8. Мася перебирає женихами

Анатолій Свидницький

Ішли роки за роками. Минуло їх аж п’ять, а на щастя сиротам і не заснітилось. Правда, не бідніли вони: мали і хліба шматок, і голі не ходили, ні босі, – все мали, як ведеться; та талан не в їжі, не в грошах, не в одежі, – в сім’ї не було супокою. Ще батько на столі лежав, як Мася почала верховодити, і всамперед загадала жалобу шити.

У наших русинів в тій стороні ось яка жалоба: по жінці та по дитині чоловік без шапки ходить скілька день, дівчата на знак жалоби не заплітають кіс, а тільки зв’язують волосся ззаду, щоб в очі не падало; хлопці і дівчата, там скільки треба, не співають і не танцюють. Мася ж прийняла жалобу католицьку: казала пошить чорну сукню, обшила її білою стьожкою з-на цаль ширини. Це була перва додільна одежина в Масі. І хто примічав, приказували, що вона не матиме талану з свого дівовання. Сестрам Мася також жалобу посправляла; навіть Антосьові понашивала стьожечки по сіртуці.

– Що б оце вигадувати, – почала мати, – то воліла дати б ті гроші на молитви.

– Ет! що ви знаєте! – гримнула Мася. – Ось ідіть там до печі!

– Що це ти, доню? то так до матері?

– А хіба ви себе не пізнаєте? Коли ви моя мати, то я так до матері.

– Опам’ятайся! Що тобі таке? – казала мати. – Чи ти сповна розуму?

– Коли б ще і в вас такий був, – відказала доня, – то чого б ви хотіли! А коли не знаєте світові ладу, то не мішайтесь.

– Бог з тобою, доню! нічого я тобі не скажу більше.

– І добре зробите!

З тим і розійшлися. Мася робила по-своєму.

З цього часу й пішла своїм богом коло всього. Все з ляхами та з ляхами водилася; все їздила по костьолах та по кляшторах; до своєї ж церкви і носа не показувала – хіба на різдво та на великдень, і то з польською книжкою в руках, і не молитись, а показатись. Вбиралась, як павич; останню краплю крові, як то кажуть, тягла з матері та все садила на крами. Що було б на чотирьох, то на одну йшло. І ходила, погойдуючись та підківками поцокуючи. І ніколи й за холодну воду не бралась. З матері останні поти ллються, а доня каже:

– На те ви – попадя.

– Чим-то ти будеш, що смієшся з попаді?

– Волію бути шинкаркою, а попадею нізащо.

– Ей, доню! будеш плакати на свій дурний розум.

– Аби ви не плакали, а за мене не журіться! Як ви не бачили більш печі та коцюби, то думаєте, що тільки й світа, що в вікні! Я вже виросла з цих.

– Дай тобі, боже, щоб ти добра дійшла.

«О! яка ж богомільна!» – подумала Мася. А мати пішла, згадуючи свого татуня, як то покійні розказували, що як зближиться антихрист, то встане мати на дочку, а дочка на матір свою.

– Оце ж, – каже, – і моя доня так.

Верховодила Мася над матір’ю, та й сестрам доставалось: вони були їй за наймичок; всюди ними попихалась; а сама, як панія, тільки погукує: «А це подай, а те принеси, а те зроби, а туди піди». – Чому ж сама не піде? – Не смій і рот роззявити: так зразу і зацабанить або ще й поб’є добре, аби лиш подужала.

Кому-кому, а Теклі доставалось. Та й піде плачучи:

– Мамуню, – скаржиться, – а Мася б’ється!

То мати й прийде:

– Чого ти, дочко, б’єшся? тільки й чуєш, що скарги на тебе.

– Нехай свиня знає своє стійло, – відкаже Мася.

– Що ж ти таке? Чи ти в мене не така дочка?

– Ні, не така, – каже Мася.

– Ей, доню! ну-ну! догуляєшся ти з своїм розумом!

І піде. А Мася дума: «Чого б точитись оцій попаді? отам корпала б ся, коли має в чім. Так ніт же! всюди їй треба! То-то вилаю колись, аж чорти сміятимуться». Вона все по-ляськи балакала.

