9. Антось пізнає шкільні порядки

Анатолій Свидницький

Щасливої ж йому дороги, а ми подивимось, де то Антосьо обертається; вже ж п’ять літ, як ми бачили його. П’ять літ! легко сказати, а скільки всяких перемін на світі лучається за тих п’ять літ! та ще в молодім віку.

П’ять літ – як з батога тряснув, пролетять, та чоловіка й не пізнаєш: дівчина в десятилітньої дитини стає відданицею; хлопець парубком стає і вуса голе; а хто віддався, женився назад тому п’ять літ, того діти обсядуть або й злидні… Чого не лучається за п’ять літ! і скали перекидаються, і гори перевертаються, – то де ж людині не переміниться?

Теклі вже одинадцять стукнуло; вже соромилась, як назвать її дитиною – панянкою себе звала, тільки малою. Люборацька за п’ять літ з гожої молодиці, повновидої, рутяної – такою шкорбою стала, що якби не шкура, то й кістки розсипались би; і вже сивиною коси полискувались, тільки не видно було, бо в хустку зав’язувалась.

А Круті стоять, як стояли, і стоятимуть, як стоять, – все на однім місці. Все там же класи і такою ж старою гонтою вбиті, аж чорні, і той же розбитий дзвінок на стовпі висе, і тою ж дорогою до смотрителя ходять, і так же калачі та вино носять, і так же бояться йдучи, – все так же, як колись було. Та й тут не без переміни: спогляньте на дітвору. Хто щебетав, як дівчина, – став баса говорити; кому ноту прив’язували – тепер другим прив’язує; хто для всіх був попихачем – тепер став другими попихати; а давні, хто по-пихався другими, і слід загубили, тільки слава ходила, що були та й загули.

І Антосьо вже був у третім класі: вже він орудував і малими, а не раз і хазяйкою; і вже не жив у Волоської, а знайшов собі стацію на тій магалі – за містом та за яром, на крутій горі. Там жила шляхтичка пані Пьотрова. У тієї Пьотрової поставили Антося на стацію, як ото батько йому вмер, а він поїхав із о. духовником. З того часу й жив тутеньки.

Батьки в поповичів народ все скупенький, що душать копійчину; та правду сказать, таки нізвідкіль їм сипати грішми – то школа й на папір частенько не має шага; і в хазяйки зазичається, а про ласощі й думать не гадай. А ласощів кому змалку не забагається? І так звані старші між дітворою хоча би й не повинні вже малиться, бо вуса мали, хоч сокирою теши, проте не відрізнялись від дітей; і шалили, як діти, тільки гірше; і ласощів забагали, і все.

Та пошалить мали з ким, бо був їх гурт, а ласощів де взяти? – треба промишляти. То вже і вишукують собі таких малюків ручих, щоб вкрав і втік, а прейма викрутивсь, як зловлять, або хоч не видав. От як наглядять такого, то вже й приходять до його в суботу. В суботу «познього класу» не було – після обід ніби до школи не ходили, то був час на все.

З Антося ж був хлопець на всі штуки, та ще й прудко бігав, і ні рів, ані тин його не спиняли, та був хитрий, як лисиця. Такого й треба було старшим. От Антосьо сидів собі на призьбі та ногами грюкав, як приходять аж три чвертокласники – все продиуси та голибороди.

Одного з них, що дуже був брехливий, прозивали Карман Іванович: Карман – ніби собака, як Бровко; другого прозивали Гава, бо рот мав, як у голого вороняти, від вуха до вуха, хоч кулак всади; третього – Папушею, бо вкрав десь папушу тютюну і його зловили і били. Так і прийшли вони до Антося, перечувши, що він такий митець.

– А що, Козо, – кажуть, – ти, ми чули, добре бігаєш?

– Добре! – крикнув Антосьо.

– Ану, хлопці, наввипередки!

