10. Де під кригою спить Алатау
Зинаїда Тулуб
Вже третій день над степом вдалині накреслювалася на небі легка смуга напівпрозорих хмар. Її підніжжя тане в білястій імлі, а вона ніби намальована на блакиті пензлем невидимого художника. Невагома й ніжна, зовсім як піна, вона, однак, не змінює своїх примхливих обрисів.
Аул Джантемир-бая проминув веселу й прозору річку Ілі і зупинився на останню ночівлю на рівнині. У пишній зелені луків за чверть години виросло селище з легких юрт, а поміж них розквітли золотими кущами численні багаття. Сонце повільно пірнуло за темне громадище Суук-Тюбе, і на рівнину лягли сутінки, а пінява смуга на небосхилі ще довго блищала у височині розкішним опаловим намистом, мінилася всіма кольорами веселки і згасла лише тоді, коли долина налилася глибокою нічною синню, а на сході затремтіли перші зорі.
Кульжан уперше бачила гори і вражено милувалася ними. Три тижні минуло після урагану в пустелі, а вона все ще відчувала слабкість у всьому тілі, і навіть Шаукен дала їй спокій і не примушувала працювати. Відпочиваючи, дівчина дивилася на все зустрічне з радістю людини, що повертається до життя, і разом із братом Рахімом раділа усьому новому, й невідомому.
Рахім любив сестру особливою, ніжною і глибокою любов’ю, якою люблять сироти старших сестер, що дарують їм втрачену материну ласку, і тепер їхав з нею на одному верблюді і з незграбною хлоп’ячою ніжністю приносив їй на по-стоянках то вкрадену в батька грудку цукру, то дивовижно барвистого метелика, то уламок від скелі, що виблискував сріблом…
– Чуєш, Кульжан, – тихо казав він, – я тепер любитиму Жайсака, як брата, за те, що він тебе врятував. Оце справленій жигіт! Це батир, як Кобланди. Я попрошу його навчити мене битись соїлом, шакпаром і ятаганом. Я теж буду батиром і буду завжди захищати тебе від небезпеки.
Кульжан ласкаво усміхалася.
– Від джульбарса і отрутної гадини ти мене завжди захистиш, а від Шаукен – навряд. Вона отруює мені життя гірше відьом, про яких розповідав нам казку старий бухарець, що привозив батькові килими та урюк.
– Я її ненавиджу! – блиснув очима Рахім. – Вона тебе вигнала з юрти на вірну загибель. Я їй цього ніколи не подарую. І коли ти одружишся з Ібраєм, я втечу до тебе в аул, щоб ніколи її не бачити. Тільки шкода буде розстатися з Жайсаком, – додав він і зітхнув.
Наступного ранку аул вирушив у путь на світанку. В Семиріччі вже була жарка і пишна весна. Розквітнув степ. У соковитих травах купами жару палали степові маки і жовті та червоні ліхтарики тюльпанів. Тонким ароматом віяло від шипшини в червоних і лимонно-жовтих квітах і від рудо-брунатних кущів диких півоній, а на рідких голих місцях вже блищали іскорки солі, наче слід останнього приморозку.
Місцевість ставала горбастою. Здавалось, що тут колись бушувало море і його велетенські хвилі раптом застигли. Вдалині вже неясно виступало з імли підніжжя могутнього гірського кряжа – Заілійського Алатау.
Аул ішов без дороги, та й шляхів тут зовсім не було, мчали з гір бурхливі потоки від танення льодовиків, і їх положисті, широкі річища правили за шляхи, якими кочові аули добиралися до розкішних альпійських луків.
Річищем такого потоку аул повільно втягувався в гори. Зараз тут біг тільки вузенький струмочок. Кілька років тому, в надзвичайно жарке й дощовите літо, більше звичного підтанули в горах льодовики, і від їх кришталевої зеленкуватої криги помчали в долину піняві потоки, ламаючи і ліс, і скелі на своєму шляху, і на двадцять верст від передгір’я завалили степ велетенськими брилами сіро-рожевого граніту і білого мармуру. Найменші з них були з барана, але були й такі, що могли б позмагатися величиною з биком, з верблюдом і з гарбою сіна.
Йти було важко. Тільки верблюдам все було байдуже, а вівці спотикалися й часто падали, послизнувшись на кругляках.