Не можна сказати, щоб вона й зла була. Ніт, тільки така горда та пишна і себе так високо ставила, що всі проти єї, як горошина проти скали якої. Тим вона й верховодила, тим і не слухала нікого, що себе мала за найрозумнішу. Одна тільки Печержинська де в чім була розумніша за Масю, та й то, як роздумається, то й вона ні по чому: «Дурна, – каже, – й Печержинська! і всі дурні! Ось воно як повинно бути, а не он як».

І губу Мася мала виправлену! Що які вже витресовані оті скарбові підпанки, що якби не вмів брехати, та ще й гладко, то не мав би й рубця на плечах, не то сорочки, – і тих Мася в шуршу заганяла: не смій і рот роззявити, бо напечеш раків на день і три ночі. Справна була! ніхто з нею не справлявся – та й не думав, бо не почувався в силі. Чи осміять кого, чи розказати що – тільки подай, то всі аж за боки беруться. І загорділа вона; не знала небога, що не туди до щастя дорога, куди люди справляють, а куди доля поведе.

Раз сиділа Мася у себе в хаті, сама втішалась і других потішала; два ляхи цілували її в руки, третій, як цуцик, служив перед нею. А була половина курсу і саме жнива.

Може, кому не відомо, що то половина курсу? Ось що: в духовних школах в кожнім класі треба сидіти два роки, то як рік пройшов уже, а ще рік остався – то й вийде, що була половина курсу. Богослови, значить, іще мали рік вчитись, нім матимуть право на попів святиться. Богослови опівкурса, хто заможнішого батька син, вже їздять, чи не натрапить де на суджену.

А був поблизу від Солодьків панотець Собальський і мав сина Пвана в богословії. То цей і шатнув по селах, і заїхав до Люборацьких. Сказано, семінариста: ані сісти не вміє, ні вклонитись, ні слова до ладу сказати, – нічого: все вимучать, все видушать. Як побачить панянку, то аж острах його візьме, – і сказав би, і боїться; приступив би, і не сміє. Поїхать такому між дівчата, то рівно з головою. І Собальщенко не поїхав би, та його батько був скількось літ благочинником, то всі сусідські панотці були йому знакомі, а в Люборацьких він таки не раз був, – ще за життя покійного о. Гервасія.

От і приїхав пан богослов. Добре йому знайомі були ці пороги, та переступав він їх ще пімперлям, а тепер – Іван уже, як думав він, голова на всю околицю, чоловік на всю губу, молодець хоч куди; де ж пак – богослов! а богослов… буде й того, що вже богослов, та й годі! З-за такого сина і матері честь: «богослова родшую» як не поважати? Отож входе він до хати, шарнув ногою, як умів, і щиро поцілував панну Марію в руку, бо аж ляснуло. Тоді обернувсь до ляшків і рекомендується, що так і так: ученик богослови – просю любить і жаловать – Іван Іоаннович Собальський.

– Ученик богословії! – підхопив один ляшок, – га! ученик богословії! дуже раді-сьмо! – А другий: – Просимо сідати! просимо! будьте ласкаві! ге!.. – Та й до третього: – Проси, хай садовляться! – Кинувсь і третій: – Та сідайте, будьте ласкаві! ощасливте нашу компанію, – просе.

І щоб вам котрий вусом моргнув абощо, мовби й навсправжки вони так раді, що зуздріли богослова.

А Собальський ходе по хаті, відкашлюється; викашлявся і сів – та де ж? коло самісінького порога – і почав придивлятись на образи, хоч бачив їх і придивлявся не десять і не двадцять раз, а пиши – сто або й більше.

Всі мовчали, дивились, мовби ждуть якого змилування божого. От богослов і почав:

– А у вас чудо – не образи, панно Маріє!

– Niczego sobie, – відказала Мася.

А ляшки й собі кинулись дивитись на образи, і один одного торкають: – Бач, – кажуть, – бач! ге! що то богослов! зараз і завважив! не ми, сліпота! – І на богослова повитріщали очі, що-то він іще скаже. От він і почав:

– Я нігде такої живописі не бачив.

– А ти бачив? – спитав один ляшок у другого.

– Ніт, – каже цей, – не бачив.

– А ти? – питають третього.

– І я ніт, – каже той.

