6. Мася стає панянкою

Анатолій Свидницький

Тяжко було Масі між ляховками та недоляшками. Всі глузували з неї, що хлопка. А як сказала, що зроду в костьолі не була, то наче провинилась, так здивувались і зареготались – і Печержинська з ними, та все: «Ото, – кажуть, – а! як же можна?»

Минув тиждень. Настала неділя; рано-ранесенько ударили в дзвони, загомонів хрещений народ улицями, до церкви йдучи. А в Печержинської всі спали як побиті, хоч повинось їх: діти, сказано – діти; а сама з панства покачувалась. Та не спать же цілі сутки! Заворушились і тут. Пішла кишнява в тій кімнатці, де одна на другій, як оселедці в бочці, спали панянки; а учителька особно спала і, прокинувшись, позіхнула, потяглась та й почала бавитись косами, то перснями, що на руці були.

А сонечко аж проситься до хати – крізь заслонку в вікно поглядає, мовби каже: та вставай, ледащице! годі тобі валятись; вийди полюбуйся, бо це вже останні дні так веселенько світ божий озираю. От-от! лиш не видно, як небо засупиться і піде грязюка, що ні ти, ні я надвір і носа не покажемо. Та вставай же, кажу! годі тобі вилежуватись!

Аж от Печержинська сіла, та ще далеко було встати! Нарешті і встала.

– Оляно! – гукнула вона, – давай черевики! – Там – давай се, давай те. З година часу упливло, поки вмилась, і друга вже на сході була, як сяк-так прибралась. Тут і панянки висотались на добридень поклонитись.

– А що ж ви, панянки, – заговорила учителька, – готові? Підемо до костьолу.

– А не до церкви? – поспитала Мася.

– Так і видно, що хамка! – гримнула Печержинська, – що простачка! Так і видно! Ах ти, попівно-попівно! Що мені з тобою робити, що чинити? Чи я тобі не казала? Чи я тобі не наказувала? Klęcz зараз!

Стала Мася на колінка, не знаючи за що, а Печержинська пішла далі:

– Щоб ти мені і бровою не моргнула в ту сторону, де хамська божниця стоїть! А то вже битиму.

Градом сльози котились Масі із очей і річками по грудях текли, аж ставочок став на помості, що і в дві ложки не забрати. Тут до костьолу задзвонили.

– Вставай! – гукнула учителька, – та піди вмийся; до костьолу, хамко, підеш.

Знялися всі і пішли. Печержинська дала Масі польську книжку в руки, навчила хреститись по-католицьки і наказала дивитись на старшу між ними панянку, дочку одного благочинника.

– Що, – сказала Печержинська, – вона робитиме, і ти роби.

З її прикладу Мася протягла руку до якоїсь посудини, що стояла в костьолі коло дверей, і мазнула собі по чолі. І як здивувалась, почувши мокре! їй і в голову не приходило, що то свячена вода. З тієї ж прикладу Мася і вклякла, і до землі припадала, і все.

Це була перва наука для Масі. Від цього разу вона не споминала церкви ні перед учителькою, ні перед товаришками, хіба сама з собою розмовляючи, та раз перед Оляною її спогадала.

Вийшовши з села, з-між простих дівчат, Мася найхутче зійшлась з Оляною і не втерпіла, щоб не поспитати її:

– Чому нас не пускають до своєї церкви, а водять до костьолу?

– Бо ви панянки, – відказала Оляна, – то вам сором ходить між хлопи. От спогадайте: коли ви бачили в церкві хоч одного пана, або панію, або панянку? Все лиш мужиків бачили, – самих хлопів, а в костьолі самі пани та шляхта, а мужицького й духу там не видати: бо то віра панська, а то – хамська. Якби не сором, то пани ходили б в церкву.

– А ви, Оляно, якої віри? – поспитала Мася.

– Я простої. Та й не диво, бо я панська піддана, а ви що другого, то вам сором до церкви ходити, а [мусите] до костьолу.