В духовних школах старші – а ще в давнину – мали велику власть, навіть мали право різками дати; то їх тіні боялась дітвора і сиділа нишком, нічичирк. А це сам старший визиває побігати, то й сипнули’надвір, та наввипередки. Перед Пьотровою пляц куди здоровий! всього розгону туди й назад буде мало не з верству: було де сили попробувати. Куди ж було справиться кому з Антосьом! Жоден заєць не зоставляв так простого бровка, як він своє комбраття зоставив.

– А добре біга, – каже Карман Іванович.

– Та добре ж, – каже Гава.

– Ще треба випробувати, чи довго може бігати, чи далеко втече, – каже Папуша.

– Ну, Гаво, – жаже Карман Іванович, – ти бігаєш, як жоден молдаван не побіжить; попробуйся!

Прибіг Антосьо, тільки чуть-чуть засапався.

– Ану, – каже Гава, – зо мною чи справишся?

– Ану, – каже Антосьо.

– Пожди ж, – каже Гава, – станьмо нарівні, та по команді.

Стали нарівні, і Карман Іванович почав: «Раз-два-три!» З цим словом і рушили. Та Гава ще й туди не добіг, а Антосьо вже назад добиравсь до мети.

– Добре, – кажуть чвертокласники, – добре бігаєш! – і один подарував йому якусь картинку, що відібрав у малого на другій стації, щоб той не грався.

Пройшло скілька часу від цієї проби, як в суботу ізнов прийшли ті ж старші. Вже горох поспів був і в місті можна було купити десять стрючків за шага. Антосьо хльостав різкою на городі.

– Вдягайсь, Люборацький, та підеш з нами, – кажуть вони. Вбрався Антосьо, взувся й пішов. Чоботи мав здорові, насилу волік за собою. Вийшли на степок – цілина за селом ще перед дільницями. Славне там місце: косогір далеко тягнеться на схід сонця і на полудень; під сонце зараз же долина і друга гора; по горі вітряки і хатки по узгір’ю; а на полудень верстов за сім поперечну гору видно, на горі ліс і шинок.

Все видно, як на столі – де птах снує понад пашні, і те видно. А все поле в смугах: та зелена, та ще зеленіша; та вже сіра, та половіє – збожжя видно: а проміж пашень зеленими смугами горохи йшли та кукурудзи. Кукурудза ж зжовта-зелена, горох зелений-сіроватий, і хто очі мав, той бачив, що наче по йому метелики літали, – то цвіт.

Антосьо не знав, чого й нащо старші взяли його з собою, і йшов от як лоша за возом. «Може, – думав, – до криничок». В ту сторону в полі славні кринички, і школа по суботах було ходе туди: бо там якось славно було посидіти: кругом пашні, а між пашнями цілина і густа розкішна трава – не жнеться, ні коситься. Славно було покачатись в цій траві!

На степку старші посідали. Гава первий вийняв з-за халяви люльку, за ним і ті, і позакурювали.

Як ось летить один школяр – невеличкий, обдертий і босака.

– Він? – показав Карман Іванович.

– Він, здається, – озвавсь Гава.

– Він, він, – каже Папуша.

І Антосьо глянув: «Хто б це такий?» – думає. Аж прибіг і той. То був паламарчук і на все училище убоїще; звавсь Ковинський; літ мав з шістнадцять.

– А що, Ковинський, – почав Гава, – от тобі компанія! – Окинув оком він Антося, а цей його, і мовчать.

– В дорогу, чи що? – каже Папуша.

– Хоч і в дорогу, – озвавсь Ковинський.

– Люборацький! ступай за ним! – каже Гава.

– Куди? – питає Антосьо.

– Він тебе заведе. А ми ждатимем хоч тут-таки, а коли підем, то до твоєї стації.

Рушили хлопці в долину на сонце.

– Глядіть же, не опізняйтесь, – сказав Папуша.

– Добре, – відказав Ковинський. І пішли.

– Куди це нас послали? – спитав Антосьо свого проводиря, як вже відійшли.

– В горох! – відказав Ковинський.

– В чий? – пита Антосьо.

– Та там одного молдована, – відказав Ковинський.