– Бач! а нам і в голову це не приходило! – заговорив первий, – що то богослов!

Мася нічого не відповіла на слова пана богослова. Він і пішов далі, таки довгенько помовчавши:

– А це, панно Маріє, богородиця, – показав, – точка в точку ваш портрет!

– Еге ж! – озвались ляшки. – Що то око! богословське око, та й годі.

Мася мовчала, тільки дивилась. А богослов підійшов до того образа, подививсь та й каже:

– Позвольте свічкою присвітить! – І протяг руку до свічки. Та якийсь ляшок вже й присвічував. І всі очі повитріщали. Дивились всі, тільки Мася ніт; довго дивились мовчки, аж один ляшок каже: – Красавиця!

– Совершенная красавиця, – озвавсь богослов.

– Бач, – почали ляшки проміж себе, – красавиця! гаї бач! що то богослов, а ми й не завважали.

Богослов відступивсь, і свічку на столі поставили, та не сідали, бо Іван Іоаннович стояв; далі він сів, і всі сіли. Цебто так шанують його, що як він не сіда, то ніхто не сміє.

То Іван Іоаннович задумав комплімент сказати панянці і так прибирався. Озвеличивши панянку тим, що вона походить на богородицю, він богородицю назвав красавицею, тоді і каже:

– Єй-єй! то як дивлюсь на вас, панно Маріє, то наче на той образ; а як на образ дивлюсь, то наче на вас – їй-богу!.. Точка в точку! – І осміхнувся, та й почав відкашлюватись і люльку набивати.

А ляшки кажуть:

– І ми так: як дивимось на панну Марію, то наче бачим богородицю… єй… єй… – Еге ж так? – пита один у одного.

– Таже так.

– Якби не так, – каже третій, – то пан богослов не казав би.

– Та що ти! – перебив той. – Ти не так величаєш; кажи його богословство.

Мася чуть тільки гамує сміх, а ляхи – щоб котрий вусом моргнув, то ніт. А Іван Іоаннович уже набив люльку; уже ляшок і прислужився: вийняв з кишені папірцю шматок, запалив і приніс:

– Просю, – каже, – покорно, ваше богословство! пихкайте!

Іван Іоаннович хотів щось сказати, та тільки рот роззявив, а ляшок і каже:

– Та пихкайте-бо, ваше богословство, а то припече й кину,

Іван Іоаннович і став пихкати: пих-пих, і каже:

– Такого титулу, – і все: пих-пих, – нема і в світі, – а все пихкає.

– О! – почав ляшок, – нема? то як же вас величати, ваше богословство?

– Як буду священиком, то ваше благословеніє, або – ваше преподобіє, або – превелебіє; а тепер ще я не маю величанія.

Принесли чай. Став один ляшок мішати його ложкою й питає:

– Ваше богословство! чи пак – ваше пришле благословенство, а тепер іще ніяк! Ви вчили богословію; чого-то, скажіть, сахар скоріш розтає, як його не мішати ложечкою, а як мішати, то не так скоро?

– Ге! – сказав богослов, – ге! хіба це до богословії належить? ге!

– Бач його! – озвавсь той, – а я думав, що до богословії.

Поки тут що діялось, менші сестри, що сиділи десь там у закутку, підослали наймичку розпитать хурмана: хто приїхав. Як довідались, що богослов, то так і розігнали курей на сідалі. Вже дівчина, здавалось, і добре за голову стискала, а все-таки чути було: «Кир-кир». В печі загоготіло; як і паніматка вийшла.

З старою Іван повів розмову, як і треба. Все розказував: і скільки кіп його батько вже поставив, і скільки ще буде, і коли обжинків сподіються, і скільки пнів пасіки, і скільки роїв, і все, що треба в хазяйстві, говорив, розказував, як з книжки вичитував. І жартував і все; та тільки з старою, а Мася й Орися сиділи нишком у тій же кімнаті. Поки ж ще ляхи були, то й їм було з ким розмовляти; та ці недовго мешкали: паніматка не любила ляхів, і вони це добре знали, то не пройшло і години часу, як утрясли.

Паніматці хоч і до дня просидіти б, прогомоніти з Собальським, та нездужала, то й пішла собі. Як не той став хлопець; оставшись з панянками; зам’явся зараз, закахикався.

