держалась – розбрелись, хто куди попав.

– А де були? – запитає старший, як ще й запитає.

– До міста ходили, – відкажуть і покажуть папір чи цизорик, що колись купили, аби старшому очі запхати.

То й тепер нікого з малих не було дома ні духу.

– Так і треба, – кажуть чвертокласники.

Антосьо зараз пішов у пекарню і просить хазяйку:

– Чи не можна б, щоб Мотря пішла до Кромбера?

– Чого вам аж до Кромбера? – хазяйка каже.

– Вишняку! – з пишною міною відказав Антосьо.

– Та не можна від якого другого жида, а конче від Кромбера?

– А хіба ж ми що? може, грошей не маєм? – заговорив Антосьо і вийняв з кишені капшук повний, грішми набитий.

– Ось! – каже, – дивіться! – І дав аж п’ять карбованців.

Кромбер – то був самий багатий купець в Крутих: винами торгував, а наливок і не було в його ніколи.

Та Любораченко не знав, і хазяйка не знала, що є, а чого нема в його, бо то все голота була, що й не снилось їй луччого, як наливка.

Від Пьотрової треба було через яр йти, через два містки, а там ще степком поза жидівськими домами, а там уличками та переулочками, доки на місто вийдеш, а Кромбер аж за містом жив, в поперечній перії, – то Мотря таки ген-ген забарилась.

Чвертокласники тим часом трощили кавуни.

– Може, курку або гуску? – питає Антосьо.

– Якби так через місяць, то недовго б їй заважати у тебе в скриньці; а тепер ще домашні птиці небеснії в пузі превітають.

– То й не треба! Може, меду? – каже.

– Нам і так солодко, – відказали.

Вже третій кавун доїдали; калюжі по всім столі, аж на землю тече; по хаті шкаралуп, як на баштані коло куреня; а що зернят усюди, то вже й бог забув.

– Нема вишняку, – заговорила Мотря, ступивши через поріг. – Та що ж ви наробили? – додала вона. – Де вам і ці пляшки поскладати, що на столі такі калюжі?

– Та клади де-небудь, – озвався Антосьо, – хоч і иа кроваті тим часом.

– А я, – каже Мотря, – взяла рому та вина; може, віднести? Я з такою умовою й брала, що як принесу, то щоб назад прийняв.

– Говори! ми його приймем, що й сліду не знайти.

Поклала Мотря пляшки на кроваті і взялась прибирати на столі; Антосьо склянку витирав, а тих два чвертокласники поглядали один на другого, то на ті пляшки. Через годину в Пьотрової вже співали.

– Позич мені, брате, скілька карбованців, – почав далі один з гостей просить Антося.

– А скільки тобі? – Антосьо каже.

– Та так з п’ять абощо.

– Нема п’яти, – Антосьо каже, – десять, коли хоч, дам.

– Давай уже й десять, що робити з тобою! – каже той.

Поліз Антосьо до капшука, а той, другий чвертокласник, дивиться, і йому аж очі забігали.

– Та не давай йому, – каже, – а дай, брате, мені лучче!

– Ні, ні! мені дай, а йому не давай, – озвавсь той.

– Не вір! не вір! – каже другий, – мені дай, а йому ні!

Антосьо все корпавсь у капшуці; далі вийняв цілу паку бумажок – все по десять та й по десять – і дав одну тому, що просив. Взяв той і почав чванитись:

– Бач, – каже другому, – таки моє цвіте, а твоє гниє.

– То позич же й мені, – почав другий, – коли йому позичив, хай не дражниться.

– На й тобі десять, – з пихою, як який міліонщик, заговорив Антосьо.

– Овва! – каже цей, – бач, і в мене є! Вип’єм же тепер за здоров’я Антонія Гервасійовича, що позичив нам грошей.

З цим словом налив склянку:

– Твоє здоров’я, Антоній!

Антосьо зав’язував капшук і не чув, а може, до тої пори вже й вуха йому позакладало.

– Чуєш! Люборацький! – почав той,

– Га! – каже Антосьо.

– Дай тобі, боже, здоров’я!

– Дай тобі, боже! – озвавсь Антосьо.