– А чому ж мені вдома цього не казали?

– Ге! – озвалась Оляна, – нащо б вас і до учительки везти, якби могли сказати вам все, що треба?

Печержинська підслухала цю розмову і покарала Масю за простої з мужичкою, за розмову «ро chłopsku», а найгірше за те, що, каже, ти мені не віриш, а Оляни пішла допитуватись! То в тебе Оляна розумніша за учительку? А! хамко, ти одна ходиш!

Не раз Мася навколішки стояла, не раз і в руку брала, не раз – та що й казать! Всього було! Було й те, що через ослінчик перегинали за розмову з хлопками, за розмову на своїй рідній мові. Печержинська думала, що це добре. Всього, кажу, було, нім Мася узвичаїлась по-польськи балакати, по-католицьки молитись – і «Zdrowaś Marijo», і «Ojcze nasz» і «Wierze w boga ojca», з погордою споминати батька-попа, матку-попадю, хлопів, хлопську мову і хлопську церкву. Не багато й прошло, три місяці з чимось, а Мася так відмінилась – вже й не пізнати її! Саме тоді різдвяні святки зближались; мати й приїхала взять доню додому, приголубить хотіла.

– Ktoś idzie! ktoś idzie! – закричали панянки, завваживши, як ішла Масина мати через подвір’я. Глянула в вікно Мася та й каже:

– То moja popadia plącze sie.

– Jaka popadia? – питають.

– Luboracka, a jaka ż! – відказала Мася.

– Niby to matka twoja? – кажуть.

– Ja ż mówię, ze moja popadia, – озвалась Мася.

Ввійшла мати до хати, змерзла, а доня посоромилась і привітати її щирим, теплим словом, тільки тицьнула та шурнула ногою назад себе; і то «для годиться».

«Може, воно так і повинно бути, – подумала паніматка, – може, воно по-старому тільки вітаються з матір’ю по-людськи; а тепер таке й соромно вже, а треба присідати. Такий, значить, світ настав. Та, мабуть же, й попомучили тебе небогу, – думає мати, на доню дивлячись, – нім навчили дригать та тицяти! Не ученики, а мученики – мовляли покійні татуньо».

На розпрощання учителька строго-настрого наказала Масі з хлопками не сходитись.

– То сором, – каже, – то встид; а по-хлопськи побалакавши, – каже, – так писки зогидиш, що й свяченою водою не сполощеш, ні окропом не відпариш. – І дала роботу додому – гаптовання. Та ще й маму напросила, щоб пильнувала, щоб доглядала Масі, щоб стерегла, аби наново не zchłopiała.

Хто-хто, а Ганна очей не спускала з тернівської дороги: коли-то покажуться? Як надвечір відчиняються ворота – їдуть вони! Повибігали надвір і челядь, і своя сім’я; всі раді, кожне щебече, що на язик набіжить. А Мася злізла, опугана, і наче чужа, незнакома пішла, нікому й на слід не плюнула. Сестри за нею потяглись.

– То може, що змерзла, – каже одна дівчина.

– Ніт! так загорділа, запаніла, – озвалась Ганна.

Справді, розібрали Масю, а вона насилу з татом привіталась, на сестрів і не зглянула, і стала під грубою та й ні пари з губи, наче води в рот набрала.

Миленько Ганна подивлялась на панянку, отут пораючись коло її одежини, – бажалось поспитати, чи все гаразд її збулось, що балакали перед виїздом; та Мася мовчить, то й вона мовчить, лиш погляда, що стоїть панна під грубою – на тонких ніжках, як чапля або журавель; і все коло єї напижене, віддулось. Як виходе мати з валькира:

– Може, ти голодна? може, будеш що їсти? – питає.

– Dziękuję, mamo, nie chcę, – процідила Мася крізь зуби.

«Таке! – подумала Ганна, – вже й до матері по-ляськи! поминай же як звали».