– Давно вже я тут був, – каже. – Ще ви ось які були, – показав з-на аршин від землі, – а я, – каже, – качавсь, як гарбуз.

Засміялась Мася, і він засміявсь, та й замовкли. Стара гукнула на Орисю; Орися й вийшла. Богослов ізнов почав:

– Покійний о. Гервасій, пам’ятаю, горіхів давав…

Мася мовчала; а він додав:

– Вам, думаю, жаль за о. Гервасієм?

– Mnie? – озвалась Мася, – nie miała bym za kim ubolewać!

– То ж ваш отець.

– Ta coż z tego?

– Та й не жаль?

– A nie.

«Як таки можна, – подумав богослов, – щоб дочці та не жаль було за татом!» – І каже:

– То, може, хоч коли жаль було?

– Nigdy.

Не сказав він нічого на цю штуку, а почав люльку набивати.

Довго так-то мовчали вони, то розпочинали розмову і на двох-трьох словах кінчали, і знов мовчали.

Богослов курив та й курив, аж язик йому затерп; вже й не хотілось, а все курив, аби дурно не сидіти. Далі, завваживши, що Мася й не заїкнеться на рідну мову, каже:

– Чи ви смієтесь з мене, чи що, що тоді он як балакали, а тепер ось як? І не пізнати, що не кателичка, що панотцева дочка.

– Byłam głupia– відказала Мася.

– То це ніби й я дурень, коли так? – заговорив богослов.

– Ja nie mówię, – озвалась Мася, – a panu wolno myśleć, co się podoba

Скипів панич, аж побілів, і вийшов та й гука:

– Герасиме!

– Гов! – озвавсь той.

– Давай коні! – І вернувсь до хати. Масі вже не було; тільки Собальський ступив за поріг, вона й пішла в валькир.

Хто не знає, що кому що, а курці просо? Так і хурман: аби коням добре, то й сидів би і не рунтався. А в Люборацької коням богослова і містечко знайшлось в стані, і паші, й оброку [Овес поміш з січкою або з пшеничною половою. – А. С.] дозвалу; то й почав Герасим ворчати щось під ніс собі, як панич сказав коні подавати.

Почула стара його приказ і вийшла знов, хоч слаба була.

– Куди ви проти ночі? – каже. – Та переночували б любенько, побавились і вже завтра по видному й поїхали б. А тепер чого сліпати?

– Спасибі, – каже, – а ночі тепер видні, і додому недалеко. Поїду.

Не вблагала паніматка навіть закуски підождати:

– Поїду та й поїду. – Тільки чарку горілки випив.

– Хай же хоч хурман повечеря!

– Хіба він голоден? і дома повечеря. Спасибі, не турбуйтеся.

І поїхав.

– То через тебе, – почала мати Масі вимовляти, – то ти йому щось зробила, згризото ти моя!

– Що ж вам таке до його? а поїхав – хай їде на зламану голову!

– Дочко! Чого ти проклинаєш? Що він тобі винен?

– Та хай йому сім чортів і все лихе; чи я ж проклинаю? І чого ви вчепились?

– Чого ти людей розгониш? чому розуму не маєш? – почала мати.

– Коло якого-небудь хапокниша я запобігала б! ге! бач, чого забагається!

– Ей, дочко! схаменись! Що тобі такого, що так цензоруєш людських дітей? Хіба ж ти дідичка сама? Хіба твій батько не піп був?

– Та що з того?

– Чого ж ти така думна? Чого погорджаєш поповичами? кого ти ждеш, кого сподієшся? чи не з отих голодрабців кого, що так звиваються коло тебе?

– Я нікого не жду, але й за поповича не піду: ні стати, ні сісти, ні слова сказати не вміє, а я б пішла!

– Ей, дочко! ей, дочко! побачиш-побачиш!

– Добре, добре, побачу! ідіть лиш собі, лягайте отам, то мені легше буде.

– Осуда ти моя, нещастя ти моє – не дочка, – сказала мати й вийшла в пекарню дать пораду тим курам, що порізали. Орися там уже була; і Текля коло єї щось шупорталась.

Зоставшись сама, Мася взяла польську книжку, оклякнула і почала вичитувати польські молитви.