І цей хильнув та й налив і каже до того, другого:

– А ти чому не п’єш?

Той мовчав. А на його бендюги надійшли, – спустив носа, як індик, губу відквасив, голову повісив та й сидить, лиш сопе.

– Чуєш, бра! – заговорив Антосьо, – чому, бра, не п’єш?

– Не хочу!

– Ти вже сердишся?

– Сердюся.

– Та за що ж?

– Як-то за що? – каже той нахмурений. – Чи ж я таки рівня тому, що ти і йому, і мені по десять карбованців дав? Хіба він тобі такий приятель, як і я?

– Ще більший! ще більший! – підхопив той і додав: – Люборацький! чуєш, Люборацький! – каже, – коли хоч, кажи в вогонь лізти – полізу! їй-богу, полізу! за тебе, братику, і в вогонь, і в воду – їй-богу! О, бач! – почав далі і поліз по кроваті, зняв образ, поставив на столі і почав поклони бити. Вдарив їх скілька і каже:

– Заклинаюсь оцим святим чи святою, що тут намальовано, бо щось недобачаю, коли я не більший приятель для Антося, як той. Чуєш? – гука до того, нахмуреного, – чуєш? їй-богу, правда! – і поцілував образ.

– Дурний ти, – заговорив той, – хіба я тебе не знаю, що ти світовий брехун? От коли я не брехун, то так що ніт! І присягну, що ніт. – І собі збирається лізти, та Антосьо придержав його за полу, каже:

– Вірю! їй-богу, вірю! От на тобі іще десять карбованців, бо я тобі вірю.

Взяв цей і каже:

– А я таки поцілую святого Миколая, що з мене луччий для тебе приятель, як з отого сучого сина брехуна! – І поліз здіймати св. Миколая та ставити на кроваті. – Бач, – каже до того, що вже клявся, – все-таки моє цвіте, а твоє гниє – ось уже друга! – І з цим словом так тикнув під ніс бумажкою ніби, а замість неї кулаком, що той аж на ногах не встояв, а мусив присісти. Та не зважив на це, а заговорив до Антося:

– Так! – каже, – то ти… Не брат же ти мені! На тобі й цих десять, що вже-сь дав. – І дає йому позичені гроші.

– Не беру я, – каже Антосьо, – я ж тобі позичив.

– Я не хочу; возьми собі назад. О! бач! – каже далі, піднявши руку над головою, – о! бач! – І з цим словом поклав бумажку на стіл, і разом зо всієї сили вдарив кулаком.

– Та я не беру, і не бачу, – каже Антосьо, – хоч і за вікно викинь. Я ж тобі позичив? Ти ж мене просив?

– Та я тебе просив, щоб нарівні стати з тим сучим сином, що он до образа пнеться, та не може зняти.

Той і справді топтавсь по подушках, стогнав, а св. Миколай все на гвіздочку висить.

Почувши ту мову, Антосьо приступив до його і тиче в руку ще десять карбованців, і торка, що «сховай, аби той не бачив». Повеселішав неборак, побачивши, що таки «не гниє його», що таки нарівні стали, і почав запихати в кишеню обидві бумажки. Антосьо тим часом налив стакан вина, випив і почав припрошати: «Пийте, браття!», хоч тут був всього один брат, а другий все стогнав коло образа:

– А ти ж віриш мені, що я не брехун? – каже той, що присягався. – Як віриш, то вип’ю.

– Братику! – почав Антосьо, – братику!.. ш-ш-щоб мене грім побив, як не вірю. Та щоб я тобі не вірив, моєму приятелеві? Я! тобі? та я не знаю що!..

Обнялись і поцілувались. А той, що стогнав коло образа, мабуть, розсердився, бо разом як сіпне, то так і дав сторчака аж під стіл. Простягнувсь тут, поцілував образ і сунув його під кровать.

– Полеж, – каже, – ти там, а я тут трохи відпочину.

– П’яниця, сучий син! – заговорив цей, що клявся, як той заснув. – Йому пити! йому… йому… – каже, – ет! що й казати! От коли ми, братику, козаки, то так! Ми й ще вип’єм! А правда?

– Правда, – каже Антосьо, – правда, братику! – І налив.