Пройшли свята. Після ордані ізнову пакувались, і від Масі ніхто рідного слова не чув – ні батько, ні мати, ні челядь, ні хто-небудь другий; все по-ляськи цвенькала. Малих дві сестри мала і тих научила цокать, присідать: спіднички їм попідрізувала і коси по-новому позакручувала – все пішло на другий лад. Сама не ходе, а пливе, як качка поводі; і менших так приучувала. На булих товаришок – сільських дівчат і спідло&а не поглянула, наче ніколи вони й не здибалися з собою.

– Отже, з Печержинської й справді учителька на славу, – говорив раз панотець Гервасій своїй жінці, – бач, як витресувала нашу небогу!

– До чого-то її доведе ця наука, – сумно відказала паніматка, – така пишна стала!.. Щодо мене, – додала, – то я воліла б бачить її, як бувала – з закачаними рукавами коло якої роботи, аніж на тонких ніжках як не під грубою, то коло вікна або за гаптами. Коли б, уміла їсти зварити та дати лад в господарстві, то гаптовання й купе собі.

– Говори! – озвавсь панотець, – ти все своє правиш, А подивись на благочинникову дочку! Хіба вона не в Печержинської вчиться? Такий уже світ настав.

– Поганий же він – цей світ теперішній, – озвалась паніматка. – Я ж не знаю жодних гаптів, а хліб, слава богу, їмо з тобою. І мати моя не знала, а проте хліб їла, ще й других годувала. Та й твоя мати така ж була.

– Зате ходили в плахтах та в намітках.

– Тим-то їм і добре було, що свого не цурались! тим-то вони й багаті були, що на дрантя не тратились; а справить собі плахту-другу, то за ввесь вік не зносить, ще й дочці передасть. А з цих підрізаних що? Через місяць як не подереться, то виростеш, а все скинь. А старші хвостами дороги метуть, що наче череда йде, такий копіт зіб’ють, – а їх лиш дві або й менше.

– Я знов скажу, що такий тепер світ, – озвавсь панотець.

– А я знов скажу, що поганий теперішній світ, – озвалась паніматка і додала: – Ще пани хай би собі вигадували, – на те вони багаті; а таким, як ми – бог з ним! – лучче б держатись старини, то й на душі легше було б, і в скринях повніше.

– То це, по-твоєму, – каже панотець, – Мася повинна б натягти запаску та на вечорниці? Гарно!

– На вечорниці – не на вечорниці, запаску – не запаску, а що шнурівок та капелюшів – їй зовсім не потрібно.

– Хіба вона що? – гнівно заговорив о. Гервасій.

– Або я що кажу? – озвалась паніматка.

– Що? моя дочка не панна, чи що? мужичка? хамка? – почав кричати о. Гервасій.

– Попівна! хіба я що кажу? – озвалась паніматка.

– А попівна хіба не панянка? – каже о. Гервасій.

– Та панянка ж, – озвалась паніматка.

– То хай же буде, як і другі панянки! знаєш? – гукнув, – чуєш? Хай же буде, як і другі панянки, а не як мужичка, хамка.

– Та хай буде, хай! – заговорила паніматка стиха, – хіба я кажу, щоб не була? хай буде! гамуйся!

Вдруге вже ніколи не вертались вони на цю розмову. Чи й паніматка переконалась, що попівна повинна бути ляховкою, чи боялась перечити, тільки як панотець почне хвалить Масю, то вона зітхне і каже:

– Добра дитина! та коли б їй дав бог розум добрий.

– На те вчиться, – озветься панотець, – щоб мала добрий розум; а Печержинська не що-небудь такого, щоб не вміла на дорогу навести. От послухала б єсь, що пан про ню розказує! Або й про Масю якби-сь почула! Єй! єй! аж дух радується!