Отак не один богослов з облизнем поїхав. Лучалось і до Орисі, та старий звичай на заваді стояв:

– В мене всі дочки рівні, – відказувала стара, – на вибір їх не маю; коли хочете, беріть старшу.

Та старшої ніхто не хотів, і вона ні за кого не хотіла; та з-за неї і Орися сиділа. Людські дочки вже діточками батькам своїм кланялись, а сироти сидять та й сидять, ніхто й не крюкне.

Ще поки Мася молодша була, то хоч вередлива була, та не осудлива; а як стукнуло вже за двадцять, то ту осудила, ту очорнила, ту обговорила. У людей сусіди бувають добрі, добрим чоловіком прислужаться; а тут всі відцу. рались, всі відстрахались. Мало що терном не вросла колись битая доріженька до о. Гервасія. Один одним духовник о. Антоній їх не цурався і доріженьку протирав. Цей було приїде тугу розважити.

– А що, паніматочко, – каже, – і вам лихо, і в мене не тихо; притопчім же біду кляту черевиками. Бо й я в черевиках же ходю.

– Та що вам за біда? – озветься паніматка. – Ви вже далі-далі онучат дружитимете, а в мене ще й діти мої сиріточки на в’язах висять!

– Не тужіть, паніматінко, – якось-то воно буде.

– Коли б мені хоч тих безщасниць притулити, а Антосьо і сам собі дорогу проб’є.

– Над сиротою бог з калитою, приказують люди, – озвавсь о. Антоній. – Не тужіть!

– Коли б він милосердний хоч нашого вікарого підняв, що лежить недуж; а як вкоротить йому віку, то я тоді зовсім пропаща…

– Не тужіть! моліться, – може, дасть бог, що й куца вивезе.

Це тоді вже діялось, як в селі таки добре громада загула. Вікарій був немощний, то мало не за кожною требою мусили вдаватись до сусідських попів. А чужий панотець, як чужий пан, як дерне, то аж пальці знати. От і загула громада: «Що воно таке є? хіба ми не такі люди, як і всі? Хіба в нас церква негарна, щоб свого панотця не мати? Подаваймо супліку до архирея, щоб прислав нам попа хоч сякого-такого! Хоч такого, що й під носом йому не світає… Доки ж нам бідувати?»

І частувала паніматка, і просила – нічого не помоглось. Як і благочинник заїхав, став вговоряти.

– Якби ми бачили, – відказали йому, – що хоч яка надія є, то що іншого, а так… доки нам ждати!

– Та, може, якій сироті бог долю пошле, – каже благочинник.

– Ге! хіба це сироти, як у людей? Ось придивіться^ що виробляють – не всі, а старша. Чи мало до їх людей траплялось? а коли не хоче за попа, то хай же не заважає, хай з дороги вступається, бо викидаємо!

– Та майте бога в серці! згадайте о. Гервасія! Який він добрий був для вас, а ви для його сиріт такі нелюдяні! та його кості здригнуться.

– Ми вже, панотченьку, пошанували пам’ять покійного батюшки. Дивіться самі: п’ять літ терпимо. То доки ж нам не мати голови в селі? Подамо супліку – хай дають нам панотця.

– Пождіть ще з місяць; може, дасть бог і сиротам, і вам.

– Ну! ще місяць пождемо, однак тепер роботи надходять; а там – о! бог свідок, що подамо супліку до архирея, таки до самого архирея. А до жнив він, кажуть, і в нас буде?

– Та буде ж.

– От нам і на руку.

Благочинний добре знав, що жениха не знайдеться, бо всі знали Масю, а мав надію, що архирей своєю властю скаже кому женитись, то хто-небудь і втопить свою голову. А оправившись там, пішов паніматку вговоряти, щоб не зважала на старшу, а як лучаться люди до меншої, хай з рук не спускає. Тим часом написали до архирея просьбу, щоб жениха прислав.

Дивне це діло! дівчата просять: пришліть нам жениха; а вдивишся, то нічого дивного нема. Хто топиться, й за бритву вхопиться. А попівнам сто раз лучче втопитись, аніж зостаться дівочити при матері-вдовиці: і мати пропаща, й діти зведуться нінащо. Безнадія і розум одійме, і серце, і вийдуть з них не дівчата, а клоччя: не людина, а пшик – без волі, без всього: тільки й знає, що на бога звертати: чи гріх, чи сором – все божа воля.