Брели вони то пашнями, то межами, то суголовами, як набрели купу гною.

– Тут, – каже Ковинський, – скинь чоботи і заховаєш, бо вони тобі заважають.

Роззувсь Антосьо, і вдвойзі запорпали ті чоботи в гній, приміту поставили і пішли далі; вийшли на дорогу і пішли та й пішли. Понапорювавши гороху повні пазухи, ідуть собі, горох їдять, жайворонок цвірчить: «до бога молотити», то знов «ціп урвав, ціп урвав»; там шуляк здобичі шукає, а хлопці і гадки не мають. Ковинський розказує, як його вторік посилали яблука красти, вишні, кавуни; сміються, регочуться. А ззаду молдован лап Антося за комір!

– Ай! – скрикнув Антосьо. Та не зміг і оглянуться, чия то рука так цупко схопила його за брижі.

Ковинський ішов по другий бік дороги і зник, як крізь землю пішов, що Антосьо не вспів і слова йому сказати і навіть не вгледів.

– А! ви знов у горох, – почав молдован, – як уторік! Я ж тобі дам горох! поведу до смотрителя.

– Дядечку! я ще вперве, – почав Антосьо, – і то я був би не пішов, якби знав, що це ваш горох. Отой, що втік, казав, що горох його хазяїна.

– Не вибрешешся, – почав молдован, – знаю я ваших!

І ще гуторили; Антосьо тремтів спочатку, як хорт надворі восени, і далі душа й на мірі стала.

Він і почав роздумувать: як би, думає, мені викрутитись? Поведе чорт до смотрителя, то битимуть, щоб не крав гороху. І почав:

– А до кого, дядечку, поведете мене?

– Кажу ж, що до самого смотрителя, – озвавсь молдован.

– Ведіть мене до інспектора, – почав Антосьо, – смотрителя нема дома.

Інспектор був добрий чоловік, хоч і він бив, бо там кожен б’є і це не йде за зле в людині, та мав серце в грудях: не катував, а найбільше десять давав. Смотритель же, то й по сорок, і по сто ліпив. Тим-то Антосьо й просив, щоб до інспектора його відвів.

– До інспектора? – озвавсь молдован. – Ні! до інспектора не поведу, а до смотрителя поведу; не кради гороху!

Вже місто було видно, як на долоні, і класи за містом; Антосьові все холодніло та й холодніло в душі. А тут переярки почались, що вода повимулювала.

Вели Антося тією горою, що від Балти; дорогою пилу було по самі кістки. На другій горі, що за містом, ходили ті старші, що його послали в горох, ні живі ні мертві. Ковинський дав їм знати, що молдован спіймав Антося і повів; то всі знали куди і тремтіли за свою шкуру. Побачив їх Антосьо, а вони його пізнали. Якби де в яру та ближче, то поміч дали б, а то далеко і на такому видному місці, що й не думай.

Іде Антосьо, як на заріз; а шуляк літа вільний, і боком переярки снуються в праву руку від дороги, а в ліву пашні, аж вище голови тому молдованові; і вже дільниці так з-на гони від них.

«Як введе в дільниці, – подумав Антосьо, – то пропав я! Хоч і видерусь абощо, то ніде сховатись. Треба викрутитись тут!» – думає собі, йдучи, і горох їсть; та й розсипав жменю.

– Ей! дядьку! – почав, – дайте позбираю. – І став.

– Хіба в тебе мало за пазухою? – каже молдован.

– Хоч не мало, та й цього шкода, будуть же бити, то за кожен стрючок відболить.

– Ну, збирай! – каже молдован.

А все держить його за брижі, аж йому в’язи затерпли. Нагнувсь Антосьо; так збирає, так збирає. І молдован нагнувся. Визбирав і рушили далі.

– То, дядечку, ви мене не пустите? – почав Антосьо.

– А нащо б я тебе пускав, – озвавсь молдован, – стільки часу згаяв, та й пускав би. Не пустю!

– Так ні?

– Та вже ж ні!