Дедалі стрімкішим ставав шлях. Праворуч і ліворуч височіли схили гір, зеленіли травою і яскравими квітами. Трави чергувалися з кущами малини, ожини, порічок, шипшини й смородини. Траплялися й дерева, оповиті в’юнками і диким виноградом, горіхи, фісташки, урюк, алича, дикі яблуні й груші. Старезні карагачі й дуби напинали над ними свої велетенські намети. Далі забіліли стовбури північних беріз, але найбільше було струнких, як корабельні щогли, височенних ялин, з темно-зеленою, майже чорною хвоєю. Кора їх блищала від бурштинових крапель запашної смоли.
Внизу, на рівнині, вже відквітала весна, а в горах вона лише починалася. В траві синіли фіалки, дикий гіацинт і сором’язливі білі зірочки суниці. Здавалося, що час відступає тут назад, навіть повітря знов стає легким, гострим і по-квітневому прохолодним.
Рахім не міг всидіти на верблюді, і коли той проходив повз величезну гранітну брилу врівень з верблюжою спиною, хлопчик раптом перестрибнув на скелю і кинувся до кущів, де його гостре око помітило пташині гнізда з рябенькими яєчками. Здерши з голови свій лисячий малахай, він засунув руку в одно таке гніздо і набрав яєчок під пронизливий писк пограбованих пташок, які з розпачем кружляли над маленьким розбійником.
– Поклади яєчка назад! – гримнула на брата Кульжан. – Такий вже великий, а гнізда руйнує, як мале.
Рахім висипав яєчка назад і кинувся до струмка. Він там помітив маленьких срібних рибок. Кілька разів намагався він схопити одну з них, але рибки ніби дражнили пустуна і спритно уникали його рук, коли ж він нахилився ще далі, рибка майнула кудись убік, а Рахім втратив рівновагу і шубовснув у льодову воду.
– Знатимеш, як пустувати, – суворо приказувала Кульжан, допомагаючи йому видертися на верблюда. – Сиди тихо, бо поскаржуся батькові, він одразу почастує тебе камчею.
Рахім притих і, як кошеня, пригорнувся до сестри.
Ішли вони тепер проміж двох майже прямовисних гір, на яких, просовуючи коріння в щілини скелі, росли високі кошлаті ялини. Дорога гадюкою звивалася вздовж потоку, і часто доводилося перебиратись, перестрибуючи пласкими, вимитими водою брилами, з одного берега на другий, туди, де дорога була хоч трохи ширшою і можна було прогнати отару й табун.
Аул поспішав: треба до півдня дістатися долини, бо вночі льодовики підмерзають і зранку до півдня гірські потоки, народжені від них, течуть ледве помітними прозорими струмочками, але в обід сонце починає припікати, крига швидко тане й струмочки перетворюються на піняві й каламутні потоки, виповнюючи все річище. Якщо аул буде в цей час в путі – всі загинуть у шаленій кипені потоку, що збиває з ніг і коней, і верблюдів і мчить з собою побитих об скелі мерців…
Цього разу обійшлося без пригод. Аул добрався до жаданої долини, і вислані вперед розвідники зустріли Джантемир-бая біля гирла міжгір’я і привели до скель, де на прямовисному граніті три місяці тому вони накреслили, потопаючи в снігових заметах, тамгу його роду.
Місце було вибрано напрочуд вдало. Дві гірських річки, достатніх, щоб напувати і вдвічі більшу отару, ніж Джантемирова, перетинали з двох боків ту затишну улоговину, де захищений від вітрів аул розкинув свої літні юрти. Навколо були розкішні альпійські луки з соковитими запашними травами, серед яких було багато цілющих. Незабаром, коли аул остаточно розташувався на літо, Зейнеб почала їх збирати й сушити, бо вона була найкращою знахаркою аулу і в її білій юрті завжди пахло цілющим зіллям, яким вона лікувала людей і худобу. Величні гори навколо поросли стрункими ялинами, дикими яблунями й грушами, горіхами, фісташками і непрохідними хащами малини, ожини, смородини, порічок та терну, й аличі. Все це обіцяло чудовий урожай.
Але ніхто з аулу не наважувався ходити до лісу поодинці. Всі знали, що в горах багато пардучів, снігових барсів, які нападають на одиноку людину. Трапляються і ведмеді, і дикі кабани, і навіть володар Південного Казахстану – могутній джульбарс, і молодший брат його – рудий плямистий красень леопард, не кажучи про отруйних і неотруйних змій, якими кишіли хащі.