Свою недолю вони дуже добре знають, і не одна безщасниця-мати просила і просе жениха для свого дитяти, бо їсти нічого; не одна безщасниця-попівна за тим же для себе і своєю персоною з’являлась до архирея, та не одна й буде з’являтись, нім здогадаються, що вони не щенята; нім подивляться й на них людяним оком. Вона плаче, що сором, а архирей каже: «Слезно просила» – і просила якого бідолаху, що ні кола, ні двора; ні роду, ні плоду. Той і встрягне, де й покажуть; а там п’є-п’є! – аж за вухами ллється… Або трапиться який урвиголова, що згнущатиметься цілий вік; найбільш посилають тих, кого ніхто не хоче, а сирота мусе, бо то воля владики.

У Люборацької був брат панотець – людина добра і на розум йому не збувало. От він і каже:

– Що ж, сестро! не штука випросити в архирея богослова; та силою колодязь копавши, не пить води з його. Чи не лучче було б ось як далі попитати: я однак бездітний, жінку маю добру, спасибі їй, то ось як чи не зробити б? Поїду я до Кам’янця та подам в перевод на вашу парафію. Воно все на одно вийде: зараз дадуть бумагу в семінарію, чи «не согласен» хто женитись на таких-то сиротах, бо на їх приход подається такий-то панотець? Якщо судилась доля, то озветься, а як ніт, то честь ваша при вас: ніхто не скаже, що докучило дівувати – аж просяться заміж, та не беруть. Ти ж, сестро, знаєш мене; я тобі не стану в кривду. А коли дасть бог жениха послі, то вступлюсь. Так і просьбу подам. Вигода, – каже, – та з цього, що не сяде хто чужий, як не знайдеться охочого.

Подумали-подумали та й написали прошеніє, і о. Яким поїхав до Кам’янця.

Не день не два теліжився о. Яким, нім забриніло перед ним кам’янецьке кладбище, що стоїть верстви за півтори перед підварком – Польськими Фільварками. Тепер вони, ті фільварки, подібні до людей, а тоді десь-не-десь дімок стояв, а то порожні місця були і заїхати ніде було. То о. Яким потяг прямо в город і остановивсь коло самої Вітряної брами; звідціль почав і діло робити.

А з неділі вже й Петра. Тепер мали жати пани богослови, що сіяли та й сіяли; наступив останній екзамен – і вінець або кінець. Богословія вже не ревла; не скакала, як другим часом, а кожен поважно ступав, як індик, натягаючи волосся, що на підгарлі повідпускали, і як джмелі гули; все баса говорили; хто говорив, а хто й мовчки дибав вздовж і поперек. Були й такі, що по кутках товкли свої пенци – тільки й чути: вур-вур-вур. В других класах (філософії та реториці) кричали, скакали; а тут, як в казані кипіло, тільки крику не було, і чутно було, як чобітьми цокають, та ще й чоботи робились тоді на рипах.

Це вже женихи, і доходювали свої сіртуки тощо, щоб по жнивах надіти рясу й підрясник. Як входить письмоводитель – попович і семінариста – не бува в класі, а пише в правленії; за те має хату, харчі і скілька карбованців грішми. В письмоводителі вибирає сам уряд, зважаючи, хто добре пише; і хто в письмоводителі попав, то конче попом буде, хіба сам не схоче. Вони, як ніколи в класі не бувають, то й виходять на попа без всякої науки. В семінаріях вони чепурно зодягаються і народ все обтертий.

Отакий-то пан письмоводитель прийшов в богословію з папером в руці і дав гасло, щоб мовчали.

– Цс! – засичали, хто завважив; а письмоводитель сказав:

– Панове! хапатня! – І дав папір. Богослови самі добре знали, що з тим папером робити, і письмоводитель тільки попрохав, щоб не покапали, та й пішов собі.

Як всюди по школах, так і в духовних, і в самій богословії кожен має своє прізвище; і був там один, що його прозвали Малпою, швидкий та верткий, що й з-під ступиря викрутиться. Ця Малпа схопила той папірець у зуби та брик-брик по класу, і вискочила на стіл.