– То нате ж вам! – Антосьо каже. І з цим словом сипнув йому в очі пилом, що набрав у жменю, горох збираючи.

– Овва! – крикнув молдован, схопившись обіруч за очі, й присів.

Антосьові того й треба було, щоб брижі тільки визволить, то й чкурнув у пашні, аж засвистіло, тільки поли мають.

Поки протер молдован очі, то школяр вже другі гони минав.

– Бач, цуценя! тільки сліди знати! – почав молдованин, позираючи на дорогу, то на рукави, що від сліз аж мокрі були. – Бач! яке хитре! Вдруге ж вже не отуманиш так. Постій! хіба ти ще не попадешся! – І поплівсь собі дорогою, та вже не до смотрителя, а додому.

– А чого то молдован присів, як випустив тебе? – запитали старші Антося, як він уже прибіг. – Чого ти так удирав, коли він сам тебе пустив?

– Еге, пустив! Еге, сам! – озвавсь Антосьо, – добре пустив! – І оповістив все, як діялось.

– Молодець! молодець! – почали хвалити. – Давай же горох! – Сипле Антосьо горох, а вони питаються:

– Та чого ти по коліна в грязі? Тепер же сухо!

– То я через річку скакав, коло винниці – собаки нагнали.

Висипав горох Антосьо як слід, до стрючка; старші ще й самі пошукали йому поза пазухою та й розібрали кожен по хусточках, то по кишенях.

– Дайте ж і мені, – каже Антосьо.

– Ось на! – Гава каже, і дав дулю. Та й пішли.

– Бач, які ви! – заговорив Антосьо, зоставшись тільки з Ковинський.

– А ти думав, що які? Е! Тут так. Та ходім; я розумніший був, – каже Ковинський.

Пішли степком, далі межами, там звернули на суголови, і Ковинський показав велику купу гороху в траві.

– А це звідкіль? – Антосьо питає.

– Е! звідкіль? то я свій тут висипав. Я, бач, думав, що коли тебе відведуть до смотрителя та виб’ють, – бо таки зараз були б і вибили, – то щоб дать тобі заїсти. А коли так сталось, то ще й лучче; їж, – каже. Почали і їсти. Попоївши мовчки, Ковинський почав:

– Та й молодець же з тебе! Я б цього не видумав. Антосьо усміхнувсь і питає:

– А що ви казали старшим, як прийшли без гороху?

– Старшим що казав? Казав, що розсипав, втікаючи.

– Так треба було б й мені зробити.

– І можна було. Бо якби так, без жодної пригоди, то били б: чому, сказали б, не приніс? Та ще і в журнал записали б, що «не ізвесно куда одлучався», то й інспектор ще вибив би поверх всього.

– То сказати, куди одлучався.

– Кому сказати?

– А інспекторові.

– Боже тебе сохрани! і думки цієї не май! Та просто і в клас тоді не показуйся, і дома не сиди.

– Чого ж це так? – спитав Антосьо.

– Ти думаєш, що тут, як і дома: сказав татові чи мамі, то вже й твоє зверху? Тут не так: тут заїдять і свої соученики, і з других класів.

– То знов жалуватись, – сказав Антосьо.

– То ще гірше буде, – каже Ковинський.

– То як же?

– А так: мовчи та диш; скажуть: от молодець! І всі полюблять, і в карточці Карточкою звуть цидулку, що записують, хто шалив в класі чи в церкві. – А. С. ніколи не будеш, і як буде за що вибити, то змигатимуть. Он-то як! Хоч би й двадцять, і тридцять, і більше відлічили, то лежатимеш, як на печі, тільки в пузо холодно. Спекулатор по сіртуку битиме чи по кожусі, а ти тільки кричиш. Як же завізьмуться, то вже ні одної не змигне, і, як дадуть дві, то відлежиш, бо до кості розсіче.

