1. Отець Гервасій і пан Росолинський

Анатолій Свидницький

Коло Умані, чи лучче – в Уманщині, і було і є сільце – хоч би й Солодьками його назвати. Город Умань в Київській паланці та зараз же і Поділля починається, то в Уманщині лічаться і деякі села подолянські, – і Солодьки село подолянське. Славний то край, і люди там славні, і Солодьки дуже хороше село, тільки невеличке; так попід убіч хати пообгороджувані, коло кожної хати городець і садок. І церква в селі, як квіточка, вбрана: обсаджена липами, тополями, всякою садовиною, а коло притвору дві комори, шопи, возівню видно, клуню і тік; на току скільки стогів ще торішнього хліба; за током ішов садок – великий та розкішний. Перед однією коморою стояла бричка, які й по лівий бік невдивовижу: зелена, черевата; і упряж на землі. Як приїхали звідкільсь та коні випрягли, то так лоском і покинули все – так і лежало. По подвір’ї всяка птиця ходила і ті гуси, що носом ворота підкидають.

Та, знать, на вітрець збиралось, бо одна попала шлею в зуби і почала тормошить, аж бричка скрипіла. «Аса! асаля!» – хтось гукав дерзким голосом. Та й знов: «Масю! піди-но! он бач, шлею рвуть!»

На цей гук побігла дівчина через подвір’я, – начеб яка шляхтянка. На Поділлі єсть спадки тієї давньої гонористої шляхти, що «nie pozwalam» в сенаті гукала. Тепер вона звелась: і мову свою шляхетську забула, і віри відцуралась – словом, як там кажуть, та ж свита, та не так зшита. В своїх звичаях вони задержали: цілувать дівчат в руки і деякі слова: «проше», «добрий вечур», «добридзінь», «падам до нуг» і ще деякі, та й годі. Цим тільки вони й відрізняються від подолян-русинів, та ще одежиною: мають жилетки тощо, а жінки зав’язують голову в хустку із купром – от трохи так, як київські міщанки; мають шляфроки – свого крою одежина, і в спідницях ходять та в черевиках; не носять також коралів.

Русинки ж там завиваються в намітки, в коралях вся краса і багатство,, ходять в запасках тощо. Дівчата-русначки заплітаються там в дрібниці, і в кожної сорочки з поликами, а шляхетські дівчата, чи просто шляхтянки – в дрібниці не заплітаються, а в ріжки, і поликів – ні на очі. Отака й то дівчина була, що побігла через подвір’я шлею боронити: просто в спідниці, в сорочці з виложистим коміром з шляркою, і заплетена в ріжки, на шиї мала низку перел, і боса.

– Аса! – крикнула вона, добігаючи до комори, і схопила дрючок з землі та й замірилась. «Бий же, бий!» – гукнув той самий голос. Дівчина кинула дрючком, та по-дівочому: козак дальше б кулаком досяг. Чечуга побігла; а навперейми вибіг з дрючком чоловік в довгополій одежині, в косах, в бороді і так почастував оту звірину, що бідолашна і крижі за собою поволокла.

– А щоб тебе піп із’їв! – заговорив він, заложив руки за спину і став серед подвір’я. Дівчина поралась коло упряжі.

– Закинь, – гукнув, – на візок.

Дівчина закинула на бричку шлеї і нашильники та й пішла до хати.

То був панотець парафіяльний, о. Гервасій Люборацький, а Мася – то старша дочка його.

– Гм! – почав о. Гервасій, – гм! куди б же? – І позирає кругом по селу. Село стояло на косогорі, то все видно, як на тарілці.

– А! – заговорив далій панотець, рушаючи з місця, – а! піду до Росолинського. – І потяг за ворота.

Росолинський – то був дідич в Солодьках. В тім краю пани – все католики і все ляхи, то й Росолинський був лях і католик. Як же воно так, що благочестивий панотець потяг до католика? І, як видно, не за ділом, бо в підряснику пішов, а якби за ділом, то убрався б у рясу.

Нема в світі більш празного люду, як деякі панотці: ні за холодну воду не возьметься. Та нема ж і таких, як були пани: тільки й знали, що погукували, – як ще й погукували, а то за другими і цього не бувало. Так марудно сидіти самому, чи панотцеві, чи панові, – і сходились іноді на перебенді. Є такі пани, що на попа тільки помий не ллють, та єсть і попи, що луччого не варті. Та тут – як пан був не з таких, так і о. Гервасій. Цей був з тих старих ще панотців, з тих, що у бакалярів вчились; після сам бакалярував, а там помаленьку й до попівства досравгавсь, женившись під сорок літ.

