5. Мася поступає до пансіону

Анатолій Свидницький

Кому лучилось бути в Умані на Софіївці літ тому з двадцять назад, той мусив завважити на гулянні за паном статнього козака, чорнобривого, високого; з обличчя він був дуже гарний, а в очах світилось щось котячого, мовби так і кинеться, як кіт на мишку.

Ми себе забули, а ляхи не забули, що ми були; то мовби на знак, що поконали козацьку волю, – що по їх сталося, – двірських служак звуть козаками і зодягають їх начеб по-козацьки, тільки все на сміх: шлик козацький з червоним верхом і китицею, а шаровари аж білі, і сірого сукна куртка – не куртка, а немовби фрак, та й не фрак, а казна-що: спереду поли зовсім обрізані, а ззаду хвостик, і блискучими гудзями обтикано. Ще й жилетка червона, як жар, і також з блискучими гудзями.

Літом замість отого фрака козаків водять в такій одежі, що й ім’я нема: до станка пришито замість полів брижі з-на п’ядь довжини. Замість шлика літом можна бачити на козаках якусь шапочку-макотьорку, що тільки чуб накриває; попід шию вона ремінцем прив’язується, щоб з голови не спала. Де-де на такій шапочці можна бачити й гальони. Запорожжя панам кісткою в горлі сіло; то щоб лучче його осміять, вони вчепили своїм дворякам оселедець: жмут волосся коло лівого вуха. Його там звуть кок.

Такий-то був козак і так зодягався, що ходив за паном по Софіївці. Був він син звичайного кріпака, чи, як там звали – панського підданого, Стецька Печериці, а сам звався Явтух. Спочатку, як і всі хазяйські сини, пас він батьківські ягнята; а там, як набирали хлопців у двір, то й йому випала лиха година. В дворі Явтух спершу був за козачка – нібито кухтою, а там, як підріс, то й козаком зробили – цебто їздив за форися і коло панів-таки услуговував.

А в пана була содержанка – її величали панна Фрузина. Була вона звичайна Пріська, чи Фрасина – по-книжному Євфросинія, – кріпачка, силою взята в двір; за літ скільки запаніла, зляшіла і стала зватись, з волі пана, та й не без своєї – Фрузиною і панною.

Поки Явтух ріс та краси набирався, Фрузина ледачіла, старілася; як йому минуло двадцять, – як на його всі заглядалися, їй стукнула тридцята паска, а з обличчя більш двадцяти літ їй не показувало. Тоді стала вона докучать панові: «Віддайте мене, бо собі сорома наробите; де же мені діться з малим сиротою?»

Нетрудно було вдоволити її, мавши панську власть: – рече і биша. І дав пан приказ некрут ловити. Наробили галасу в селі, а парубків з двадцять забили в дибки. Стали небораки в лаву, кожен із сторожем в паровій дибці, та ще й в путі.

Нікому і в голову не приходило, чого то панна Фрузина в вікні сидить – сумна та невесела; матінки плачуть, сестри побиваються; то думали, що й їй до серця дійшло. Явтух жартував, посмішкувався з новобранців, що вони носи поспускали і так поприбирані; а того і в голові не клав, що взавтра яснее сонце, з-за гори викочуючись, застане і його на зборні, в дибці і ланцюгом до сторожа прикованого.

– Що? найшла-сь до сподоби? – питав пан Фрузини, як новобранців на зборню відвели.

– Ніт, – каже вона.

– То, може, кого знаєш, що не взяли? кажи, я пішлю.

Не думаючи, Фрузина показала на Явтуха; не думаючи, пан послав Явтуха ж за війтом і двома десятниками.

– Прийшли! – Явтух доложив.

– Poczekają, – відказав пан і казав давать вечеряти.

Веселий Явтух до столу услуговував, а ще веселіш под зирала на його Фрузина.

– Fajkę! – гукнув пан по вечері.

– Słucham! – одвітував Явтух, і люлька як вродилась.

– Поклич сіпак! – додав пан, пихкаючи.

– Słucham! – озвавсь Явтух і зник. Ввійшли сіпаки, чуть не в ноги поклонились.

– Ото, – почав пан, – panie dobrodzieju, вважаєте, я завважив, що в нас один некрут негодящий; треба його, panie dobrodzieju, перемінити.