– Поцілуймось же! – каже той, – поцілуймось! Поцілувались і випили.

– А ти, сучий сину, п’янице! – почав все один до того, що лежав долі, – ти вже не п’єш? га? не п’єш? – і почав штовхати ногою. – Чуєш, будеш пити?

– Мбу-ду, – озвавсь той і завів: – В бездні гріховній валя-а-яся.

– Ти, сучий сину, не в бездні, а під столом! – каже цей.

А той все:

– Неізслідимую милосердія…

– Мовчи! – гукнув цей.

– Твоєю… – співав той.

– Залиймо його, Анто^ю, хай мовчить!

– Заливай! – каже Антосьо.

– Я ромом, – каже цей.

– Хіба я що? – каже Антосьо.

– Не будеш сердитись?

– На тебе? я? сердитись? братику! Лий, скільки хоч. Іще пошлю Мотрю, а ти лий!

Взяв цей пляшку і почав лити тому саме в губу.

– Брр-бр! – почав той, – бррр! всемирний потоп! Гвалт! – і обернувся потилицею догори і маца попід кровать: – Святий Миколаю! рятуй! – А той на потилицю ллє та й ллє.

– Що ви робите! – почала хазяйка, – ото гарно! І образи познімали! А! люди-люди! А поналивали! – ото! А той що робить? Вже джмелів слуха? гарно!

– Молчать! молчать! – почав Антосьо, – я тут хазяїн!

– Такий мені хазяїн красний, що хазяйці й чарки випить не дав…

– Є! є! ще вип’єте й дві.

Через годину й хазяйка пристала до гурту, і всі разом співали. Та вже не тут, а полізли на горище, бо почала дітвора сходитись.

Не раз отак пили вони та приспівували. А стара Люборацька раз збиралась до міста: треба було Орисі футро справити, – ще й не справити, а верх набрати, бо блам був готовий з Масиного футра. То вже для Масі що іншого – для неї треба було і блам купити і накриття, бо вона старша; а Орися менша, ще й в переробленім походить.

Збиралась паніматка: і коні вже запряжені стояли коло порога, вже й пообідала на дорогу, – зовсім готово, тільки сісти. Коли до грошей, що в скрині були, а там щоб копієчка!

– Нещастя моє! – заголосила. – А хто ж тут так господарював?

Найперше до Масі вчепилась:

– То ти, каже, вкрала?

Та ця не далась: зараз відгризлася. Потім до Орисі, – ця плаче, присягається:

– Нащо мені? – каже.

– Чи не брала ти, дочко? – питає Теклі.

– Ні, мамочко, їй-богу, ні!

– Не святі ж злізли з неба та гроші вкрали, – озвалась стара, – хто-небудь та взяв же їх!

А плачу було та клопоту, – не доведи, господи! На Антося ніхто й не подумав. Далі до ворожки вдалися. Ворожила вона, ворожила та й каже: «Таки з ваших хтось, та його нема дома: чорнявий, невисокий, ще молодий».

– То чи не Антосьо? – каже Текля.

– Де ж би таки Антосьо крав! – каже мати.

Проте, подумавши, порадившись, запрягли коні та й поїхала до Крутих.

П’ють чвертокласники, та кавуни їдять, та родзинки, та всякі ласощі; а Антосьо лиш погукує на менших: «Бігай до міста! та бігай». І цибухів наку[пив], і тютюну.

Хазяйка догадувалася, що щось-то воно є, та не сміла сказати ні старшому в очі, ні смотрителеві, бо як неправда, то буде їй лихий світ. Як тут Люборацька – рум, як пить дало.

– Що мій син тут поробляє? – питає.

– П’є та гуляє, – відказала хазяйка.

– А де його скринечка?

Показала хазяйка, – скринечка стояла й не замкнена. Коли до неї, а там всього-на-всього п’ятдесят карбованців.

– Бідна ж моя головонька! – заголосила мати, – ото шатнув!

– А скільки було? – питає хазяйка. Вже догадалась.

– Та вже! скільки не було, а назад не вернеться.

Як прийшов і Антосьо з класу. Напалась мати на його; лаяла-лаяла, а він і губи не роззявив. Аж напослідку каже:

– Ото треба було справити мені сіртук.