Зате жигіти весело готувалися полювати на гірських оленів та на архарів, чиї роги були з кулаш завширшки, на гірських кіз і на хутрового звіра, коли під осінь вистигне його пишне зимове хутро.
Перший час усьому населенню аулу довелося багато попрацювати: треба було заготувати палива для вогнищ, а головне – налагодити випас худоби. Найважче було Жайсакові як головному табунникові. Перший тиждень уся худоба паслася вкупі, але коли паші біля аулу більше не стало, довелося відокремити табун від отари і верблюдів від коней. Тільки кози, як і досі, паслися разом із вівцями і, поки барани мирно скубли траву, вони носилися по стрімких урвищах і запаморочливими стрибками перелітали зі скелі на скелю. Кожній отарі відвели окремий випас, окремих чабанів і доярок і встановили зміни, щоб кожній людині вистачило часу і відпочити, і пополювати, і попрацювати для себе.
З незвички Кульжан здавалося дивним, що після пекучого дня з заходом сонця відразу ставало холодно. Доводилося одягати кожухи, спускати полог юрти і щільно закривати на ніч тундук: це дихали на аул холодом круті схили Кунгей Алатау, на якому вже не росли ані кущі, ані дерева і лише зеленіли луки, а ще вище блищали зморшкуваті прямовисні скелі, порослі мохом та лишайником, або тяглися величезні поля льодовиків, де крига досягала кільканадцяти сажнів товщиною і де народжувалися струмки й гомінкі ручаї, притоки повноводої цариці Семиріччя – Ілі.
Після бурі в Каракумах Кульжан стала боязкою і, наслухавшись оповідань про лісових хижаків, не наважувалася далеко відходити од аулу і пасовища або збирала дівчат, підлітків і вільних від роботи жигітів і йшла з ними до лісу по ягоди або по хмиз для вогнищ. Тоді Тайжан та Жайсак, без яких не обходилася ні одна така прогулянка, показували їй то схоже на кулю осине гніздо, що пахло воском і медом; то гіллясті роги марала, які він скидає щовесни; то рідкісну отруйну рослину, якої не можна торкатися голою рукою, бо за деякий час рука спухне, на ній з’являться болючі чиряки і людина горітиме, як у пропасниці або як від укусу отруйної гадюки.
Все цікавило Кульжан і розважало її. Все здавалося дивовижним, і вона невиразно відчувала, що їй так хороше й цікаво, бо вона не сама, біля неї Жайсак, її вірний захисник, друг і рятівник.
В горах Шаукен ніби вперше помітила, що на світі існує, Жайсак. Чи то відвага молодого жигіта вразила її, чи то обридло вічно думати про господарство і сидіти з старим і буркотливим Джантемиром, але вона раз у раз кликала Жайсака в свою білу юрту і частувала то кумисом, то свіжою бараниною. Жайсак дякував за частування, від зайвого шматка не відмовлявся, але й довго не засиджувався в хитрої й балакучої господині – завжди стриманий, ввічливий і сухуватий.
– Ти повинен дорожити такою людиною, – говорила Шаукен Джантемирові. – Один Жайсак зробив для тебе більше, ніж усі інші чабани й табунники разом. Він і табун тобі врятував від вовків, і під час кочування, сам ще хворий, наводив лад, і Кульжан твою врятував від загибелі. Дівча пусте й дурне: полізло, шайтан зна чого, тинятися стійбищем у бурю, та коли б не він, – пропав би величезний калим, який ти маєш за неї одержати. Жайсак нам з тобою іще не раз стане в пригоді. Треба чимось його зацікавити, щось для нього зробити.
– Знаю, – похмуро одказував Джантемир. – Та що це ти раптом розщедрилася? Мало йому верблюда, баранів і нового кожуха за табун?! Нема чого роздаровувати останнє. Загинуло стільки худоби, а ця баримта виявилася жалюгідним плювком. І чотирьох сотень голів не придбали. Чи не твій Жайсак щось утнув, бо Ісхак присягався, що отара була вдвічі більша.
Джантемир невиразно відчував, що його обдурили, але довести нічого не міг і тільки злісно й підозріливо позирав на табунників і роздратовано обривав жінку. Улаштувати другий напад на чужі отари він не наважувався: те, що можна було собі дозволити в путі, тепер би лише зганьбило його, як кричуще порушення старовинного звичаю, і Джантемир вирішив поки що зайнятися іншими справами.