Не знав неборак, що пан тільки в очі світив, що лучче було б, якби він гудив. Мася ходила до його дочок і цілувалась і все; а вийде з хати, то ляхівки й пічнуть}

– A co to będzie, kochaniu! troszku ciasta, cybuli a oleju?

– Knysz! – гукне друга. І підуть губи обмивати та одна другій духу піддає: – Ще, – каже, – цибулею відгоне!

– Ще олією тхне! – відкаже друга. І регочуться, аж покочуються. Та панотець цього не знав. Ляхи – – народ облесний, знають, з якого боку підійти, і так примаслиться, що й сто голов май, – не вгадаєш, що в йому кипить. І панотець щиро вірив, що Росолинський як хвале, то не видумує. А той і міри не знав в своїх хвальбах. Одного тільки не хвалив, що Мася рум’яна була, як ягідка. «З обличчя, – каже, – видно, що в жилах тече хамська кров, що в грудях хлопське серце б’ється».

Чи в ворота, чи через перелази, а ця штука дійшла до Масі. Глянула вона в дзеркало, і показалось небозі, що нема такого буряка червоного, як вона. Отут-то було плачу та прокльонів! Наскінчу схопила себе обіруч за лиця, – «так і вирву!» – каже, – та боліло.

Прибувши в пансіон, як там звали, – нібито до Печержинської, Мася ходила сама не своя, наче осиротіла; і не їсть, а тільки лизне, аби з голоду не вмерти. Довго ніхто не міг допитатись, чого це так; а далі Мася і призналась одній товаришці і облилась слізьми.

– Порадимо, – каже тая, – не сумуй! – І прираяли пить оцет натще.

П’є дівча оцет, та в дзеркало приглядається, та сердиться, що не скоро марніє. Товаришки потішають та піджоги дають.

А надворі тим часом січень – чи ж другі звуть лютий – був наскінчу.

На Поділлі іноді бува дуже рання весна, хоч марець свого ніколи не дарує; проте іноді ще перед палютим [Як генвар звуть січень, то февраль – лютий; а як той лютий, то февраль – палютий. – А. С.] і сніг розтає, і все; а в марці завсігди вже береза зовсім зелена, – тим-то його прозвали березозоль. Та в дорогу збираючись, на це нічого зважати, бо не стямишся, як зірветься завірюха і таке пічнеться, наче до різдва йде: і мороз, і вітер, і сніг. Ненадовго воно, а все ж надворі – сказано, без пори – наче слабий сміється, а сонечко гріє, як мачуха голубить.

Так і тепер було: сонце пригріло, потекли річки з землі, аж відпар пішов; а через скілька день випала пороша. Хто з чим міг, пішли на полювання, мало з рогачами та з коцюбами не повиходили. А о. Гервасієві саме тоді випала дорога: їхав у Круті – сина відвідати, бо на різдво його за холодом не привозили. Ніч ночував він, де йому бог поміг, а на ранок доїхав до Богу. Берегами глибокий пісок, то сніг з піском перемішався, і тяжко було їхати, так люди льодом дорогу втерли. І о. Гервасій покатав льодом; тільки паламар поньокує. А попід горою в корчах крик, галас, йойкотня: тут полювання якийсь пан справляв.

«Гай-гай! – думав собі о. Гервасій, – ото розкіш!» І став пригадувать молоді літа, як і він, бувало, на конику виграє за зайцями та за вовками. Аж зирк, – заєць у пролизі чмиха. Нагнали сіромаху з корчів.

– Чи бач? – каже о. Гервасій.

– Що? зайця? – озвавсь паламар.

– Еге ж, – каже панотець.

– Та бачу ж.

– Стань-но, – заговорив о. Гервасій.

– Та цур йому, – каже паламар, – може, то – дух святий з нами.

– Стій-бо, кажу! – гукнув панотець.

Спинив коні паламар, а з них аж пара встає. Панотець аж тремтить, дивиться, як заєць бідний лапками перебира, от-от під лід піде.

– Як тобі здається, Саво, – заговорив далі панотець, – чи тут глибоко?

