3. Антось на вакаціях

Анатолій Свидницький

Від жнив аж до Різдва бідував Антосьо у Крутих, І страху не раз набрався, аж крізь сон жахався, і голодом не раз намлівся, і всякої нужди натерпівся, і чого не було? Як приїхав додому, то сестри зустріли його на подвір’ї, ввели в хату; а там батько збирався з молитвою йти і вже стояв зовсім готовий.

– Здоров! здоров, – каже старий, як Антосьо підійшов привітатись. Та, привітавшись, і став неборак під грубою. А батько підійшов до його, погладив по голові і каже:

– Змерз, га?

Антосьо нічого не відказав і навіть не подививсь на батька.

– Та подивись-бо на мене! – каже тато і взяв його рукою під бороду та й підняв голову. Та голова підвелась, а очі в землю дивились або по боках.

– То й не подивишся на батька? – каже панотець. – Не возьму ж я тебе з дзвінком, як з кропилом піду! Возьму паламарчука.

Антосьо й глянув, та зараз же спустив очі додолу. О. Гервасій відступився: «Нема часу, – каже, – треба з молитвою йти, – і до жінки: – Та який мізерний став!»

– Або ж там не вимучать? – озвалась паніматка. – Недоїсть, недоспить… Недаремне мої татуньо покійні було кажуть, що то будуть не ученики, а мученики.

Нічого не відказав панотець: взяв патрахиль з хрестом і требником, взяв патерицю і пішов з хати, в сінях гукнув на міхоношу і потяг за ворота. Тоді тільки паніматка завважила, що тут і дочки стоять, та й гукнула:

– Ви чого стоїте, як свічки? І ти, корово, стала? – цебто до Масі. – Гайда мені пшеницю вибирати!

В тій стороні кутю варять пшеничну, а не ячмінну, як в Гетьманщині; ще й не сяке-таке зерно беруть, а вибирають щонайкраще. Вже за скілька день сидять над решетом, в кого баба є, а в кого дітвора. І паніматка погнала своїх до длубання. Антосьо не пішов за гуртом, а потяг на двір та поліз по стромах шукати чого на санки. До вечора ще й насковзався. Там все гори.

Всі такі панотці, як о. Гервасій, росли, мовляв, в громаді, і хоч вийде на попа, а серце йому все-таки лежить до гурту. І вже хоч старий, а не цурається давніх компаністів: то іграшки спогада, то це, то те. І все давнє відживало і до громади його тягло. А кому не любо оглянуться назад себе, – спогадать свою провесінь? спогадать ту пору, як не знав луччого вбрання за білу сорочку та червоний поясок, що мати сама з скрині вийме, сама й підпереже синка; як не бажав від світа нічого, лиш коли б побігати з хлопцями. Не бачачи нічого злого на собі, такі батьки й своїм дітям не боронять жить, як самі жили.

І о. Гервасій так. Хоч світ тим часом багато відмінився, на громаду стали позирать не тим уже оком, а він, було, ще й сам каже Антосьові: «Та ти пішов би між хлопці, погрався б! Чого нидієш в хаті!» А хто не був дитиною? І Антосьо як на вітрі полетить. І жди його аж ген-ген.

– Та ти хоч попоїв би, – скаже мати. А Антосьо лизне що, та й побіг:

– Вже наївся, – каже.

– Хай біжить! – озветься тато. – Навганяється, смачніш пополуднає.

Отак Антосьо жиючи, спізнавсь зо всіма хлопцями в селі і на всі штуки мав компанію; та ще що скаже: чи в коней, чи в баштана, чи в м’яча – як літом, – то хлопці й слухають; а як зимою, то без його сковзанка не втиралась; і всюди його перед. Ге! блаженство! Не один і носа розклеїть собі, та проте щасливий! Тільки вже на колесо [Мовби сковзанка, мовби іграшка на льоду – зрештою небезпечна. В Гетьманщині про колесо не чути: нема великих таких вод, та и лісу бракує на тичку. – А. С.] Антосьо не сідав; бо вдалось йому в тямки: раз сів та злетів і розбив собі чоло над бровою, ще й нахрест. З цього пішло, що в Крутих його прозвали спочатку хрестоносцем, після христовозом, а там віслюком, що ніби Христа возе.

З того часу, як удруге розбив чоло, Антосьо, мовляв, не сідав уже на колесо. Було вийде подивитись, і аж тремтить, аж йому волосся їжиться; та лучче з другого посміятись, аніж самому сміховищем бути. І стоїть собі, дивиться; а колесо аж бурчить і льоду не доторкається. А кругом хлопці і дівчата стоять, піджидають, поки злетить той, що крутять його, щоб собі сісти і собі злетіти, та й стать крутити, щоб і третій полетів. Жартують, сміються. І Антосьо за гуртом сміється.