Перш за все він наказав Ісхакові і двом старшим синам від Зейнеб – Бейсали та Ундасинові об’їхати гори і все Семиріччя і довідатися, де кочує Зулькарнай, за сина якого, Ібрая, була засватана Кульжан. За тиждень посланці повернулися. Байсали з Ундасином нічого не розвідали, а спритний Ісхак чув від людей, що син Зулькарная тяжко хворий і навряд чи зможе цього літа справити весілля.
Ця новина примусила Джантемира ще більше насупитися, і коли Шаукен знов з якогось приводу заговорила про Жайсака, він вишкірив на неї свої жовті зуби і шалено замахнувся камчею.
– З глузду з’їхала баба! Тут невдача за невдачею, а в неї тільки цей шахрай у голові! Закохалася ти в нього, чи що?!
А другого дня несподівано викликав Ісхака та двох аксакалів і виїхав до Зулькарная.
Лишившись сама, Шаукен відчула себе повновладною господинею і почала потроху здійснювати свої таємні плани. Випадково кинуте Джантемиром слово було не марною здогадкою. Шаукен вже давно відчувала, що стрункий і міцний красень табунник хвилює її кров, а його сухувата стриманість дражнила й розпалювала її більше, ніж коли б він пішов назустріч її заграванням і відповів на них грубим і одвертим жартом. Але для того, щоб просто покликати до себе Жайсака, не було приводу. Тоді Шаукен наказала одній з дівчат покликати матір Жайсакову, стареньку Кумиш.
Кумиш прийшла змучена вкрай: шість разів на день доїла вона кобил, а табун пасся не менш як за дві версти від аулу. Назад доводилося тягти на коромислі повні відра молока і вже в аулі переливати їх у так звані саба, тобто кумисні бурдюки. Ледве закінчивши цю роботу, треба було знов бігти в табун для нового доїння або сидіти і перебовтувати кумис, щоб, скисаючи, він не густішав і не брався грудочками. На той час, коли з вечірньою зорею спускали з конов’язі лошат і вони з веселим заливчастим іржанням мчали до своїх маток, виснажена Кумиш ледве ноги волочила. Ось і тепер, увійшовши до білої юрти хазяйки, вона не витримала і безсило опустилася на кошму біля входу.
– Ти кликала мене, хазяйко?
– Так, Кумиш. Я хочу, щоб ти завтра вранці доручила доїти кобил якій-небудь з жінок і допомогла мені розібратися з повстю. За рятування Кульжан і багатьох баранів я хочу подарувати твоєму синові нову теплу зимову юрту, бо в вашій старій зо всіх боків вітер задуває.
Кумиш зраділа. Ох, ця стара чорна юрта! Була б вона хоч трохи тепліша і товстіша, не помер би бідолаха Шакір. Та й у неї не крутило б ноги й руки від одвічних застуд і не кашляла б вона так надсадно, як колись кашляв Шакір. І гарячі безладні слова подяки зірвалися з її безбарвних, зів’ялих вуст. А Шаукен, і далі граючи роль благодійниці і хазяйновитої господині, казала:
– Хай Жайсак завтра зайде до мене, коли ми закінчимо розбір. Ми з ним поміркуємо, що треба на кереге і на все інше. Якщо вже ставити нову юрту, так треба, щоб усе було, як у справжніх хазяїв.
Кумиш поспішила потішити сина доброю звісткою.
– Звичайно, нова юрта – справа хороша, – сказав Жайсак, – але хай не думає Шаукен, що вона з Джантемиром навічно прив’яже нас до себе, як ланцюгових собак. Треба нам вибитись з їхнього ярма. Ми з Тайжаном про це мріємо і серйозно міркуємо. А до Шаукен я не піду, бо Джантемир тепер відсутній. Не хочу пліток і неприємностей. До речі, ми з Тайжаном умовилися на завтра їхати в міжгір’я по беркутів. Кажуть, вони там гніздяться на скелях.
– Як же ти поїдеш без дозволу бая?
– Я з ним розмовляв ще там, біля Жаман-Кала. Він просив дістати і йому орля, а з Шаукен я взагалі не хочу мати діла… Скажи їй, коли хочеш, що я дуже зрадів її подарункові і на знак вдячності обов’язково привезу для бая орля. Але більше не додавай ані слова. Чуєш, апа? – рішуче сказав Жайсак, ліг на свою постіль, вкрився ковдрою з головою і відвернувся до кереге, показуючи, що хоче спати.