Всі такі панотці біду знали, виростали в громаді, то й шанували громаду і громада їх; та й панів не цурались, бо знали, що коло пана можна поживитись, – да таки більш того, що в панотцеві не пізнаєш, де лице, а де виворіт: з кожним зайде, а ні з ким до приязні не доходить – такі вже люди. Росолинський був щедрий пан, то панотцеві й на руку: то нивку візьме до «zywocia», то який куль муки марамонської [Пекльованої чи по-подолянськи також петльованої. – А. С.] на проскури, то хуру-другу дров із лісу тощо… Так помаленьку і піддався, і вірив в пана, як турчин в місяць, і ходив до нього, як додому. І це потяг, начебто йому треба в коляндар подивитись. Це діялось саме під косовицю, то мовби панотцеві і треба було знати, чи не віщує коляндар дощу, щоб сіно не білилось, як то кажуть, жартуючи, коли дощ пере покоси.

Отож панотець потяг до двора, а Мася вернулась до хати. Сама вона була на хазяйстві; паніматка пішла до шаровільника і наймичок забрала, а дочці наказала всякої роботи; і масло бити, і сметану збирати, і сир відгрівати; і кабани, що в сажі аж два годувались, на її голові були, і всяка птиця; та ще треба було і закришки [Бутвиння, що кришать в борщ: петрушка, цибуля та кріп – тощо. – А. С.] на вечір наготовити. Так воно все діялось; і Мася завсігди справлялась.

Паніматка було тільки під вечір одну наймичку пришле, а сама іноді аж з робітником прийде – одно, що таки робуча була й сама, а друге, що як зійдеться з молодичками, то любила й побазікать. А в жінок не збуває до розмови: то дівування згадають, то се, то те, то про лиху долю не наговоряться, – іще добре, як скінчать на співах, а то й до плачу не раз доходе. Не так коли, як на случай паніматка нишком від панотця та одну-другу пляшечку оковитої підцобрить. Поминай тоді, як звали: наче батька ховають.

Це не то, щоб паніматка та любила торкнути, а так собі! – частуючи робітника та дякуючи, що послухали. Чарочку кожна молодиця п’є скривившись; по другій тільки губи обітре, а за третьою вже облизується, а отам пішло як по маслі, сказано – м’якеньке, ні кусати, ні жувати. Отак і день до вечора прокуликають, як свято; а як будень та робота, що нема часу, то тільки полуднуючи та підвечіркуючи – і то небагато, аби, знаєте, горло прополоскати, щоб смачніше з’їлось. Що очиці посоловіють, то це так собі, – хто його знає, чого їй було… «Оце диво! і не пила, і язик наче не свій! Хто його зна, чого! Спасибі вам, мамуню! дай вам, боже, і нарік мати, а нам у вас робить діждати!»

Дивна діла твоя, господи! Здається, оці вчені та товчені панотці повинні б лучче громаді подобатись: і більш читав, і більш вчився – хоч з книжок, та світ повинен би знати, і себе спізнати; а піди ж! вийде, наче з лісу, і в дяка вчиться правити, а в старости хазяйнувати. А в громаду вийде, що ясне сонце, високо-високо! як не вклонись, не догледить. Все, мабуть, якісь великі та розумні думи думають, що й під ноги не дивиться. А що з того? Ні за собою, ні перед собою – дарма тільки батьки кошти несуть…

Дивна діла твоя, господи! На простого чоловіка як гляне, то наче ворога в йому пізнав. Чи така вже наука, чи такий світ настав? А старі не такі були! От хоч би й о. Гервасій! Тих високих наук і в очі не бачив, і чути про їх не чував, і слухать навіть не любив; а піди ж до хазяйства – хоч якого битого господаря перейде. Або до відправи! приведи татарина, що зроду-звіку не чув божого слова – і той зрозуміє: і голос мав на славу, і читав, як горохом сипле, – кожне слово, наче виточене, з його уст викачувалось.