– Пан теє знають, – відвітував війт, – як перемінити, то й перемінити.

– Я, panie dobrodzieju, – заговорив пан, – перебрав все село і годящого такого не знайшов. Беріть Явтуха.

– Двірського, вельможний пане? – війт каже.

– Якого тобі двірського? – підхопив один десятник.

– Та двірського ж! – пан каже і гукнув: – Явтух!

– Słucham! – Сіпаки зирнули один на другого, а Явтух, з’явивсь.

– Ступай за ними, – сказав пан.

– Słucham! – одвітував Явтух, і всі вийшли.

– А що? – почав війт за ворітьми. – За діло браться.

Десятники і схопили Явтуха за руки.

– Що це? за що це? – почав Явтух.

– Довідаєшся згодом!

– Мабуть, на зборню? – сумно запитав Явтух.

– Та вже ж не в панську пекарню!

– Та в некрути? – додав Явтух.

– Та вже ж не тарілки лизати!

– Не потішайтесь, дядьки, – Явтух каже, – мене пила лиха година, вона ж і на ваших дітей засіла; та, може, і вас не мине.

– Та це що другого, – відказали ті. – Чи нас, чи дітей наших заберуть, то громада добрим словом згадає; а тебе, ледачого, здамо, то й на молебень дамо.

Ще б, може, розмова велась, та вже зборня відчинилася.

– А! А! – почали новобранці на все горло, як побачили, що Явтуха в дибки забивають. – Оце тобі, щоб не глузував з чужої долі лихої. Ти думаєш, ми не бачили, як то ти шкірив зуби, як нас переписували? Ото не смійся, підошво панська!

– Браття! – почав Явтух, та з гурту перебили: – Еге! браття! а давно побратався? а за годинку перед цим? Ге! панський устілок, бач! Не забули ми тобі, як ти нас прискаржував.

– Браття! – почав ізнов Явтух. – І я безталанний, і ви не щасливіші за мене; не сварімось же хоч тут, звідкіль не кожен додому вернеться. А хто скаже: кому з нас не останній раз завтра мати борщу наваре?

– Що правда, те правда, – заговорив сторож, – і мій син…

– Та що правда, то не гріх, – одвітувано з гурту, – а як то тобі з панських подушок та на соломі спати?

– Який чорт – не я бачив подушки!

– А чого ж так звисока на нас позирав-єсь?

– В палацах, бач, жив, – підхопили з гурту.

– Хай же й на зборні поваляється!

І почали пісню:

Ой зачула моя доля,

Що не бути мені вдома;

Буть в неволі козакові –

У залізі, у закові –

В тяжкій дибці, в лютім горі,

У некрутському наборі…

Ще пісні не скінчили, як запіли півні – і Явтух заплакав: у цю пору він весною бувало соловейка слуха крізь вікно з палацу; заплакали й решта новобранців: у цю пору вони, хто в полі ночував, зганяли воли пастись, – хто дома – не раз із дівчиною-зіркою стояв де в затишку або під деревиною сидів. А тепер!..

Це діялося аж за Тульчином, від Солодьок миль за дев’ять абощо.

У Явтуха ще жив батько – заможний був чоловік, – ще жила й мати, і сестра-каліка. Тільки й роду було. В селі як в барабан вдарив, що Явтух на зборні сидить; ще на світ і не заводилось, як дійшла ця чутка і до отця-неньки, і, чуть на зорю, вони вдарились до панотця та лямцем йому до ніг: «Панотченьку! добродієчку! визвольте наше дитя! Хай матимем хоч під старість на помогу, – хоч з торбами підемо, та прейма матимем, де зиму зимувати».

З попа була людина добра, то чи сказав що, чи ні, а зодягся в рясу – знак, що панотець до двора йде за ділом – і каже: «Піду попросю, а більш не можу».

Так коло полудня вернувсь панотець, і Явтухів батько прийшов до його. Цей наглядці ходив за батюшкою, і ох, як тяжко було батькові, що панотець загостювали, а його син одним-однісінький – отам у дибці.

– Hi приступу! – каже панотець.

– Ох лихо моє! – мало не заголосив Стецько, – пропаща дитина, та й ми з нею пропащі.

– Підождіть, може, ще що й буде.