Коні повільно й обережно спускалися по гострому камінню тісним міжгір’ям, яке перерізало могутній хребет звивистою розколиною і відділяло Киргизію від Семиріччя. В цій пустельній і дикій частині гір не зустрічалися каравани, не було навіть літніх стійбищ казахських або киргизьких аулів, але водилася сила диких кабанів, тигрів, ведмедів та барсів, а зі степу заходили зграї вовків. Схили гір кучерявилися густою гривою лісу, але подекуди міжгір’я так звужувалося, що перетворювалося на темну й вогку кам’яну щілину проміж двох прямовисних скель, на прискалках яких високо-високо любили гніздитися не тільки рудувато-брунатні беркути, а й велетенські сапсани, які б’ють беркутів, як курчат, і яструби-перепелятники, і ще сила-силенна різних хижих і не хижих птахів. Потім скелі знов розступалися. Тоді зелене склепіння шарудливої глиці й тріпотливого листя, густо обприсканого сонячним промінням, приходило на зміну холодному вогкому мороку тіснини, де добре жилося тільки зміям.
Тайжан не вперше бував у цих тіснинах і упевнено їхав попереду. Він пильно вдивлявся в гребені скелі, але не забував і про її підніжжя, стискав у руках рушницю, подаровану баєві генералом Ісаєвим. За ним ішов кінь, вантажений харчами, арканами, лантухами, хутряними рукавицями і товстими ватяними халатами. Все це було конче потрібно для полювання на беркута і для ночівлі в міжгір’ї.
Рахім і, Жайсак їхали позаду, насторожено прислухаючись і вдивляючись у все, що траплялося в дорозі. Поряд бігли два вовкодави. Жайсак шкодував, що взяв із собою хлопчика, який міг легко стати жертвою своєї цікавості і недосвідченості, але діло було зроблено, і тепер лишалося бути насторожі.
Раптом Тайжан помітив, що в повітрі кружляє і повільно падає два пташиних пера. Це означало, що десь високо хижий птах шматує здобич. У цьому місці протилежний бік міжгір’я був положистий, і Тайжан мав змогу, піднявшись трохи по ньому, побачити гребінь крутої скелі, звідки впало пір’я. Справді, майже на самій вершині, на невеликому прискалку було орляче гніздо. Звідти повільно падало ще кілька пір’їн.
Ось воно, гніздо беркута! Але такою стрімкою скелею не видерся б навіть гірський козел…
«Важкувато! Тут не менш як сорок кулашів заввишки, – думав Тайжан. – Треба було взяти з собою ще двох-трьох жигітів на допомогу».
Наче прочитавши його думки, Жайсак зауважив:
– Доведеться обійти гору, а там що-небудь вигадаємо.
Вони знов рушили вперед і на відстані одної-двох верст побачили відгалуження гори з лісистими положистими схилами. Але з’їхати туди верхи було все ж таки неможливо. Жигіти перезирнулися. Рахім перехопив їх погляд і сказав тоном, який не припускав заперечень:
– Я залишаюся з кіньми. Лізьте вгору, тільки важко вам буде втягти туди весь вантаж.
– Втягнемо, – заклопотано буркнув Тайжан. – Чого-чого, а сили аллах для нас не пожалів, а ось як ти тут залишишся сам з кіньми? Для пардуча і джульбарса кінь – ласий шматок.
– Тигрові нема тут чого робити, а пардуч стрибає з високого дерева або зі скелі на спину, а тут і дерев високих немає, і місце відкрите. Залиште мені тільки собак.
Мисливці взяли кожен пару товстих хутряних рукавиць, ватяний чапан, лантух і аркан. Вовкодави було ув’язалися за ними, але Жайсак суворо гримнув на них, і собаки слухняно повернулися до Рахіма, який радо розташувався на сонці погрітися після вогкої і холодної тіснини.
Схил гори заріс густим чагарником, і жигіти добулися вершини, добре подряпані шипшиною. Глянули з кручі вниз: орляче гніздо було далі від того місця, куди вони добралися, і здалося Тайжанові порожнім. Проте пишний кущ шипшини-поруч із гніздом заважав роздивитися його здалека.