То й любо було в церкві постояти, набоженства послухати. Не так, як за нових, що мимрить-мимрить, наче теля ремінь жвакає, та ще й на московське; а ти в церкві стоїш, і спать хочеться, або таки дрімаєш. Не тільки в церкві та в своїй господі, – і в громаді о. Гервасій був чоловік з головою! Як розкаже було що з давнини, то наче з книжки вичитує, аж зітхнеш, слухаючи. Дасть же бог таку голову на в’язи! Здається, щоб другому попалась, то покотилась би, як кабак, – не вдержалась би. Господи, господи! Тим і громада його поважала і любила, що малої дитини не промине, не сказавши доброго слова, а що з старим, то й до розмови стане.

– А де були, дядьку?

– Та там і там, отче чесний!

– А куди бог проваде?

– Та туди й туди!

– Боже помагай!

– Спасибі, панотченьку!

І підеш, і він піде, а на душі якось так легесенько, наче справді бог тебе веде, а не ноги несуть. Отакий-то був о. Гервасій! отака його паніматка!

І жили собі любенько! Господь благословив і діточками – четвірко їх мали: три дівчини, як зорі ходили, і хлопчик. Дівчата звались: старша – Мася, літ мала вже з чотирнадцять, менша – Орися – літ дев’яти, третя – Текля – п’яти літ була. Хлопець був підстарший, – звався Антосьо.

Що то за хлопець ріс! Вже було вмів на криласі читати, – міг би за дяка бути, хоч мав літ одинадцять. Панотець так-таки й думав, та прийшов указ від благочинника, щоб в школи везти… Що-то вже плачу було! Не так хто плакав, як мати; згадала покійника тата свого, що все було розказує, – з якихось книжок вичитував, – що під кінець світа, як вже матиме анцихрист народитись, всюди будуть школи, будуть ученики і учителі; а то не учителі будуть, а мучителі; не ученики, а мученики; і то ж то плачу було! На маму дивлячись, і дочки слізьми заливались. Панотець же лиш сіп, не так за чим, як треба було гроші везти то учителям тощо.

А Антосьові байдуже: бігав собі понадворі та батогом вихльостував – ще й рад був, бо не приганяли до книжки. Та все-таки заплакав, як прийшлось на бричку лізти. Високо так намостили, що наче дзвіницю на колеса взяли, – так-то всячини напакували: і курей, і гусей – все печених, і печене порося начинене, і масла – і всього-всього, – сказано: дитина в чужий край виїжджала, в чужу сторону, аж за десять миль від дому, в Круті…

Мати сама й відвезла, і оце тільки рік минав, що його не було дома, а тільки самі дівчата. Любили його сестри і все було допитуються, чи скоро вже Антося привезуть? І ждали того Кирика й Улити7, як великодня.

Та ще далеко було до п’ятнадцятого липця, тільки червень недавно почався; в хазяйстві всяка робота йшла – весіння кінчилась, а літня до початку доходила, і паніматка була коло шаровільника, а панотець збиравсь сіно косити і пішов коляндар почитати, як бачили-сьмо. Мася ж, зоставшись сама з сестрами, Орисю заставила начиння мити, а сама справлялась коло дійва. І вже всюди вправилась, тільки ще оставалось бур’яну насікти для годованців. А вже з полудня звернуло, і сонце саме припікало.

В цю саму пору о. Гервасій тяг з двора – смутний та невеселий: борода йому аж кісткою на груди сперлась, так голову повісив; руки за спину заложив і волік патерицею за собою – не підпирався. Тепер в тій стороні причет в підрясниках ходить і з бородами, то панотці мусять ходить в рясі; а давнішими часами причет був стрижений та голений, і зодягались, хто як міг; хто в сіртуку ходив, хто в свитині, а хто й добрий мав жупан або бекешу; то панотці ходили без ряс: і по підряснику знати було, хто йде.

І о. Гервасій, хоч без ряси йшов, та всі його пізнавали, хоч би й чужесторонні: борода, коси та доземна одежина вже свідчили, що не проста людина йде, а батюшка. І хто їде, кожен шапку зніме, «помай-бі» скаже; хто йде, під благословенство підійде. О. Гервасій кожному, було, привітне слово скаже, нікого мовчки не пройде; а на цей раз і землі під собою не бачив, не то на подорожніх ще придивлявся б.

То всі зараз і пізнали, що немала туга в його душу завітала. «Бач, – кажуть, – чогось зажурились наші батюшка. Я підійшов поблагословитись. «Га?» – кажуть. – А я: «Благословіть, – кажу, – отче чесний!» – «Боже! благослови!» – І більше ні слова. Адже цього не бувало?»