Антосьо бачив різки і не дивувався; а Ковинський додав:

– Вже на кого завізьмуться, то й різки осібні плетуть на того; виберуть самі луччі прутики, попарять, сплетуть, як батіг, і як увірве, то наче в ката вчився. Другий ще й волосені приплете. Був такий, що й дріт уплітав, та його сключили по великовозрастію.

– Як ви все це знаєте? – спитав Антосьо.

– Хіба я третій рік тут, як ти? Та я вже ось шість літ як тут: недарма в третім класі! – Того-то йому Антосьо каже ви, а він Антосьові ти; там по старшині все йде.

– Біда! – каже Антосьо.

– Та невелика, – озвавсь Ковинський, – тільки не будь хитрий та донощик, – все добре буде.

– А що воно хитрий? – питає Антосьо.

– То так звуть тих, що або старшого не послуха, або скаже ти кому з вищого класу. Такого вже гладять, і все проти шерсті.

– Отак-о? – показав Антосьо, погладивши себе рукою від носа до бороди.

– Куди вже так, – сказав Ковинський. – Це «додому», а то як «з дому» почнуть, то тільки держись!

Антосьо й почав: «Додому», – і гладить себе вниз по виду; «з дому», – і гладить насупроти.

Сонечко вже надвечір зближалося, і задзвонили на вечерню.

– Біжимо! – каже Антосьо і схопивсь на ноги.

– Чого ти? – заговорив Ковинський. – Говори! вже ж приніс гороху, то нічого не бійся.

– Ходім же хоч чобіт пошукаємо, – каже Антосьо, втихомирившись.

– Це що іншого, – відказав Ковинський. Знялись і пішли. Що зосталось гороху, забрали по кишенях.

Шукали-шукали того гною, шукали-шукали, – нема, наче його й не було, і чобіт нема. На другий день Антосьо і в церкву не ходив, бо чоботи одні мав, і ті в гною пропадали. Після обід прийшов Ковинський, і знову пішли шукати; і все-таки не знайшли.

– Що тут робити? – Антосьо зажурився. – І в клас взавтра йти, і уроки вчити! – Та й аж заплакав.

– Чого ти? – каже Ковинський.

– Еге, чого? а в чім до класу піду?

– Не йди до класу, то ще і взавтра будем шукати.

– Чи можна ж?

– Скажуть: без сапогов.

Успокоївсь Антосьо, і почали базікати. Ковинський все вичитував йому різні орації. Антосьо слухав і собі щось розказував. Так і день минув.

В понеділок пішли з кватири в клас, а Антосьо зостався – та такий радий-радий. Незабаром прийшов Ковинський босака, і пішли чобіт шукати.

– Ви чого босі? – пита Антосьо дорогою.

– Не маю чобіт.

– То й ви без сапогов?

– Да! – І потягли полем – та вже не гною шукати, а до криничок.

– Куди ми йдемо? – заговорив Антосьо.

– До криничок, – озвавсь Ковинський.

– А чобіт шукати?

– Як вернемось від криничок. – І потягли. Та де то – не вернулись! там і просиділи до самісінького обіду: говорили, різки плели, хльостали, плели верші з бруньок, – то час промайнув, що й не оглянулись. Пішли додому, як сонце стало серед неба, та Антосьо потяг дорогою, а Ковинський пашнями: навпростець, – каже, – піду.

Дибав собі Антосьо, вихльостуючи різкою з жита; далі став, оглянувся; Ковинський, чуть видно, пішов долиною і щось ніс. Та Антосьо подумав, – мабуть, горох.

Ковинський, притягши додому, переліз через тин в садок, пішов на тік, постояв, подивився на всі боки і щось запорпав в ожеред, та й каже собі, йдучи до хати:

– Ти попович, ти справиш собі, а мені де взяти? Та ще по вакаціях треба в Кам’янець за місцем, то не йти ж босака! А тебе ще не сключать ці вакації, хіба матошники вичистять. Та виб’ють же добре, щоб з Ковинський не сходився. – І поскакав на одній нозі через подвір’я.

– А що казав учитель? – питав Антосьо, як прийшли з класу.