– А чи буде ж?

– Та це в волі вашого Явтуха і в вашій.

– Де вже!

– Я вам кажу. Ось слухайте: панна Фрузина, – так і панотець її величав, – за його тупкає перед паном.

– Панна Фрузина?! Тьху! тьху! – почав Стецько плювати.

– Чого ж ви розходились? пропаде син.

– Та хай лучче пропадає, аби як людські діти, аніж по-собачій. Я ж догадуюсь, чого їй забагається: вона хоче з ним до шлюбу стати.

Як почав батюшка вговоряти, як почав вмовляти, як почав преставляти та скузувати її, то Стецько слухав-слухав та й каже: «Порадимось з жінкою і побачимо».

Через тиждень в дворі і в Стецька весілля було: музики бубніли, чарки дзвеніли, набирались лиха і підошви й передки. А Явтуха мали на оці, аж поки від шлюбу не вертались. І всі дружби і бояри в путах були, бо забрав він новобранців, – каже: «Хоч востаннє свою біду потішите». І потішили вони біду свою на славу; а ніхто й гадки не мав, що до вечора дибки позлітають, – що пан тільки таку штуку вдер, аби парубків полякать і віддати Фрузину.

Скоро весілля скоїлось, та не забарилось і лихо: Фрузина панства не кидалась, а свекор і свекруха, не діждавшись добра від невістки, з журби та з лиха так і покотились. За ними й каліка на той світ перебралась. Поки ж батьки жили та сестра, то Явтух для їх притулку державсь своєї панії-жінки, хоч і сміялись з його на все село; а як господь прийняв їх до себе, то, побивши Фрузину на всі боки, що качалась з московський місяць, махнув рукою і пішов на Бесарабію [По-тамошньому піти на Бесарабію – те ж саме, що в лівобіцькій Україні: в заброд. – А. С.] і слід загубив, наче снігом замело. Розказували чумаки, що бачили його в Адесі, після в Миколаєві, там на Дону; і вже казав, що за Дунай махне. З того часу Явтух як в воду впав: ніхто про його жодної звістки не переказував.

Заросла бур’яном Стецькова хата: там – а ще тоді – за грунта не тісно було, то ніхто не замешкав спустілого обійстя. Явтушиха ж не довго держалась: пани прозвали її панею Печержинською з Печерихи, перевезли в місто і ославили розумною, чесною, та ще й умілою учителькою. «Вона, – кажуть, – в такого-то пана і ключницею була, і дітей вчила, і до розуму ix подоводила». – І звезли батьки чималий гурток діточок – і хлопців, і дівчат. Вміла ж вона тільки читать по-польськи, що коло двору навчилась, та гаптувати сяк-так. От і все, що вона вміла доброго.

Такую-то учительку нараїли і панотцеві Гервасієві! В такії-то руки повезла паніматка свою Масю, вирвавши її змежи дівчат-селючок, як зуб з ясен, на лихо та на безголов’я.

Від Тернівки до Тульчина таки чималий світ, то в Уманщину й чутка не дійшла про дивне життя теперішньої п[ані] Печержинської.

Задалеки видно , а тернівський костьол, що за торговицею стоїть, звідкіль оком засягти, біліється. Тепер Тернівка – погане місто: доми все соломою криті, десь-то якййсь-то під гонтою, і як порівняти її з другими містами на Поділлі, то вона трохи лучча від Шашови [Погане місто під самим Кам’янцем, що й люльки не купити. – А. С.], а села єсть кращі. По лівий бік Дніпра міста нігич не походять на тогобіцькі, то й рівнять нічого.

Ідучи грядою від Теплика на Вищий Ташлик до – цоб ліс тягнеться, – зветься Сибір, – а цабе долиною – села; та хіба під вечір або дуже зрання можна здогадатись, що там села, бо дим знімається, а другої познаки немає, – сказано, в яру; а село з селом, як кільце з кільцем в ланцюгу зв’язується. , , Середина, Березівка, Чан йдуть долиною – бік у бік труться. Долиною, вважайте, річка тече – Вудич тощо, – і стави все долиною, то села й тягнуться понад воду. А Серебрія на поперечнім яру, як до Тернівки їхати, в сторону від тих сіл.

