2. Антось поступає до школи

Анатолій Свидницький

Все йшло як треба; по косовиці жнива наставали, як і щороку. Хазяї не нарадуються, що бог благословив їх працю; та що ця радість, порівнявши до того, як радуються духовні школярі перед цим часом! У них аж приповість склалась: «Настане май, в опуки (м’яч) грай; настане юнь, на ігри плюнь; настане юль, книжки стуль та додому сусуль!» Та як їм і не радуваться? Завезуть дитину хоч не в далекий край, а все в чужу сторону, і покинуть на божу волю в руках учителів-мордувавців. Сохне, в’яне дитина, всі мізки йому висушать; то як настане та благословенна пора, той розпуск, – так що рай! тут рай! чистий рай, правдивий; само царство небесне не дасть такого блаженства! А ще для дитяти, що зроду не бувало дальше свого сінокосу або хутора, як ще єсть.

Скакав Антосьо на Кирика й Улити, та як іще скакав! І другі скакали, йдучи з класу після публічного екзамену.

– Чуєш, Робусинський!

– Га? – озвавсь той.

– А підеш проти підводи?

– А ти?

– Як ти підеш, то й я.

– А я піду, як і ти підеш.

– Добре!

– То приходь же!

Так розмовляв Антосьо з своїм земляком, йдучи один від другого на сажень десять. І пустились бігти в долину, лиш поли мають та чоботи лопотять. І вся школа бігла. Не один і книжки порозсипав. Та куди тут до книжки! Хай її миші їдять!

Це діялось у Крутих. – місто на Поділлі в Балтянськім повіті; стоїть воно на двох горах і має дві церкви.

Лівобіцька і правобіцька Україна – то все один край, одні люди і одна лиха доля; та хто не був по цей бік Дніпра, жодної тями не має про цьогобіцьку Україну; хто не був по той бік, не зна України тогобіцької. От хоч би й міста! Лівобіцькі міста для правобічан здаються селами, не більше, бо тамтешні ось які – подивимось на Круті.

Круті мають в собі дві парафії – міську і другу, де нема жодного жида. Як їхать від Кодими [Місто на Шпаковім тракту і на річці Кодимі. – А. С.], то в’їжджаєш в міську парафію. Довгенько треба сотатись проміж хати й хатки, нім доберешся до «міста». «Місто» – то саме чоло містечка; по самій середині чотиригранястий пляц, де ярмарок стає, кожна сторона цього пляцу впирається в ряд самих луччих домів – все жидівських. Нема в цих рядах жодної хрещеної душі, хіба жидівська наймичка або хто ночує. Тут мало не кожен дім з заїздом, а постояльних дворів там і зазору нема, бо що заїзд, то й постояльний двір, а з заїздом, мовляв, мало не кожен дім. Кожен ряд домів там зветься перія, – це поздовжня перія, то поперечна. Це саме чоло міста: тут найбагатші купці, тут крамниці і все… Серед пляцу колода стоїть. За главними періями, чим далі від міста – дімки все дрібніші, жиди все бідніші, все більше неохайності.

Як іти та іти, то кинеться в очі, що рийдеш на пусте місто, де ні однісінької хати; а там ізнов починаються забудинки, і всі на другий штиль: де двірок стоїть, де просто як сільська хата.

Це вже пішли хрещені люди. Так всюди; і ніде нема того, як в правобіцькій Україні, що живуть мішма, – що й не пізнаєш, де жидівська хата, а де не жидівська. За містом де-небудь особний пляц, де також стають ярмаркові – уже з кіньми та з товаром. Цей пляц зветься торговиця і ділиться на кінську торговицю і на волову торговицю. Кому що завгодно купити, так і знає, куди вдаритись, де чого шукати. То таке місто Круті.

Поза містом живуть хрещені люди, – і місто наче в загорожі. На захід сонця поза місто йде поперечний яр; і яром вода слезить. Цей яр сходиться з поздовжнім, що ділить Круті на дві половини – міську і не-міську. Ті кутки, що за містом та за ярами, звуть: ця магала, та магала – нібито: ця сторона, та сторона – де хто живе, ту сторону і зве: ця магала.

Класи біля міста стоять на косогорі, – як вийти за ворота від класів, то на ту магалу повертають в ліву руку і в долину. Сюди-но і бігла школа ото, мовляв я.