А там один за другим на нартах бігають [Мовби московські коньки, тільки з ребер робляться і треба підганятись закованою палицею, що джоган, або джигун, зветься. – А. С.]. Вгледів Антосьо – не миле йому й колесо: вже побіг джогана шукать, і через годину – ого! – аж іскри скачуть, так полетів за гуртом і собі на нартах. Ще й джоган в його мережений. Так день до вечора пролітав; так і ордані діждались. Пішов о. Гервасій з кропилом; кожен хазяй чи хазяйка тому паляницю, тому те, а Антосьові шажок – дзвінок залатати. От дзвінок і перестає калатати, а вже дзвоне, бо залатаний.

Всього три дні ходив Антосьо по селі і виходив аж три злотих. Що то за радість була! Вже не то що, а знав він кожен шажок: де на йому пляма, де карб, а все лічить, все на купки склада, то в кишеню забере та побрязкує – сестрам жалю завдає, що в них нема, а в його є. От і приступила Текля та й скиглить: «Дай мені, дай! дай, Антосю, дай!» І Орисі аж очиці блищать, – так би й собі попросила; та вже соромилась за себе, то просила за Теклю: «Та дай їй, – каже, – в тебе ж багато».

– Еге! дай! – озветься Антосьо. – А сам з чим останусь? Вам дай, а я за що собі бублика куплю? А в Крутих не те, Що дома: там і на шматок хліба жаден.

Згадував Антосьо Круті, а мати шматтячко передивлялась, сіртучки; швець чоботи приніс; Мася лагодила, що того потребувало, а там, заплакавши всі гуртом, випровадили Антося з дому і остались ждати до нового розпуску – до великодня.

Та з’їли паску без Антося; бо не було способу через Біг переправитись: розлився, шумить, порони позносив; а де зостався який, то на берег витягли. Так довелось ждать аж до вакацій.

Як аж розпустили вже й на вакації, прибігли школярі до стації, мовляв, до Волоської, а її не було дома і старшого не було. Як от після всіх і старший при« йшов.

– А де хазяйка? – питає, – чому обідати не дає?

– Десь нема, – відказали.

– Ну, всесожженіє! – гукнув тоді.

Шатнула дітвора по кутках – знайшли журнал, старший сам ноту взяв і положив на столі. Тим часом і свічку засвітили, поставили на столі. По всьому один взяв ноту і повісив собі на шию та й став; а старший взяв журнал і чита на обгортці: «Журнал для записывания поведения учеников в квартире Волоской. Поручается квартирному старшему Андрею Заболоцкому»…

Та й перевернув обгортку. Там скільки графок: в одній ставиться число, в другій записується, «кто куда отлучался и зачем», в третій – «скоро ли возвратился», в четвертій – «кто шумел», сюди вписують і «кто мужичил». П’ята графка зоставляється для начальника, – над нею надписано: «Отметка г. инспектора». Все це перечитав старший, і всі стояли мовчки.

Як перечитали і всіх, хто був записаний в журнал, і яку покуту виніс, тоді зняли ноту з шиї і поставили на стіл, над його розіп’яли журнал і запалили. Горить журнал, шмалиться нота, тліють мотузки, а школа співа: «Вічная пам’ять». По всесожженії старший ліг, а дітвора почала тузатись, кому ноту закинути. Кожен хотів услужить їй – відомстить за своє.

– На двір шалити! – гукнув старший. Та хто вийшов, а хто й не послухав: вже було послі екзамену, то всі власті і обов’язаності ні до чого. Як надійшла й хазяйка.

– Чого б волочитись? – загримів старший. – Тут їсти – аж кишки болять, а вони пішли!

– Як і не піти? як би-м не пішла, то так би-сьте і пороз’їжджались; а пішла, то чорта з’їсте – не білет возьмете.

– Не возьму? – заговорив старший гнівно, – та я вам хату рознесу, як не дадуть мені білета через вас.

– Та я вже бачила таких мудрагелів. От лиш не мовчіть, то як піду до смотрителя, то так іжицю спише, що й не присядете.

– Ану-ну! чи не розвалю хати. – Більш не було часу говорити, бо дали на стіл. Тільки вхопились за ложки, як загрюкотало попід вікна.

– Підвода до когось! – заговорили всі, і кожен подумав: «Може, до мене».