– Навіть не питався, – відказали йому. Так пройшов тиждень.

Антосьо щодня слухав добрі орації від Ковинського і рад був, що познакомивсь; а то у тієї Волоської всі прилєжні були, то й йому страху завдавали. Про чоботи вже і думать забув; як сам Ковинський каже:

– Ходім, чуєш, та пошукаєм чобіт.

– Ходім! – каже Антосьо. І пішли.

Зразу на той гній вийшли; а в долині салган.

– О! – каже Ковинський, – ми й забули, що гній коло салгану.

– Еге ж! – озвавсь Антосьо. – Слава богу, – додав, – взавтра піду вже в клас. – Та подивились: приміти стоять, а де були чоботи, тільки ямка. Затужив Антосьо, аж заплакав. Ковинський почав його вговоряти. А тут зараз і виполоч і заповідь цвіте [Таке зело. Воно жовтенько цвіте і має довге та міцне коріння. – А. С.].

– Ходім, – каже Ковинський, – заповіді шукати! – І пішли витягати корінці, та такі різки поплели, що ну!

– Оцею якби урвав! – каже Ковинський, простягаючи свою різку.

– А цею? – Антосьо каже.

– Та й твоя добра, але моя все лучча! – І почали хльостати. Там почали суниць шукати; і чоботи знов вилетіли з голови, і класи, і учення. Так і тиждень минув. Настала субота, прийшли старші і знов послали по горох. На цей раз пішов Антосьо з вискоком, і вже не спіймався.

Вже й черешні постигли, а Антосьо все без сапогов, і все старші посилають його на промисли. Вже й звикся він, що в клас і не ходить, і не вчиться, і вже не втікає в поле, а сидить дома. І Ковинський прийде, та й грають в косточки, аж поки з класу не повиходять.

Так раз сиділи вони та грались, як увіходять аж три второкласники.

– Иди, Люборацький, в клас! прислав учитель.

– В мене чобіт нема, – каже Антосьо.

– Казав, щоб босого привести.

– Чи йти? – пита Антосьо Ковчинського.

– Та не йди, – каже той, – будем лучче в косточки грати. А там що? Не чув, як б’ють?

– То й не піду.

– Йди, дурний, – почали ті. – Що ти з собою думаєш?

– А не будуть же бить?

– Ні! – кажуть ті, – а як і виб’ють, то дадуть дві-трн різки, та й годі. Як же втечеш оце, то як смотритель приведе, так на собранії виб’ють. Тоді вже не обійдеться, як тридцятьма.

– Чорт знає що! – говорив Ковинський. – Не йди, не слухай!

– Йди, йди, – кажуть ці, – бо будеш каятись.

Не послухав Антосьо Ковинського, – пішов до класу. Чим довше йшов, чим ближче було, тим все біліший робився, а як увійшов у сінці, то як крейда став і не йде.

– Ну, ходім! – кажуть ті, що привели його. Перехрестивсь Антосьо і пішов у клас.

– Ты почему в класс не ходишь? – спитав учитель.

– Нету сапогов, – відказав Антосьо тоненько.

– А уроки знаешь?

Антосьо мовчить.

– Знаешь? говори! – гукнув учитель.

– Не знаю, – відказав Антосьо чуть тільки чутно.

– Ты же почему не выучил! Высечь!

– Господин учитель! – закричав Антосьо, – я вже буду! ей-богу, буду!

Та його не слухали.

Відбув своє. Учитель і каже:

– Стой там на коленях!

Став Антосьо ще й на коліна, та й думає собі: «Щоб був знав, не прийшов би; хай би сключали. Ковинський же не боїться, що сключать». Як підходить учитель:

– Люборацкий! – гука.

Встав Антосьо.

– Почему ты не учишься?

Антосьо мовчить.

– Ты ж сирота?

– Сирота, – відказав Антосьо.

– Сирота и не учишься; на кого же ты надеешься?

– Он з Ковинским в косточки играл, когда мы пришли к нему у квартиру, – сказали ті, що привели Антося.