– Таже ніт.

– Мабуть, велика туга!

– І я скажу.

Справді, на душі в о. Гервасія, як в казані, клекотіло; думка думку випереджала, а більш того, що жодної не було, тільки за серце стиснуло. Так притяг він аж додому. Текля бігала по подвір’ї, вгледіла і покачалась до його, кричачи: «Татко! татко!» Погладив її панотець по голівці, та, мабуть, не по-батьківськи, бо хоч мале було, а зараз спізнало, що він невеселий, і стало, приставило палець до губи, наче думає-роздумує; як зразу і кинулось по подвір’ї: метелик надлетів. Тим часом о. Гервасій вже й поріг переступив. В сінях Мася заходилась коло бур’яну, Зглянув він на дочку, Зітхнув і питає:

– А мати в полі?

– В полі, – відказала вона. – Може, будете що їсти? Єсть плечінди [Такі пироги. Бувають з сиром, з кабаком, а як весною, – то з луком (дикий часник) і тоді звуться мандзарі. – А. С.].

– Ет! – озвавсь о. Гервасій, – дай мені чистий покій! – махнув рукою і пішов у покої.

Не вспіла Мася раз-два сікачем вдарити, як батько гука:

– Масю! Масю!

– Зараз, татку! – озвалась вона; обтріпалась і побігла до хати.

Тато сидів коло вікна на тапчані, тільки в шматті, розхристаний, аж грудину видно, і краплями піт тече по виду.

– Возьми, дочко, подушку та поськай мене, – заговорив.

– Нема часу, татку, я кропиву січу, – відказала дочка.

– Ти б не бралась не за своє діло, – заговорив він наче не своїми губами, – хіба ти мужичка, чи що, щоб коло свиней ходити? Ти пошанувала б свої руки! Та по сонці мені не вганяй! Ти… – та й не докінчив: чудно йому стало, що Мася дивилась на його на все око і начеб аж плечима здвигнула, що ніколи цього не було, а тепер балака, наче не до ладу, – наче не те з губи вирвалось, що хотів сказати.

– Чого-сь так очі вивалила? – гукнув тато. – Бери подушку та ськай!

Пішла Мася в валькир, як там кажуть, винесла подушку, гребінець; сама тільки в цицовій спідниці та в сорочці, і разок перл на шиї.

– Чого ходиш, як циганка? чому не приберешся? – почав панотець, поклавши голову на подушку.

– Хіба хто прийде? – заговорила Мася, перебираючи йому в голові, а за пальцями аж волосся крячиться.

– Дурна ти! – озвавсь панотець. – А руки які! як у мужички, – додав далі, поклавши голову на подушку, і каже: – Гляди ж, щоб ходила мені вдягнена, і рук пильнуй, щоб білі мені були! Я останню хвостину збуду, аби й ти на людських дітей походила. Ох! – застогнав.

Не відповівши, Мася почала ськати і думала собі, ськаючи: «Що це сталось таткові? чи не слабі вони?» Та старий нагадав біле личко та вбрання, то піддав дівчині матеріалу і на скільки суток думати. От і пішла вона роздумувать, як-то ходитиме чепурно-чепурно! А кругом робота аж горить, бо вона має час доглянути. Орисі тоді їй не треба – все наймичка поробить. Прийде мати з поля, всюди справно: понагодовано, понаповано, начиння перемите, і миски в миснику, ложки в горшку за комином, горшки на полиці, а що не змістилось – на тину по кілках проти сонця висе. Подивилась мати: «Гарно, доню, – каже, – будеш попадею». І в перший ярмарок набрала їй у найбагатшого крамаря найкращого краму. «На, доню, – каже, – ти заробила».

От настане маковея. Вона вбереться і піде до церкви, як зоря ясна; а там з людьми піде, де будуть вінки святити – біла-біла! І лице біле, і руки білі! Всі дивитимуться і не надивляться на її вроду: «Яка ж чаша попівна хороша!» – скажуть. А дівчата аж уздихатимуть, що самі не такі. За цим в дівочу голову почали й старости навертатись, – і двері від них не зачиняються; та все богослови! та все багаті, та хороші! А вона перебирає: той поганий – рудий, той погано зветься – який-небудь Чупрійдас, або Череванський, або Тиририри! той загострений, як швайка; той круглий, як качан. Аж тоді віддалася, як знайшовся такий гарний, такий гарний, як вона буде, – аж Росолинщанки пальчики облизуватимуть. І то не за богослова вийшла, а за академисту, що зразу протопопом буде, а вона протопопшею. А хоч би й за богослова, – думає собі, – то що? Він гарний, гарний та багатий такий! Як їхав, то коні аж землю рвуть копитами, а від коліс аж земля гуде!