Так їдучи від Теплика, як минеш Вищий Ташлик та Серебрію та спустишся в видолинок, а там виберешся на невеличку гору, та проїдеш мимо одного хреста, що стоїть при дорозі, та, не доїздячи до другого, бачиш, що Тернівка як з землі росте. Всамперед покажеться з-за гори костьол мурований, білий і червоний дах під бляхою; там один за другим жидівські дімки, все з заїздами, і новий недостроєний ратуш, та коло його журавель над колодцем (а там і колодець звуть криницею).

Під’їжджаючи все ближче та й ближче, бачимо тепер нову церкву, що років зо два як вистроїли, і другу – стару, маленьку, убогу, аж нижче пляцу, де ярмарок стає, – аж за жидівськими домами, за поперечною перією. Дімки потягли й долинами, й по узгір’ях, – все хрещений люд живе за містом. То тепер така Тернівка, що вигоріла здорово; а колись вона була гарна: доми все були під черепицею, жили все багаті купці, багатими крамами торгували.

Так іще тоді, як Тернівка гарна була, по дорозі від Серебрії до міста парою, миршавими кіньми і пара лошат ззаду, їхала зелена бричка, присадковата, черевата, і страх торкотала. На передку сидів хлопець, літ дванадцяти, собою сухощавий, в гуньці [Мовби кобеняк, тільки з відкотистим коміром; іноді й без кобки, як дитячий. Шляхетська одежина. – А. С.]. Цебто мав бути за хурмана, та тільки батіг держав у руці – колись цей батіг був і посмолений, а тепер вже давно обліз, аж рудий, та товстий такий! і на кінці гудзь, як голуб’яче яйце.

Віжками керувала мовби шляхтичка, що сиділа ззаду. На голові в неї старенька хустина, чорна, з краями в квітки; на плечах паліто тернове, також чорне; на ногах черевики нові, козлові, ще не назувані, на шиї низка коралів і три дукачі щирозлотих. Опріч цих двох, на бричці була ще й дівчина, закутана в хустку, що тільки їй очі блищать, – щоб не загоріла.

Погана була їх їзда: то посторонок урветься, і вони стануть, ув’язують; а тільки рушать, як, дивись, орчик відірвався або ланва спала. І знов стають, в’яжуть, і знов рушать – і знов пригода: заколесник згубили, і колесо зліта.

– А! лиха моя година! ото їзда! – говорить з досадою та жінка. – На, подерж віжки.

Хлопець бере віжки, а вона злізе, шука мотузка в бричці, в’яже. Поки тут вправиться, то коні позаступають.

– Возьми, Митре, розправ, – озветься до хлопця, – бо я боюся.

То й хлопець злізе; та поки тут розправе, то або нашильник злетить і висе на крижиках, або коні зовсім порозпрягаються, що тільки в шлеях стоять. Піде Митро туди, а тут ізнов позаступають. Сказано – муха тне, то скотина не встоїть, плутається. Тим часом дівчина й засне на бричці.

– Вставай, дочко, будем їхати, – скаже та молодиця.

Дівчина сяде, очі протира; і рушать, та й знов пригода.

Таку їзду в тій стороні називають попівською. І справді, це попадя їхала: паніматка Люборацька везла Масю до учительки. Виїхали вони з дому ще вчора – на пречисту, а це вже другий день в дорозі. Якби далеко, то б і не диво, а то всього-на-всього миль чотири – і так забарились! Не що, а справа їм заважала, то в Серебрії й заночували – попросились до якогось хазяя в обійстя, аби від злого чоловіка безпечніше. Ні хати, ні вечері їм не треба було: хата для звичайного – ввесь світ, а їжу мали з собою – курочку печену, в рукавці зав’язану та в синім папері поверх рукавця, та квашені гоірочки, для Митра в торбині сало на три цалі.

– Їж, доню, – каже мати, розв’язавши, що треба було.

– А ви? – дочка питає.

– Ет! за мене не турбуйся; я й дома наїмся. То тобі що другого: ти в школах будеш, в чужині; як не купиш, то й не з’їси. А на стіл дадуть не те, чого тобі забігнеться, а що сами схочуть, щоб дешевше стало. Недарма мої татуньо покійні – а твій дідуньо – було розказують, що як зближиться страшний суд і матиме анцихрист народитись, то всюди будуть школи, будуть ученики і учителі. А то будуть не ученики, а мученики, не учителі, а мучителі. Оце ж воно й єсть.