Як входе чоловік і дає письмо старшому,

– До мене! до мене! – почав старший і, лігши поперек кроваті – головою до стола, почав зі всеї сили грюкотать в стіну ногами та гукати: «Гвалт, розкіш!»

І обід йому відлетів.

– А гоірків нема? – спитав, переставши грюкать.

– Є! – відказав хурман.

– А ягід?

– І ягоди є.

– Давай сюди. Сюди ягід! гоірків! – гука він і знову почав вироблять ногами.

– Та що ви робите оце? – заговорила Волоська.

– Молчать, хазяйка! – озвавсь він; а тим часом хурман вніс мішок з гоірками і горщик з ягідьми. Пішла робота поза вуха.

Хай же старший молоте, а ми подивимось надвір, чи не їде друга підвода.

Як то ні? їде до Антося. Не вспів він вийти проти підводи, хоч і збирався. Той тільки ходе, до кого довго не їде. Або сам, або в компанії з ким, кому по одній дорозі їхати, виходять школярі далеко за місто підводу стрічати. Кожен проїжджачий – все то підвода, думають вони, subaqua [Sub – під, aqua – вода, разом підвода – subaqua. Таких кованих слів чимало ходе поміж дітворою. А то ще є і цілі вирази – спадки тих часів, як мусили балакать по-латинськи. Ото як один школяр ускаржився начальству на свого комбрата: ego sedo собі in саminco (камінчик); ille прийшов, me трутив, ego покотився, caput розвалився, a sanguis цюр-цюр-цюр. Чи не це навіяло п. Котляревському: bneus noster і пр. – А. С.].

І скільки суму, як ніт, та скільки ж радості, як потрапить на свою! Всю компанію забере з собою і везе до міста! Як лучиться, що потомляться, то раді й чужій підводі: посідають всі і везуть тому радість. Подивились би ви, яким огнем горять очі того дитяти, що каже комбратові: «Тобі підводу привів, сідай! їдь!» І мало не плаче, що в самого нема цього щастя.

– Люборацький! підвода до тебе! – хтось гукнув.

Аж затрясся малюк на цю звістку, аж побілів і на хвилинку наче прикипів до місця, наче ного хто оливом приварив, та тільки ж на хвилинку. Далі як схопиться, то наче його припік ззаду. І дверей не відчиняв, самі наче відчинились – тільки долоні палали, що вгрівся ними з розмахом, як летів надвір. Приїхав староста солодьківський – само собою церковний; другого старости там і не знають, хіба на сватанні.

Як сонечко зайшло, то Люборацький вже далеко був від Крутих: так виїхав, що не дав і коням гаразд перепочити. Не задержала його Волоської скарга, бо Люборацькі були чесні люди. Як вмовились, так і сповнили. А декотрі довго тупкали, нім прийнялась вона ждати до після жнив, і то положивши по злотому з карбованця проценту за місяць.

На другий день Антосьо обідав в Боршаді, а на полудень поспів додому. Дарма праця виписувать те, що діялось в Антосьовім молодім серці, як під’їжджав він до свого села: от-от! от-от! і дома буде! Одна верства зосталась і здалась йому милею; і та година, що пропала на переїзд тієї верстви, – довша була за ввесь рік. Це не то, що зимою: з-під кожуха й носа не виставити! Це було літечко. І Антосьо на кожну стебелинку придивлявсь, їдучи промеж пашень. А пшениця шелестіла, цвіли волошки і цвірчали коники в пашні.

Як дихне вітрець, то все поле загойдається, захвилюється. Місцями й женці біліли, і копи вже стояли, а більш того, що п’ятки. Ось і знакомі жнуть – сторцюють снопи, – божу благодать. Де-де на стерні і будяк стояв – сиротою: обжали сіромаху, зоставсь один і начеб озирався, де ті колоски, що з ним розмовляли, – начеб сумував за ними, – кивав червоними квітками-головками на всі боки: один я, один зоставсь, сіромаха! Повіє вітер, замете снігом, коли ще яка товарина не зломе, не вкороте віку. По другій горі чорногуз дибав, коники ловив; а з долини церква виказувалась в садку, як горіх з гранки, і рябіли хатки. То Солодьки.

Ще від самого рання сестри виглядали Антося і зоддалеки його побачили, як сидить, хитається на тій бричці, що стояла під коморою, що невидимкою її прозвали і здорово вміла торохтіти. Повибігали назустріч, повилазили на бричку, – такі раді!.. Звичайно – діти: ще нічого не вміли, тільки любити, ще нічого не знали, тільки брат сестру, а сестра брата; а всі разом – отця-неньку… Щастя-щастя! Та що не минає?.. А вік – як маків цвіт.