Так думаючи та передумуючи, і ськать не ськала, а тільки перебирала пальцями – та дарма: панотець давно пух і хріп, аж вікна дренчали. Як от забаглось дівчині подивитись на свою вроду: чи справді вона така хороша, як думалось нишком, що аж всі зглядалися, – чи є хоч крихітка тієї краси, що придумала собі. Тихесенько підняла подушку, щоб батька не збудити, встала і глянула в дзеркало, і побачила, що собою була чорнобрива, повновида, коса густа, світліша від брови, губи складні, живо-червоні, і лиця аж горять. «Нічого, – думає собі дівчина, – я таки непогана, тільки загоріла-загоріла!» І притьмом цобігла до скрині: прийшло їй в голову подивитись на себе ще в убранні. Недовго треба було чепуритись, бо не знала ні тих мод, нічого. Надягла нову спідницю та хусткою застелилась і стала перед дзеркалом, подивилась.

– Постій, – каже, – ще причешусь.

Дістала самоділкової помади з-за шафи, розчесалась і заплелась в кулку (warkocz) та й знов до дзеркала: взялась в боки, постояла, обернулась, подивилась та й назад обернулась і стала ощупуватись, та аж сплюнула: «Чого я, – каже, – така молоденька! Та й рум’янцю мало?» І ну щипать лиця. Нащипала донехочу і сіла, моститься: як то їй сісти, щоб ширше було, яку міну прийняти, щоб краще було? А на лицях аж синці знати, наче моравиця повиступала.

Якби за годинку перед цим Мася побачила, що хто робе такі штуки, сама посміялася б; а тепер ось як! Нагадав, кажуть, козі смерть… Лиця горять, зате гарно їй здається, зате хороше! Щоб панотець не кашлянув, обертаючись на другий бік, бо один вже зболів, то Мася ще сиділа б та пиіпалась; а так опам’яталась і втекла в сіни. Соромно небозі стало себе самої. Зачиняючи двері, знічев’я глянула на руки.

– А руки, руки! – каже. – Шорсткі та чорні! – І здумала полоскаться: «Возьму, – дума, – висівок та витру добре, – так витру, щоб аж злізла ця товста шкура. Тоді білі будуть і хороші. Фе! які тепер погані! наче в молотника!» Так думаючи, рушила в пекарню висівок шукати; та йдучи спіткнулась на корито і аж в долоні плеснула: «Лишенько моє! – каже. – А кабани, певно, аж ревуть в сажі!» Та хутчій за сікач. Де те й панство ділось і те бажання білих рук!

Січе дівчина, а коси розмотались і мушки лізуть в очі; поправила і знов січе, а волосся знов розкудовчилось… «А бодай того панування ніхто не знав! – каже, – Доїли ж ви мені до живих печінок! – цебто на коси сварилась. – Не буду більше так заплітаться: хай йому Цур! і все лихе! Тільки й роботи, що поправляйся».

Надвечір прийшла мати з поля і не нахвалиться – сама трудяща була, дбайлива, то й любила, хто робить добре.

Почув панотець голос жінки, прокинувся, позіхнув: «Ам-ам!» – та й сів: поводив очима, чи нема води рот виполоскати, і гукнув:

– Масю!

– Зараз, татку! – озвалась вона.

– Води мені дай!

Як вродилась дівчина з кухлем в руках. Став панотець пити, а Мася й каже:

– Вам треба було мамуні? Вже прийшли.

Набравши води повен рот, панотець не міг поспитать словом і тільки міною показав, що питається, і загув крізь ніс. Далі встав на ноги, розхристаний, нечесаний, тільки в шматті, й пішов надвір. Мася пішла в пекарню. На порозі зострів він паніматку, що горщик несла.

– Гм! гм! – загув, показуючи рукою, що ніби зійди набік. Посторонилась паніматка, а він чвиркнув водою через поріг, застогнав і питає:

– Чи не маєш, серце, що смачненького з’їсти?

– Та чого ж тобі?