– А ти ж справив собі його?

– Ніт, – відказав Антосьо, хлопнув дверми і вийшов.

Так мати і поїхала, що він і не показавсь їй на очі.

Бідна мати! виїжджаючи, ще просила хазяйку, щоб не розглашала:

– Своя праця, каже, своя й дитина. А як треба буде Антосьові грошей, то вже, будьте ласкаві, каже, більш як до п’яти карбованців не позичайте.

Розсердився Антосьо, що мати крадені гроші одняла, і хоч присилали за ним підводу на різдво, не поїхав додому.

– Що мій Антосьо там поробляє в чужині, – згадувала мати на багату кутю за столом, – чи має хоч хліба доволі?

А Антосьо і вухом не вів; підцупивши гроші, порозпозичав, а після лиш відбирав та гайнував. І на Великдень не поїхав. Та на цей раз мати вже не посилала підводи від себе, а просила о. духовника, як їхав за своїм, то щоб і Антося привіз. Та дарма, – Антосьо й не подумав їхати, а поїхав тільки сам духовниченко. Син сердився, що мати крадені гроші відібрала, а мати бідкалась, побивалась: і сорочечку синкові, і грошенят, і маслиця, і медку – всього посилала, аби тільки брав духовник. А духовник був чоловік, яких рідко, то й набере для Антося повну бричку, що й сісти ніде було.

– Чому додому не їздиш? – питають Антося комбраття вже перед другими вакаціями.

– Як мені їздить на чужих? або й на своїй тарадайці? Як пришле мати коляску, то поїду.

Люборацька й справді купила криту бричку на ресорах; вже сподівалась богослова, бо це курс кінчали, то й готувала придане. Антосьо довідався, то дув на коляску.

– Доки не пришле коляски, то – сучий син, коли поїду.

– Та поїдеш ти і верхом, пішки коло палички, як стара матиме розум та нічого не пришле; або й пришле, як до других сиріт присилають, підводу з торбинкою на плечах, щоб дорогою не боявсь.

– Та я не Люборацький, коли поїду, як не в колясі.

Таку розмову вели чвертокласники вже перед публічним екзаменом, перед промоцією в семінарію. Через день і списки прочитали, і Антося назначили в семінарію; кому й похвальний лист дали – такий розмальований та золочений, і Антосьові дали його.

Ідуть собі купами – то ніби семінаристи, то вже третьокласники, то чвертокласники; гуторять собі йдучи: як хто зодягнеться дома, бо вже в вищім класі буде; і семінаристи: як то гуляли б, якби не чортів екзамен в Кам’янці, що без його не пустять в семінарію. А попереду всіх їде віз-літерняк чорними волами [Так подоляни звуть драбинясті вози, що снопи возити; чумацький віз там зветься васаг. – А. С.].

– То це до тебе коляса! – каже один Антосьові.

– Може, до тебе, то так; а до мене приїде четверня лихих.

Так сміючись наздогнали й ту хуру. Аж вона і насправжки до Антося.

– Ворочайсь додому! – гукнув Антось. – Скажи, хай колясу пришлють.

– Хай уже завтра, паничу, – озвавсь чоловік з воза, – хоч дайте волам відпочити.

До вечора та через ніч Антосьо роздумав, що доведеться пішки йти, коли не поїде волами; то й намовив чоловіка:

– Проси, – каже, – мене: я буцім буду не хотіти, а ти все проси; то я поїду, буцімто твою волю вчиню. А за це тобі дорогою – знаєш!..

Саме як зійшлися камбрати зо всієї цієї магали, а хто і з тієї, щоб поглузувати з Антосьової коляски, як входить його хурман, кланяється чуть не в ноги, просить, молить:

– Їдьте, паничу!

– Та їдь уже, – кажуть комбраття, – тут сорома жодного нема; хто знатиме дорогою, що то Люборацький їде, той самий, що на колясу засідав? А ти ще в сорочці їдь, то кожен подумає, що який шляхтюга в поле або до млина. Ще й соломи наклади в драбини, то й поїдеш, як в колясі: ні стукне, ні грюкне.