Мася мовчки їла, Митро коні ладнав до ясел, а паніматка то вкусе, то говоре.

– От, – почала вона, – і ці моди! Ніхто й не чував про їх, а покійні татуньо все знали, з якихось книжок вичитували – і кажуть було, що в останні времена жіноча стать убиратиметься, аки біси. Або ж воно не так?! Все це покійні татуньо з книжок вичитували. Нема тепер таких правдивих книг, – попереводили.

На другий день – цебто вже в неділю – де празник на пречисту, то на попразень, – чуть на зорю, подякувавши хазяям за притулок, рушили вони з подвір’я, на все придивившись, щоб пригоди не було, і покотили вздовж селом в долину.

До Тернівки оставалось ще вісім верстов – люди лічать. Тих вісім верстов їхали вони мало не до самісінького полудня. Як осталось тільки один переярок переїхати, а там і коливорот, вони стали при долині і попередягались. Мати надягла новий ніби шляфрочок, чорний, терновий і те ж паліто, в котрім їхала; зав’язала голову новою хусткою, все чорною і краї в квіти, і наготовила кашмірову шаль, щоб накритись, як з брички злізе, дочка надягла зелену сукню, як там звуть, що мати переробила з своєї дівочої одежини, – з тої самої, в котрій вінчалась. Вона б іще її шанувала, та трохи сама розрослась, що вже не надягти; а тут для Масі треба було щось путящого справити, і нового пошкодували, то порішили з старим. Закрутилась Мася в таку ж хустку, яка в мами на голові; впаковались і поїхали.

Як приїхали під самий коливорот, паніматка поспитала в заворітнього:

– Де тут жиє учителька, пані Печержинська?

– Он! у поздовжній перії, – показав той. – Ото, – показує, – бачите червоний дім з зеленим піддашком, не доїздячи до поперечної перії?

– Бачу, – відказала паніматка, – ото він, що за ним зараз другий під новою гонтою?

– Ото ж то! – каже заворітній. – Так між тими двома домами двірок стоїть, перед вікнами городчик; нова брама в подвір’я цвяхована.

Дивилась паніматка, куди показував старий; дивилась і Мася, а серце їй так і мліло: «Що то буде?» – думала вона.

Подякувавши заворітньому, розплутавши коней, паніматка рушила з місця – та, рушаючи, перехрестилась, щоб без пригоди хоч містом проїхати.

Тепер тут не коливорот, а тільки стовп стоїть, що на йому ходив коливорот, і на землі лежить довге дерево, обтесане, подовбане. А колись – до посесії – тут було справно! Коливорот – ще й помальований зеленим – на ланцюгах ходив, обкований був. І на стовпі бляшане півпівника: куди вітер, туди й він обертався та чергинькав.

Якби хто з лівобічан в’їхав в Тернівку або і в Теплик абощо, то дивним йому показалось би, дивлячись на ту крилату звірину, що там на вишках понамальовувана; на тьму-тьмущу жидови, на ту неохайність, нечупарність. А тут зо всіх боків шарпають: «Со pan kupuje? co panu potrzebno? Do mnie, pani! do mnie, pani! u mnie lepsze towary». A правобічане до цього вже узвичаїлись, і тільки махне рукою або й так поїде, а то ще й злають, як останнього – і ні суда, ні розправи нема. І мої подорожні мовчки собі їхали.

– Годі, годі! Митре, стій! – сказала паніматка, як під’їхали під браму до панії Печержинської.

Став Митро; паніматка роздивилась на ті прикмети, що люди показали, і почала злазити.

– Злазь, – каже, – й ти, Масю!

Зітхнула дівчина й злізла. Паніматка казала Митрові з’їхать з дороги, дати коням паші, і строго-настрого наказала від брички не відходити: в ногах там були складені то сорочки для Масі тощо. Та ще це байдуже: на бричці зоставались різні горнята то з повидлами, то з конфітурами – цебто варення, то з медом, з маслом; то курчата, то хрущики, то сухарики тощо, – все, що мати для Масі з дому набрала, щоб дитина не мліла голодом в чужині – так щоб хто не пожив без Масі, – он що!