– Не повинно бути, – озвавсь той. – А з тим – хто його зна.

«Що буде, то буде», – подумав панотець, зліз з санок, скинув кожух і пішов зайця здобувать.

– Не йдіть, панотче, – каже Сава, – може, то нечиста сила, аби вас у пролизь заманити.

О. Гервасій не чув цієї перестороги. Він був гарячий мисливий, що й ряса не кожен раз на заваді ставала, то всею душею дививсь на зайця. А він, бідненький, все ніжками бовтає, то аж на кригу зіпреться. Якби в що задніми ногами впертись, то так би й вистрибнув; а так помуцується-помуцується і бовтне, тільки вушка видно. Ішов панотець, аж трясся, і все пробує лід під собою; далі чує – тріщить; то взяв та й ліг і посунувсь на животі. А паламар на санках бога молить за панотця, щоб щасливо вернувся. Досунувсь він, що от-от зайця спійняти, – вже й руку простягнув, щоб за лапку взяти, та заєць сповзнув, панотець дригнувся, лід хруснув, і тільки хвиля розляглась та вода аж на лід вискочила. Зайця ж як не було.

– Оце тобі, панотче, заєць! – каже паламар.

– Ге! рятуй! – гукнув о. Гервасій, схопившись за кригу, що сили мав. А вода так і тягне під лід.

Поки зліз Сава, поки, хапаючись, віжки відчепив, щоб подати, то панотець таки добре скупався. А тут і приморозок бере, і московський вітер26 подима. Поки до санок дійшов, підрясник козубом став, аж до шкури прикипів. Розібравсь о. Гервасій, закутавсь у бекешу і ліг.

– Куди ж тепер? – питає Сава.

– Та куди хоч, аби де обсушитись, – каже панотець. А душа йому як не вискоче.

З цього часу як занепав о. Гервасій, то до півроку так висох, що всі тільки й знали, що смерть йому пророчили.

Вже й дух минув, і Купайло, збирались люди жито жати, а о. Гервасій тільки по подвір’ї походе, та й годі. Навіть до двора не міг ходити. Він і не лежав, лиш трохи, а все кахикав та й кахикав. Всяких бабів паніматка звозила, в коморі муки не ставало, що кожній то мисчину, то Дві; а панотцеві все гірше та й гірше. Видимо, смерть зближалась.

– Та годі вже, – каже раз панотець, – тих ліків; вони тільки до кошту доводять, а користі з них катма. От подумай-но лучче, чи не пора б уже по Антося послати; позавтру ж уже Кирика й Улити.

– Ти тепер тільки здогадався! – озвалась паніматка. – И вже й на булки розчинила на вечір, і оброку наготовила, щоб завтра чуть світ і висилати.

– Спасибі тобі, серце, – сказав панотець, – що-сь така добра та дбайлива! Без тебе й діти помиршавіли б, і я млів би голодом в своїй хворобі. Дай тобі, боже, щастя й вік! – Та й зітхнув, зложив руки до бога і почав молитись. Паніматка й собі хрестилась за панотцем.

Прочитавши коротеньку молитовну, о. Гервасій заговорив:

– Дай тобі, боже, віка та здоровля! а мене вже поховаєш. Та лихим словом не згадуй, а помолись коли за свого чоловіка-гонителя! Бо я для тебе не добрим був чоловіком як не лежав, то ходив або й хати не держався, та ще н раз і над твоїм тілом згнущався – то бійкою, то лайкою. Прости мені, от й тобі бог простить.

З цим словом підточивсь до паніматки – вона стояла коло грубки, а він коло стола – і взяв її за руку та й цілує кажучи:

– Недовго вже цим рукам робити на мене! Душа чує, що вже вмру: коло серця п’ялить, так п’ялить, що й не сказать! Коли б ще хоч з годочок було прожити, щоб хоч одну дитину по пуття довести: все б удовиці легше було. Тч така божа воля.