Славна церква на тій магалі! Будував її князь Абомелік і не жалував грошей. І в хорошім місці поставив: обібрав круту гору, що до Балти по їй дорога лежить; вирізали пляц на цвинтар і вигнали храм божий на диво дивнее на ввесь край. Церква крижова б то зветься, а замість притворів – піддашки на товстих мурованих стовпах. Що вже повироблювано горорізьбою, то ніщо й казати!

Долівка камінням виложена, плитами – і до даху так високо від землі, що торкни чоботом, то так і піде якийсь голос – не луна, а задзвенить – тр-р-р! З трьох сторон такі піддашки. На кожнім хрест, білою бляхою обкований, а самий дах червоний. Посередині, де вони сходяться хрестом, баня виведена зкругла-гранчаста, одна гранка більша, а друга менша, і на кожній більшій гранці вікно, а на меншій – замість вікна маняк з чорного мармуру, кажуть, проміж вікнами по чотири стовпи, а над тими стовпами сама баня виведена; та ще не остання: на великій бані шия – тож з вікнами – вже з білої бляхи – маняки, і тож з стовпами, на шиї – голова, там маленький перехват, і зверху яблуко, а на ньому хрест стоїть.

Тут дах критий білою бляхою, і як сонечко сяє, то він так і миготить, наче сріблом сипле. Гранки тепер помальовані що в сіре, що в зелене, – хоч по-китайськи, проте якось до смаку; а тоді були тільки в сіре помальовані. Любо оком глянуть на цю церкву! Здалеки здається, що вона на воздусі стоїть – так вище хатів; і будівля якесь легесеньке. Незважаючи на те, що церква чимала махиня, а здається легка така, аж вгору зноситься, мовби летіти хоче і тільки жде, нім помоляться добрі люди, а там і вознесеться.

І всередині церква хороша, багата; і мальовання дороге – святі наче живі стоять, а над головою, над крислатим ліхтарем, дух святий – і не так що, як проміння там-то вдатне змальовано! От як після дощу, коли хмара за гору засувається і сонечко от-от має вигріти, то по небі якраз таким промінням стріля, як тут круг духа святого намальовано.

А золота в церкві аж капає. Може, тепер і не так: я ще малюком сюди заглядав!.. Минулося. А дивлячись на те золото, я думав молодим розумом: як це золото наче тече, капає, так капав кровавий [піт] з тих людей, що на його панщину робили!.. І дякував богові, що людські кроваві хоч на його хвалу пішли, а не жидам-рандарям на цгіцили.

Дзвіниця коло тієї ж церкви ще дивніша: стоїть підмурок вище коліна зкругла-гранчастий; на підмурку по краях – саме де гранки сходяться, пообабіч помуровані стовпи – всіх шість пар, здається, вишиною сажень в три; на тих стовпах мурований піддашок, як червоний поясок; на піддашку забудівля з дірами замість вікон. Тут дзвони висить. Поверх дзвонів баня, там шия, піддашок, швайка, яблуко і на яблуці хрест. Стоїть собі дзвіниченька, і хрест на ній наче пишається; наче йому величніше стояти на такім пишнім забудівлі.

В цій церкві колись-то був за дяка Волоський, любив бога хвалити, та любив і в горло лити. Так і вмер налиганий. Зосталась жінка; з того й жила, що школярів держала. Мала вона хату під горою, під которою й церква стояла. Тут-то жив наш Антосьо Любораченко, – а просто писався Люборацький Антоній.

Подивимось на ту хатину, де він бідував.

Наче навмисне проти такої махині, як церква, ступнів тридцять в долину – наче купа гною. Мабуть, не одну обору вичистили, подумаєш, глянувши з гори. Та нащо це оринням його обклали? Аж дивишся – і курить, і комин стирчить. Ге! так це хата! Так і єсть! – хата; коли хатою можна звати бурдій, що тільки дах над землею; навіть вікон не видно. Тут жила Волоська. Як знадвору, так і всередині хата була однаковісінька: так нечепурно, неохайно.