– Ты с Ковинским сошелся? Ты знаешь, что такое Ковинский? Зараза!

Як почав, як почав вговорювати, то Антосьо те згадав і заплакав. А в сінях чути: – гу! гу! – то б’ють.

– Ковинського! Ковинського! – почали ученики.

– Слышишь? – каже учитель.

– Слышу, – відказав Антосьо.

– То и тебе будет. Считай!

Налічили і сорок, і п’ятдесят, і шістдесят.

– Довольно! – хтось крикнув. І все стихло, тільки чути: о-го-го-го! о-го-го-го!

– Считал? – питає учитель.

– Шестьдесят, – каже Антосьо.

– То и тебе будет, если не будешь учиться.

– Буду! – каже Антосьо.

– Смотри же! ступай на место.

Антосьо сікнувся до первої парти, де попереду сидів, бо був п’ятим в первім розряді.

– Куди? Куди? – заговорили ученики. – Твоє місце на Кавказі! – Кавказом звуть останні парти, де сидить гебесня. Поки Антосьо чобіт шукав, написали нові списки і його внесли в третій розряд.

Пішов Антосьо, понурившись, і сів та й думає:

– Не буду ж я вчитися, коли мене тут засадили межи гебеси.

Як виходили з класу, учитель наказав, хто поблизу живе коло Антося, щоб його мав на оці і конче привів у клас; то Антосьо прийшов і на другий день. Спросив його учитель, а він ні слова не знає; ні слова йому й не сказали, тільки вибили.

Як цього тут натягали, Ковинський приходив до його стації: «Дурак, – каже, – пішов у клас, коли ще не сховався».

На третій день Антося ізнов вибили, на четвертий ізнов. Так і щодень били до суботи. До суботи не бачився він із Ковинським, а тоді старші ізнов звели їх, – по черешні.

– А що, – каже Ковинський, – як тобі здається, добре ходити в клас?

– Та хай йому сто чортів!

– Ото було мене слухати, а не прилежных.

– Вже не піду більше.

– І добре зробиш!

– А як сключать?

– То що? паламарем будеш, опісля вийдеш на дяка, там в стихар посвятять, там в диякона, а там і попом зроблять.

– А ваш тато чому так не зробив? – поспитав Антосьо.

– Мій тато? ге! він одно, що неграмотний-таки: чуть тільки читає; а друге, що овдовів. Здурів та змолоду оженився, та ще й старшу за себе взяв, то не злюбив, що скоро постарілась, і почав бити, щоб умерла. Тепер уже й кається, що молоду взяв; та ба! старої з гробу не підійме, а молода молодших шука. Якби не це, то й тато давно вже попував би. Та ти думаєш, паламарем зле бути? Викинь собі з голови! Мій тато зуба з’їв на паламарстві, а на долю не нарікає.

– Все ж таки лучче бути попом або хоч дяком, аніж паламарем.

– А хіба ти думаєш, що так і скінчиш? Не тепер, то опісля сключать, а все буде тобі; та ще й наб’ють попереду. То не лучче ж без клопоту обійтись? Я собі подам на «изучение» до якого дяка або таки й додому, та буду ходити по парастасах, та по весіллях, та на вечорниці! І голова не заболить! А прилєжні все тремтітимуть, щоб не вибили. Що й казать! – з радістю крикнув Ковинський, аж підскочивши, і пішов вибриком, лиш закурилось.

В понеділок Антосьо вже й не пішов у клас: втік до Ковинського, ще всі спали. Як пішли в клас, Антосьо з Ковинським пішли по садках.

– «По лености» тебе записали, – сказали Антосьові ученики, прийшовши на обід.

– Овва! хай пишуть! – відказав він, сидя на кроваті і ногами гойдаючи.

– А битимуть!

– Овва! хай б’ють! чи то мені первина! Хай би були спершу не били, як я ще боявсь різки; а тепер мені байдуже.

Примітки

І Антосьо вже був у третім класі. – У списку помилково: «у четвертому класі».

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 102 – 114.