Трохи посперечавсь Антосьо та й каже:

– Через вас, браття, тільки поїду та через просьбу цього чоловіка: а без цього – сучий син, що ні ногою з місця!

На розпрощання поставили могоричу; той злотий, той два – і зашуміло в голові. Почувши хміль, хлопці роз’ятрились – тільки б гуляти! та де в біса грошей взяти?

Якби до кожного підвода була, то ще півбіди лиха; а то лиш до Антося; а мати всього тільки карбованця прислала, щоб на дорогу було, а довги на случай будуть, то просила духовника поплатить, як свого братиме з шкіл. Та Антосьо не задумався. Кинув оком на свій похвальний лист, що лежав на столі, і каже: «Ось гроші!», схопив його в руки і аж головою струснув та й побіг з хати.

– Куди ти? – гукають ті.

– Пождіть минуточку, а я вернусь з могоричем.

Не могло цим і в голову зміститись, як Антосьо через похвальний лист на гроші розживеться; а він потяг просто до Кромбера. Поздоровкавшись з купцем, як годиться, Антосьо почав:

– Пане Орун! я в вас не раз грішми сипав, то ви вже знаєте, що я на копійку не жаден: маю, слава богу, не одну тисячу. Та ось що: перевели мене, бачите, в Кам’янець, то треба гульнути, а в мене, як на те ж, ось один карбованець в кишені. Цього мало й на закуску. Так, будьте ласкаві, дайте мені вина на п’ять карбованців та ще й з десять карбованців грішми. Не сьогодні-завтра пришлють за мною підводу, то я вам віддам та ще й дам вторгувать; бо до мого сусіда приїхала підвода, то привіз звістку, що моя сестра віддається і на вино мені гроші пришлють, щоб до Балти поїхати. Так я і в вас Балту знайду,

– Хіба в Балті луччі вина, – почав купець, натягаючи пейси, – коли самі балтянсьці купці в мене вина беруть?

– Та я це добре знаю, тим і кажу, що в вас Балту знайду.

– Ще лучче, як Балту, бо вони беруть, що мені не годиться, – заговорив купець.

– То вчиніть же мою просьбу, – просить.

– Гм, – подумав купець.

– Коли ви, може, се або те, – бо яких людей в світі не буває, – то я вам дам свій білет в застав. А ви добре знаєте, що мені без білета з Крутих не виїжджати.

– А покажіть той білет, – каже купець.

Антосьо вийняв з кишені похвальний лист, розвернув і дав.

– А який же він мальований! – каже Кромбер. – Чого в вас такий мальований білет?

– Бо це вже білет мені аж до Кам’янця, – озвавсь Антосьо, – з ним маю явиться перед самого архирея, а без його і в Кам’янець не пустять.

– Ну! хай же він у мене полежить, а ми ходім до льоху.

– Дайте, – озвавсь Антосьо, – я його заверну в що, бо, знаєте, перед архирея з ним треба являтись, то щоб чистий був.

– Та хіба я його дам дітям бавитись?

– Та воно так, а все ж безпечніше.

– І то правда, – озвавсь купець. – І вдвойзі завернули його в лист паперу; Кромбер заховав його в комоду, і пішли в льох. Тут Антосьо розпечатував одну пляшку вина і розпили, – каже: – За мною хай буде.

Через півгодини, чи що, у Пьотрової такий гомін піднявся, що куди-куди!

Погуляли на прощання – добре погуляли! І Антосьо, паличкою вимахуючи, поважно пішов з компанією через місто, начеб на ту магалу, ще й Кромберові, що на рундуці ходив, вклонився, думаючи: «Оставайся здоров з похвальним листом, а я за якусь копійку з твоїх карбованчиків ще й на дорозі десь вип’ю за твоє здоров’я!» Серце йому тьохкало, та аби за місто.

Отак пішов Антосьо, виштатуваний на останній гудзик, а за ним тихою ступою чорні воли в возі, набитім соломою в драбини, і гейкав чоловік.

Примітки

И ты, Брут, против меня! – Антосьо перефразовує крилату фразу римського імператора Юлія Цезаря, який вигукнув її, побачивши у колі своїх убивць улюбленого друга Брута.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 120 – 133.