Першим словом Антосьо поспитав, чи є баштан.

– Єсть, – кажуть, – вже й курінь постановили, і діда найняли. І кавуни є, і дині – вже як голова завбільшки.

Він любив баштана стерегти, то найперше й запитав про його, тоді вже про батька:

– Чи татко дома?

– Дома, – кажуть, – а мамуня в пасіці.

За цим словом треба було злазити, бо вже стали перед порогом. Не ївши, ні пивши, кинувсь Антосьо на баштан, і Орися з ним пішла; пішла б і Мася, та нікого було дома зоставити.

О. Гервасій спав і не чув, що Антосьо приїхав, і там-то здивувався, як він прийшов з матір’ю додому.

– А де ти взявся? – каже.

Антосьо нічого не відказав, тільки осміхнувся і став, нагнувсь; не дививсь на батька.

– Та подивись-бо на мене, – каже тато. І взяв його під бороду та й підняв голову, як і на різдво. Як і тоді, голова подалась, а очі все в землю дивились: не смів поглянуть на батька! Скоро привчили!

– Та який же ти мізерний став, – каже тато, – ще гірше, як на Різдво.

– Хіба там мало біди зазнає, – озвалась мати, – недоїсть, недоп’є, недоспить – то й марніє. Якби дома, то побігав би, а там нидіє, як на прив’язі.

Сестри мовчки поглядали.

– А як-то ти вчився? – поспитав тато. – Чи перевели? Заблищали очі в Антося, що можна похвалитись.

– Ще й похвальний лист дали, – каже.

– Ану, покажи, – каже тато.

Антосьо пішов, розв’язав, що треба було, і показав той лист.

Кинулись всі дивитись, що він такий розмальований.

– Добре, сину, добре, – каже тато. І віддав лист. – Сховай, – каже, – треба буде під скло вправити.

– Бачите, – заговорила мати дочкам, – бачте! Антосьо похвальний лист має від чужих, а вас і мати не похвале. Гайда мені до роботи!

Поспускали носи дівчата і пішли; за ними і Антосьо потяг.

– Чого ти такий мізерний? – поспитала його Мася.

– Я? – каже Антосьо. – Я не мізерний.

– Де тобі ні! аж очі позападали!

– То так тобі здається, а я зовсім не мізерний.

– А чи добре тебе годували?

– Де вже добре. Дасть червоного борщу та пастрами [Таке просільне м’ясо – овечина. – А. С.], і хоч їж, хоч дивися. Як в хату внесе, то хоч носа затикай.

– Того ж ти й мізерний такий, ще гірший, як на різдво був.

– Хіба ж я мізерний? кажу ж тобі – ніт.

– А то правда, що ви там недоспите нічого?

– Це то правда, що спать не дають.

– А як же вони не дають?

– Хіба я не розказував вам, як був дома на Різдво? Аби задрімав, то так і дасть в «кушку» або «пинфу» пустять…

– Що це воно таке? як то – в кушку? яку то пинфу.

– Ет! відчепіться! – озвавсь Антосьо.

– Скажи, любо, скажи-и! – почали просити сестри.

– Не скажу!

– Скажи, скажи-и-и!..

Засміявсь Антосьо і каже:

– То, маєте, так: як завважить старший, хто жупчики ловить, то й моргне на кого-небудь, а той візьме перо за два кінці, вигне та підведе до самої кушки і пусте; то так вчисте, аж сльози покотяться.

– До якої то кушки підведе? – питає Мася.

– З тобою балакати!.. до носа!

– А ніс хіба кушка?

– У нас кушкою звуть, – каже Антосьо.

– А пинфа що то таке? – ізнов поспитала Мася.

– Пинфа? пинфа от що: візьме паперу та бавовни і скрутить папір в дудочку; і в один кінець, в тонший, завине ту бавовну, запалить, роздує. Як добре курить, то запаленим кінцем візьме в рот осторожно і подме. То так сапне! диму, як голова завбільшки, висунеться під ніс. Ще й кожухом накриють, як на кроваті спиш.

– Та нащо ж це? – питають сестри.

– Щоб не спав.

– А воно ж не душе?

– Де то вже ні? так закашляєшся, що ну! бухикаєш та й бухикаєш. І сльози котяться, наче били.

– Хто ж це виробля?

– Хіба я вже не казав вам? Старший.

– А якби йому так?

– Йому? ніхто не має права!..

– І б’ють вас добре?

– Ет! з вами не переговориш, – немовби з гнівом відказав Антосьо і почав чогось шукати.