– Так чого смачненького, – відказав, чухаючись одною рукою, а другою державсь за одвірок. Через годину панотець затирав сметану з свіжим сиром, випивши чарку оковитої. Таки добре підопхавши кишку, він згадав і паніматку, та й гука:

– Попаде, попаде!

– Та чого там? – озвалась вона.

– Іди, серце, їсти!

– Їж, їж! – каже попадя. На тім і скінчилось. Вклав панотець півбуханця хліба та мисчину сметани з сиром; надяг підрясник і потяг за ворота, зоставивши мухам долизувати в посудині.

Вже паніматка і з робітником вправилась, і все, а панотця ще не було зо двора.

Ми себе забули і своєї мови цураємось, а ляхи, – хоч які то вони на Поділлі: ні нашим, ні вашим, – не цураються своїх звичаїв, не соромляться, що вони ляхи, а не хто другий. Та ще мало: вони думають, що наша правобіцька сторона – то Польща, і так діла повели, що лядщина там зовсім взяла верх. Якби в нас наука друга! – а так і не диво, бо сліпому що? – скачи, бо рів! Він і скочить, та в дуб головою… Хіба старі панотці свого не цураються, та й на них добрі сильця понаставляли, ще не так на самих, як на їх дітей.

О. Гервасій вчивсь по псалтирі і вийшов панотцем простим, людяним, почувався українцем і держався старосвітчини; та не знав більше світа, що в вікні. Росолинський, загнуздавши його, і сам того не тямлячи, почав огульну роботу: то на це, то на те подивляться в розмові; то на світ, то на світові потреби цьогочасні, і більше, й більше; звели й на дітей.

– А що, księże, – почав пан, – чи ви учите своїх дочок? Я не знаю.

– Аякже! вчу: старша вже по книжці молиться, корови доїть, а їсти як зваре, то не від’їсишся!..

– Ха-ха-ха! – почав пан. – То панна Marja корови доїть, їсти варить? Ха-ха-ха! То це в вас наука? Та це тільки мужичкам пристало; а ваша дочка – панянка, – як-таки можна!

Як на шпильки посадив бідного панотця; зчервонів неборак і каже:

– А доїть моя дочка корови, і вівці навіть доїть, і їсти варить. Ге! – додав: – Ви не знаєте, мосціпане, що моя дочка права рука в попаді! Навіть і за мене інде справиться. Як стане роя збирати, то наче зуби з’їла в пасіці… Добра дитина!..

– Ха-ха-ха! – ізнов засміявсь пан, – рої збирає!.. хіба в вас пасічника нема?

– Та нема ж!

– Чому ж було не сказати? – заговорила панія.

– Та я й згадував колись, тільки не для того, щоб просить, – говоре панотець і, як заєць між хортами, так позирає на субесідників, немов питає очима: «Хіба це що?..», немов каже: «Така й моя мати була, така й теща, така й жінка, така й дочка вдалася. І баба, прабаба така ж була, то чого ж тут?» А серце йому так і тьохка, наче яке лихо віщує. О. Гервасій нічого так не боявся, як божої кари за недолю дітей, і неба їм прихилив би, та був тяжко лінивий, то все відкладав та й відкладав.

– Я думаю, – почав далі пан, – що ваша дочка й по-польськи не вміє?

– Та ні ж, – каже панотець.

– Це мені не диво, – заговорив пан, – ви ніде не буваєте, нічого не бачите, що в світі діється, як і діди ваші; то й дочку свою провадите, як вони своїх. Тепер не той світ настав: тепер, як по-польськи не вмієш, то куди? Ні на торг, ні в гості. Ось подивіться! – І почав вилічувати попа за попом, що дітей повіддавали в науку до ляшок та до ляхів і дома балакають все лише по-ляськи. – То чого ж ви ждете? – додав. – Хочете, щоб ваші дочки й посивіли в дівоцтві? Кого ж бог каратиме за їх недолю?

Спроквола добираючись, заплутав панотця, як павук муху.

– Спасибі вам, – заговорив він, а сам як не плаче, – спасибі вам за добре слово! – і поклонився. – Дасть бог осінь, безпремінно відвезу вже Масю, а ті ще підождуть.

– Здайтесь, księże, на мене. Я вас люблю, шаную; то з хіттю возьмусь відшукать добру учительку. Для ваших дітей і я не менше за вас щастя бажаю. Ага! може, ви чували про паню Печержинську? – заговорив далі, мовби здогадавшись.