Круг стола стовпилася вся богословія і почали: «Ну! читай!» Малпа й почала вичитувати, що там-то й там-то, в такім-то повіті, такого-то класу парафія Солодьки, єсть три дівчини: одна Марія, літ двадцять два.

– Шш! – почали слухачі, – заматорівша во днєх своїх! – Малпа пішла далі: – Друга Орина, вісімнадцять літ.

– Шш-ш! – почали знов.

– Та чого ви шикаєте? ще ж молода! – хтось гукнув з гурту.

– Шш-шш! – розійшлось по класу ще гірше. – А що м%є? що має? читай! – Малпа: – Третя… третя, одинадцять літ.

– Шш! А що мають? – почали. А Малпа: – Все хазяйство і грошей в приказі тисяча карбованців.

– Якби всі за одною! можна б руки погріти! Давай лиш папір! – кричать зо всіх боків. А Малпа пішла вихилясом по класі. Піднявсь такий стук, наче сто коней біжить; сміх, нявк, регіт, біготня; бо знайшлись і хорти, і мисливці, і шпанці, і всяка птиця, і звірина; а циган загнуздав кобилу і ньокає; там ведмідь реве, – всього було.

І таки Малпу спіймали, почали м’яти, а вона нявчить. Другі тим часом взяли той папір від неї і пішли до стола та й почали гукать: хто там близько? ходіть сюди!

Обізвавсь Собальський.

– Я! я близько! Я навіть бував у них.

– А! мельнику-голубчику! ходи ж сюди!

– Ще й Ситник знає, – озвавсь Собальський.

– Ситнику! Ситнику! – почали кричати, – де Ситник?

– А чого ти, чорногузе, хочеш? – озвавсь той, що Ситником прозивали.

– Чи не маєш підситка доброго? продай!

– Проси Струцького! – озвавсь він. Струцького прозивали Решітником.

– Та ні! – озвавсь Решітник, – то треба справки навести! ходи сюди!

Так зібрались всі, і почав всамперед Собальський:

– Багатенькі, – каже, – нічого сказать; мати добра, менша Орися тож нічого; а Марія така ляшка, що ні слова по-нашому не скаже.

– Ну, валяй її побоку! – заговорив Кобилка.

– Та вона таки й не піде за нашого брата. Насватувавсь якийсь київський, та вона, кажуть, такою чемерицею попоштувала, що чхатиме, доки не вмре; книшем назвала, розказують люди, а до самого й говорити не хотіла.

– Та ця набік: а Орина?

– Була нічого, а тепер, кажу вам, не знаю, а Текля ще недоліток.

– На ж тобі, пиши, а ми за тобою, – кажуть Собальському.

Собальський взяв папір, крикнув на Німця, щоб дав каламар, і думає: «Я ж вам тепер віддячу: було не сміятись!» Та й черкнув первий: «Согласен без взятия». Це значить, що згоджується взять парафію без панянки; черкнув і відступився від стола. Тоді по колії підхопили й другі, і кожен розписувався, да жоден не написав «Согласен со взятием», а всі – або «Согласен без взятия», або просто «Не согласен».

Покивав о. Яким головою, прочитавши цю штуку, і став платить в консисторії то столоначальнику, то писарю, то регістраторові – і мало кому не давав, щоб скорій діло робити. Платив-платив, та ще й обіщав у «попівську діру» повести кого-не-кого.

Посеред города стоять в Кам’янці доми – один до другого поприлипали; улиця між ними йде навхрест. В цім місці тандита, тютюн продається і горілочка з закускою. Як дивитись збоку, то панотці так і чмигають сюди з декастерськими, як зайці в горох. Отож і прозвали цей куток «попівською дірою». Звідсіль жодна блоха консисторська в своїм умі не виходила. Сюди-то й обіцяв о. Яким кого-не-кого повести на консоляцію – цебто попросту на могорич. То сяк, то так і дійшов до кінця; взяв указ на руки і закурив з Кам’янця вже парафіяльним попом в Солодьки.

Примітки

…вже й Петра… – релігійне свято 29 червня за ст.ст.

Тепер мали жати пани богослови… – тобто складати іспити.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 90 – 102.