Отак розпорядившись, обтріпала мати дочку від пилу, а дочка матір, і потягли в двір. Люборацька вже і шаллю застелилась.

Може, думаєте, що дітвора сипнула з хати зустрічати новобранку-товаришку, як то бува з школою? Може, хто вийшов зустріти паніматку? Ніт! Зійшла вона з дочкою на рундук, поторгала дверми, – ні духу не чути; ще раз поторгала та й каже: «Нема нікого». І вернулась до брички.

Гірко ту мову розказувати, яку вела мати з дочкою, бо й своє лихо згадається, а за лихо – та цур йому! Мати згадувала своє дівовання і рівняла давнину до теперішнього; а дочку в село манило, між дівчата, і жаль їй було, що теперішній світ так відмінився від давнього, як ще бабуня її дівочила. І сплакнула Мася. Зітхнув Митро, бо слухав, аж рот роззявив, – і так подивився, що паніматка й здогадалась, що він хотів щось сказати, і запитала:

– Що ти хотів говорити?

– То я собі так, – озвавсь Митро.

– Та говори-бо, чого ти?

– То я… теє… то я так собі, – каже хлопець, чухаючись,

– Та кажи-бо!

– Їдьмо додому! – каже Митро.

– От тобі й дурень, – озвалась паніматка. – А Мася ж?

– Возьмім додому, – каже Митро.

– А для чого ж ми возили її сюди?

– Та що! – каже Митро. – Бачите, їмость, – додав, – вас у нас в селі всі поважають, бо ви таки найстарші між жінками, – сказано: попадя, паніматка, всьому селу мати; і зи не держите мужички за ворітьми, а тут самі на сонці печетесь. Їдьмо! тут нема правди. І коні тупають, – далі каже, – муха, значить, тне.

Не мала паніматка часу відказати на цю орацію, бо надійшла молодиця звідкільсь, така розкішна з себе та рум’яна, в швабській сорочці, в цицовій спідниці і на голові хустка здорова, замість намітки. Це знак, що вона коли не некрутка, то покритка.

– Чи не до учительки? – поспитала вона і якось так глянула на Масю, наче почувалась старшою за ню.

– До учительки ж, – озвалась паніматка.

– Нема вдома, – відказала молодиця, – ще з костьолу не вийшли. Просимо до хати; я тут за господиню.

Не вспіла паніматка й роздивитись гаразд ні прохолодитись, – бо двірок на льодовні стояв, – як прийшла й Печержинська і панянки з нею. Панянки ж десь в сінях поділись, а вона ввійшла в хату. Були дуже пізні неділішні обіди, як це діялось.

– Niech będzie pochwalony Jesus Chrystus, – привітала вона тицьнувши, наче її хто попід коліна торкнув.

– На віки віков. Амінь! – відказала паніматка.

Стояла вона очима до порога, коло вікон. Тут же комода стояла, на ній всякі коробочки, пляшечки, кошички; над комодою дзеркало, а під дзеркалом подушечка на голки, піском набита, заволічкою вишивана, з китичками. Коло матері й Мася стояла.

– Kogo ż mam honor poznać? – запитала учителька, розпрягаючись з капелюшка, що був як одеські лабази, як тоді носили. І кинулась до дзеркала.

– Та я – попадя, – відказала паніматка, давши місце Печержинській.

– A, księdzowa! – відказала та, – proszę siadać, – додала: – А to, – показала на Масю, – córeczka pani?

Подякувала паніматка за честь і каже:

– Tak jest – córka moja. – Вона дещо могла сказати по-польськи, та не кожен раз відважувалась, бо не духвала на себе.

– Do nauki zapewnie? – процідила Печержинська,

– Та само собою, – озвалась паніматка.

– Bardzo mi przyjemnie!.. A ona umie po polsku?

– Hi, – відказала паніматка.

– Aj-aj-a! jaki srom! – каже Печержинська й додала: – U mnie sie nauczy. Czy pani dobrodzejka nie z Sołodkow?

– Tak jest, – відказала паніматка.

– A! to słyszałam od p[ana] Rosolińskiego.

Тут принесли каву. Мася не тільки не пила цього дива, але й не бачила, то і в руки взять не хотіла: «Що ж, – дума, – возьму, а як уп’юся?» – І все дякує.