Та не церемоньтесь, панове! Зайдімо в бурдій; подивимось, як воно тут в школярській стації. Тільки згинайтесь, бо будував цю хату низького зросту чоловік, і двері міряв по собі, то аби-сьмо гудза не набили. От заскрипіли поламані двері, загуркотали; перед нами наче гусятник який, – то сіни. Ступнів на два від сінешнього порога – ні, не так! Бачите – наче лежанка стоїть? А серед єї вмурований казан – бачите? і челюсті бачите, що наче в лежанці топиться? Коли це бачите, то гляньте ж ще вгору. Бачите, що ця – наче лежанка – вимурована під комином?

Оце – котуна, щоб єсте знали! Наохрест коло казана – діри, щоб дим проходив та полум’я, як топиться. В тім казані, якби по добрім хазяйстві, гріли б окропи, як шмаття золять, а тут варять куліш школярам. Та ходімо далі. Коло самісінької котуни, з глухого боку, двері до хати, нема ні клямки, ні кілка, а тільки ремінець висе. Тягнімо ж за той ремінець, чи не відчиняться, бо ні за що взяться.

Ай-ай-а! що це за диво? Щось довге, наче шура – та таке довге, що з сіней і кінця не видно. Може, подумаєте, що в нас очі погані? Ніт! і очі в нас куди добрі, та ми стоїмо в сінях і голова наша ] над дверми, то й бачимо тільки до півхати згори та вниз і клином.

Нічого робить! треба зігнуться, коли хочете ввійти в хату. Ступнів зо три від порога стовп стоїть – сволок підпирає; коло самісінького порога – мисник, а по другий бік – піч. Ходім далі. Як минемо стовп, то наче в лазареті, кругом стоять кроваті – аж шість. Все поперевертано, поперекидано, книжок купами по всій хаті, а з них коли одна знайдеться з палітурками, то ще хвалити бога. На столі лепу, хоч ріпу сій. Долівка вимазана жовтою глиною, а стіни білою, і підведено чорним.

На глухій стіні килим висе, і на килимі колодка з-на п’ядь довжини, і на ній написано: «Nota». Ноту чіпляють тому, хто забалака по-наськи – хто «мужичить». її доти треба носить, доки не спіймеш другого в такій же провині. Кожного, хто «мужичив», записують в журнал і за кару назначають вивчити скількадесять латинських слів підряд – до трьох раз, а там уже б’ють. Від ноти висе мотузок, як нашильник. Тут під стіною і кровать старшого. На дверях написано по первій значні кожного дня в неділі по ряду: Н, П, В, С, Ч, П, С; і над кожною написано число дня – останнє число п’ятнадцяте липця. Ці значки, опріч того, ще й так толкують: (Н) не пий, (П) попе, (В) вина, (С) сиди (Ч) читай (П) письмо (С) святе.

В хаті – ні духу живого: хазяйка пішла до смотрителя просить, щоб школярам білетів не давав, бо не сповна їй заплачено; а школярі ще не поприходили. Як чути топіт, наче лошата біжать, далі крик, сміх, зойк. Це дітвора йде, Всамперед ввійшов у хату Люборацький, лап за шапку жменею і жбурнув на кровать, та й тиць на стіл. Вбігає другий. Цей поскакав по кроватях. За ним третій, четвертий – одинадцятий, дванадцятий. І закипіло, як в казані.

Старшого не було – тринадцятого. Де ж вони сплять? – подумаєте. А на тих шести кроватях – по два або й по три вкупі, тільки старший сам. Щоб не було тісно, то вони головами лягають одні до образів, а другі до порога і вночі один другому очі підбивають. Це невдивовижу. ї стає розуму в батьків сажать дітей по стільки в одну хату! Стало б його на те, щоб не губить своєї дитини; та чолом муру не проб’єш: не своя воля тут грає, а смотрительська.

Як Люборацька приїхала з Антосьом, то, як всі, взяла пару калачів хліба, – а в тій стороні калачі печуть, що в решето не зміститься – здорові, – пляшку вина взяла і три карбованці грішми, та й повела сина «являтись». Ідучи поперед класи, здибала жінку, таку здорову з себе, що куди! червону, дукачів та намиста на їй, аж шию гне.

– А що ви, їмосць, сина привезли? – питає вона.

– Еге ж! оце веду являтись. Чи смотритель дома?

– Дома, та сердитий.