– Що в Тернівці?

– Еге ж.

– Та чув, тільки…

– Дотепна учителька, – перебив пан, – вмілая, і особа zacna. Я сам її знаю. І компанію там панна Марія матиме, бо дітвори в пані Печержинської чимало в науці, – сказано, дотепна учителька! А я, księżuniu, там сам буду на Спаса на ярмарку (на Спаса в Тернівці роковий ярмарок стає) і переговорю, щоб недорого з вас взяла.

І знов подякував панотець за доброчинність і пішов додому, твердо вірячи, що всі предки його були хамство, дурні; не знали добра і не варті доброго слова, – що попівна, як не вміє по-ляськи, то не варт і того, щоб на ню сонце світило. І тяжко йому було, що дав дочці вирости до чотирнадцятого года, а не навчив і слова сказати по-людськи; і молився: «Господи! прости моєму невідінію!» Отож і сумував так, додому йдучи, а на вечір ізнов потяг до двору на пораду.

Ніхто не бачив, як о. Гервасій вже на цей раз вертався з двору – чи смутний, чи веселий; а за ним два дворякй йшло: один ніс кошик з гоірками, диню і кавун, а другий – пляшку вина і дві рому доброго. В руці у панотця ще був квиток на три сажні дров. Квиток треба показати лісничому, де є, а де нема лісничого, то лісному отаману, В квитку пишеться, скільки хур дозволено вивезти, і кожна назначена оником – «о»: скільки хур вивіз, стільки онів проколе отаман. Поставивши отаманові око горілки, а козакам друге, можна вивезти втроє і вчетверо більше.

Квиток до лісу – великий подарок для попа, де все під панами, що як не купиш, то й кілка ні з чого затесати. І рад був о. Гервасій, що пан так роздобрухавсь, і йшов, вилічуючи, скільки треба дати козакам, щоб вивезти лісу на клуню. Ще тепер, від літ десяти назад, панотці повинні мати хату з громади, а тоді все своє, – а де його взяти?

Дав панотець по чарці горілки дворякам і відправив, та й став гукати:

– Діти! попаде!.. новина! а йдіть-но сюди!

– Яка там новина? – озвалась попадя. – Діти вже сплять.

– Кавун, диня, гоірки! – почав панотець.

– Дайте мені кавуна, дині, гоірків! – почала Текля, прокинувшись.

– Нехай уже взавтра! – озвалась паніматка.

– Взавтра! – сказала Текля і знов заснула.

Примітки

…в Київській паланці… – тобто в Київській окрузі. Умань була розташована на межі Київської і Подільської губерній (нині Черкаська область).

…в сенаті гукала. – Тут йдеться прр польські сейми, на засіданнях яких досить було одного заперечного голосу шляхтича, щоб не затвердити ту чи іншу ухвалу.

Всі такі панотці біду знали, виростали в громаді, той шанували громаду і громада їх; та й панів не цурались… – Детальний опис взаємин між православним священиком і громадою та польськими панами на Поділлі міститься в статті А. Свидницького «Прошлый быт православного духовенства» («Киевлянин», 1869, 7 серпня, № 92; 9 серпня, № 93). Оскільки вона дає багато для розуміння побуту героїв «Люборацьких», наводимо уривок із цієї статті.

…вірив в пана, як турчин в місяць… – Це зіставлення письменник будував на основі народних уявлень про обожнення турками-мусульманами місяця.

…на московське… – тобто церковнослов’янською мовою, якою тоді відбувалися відправи в церкві.

…з якихось книжок вичитував, – що під кінець світа, як вже матиме анцихрист народитись… – Есхаталогічні пророкування викладаються в Біблії.

…ждали того Кирика й Улити… – йдеться про церковне свято (15 липня за ст. ст.), під час якого бурсаків розпускали по домівках.

От настане маковея. – Йдеться про одне із останніх літніх свят, що завершували збір садовини і сільськогосподарський цикл загалом. Відзначалось 1 серпня за ст. ст. і називалось ще святом медового або першого спаса.

…на спаса… – в одне із трьох церковних свят з середини серпня, якими завершувався літній період сільськогосподарських робіт.

В квитку пишеться, скільки хур дозволено вивезти – Подібна «квиткова» процедура, що характеризувала взаємини пана із залежним від нього священиком, описана А. Свидницький в статті «Прошлый быт православного духовенства».

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 28 – 39.