– То idź, serce, poznasz sie z panienkami, z towarzyszkami. Idź, kotiu! – каже Печержинська.

Мася стояла мовчки.

– Чому ж не йдеш? – озвалась мати.

– Так, – каже Мася.

– Іди, йди! тобі легше буде обізнатись, поки я тут.

– Не хочу я, – каже Мася.

– Olano! – гукнула Печержинська.

– Słucham, – відозвалась і ввійшла та молодиця, що запросила паніматку до хати.

– Zawołaj tu Kasię, Masie…

– Бач! і тут є Мася! бігай! – заговорила паніматка. Мася й рухнула за Оляною. Думала небога, що тут, як на селі. Та не пройшло й чверть години, як вернулась.

– Чого ти? – спитала мати.

– Тут все ляховки, – відказала Мася, – сміються з мене. Не хочу я тут бути! – Говоре і очі витира, бо соромиться, та сльози самі ллються, мовби їх там повні озера в запасі було.

– О! jakie ż one! – каже Печержинська, – ja ż im dam! – І до паніматки заговорила, – вона балакала по-польськи, а ми на своє звернімо, – каже: Як же ви, їмосць, погано повели свою дочку! Як хлопка яка! а дитя шляхетне. Та байдуже, – додала, – в мене вивчиться. – І каже: – Все то простота винна!

«Може, й так, – думала собі паніматка, – може, ми й прості. А мабуть, що вона правду каже, бо поміж пани треться, то всякого дива наслухається. А вони мають час світ розпізнати, – не те, що ми, хлібороби: ніколи і в голову пошкрібатись – не знаєм світові ладу. Недарма покійні татуньо було розказують, що як зближиться страшний суд, то світ обернеться очима назад, а потилицею наперед».

Багато було б розказувати, якби прийшлось перебирать все, що ні говорила Печержинська з паніматкою; тільки що подобалась вона Люборацькій, бо облесна була.

Наслухавшись всякого глуму над українщиною, паніматка згодилась з Печержинською за тридцять карбованців на рік і все своє для дочки: харчі, прачка, – та й поїхала додому.

– Слухай же, доню, учительки, – сказала мати дочці, – та вчися, а я буду довідуватись, як матиму зможність. А чого треба буде, переказуй через ярмаркових.

Мася випровадила матір аж за коливорот, тут і цю мову слухала, та й заплакала, прощаючись, – гірко заплакала.

– Не плач, доню, – каже мати, – учительку розумну матимеш, наведе на добро. А що чоловікові легко достається? Не плач же! – каже, і в голову поцілувала. I Мася вернулась, обітерши очі, бо вже знала сором, а мати поїхала, думаючи сама собі: «Бідна дитина! не матиме добра в цій школі, бо недаремне ж покійні татуньо кажуть було, що будуть не ученики, а мученики».

– А що доброго? – поспитав панотець, як паніматка додому вернулась.

– Та ще нічого, – відказала вона.

– А хоч можна сподіватись чого доброго?

– Та обітреться, а більше – хто його знає.

– Коли б хоч від мужицтва відвикла!

– Тобі все панство в голові! – каже паніматка. – А он вони до костьолу ходять на набоженство, а не до своєї церкви.

– Та хоч і в хліві богу помолиться, аби щиро, – озвавсь панотець. – А приклад добрий матиме: там все пани, та й пани, та панії; навчиться всього модяного. За віру ж нічого бояться: не зломе, бо не тямить по-латинськи. Та найлучче, що приїхалась, бо мені аж живіт запався. Пошукай-но чого смачненького з’їсти. Сама покріпишся, та й я коло тебе.

Примітки

…їй стукнула тридцята паска… – тобто тридцять років (паска печеться один раз у рік – на великдень).

Ой зачула моя доля… – Наведений Свидницьким текст рекрутської пісні має й інший, менш художньо досконалий варіант початку (див.: Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся). К., 1974, с. 656).

…скузувати – До цього слова І. Франко у першодруку дав пояснення: «excuzer – уневинювати».

…піти на Бесарабію… – тобто у бессарабські чи молдавські степи, куди українські селяни масово втікали, щоб позбутись кріпосницького гніту.

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 62 – 74.