– Боже, твоя воля! А дуже сердитий? – пита паніматка.

– Як вогонь, – озвалась молодиця.

– Господи-господи! Таже не з’їсть.

– А стацію вже маєте? – запитала та молодиця.

– Ні ще.

– До мене, їмосць; в мене людських дітей таки гурточок, мене знають. Не будете нарікати. Питайтесь до Волоської.

– Та коли б мені як до смотрителя перше, – відказала паніматка.

– Це вже, дасть бог, відбудете як-небудь, – відказала Волоська і додала: – Приїжджайте, їмосць! Не знайдете лучче, як у мене. А славний ваш синок. А чи несете що смотрителю?

– Та що бог дав.

– То не лякайтесь – зм’якне. З тим і розійшлися.

«Слава богу, – подумала Люборацька, – що найшлась така людина! хоч духу піддала». І пішла своєю дорогою.

Їдучи в місто від Кодими тощо, з полудня, як вже доїжджати до жидівських домів, по праву руку стоїть церква міська, а по ліву, далеко від дороги, вниз за пустим городом, – двір, чолом проти гори, з рундуком, і перед двором великий пляц, штахетами обгороджений.

Проти воріт навпоперек якийсь забудинок – тож мурований – немазаний був, то й видно, що з білого каменю. Це станя, маштарня, дроварня і комора під одним дахом, а той двірок – класи. Князь дав. Класи стоять по праву руку, як іти від воріт, і по дорозі по тім же боці на стовпі розбитий дзвінок висе. Все це була новина для Люборацької, що тягла через подвір’я перший раз сама не своя, наче зварена. Та де ж смотритель живе? кого поспитати? Наче бог послав якогось панотця – тож з сином.

– За мною, – каже, – я вже бував тут.

Знов подякувала Люборацька богу й пішла. Минають класи, повернули в праву руку за класи, а там іще обернулись в праву руку і стали спускаться ступанкою наче в льох. Кожен ступень озивався внизу, озивався і в душі нашої паніматки:

«Як до його приступити? – питала вона сама себе. І здалась на божу волю; що, дума, робитиме цей панотець, те й я робитиму. А що вже син того панотця, то йшов білий, як глина. Не втекло цеє від острого маминого ока: – Бідні діти, – думає вона, – недарма мої татуньо покійні кажуть було, що будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі».

Ступанка не довга була, сходців шість, а там вправо іще ступанка в сінці – на два сходці. Ступнів зо два зробивши сінцями, на ліву руку двері. Скільки тут молилось, уздихало! Скільки плакало, ридало! Нема того, щоб перелічив. Топтавсь і я тут… Здається, з меншим страхом ставали люди перед суд інквізиції, як отут. Душа було завмре, зовсім завмре, як муха восени. І землі під собою не чуєш, і світа перед собою не бачиш; тільки в вухах шумить та серце б’ється, як рибка на гачку. Вертаєшся було, то наче ззаду чорт доганяє, – так помикаєш. Аж тоді трохи відійде на серці, як за ворота вийдеш та оглянешся, що нема нікого за тобою.

В цих сінцях панотець вийняв гребінь із кишені, розчесався, обітер чоботи полою, розчесав сина і взявсь рукою за клямку.

– Чи ви вже готові? – пита Люборацької.

– Пождіть! Чи не забула-м чого, – відказала вона.

І стали вдвойзі, позадумувались. Діти стояли як повкопувані; ще Антосьо не так, а що той, то як стовп – щоб поворухнувся!

– А що? ходімо, – заговорив далі панотець.

– То й ходім, – відказала Люборацька.

Пригладив той коси, бороду,вуса; глянув на свій вузлик, що ніс смотрителеві, глянув в руку на гроші. Люборацька те ж зробила, і двері, тихо відчинившись, ще більш страху завдали. Чого б, бачся? Та вже хто його зна – чого, а чогось страшно, що й не сказати.

Довго стояли родителі, нім вийшов «его высокоблагородие», і кашляли, і відкашлювались, – все коло порога; гомін чути, а самого нема та й нема. Як ось відчинились двері з другої кімнати і вийшов смотритель – стрижений, голений; ніс йому карлючкою, а очі світяться, як в кота, здається, от і кинеться, як кіт на мишу. Вийшов і став. Поклонились панотець і паніматка.