А паніматка слуха та й думає: «Оце ж то й єсть, що в святім письмі написано: як будете злі, то вкорочу вам». Та як заллється зразу слізьми, то аж жаль було б дивитись, якби хто побачив: сльози такі дорідливі, як дощ перед градом, одна за другою й покапали на поміст, наче горохом посипав.

– Не плач, серце, – заговорив панотець, – тільки голова розболиться, а мене не воскресиш; не вернеться, що минулось, хоч хай сльози ллються, як Біг тече.

Надійшла Текля, як, огірочок викотилась, в зеленій спідничині, що зосталась вторік від Масиної сукні з маминої одежини, то їй спідничку пошили. Опріч спідничини, Текля була тільки в сорочці, та замурзана така! сказано – дитина: чи їсть, чи п’є, то по грудях тече; а там мокре таке полізе на двір і бавиться в поросі.

– Ходи до мене, дочко! – каже їй о. Гервасій. Підійшла вона. А батько обняв руками її головку і каже;

– Моя ти сиріточко! моя замурзана! Що тебе жде на божім світі – яка доля? Чи ти будеш проклинати мене, що не довів до пуття?

Текля мовчала.

– Чого ж ти мовчиш? – питає батько.

– А що ж я буду казати? – озвалась Текля.

– Я тебе питаюся: чи будеш мене проклинати?

– Ні, татку, не буду, – каже Текля.

– О! моя ти щебетушечко! – заговорив батько, цілуючи П в голову, та так і вмив слізьми.

Бачила Текля, що мати плаче, та вона це не раз бачила, то тільки скривилась; а як заплакав батько, то вона аж закричала.

– Цить, доню! цить! – заговорила мати, взявши її на руки, – цить! чого ти?

– А татко чого плачуть? – відказала вона.

– Ні, татко не плачуть; то вони так собі.

– Де ж Орися? – питає о. Гервасій.

– О! цить, котю! щось татко кажуть. – Текля притихла, а паніматка питає: – Що ти кажеш?

– Я питаю: де Орися?

– Чи то їй роботи нема? – озвалась паніматка.

– Голубочка моя! – сказав панотець, – завсігди корпається де-небудь. От з кого буде господиня, – додав, витираючи сльози. А Текля ізнов як заплаче!

– Чого ж ти? – каже мати. А сльози і в самої капають.

– А татко ж чого плачуть? – озвалась Текля.

– То татка очі болять. Цить, котю, цить! – каже мати, втираючи сльози дитині; поцілувала її і понесла з хати. Та йдучи, питає панотця: – Чи не хочеш чого їсти?

– Не хочу, – озвавсь він, кивнувши головою, – минулося.

– Ні, мамуню, я вже не плачу, – каже Текля за порогом, веселенько осміхаючись. – А ви, мамуню, плачете? – додала, втираючи їй очі.

– Ні, – каже мати, – то я так, я не плачу, моя зозулько! – І поцілувала.

– А чого ж у вас мокрі очі?

– То так собі.

– І татко так собі? – питає Текля.

– Так собі, моя щебетушечко, – каже мати, – так собі.

Як вийшла стара з хати, о. Гервасій почав молитись, придержуючись руками за стіл, а там і ліг, стогнучи.

Примітки

«Богородице», «Отче наш», «Вірую в бога отця» – тут: католицькі молитви.

…московський вітер… – вітер з північного сходу.

Вже й дух минув, і Купайло… – тобто пройшли зелені свята (по-іншому – духів день, трійця) і свято Івана Купали. Останнє свято (в ніч з 23 на 24 червня за ст. ст.) ще в давніх слов’ян означало уславлення повної перемоги сонця, краси й благодаті в природі. Було улюбленим святом сільської молоді, яке завершувалось всенародним гулянням (хороводами навколо обрядового дерева, стрибанням через багаття, киданням у воду вінків, гаданням і купанням).

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 74 – 83.