– Чого ти шукаєш? – питали сестри.

– Ножа; піду вудлище вирубаю.

– Скажи, чи добре б’ють, то скажу, де ножі, – каже Мася, – та ще в нас є такий гострий, що ну!

– Гляди ж! щоб дала ножа; бо як обманеш, то вже ніколи нічого не скажу, хоч проси і розсядься.

І розказав, як там катують. Мася аж перехрестилась, Орися й собі, і Текля за ними.

– То за що ж це? – питають.

– З ласки та на втіху: от або замужичить, абощо.

– Як то – замужичить?

– Давай ножа!

– Та скажи перше!

– Давай ножа! давай, тобі кажу!

– Скажи, то дам.

– Давай, бо буду бити!

– Скажи, то дам.

– Е! – почав Антосьо з гнівом і підскочив з кулаками, – давай, бо так і вчистю.

Мася тільки осміхалась.

– Не даси? давай! Мася все сміялась.

– Тож на тобі! – сказав Антосьо і з цим словом такого стусана дав, що та так і облилась сльозами. Орися й крикнула:

– Чого ти б’єшся, Антосю!

– Вже почали? – гукнув тато з покоїв.

Та Антосьо не чув. Він тільки вчистив Масю, то так і чкурнув з хати. А сонечко вже заходило. Поки Антосьо справився з сестрами, всі хлопці довідались, що він приїхав. Були й такі, що не вірили, аж поки самі не побачили, як він вертався з поля з матір’ю.

– Антосьо їде! – стали кричать. І вискоком за бричкою – та не пішки,/а все верхами на хворостині – та ще й загнуздавши її, бо коні все цугові [Цуговими називають подоляни тих коней, що годяться в коляску. – А. С.], щоб не здуріла, не побила. А нащо ж так батюгою підтина? – Е! – не знаєте ви! Щоб лучче басувала. – Аж копіт збили дорогою. Антосьо мовби духу коням піддав, бо всі тащать такими герцями, що, мабуть, і під самим гетьманом луччого коня не бувало.

Куди ж вони їдуть, молоді лицарі? Просто дорогою за Антосьом. І як він повертав у подвір’я, хлопці гукали:

– А чи вийдеш?

– Побачу, – відказав той, і серце йому задріботіло в грудях, як тільки в такім віку й може.

– А як думаєш – вийде? – питали хлопці один одного, як Антосьо пішов до хати.

– Може, вийде, а може, й ніт.

– Пождім його! та тим часом і коні попасемо.

– Ну, добре, – заговорили і поставили свої коні в ряд, повстромлявши голови їх в пліт. Другий споришу нарвав, посипав перед конякою: «Їж, – каже, – насичайся… Ге! Чогось не їсть! мабуть, дорогу чує».

Поки отак коні стояли на попасі, верхівці крізь тин позирали, чи не йде отаман. А він із сестрами справлявся. Хто дверима скрипне, тут все думають: от він. Аж ось і справді він.

– Сюди! сюди! – почали хлопці. Антосьо й побіг до них.

– Ге! – каже, – а в мене й нема коня! Переглянулись лицарі і мовчать.

– Нумо, браття, в коней! – заговорив Антосьо.

– Нумо й в коней! – Зараз поздіймали вуздечки, зв’язали віжки, стали впротяж, і закурилось. Антосьо ззаду лиш поцмоктував, любуючись, як його коні басують.

Примітки

…в Гетьманщині… – тобто на Лівобережній Україні (сюди входили Лівобережжя Дніпра та м. Київ), яка за Андрусівськнм перемир’ям 1667 р. відійшла до Росії і певний час мала свого виборного гетьмана. Назва «Гетьманщина» широко побутувала в XIX ст.

…ордані діждались… – тобто релігійного свята водохреща (6 січня за ст. ст.).

школяр ускаржився начальству на свого комбрата… – Зміст цієї скарги, викладеної макаронічною мовою, такий: «Я сиджу собі на камінці. Він прийшов – мене зачепив. Я покотився – голова розвалилась, а кров цюр-цюр-цюр».

Чи не це навіяло п. Котляревському: Eneus noster і пр. – У строфі із початковим рядком «Енеус постер магнус панус» в «Енсїді» І. П. Котляревського справді пародіювалась макаронічна мова українських студентів XVIII ст. В український текст вони вставляли латинські слова або ж до українських слів додавали латинські закінчення (див.: Котляревський І. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. К., 19S2, с. 113, 298).

…в Боршаді… – Нині м. Бершадь Вінницької області.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 47 – 56.