– Здравствуйте! – заговорив він пишно, дивлячись, як панотець і паніматка на столі вив’язували калачі і вино; далі панотець підійшов до його:

– Мое вам нижайшее почтение! – каже. І взялись за руки. Тут і щезло те, що в панотця в жмені. Те ж зробила і Люборацька.

– Ваш сын первый раз? – пита Люборацької смотритель.

– Так єсть, ваше високоблагородіе, – відказала вона.

– А умеет он читать?

– Каже мій піп, що вміє, а я неписьменна. В церкві читав, – сама чула-м.

– А ну, мальчик, прочитай нам что-нибудь, – заговорив смотритель до Антося і взяв книжку з стола.

– Вот это, – каже.

Куди як оторопів Антосьо! «Господи! – в душі молилась паніматка, – допоможи ж йому!»

Та книжка була псалтир гражданського друку. Антосьо вмів лиш по-церковному і то читав на наське, а не на московське, то й почав: «Блажен муж, ко-то-рий не хо-диш по пуши…»

– Тово стоило б попушить, кто тебя учил читать! – > гукнув смотритель. – А кто он таков? Кто учил тебя читать? – запитав далі.

– Га? – озвавсь Антосьо.

– Питають, дурнику, хто тебе вчив читати, – підхопила мати. – Кажи: татко.

– Татко, – за мамою сказав Антосьо.

– Мій старий сам його вчив, – додала Люборацька.

– А сам-то он где учился?

– Ми люди старосвітські. В школах мій старий не бував, – так, коло дому навчився.

– Так и видно, – заговорив смотритель, – не так бы дите читало. Ево бы стоило попушить, чтобы не брался, коли не способен. А где вы остановились?

– Ще ніде, – каже Люборацька.

– Ну, так ступайте к Волоской.

Ввесь оцей час панотець стояв коло порога із сином.

– А вы где? – пита смотритель.

– У Волоской думаю, – озвавсь панотець, – если будет ваша милость позволить.

– Хорошо! – І пішов собі назад, звідкіль вийшов, а ці й собі пішли.

– Що то за Волоська? – спитала Люборацька панотця, як уже вийшли з того підземелля.

– Та то вдова, дячиха.

– Тут якась вже вербувала мене до себе і сказала, щоб до Волоської питатись; чи не вона це буде?

– Та сама, – підхопив попович, – другої Волоської нема.

– Як там у єї – добре стояти?

– Ні, – каже попович, – я вже рік там, а нічого доброго нема.

– Чого ж так смотритель за нею? – пита паніматка.

– Платить, – каже панотець.

– Та ще й доносе, – додав його син, – іноді ще й підбреше. То смотритель і любе її.

– Он як!.. А чому ж в другім місці собі стації не знайти?

– Опісля злитиметься смотритель, – заговорив попович, – і буде за що чи ні, так і б’є.

– Хай йому цур! – озвалась паніматка.

– І я кажу, – каже панотець. – Лучче нехай вже дитина так перемучиться, а додому приїде, то відживиться, а нім мають ні за що здоровля відняти.

«Добре мої покійні татуньо говорили, – подумала Люборацька, – що то будуть не ученики, а мученики; не учителі, а мучителі». Далі заговорила:

– Согрішили ми перед богом, прогнівили його милосердного! Недарма стоїть написано: «Нашлю на вас мучителів, грабителів, розорителів і вкорочу вам, як будете злі». Не одному дитяті за наші гріхи тут віка вкоротять, – – додала сумно.

– А що не одного таланту позбавлять, то й бог забув, – додав панотець.

Так, то іначе, а все на один лад кметуючи, дійшли вони аж до Волоської; покинули дітей своїх і поїхали, розпивши могорич. Що то вже плачу було, як мати виїжджала, а виїжджаючи наказувала: «Учись, синку, а то будеш битий». Антосьо не бував дальш Тернівки – і то з матір’ю; а тепер остався за дев’ять миль! і гірко плакав та щиро. Та плач, хоч і цілий океан-море наплач, а лиха не обійдеш, ні Об’їдеш. І мати сплакала, і поїхала, поцілувавши сина в голову.

Примітки

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 39 – 47.