Коли ж вони підібралися зовсім близько, Тайжан раптом вилаявся: орлиця сиділа на яйцях, а орел кружляв над нею з якоюсь дрібною здобиччю в пазурах.
Злі й розчаровані спустилися жигіти в міжгір’я.
– Ну як? – весело кинувся до них Рахім. – Впіймали?
– Не було чого ловити. Вона ще на яйцях, – з досадою пробурчав Тайжан, кидаючи на землю свій вантаж.
– Та ну?! А я тут нагледів ще два гнізда, і обидва трохи нижче, – весело блиснув очима Рахім. – Їдьмо. Зараз покажу!
І, відганяючи вовкодавів, що весело метляли хвостами, стрибнув на коня.
Справді, недалеко від горла бічного міжгір’я, на вузенькій гостроверхій скелі, над купою струнких тянь-шанських ялин, чітко вирізьблювалося на тлі неба космате орляче гніздо.
– Там є орля, – азартно запевняв хлопчик. – Я бачив, як орел приносив йому здобич.
– Все це дуже добре, але як туди добратися? – почухав потилицю Тайжан.
– З того боку скеля обвалилася. Там я беруся залізти на самий верх! – вигукнув хлопчик.
– Покажи краще друге гніздо, – сказав Жайсак, поплескавши його по плечу. – Виявляється, ти тут дурно не гаяв часу. Молодець!
Хлопчик почервонів від такої похвали і поскакав уперед. Друге гніздо було зовсім близько, але до нього можна було дістатися тільки зверху надзвичайно стрімким схилом. Мисливці знов почали шукати більш положистого підходу. Цього разу довелося залишити коней під охороною самих вовкодавів, і всі троє стали видиратися на скелю, чіпляючись за кожен виступ руками й ногами.
Обдерши до крові долоні й ноги, подерши на колінах штани, долізли вони нарешті до краю і, звісившись з кручі, почали пильно роздивлятися і схил, і гніздо, до якого треба було тепер спуститися.
В гнізді, як звичайно, було тільки одне орля, вже велике, з довгою голою шиєю і лисою головою, з непомірно великим гачкуватим, наче полакованим, дзьобом і такими ж великими пазурами на задніх пальцях голенастих ніг. Воно, певно, почуло небезпеку, бо раз у раз підводилося, лопотячи напівголими крильми, і сичало, і крутило на всі боки головою з гострими чорно-жовтими очима, знов сідало, тоді знов зводилося на ноги, незграбно тупцюючи в грубо складеному незатишному гнізді.
Поки Рахім роздивлявся орля, Жайсак розмотав зв’язку нових міцних арканів і оглядівся: за кілька кроків від урвища росла стара крива ялина. До неї жигіти міцно прикрутили один кінець аркана, а другий на пробу обережно спустили вниз. Аркана вистачило б навіть, коли б орляче гніздо було й значно нижче, але перелякане орля, певно, прийняло аркан за змію, засичало, забило голими крильми і кілька разів міцно дзьобнуло аркан своїм уже залізним дзьобом.
– Гей ти! Не пустуй! – гукнув йому Тайжан. І, підтягнувши аркан назад, зробив на кінці його велику петлю; товсте рядно, хутряні рукавиці та міцний лантух зв’язав докупи і закинув на плечі, потім сів у петлю і, наказавши Жайсаку з Рахімом якнайміцніше тримати аркан, почав повільно й обережно підступати до прірви.
– Пильнуйте, щоб аркан не перетерся об каміння, – ще сказав він і повис над прірвою, обличчям до скелі, обережно спираючись босими ногами об кожен виступ, поки Жайсак і Рахім повільно відпускали аркан.
Скеля була не зовсім прямовисна. Тайжан наче плив уздовж неї, все нижче й нижче спускаючись до орляти. Він добре розрахував напрямок та відстань і незабаром став на ноги поруч орлячого гнізда, на крихітній рівній площинці.
При наближенні людини орля люто засичало, пронизливо скрикнуло, готове дзьобати і дерти його пазурами. Тайжан гукнув своїм: «Стій!», скинув із себе петлю і, розгорнувши важке і щільне рядно, одним точним рухом накрив гніздо і орля. Орля заборсалося під рядном, але Тайжан не дав йому отямитися і подерти міцну тканину: він швидко загорнув і зав’язав його разом з рядном тоненькими, але міцно зсуканими мотузками і поклав у лантух, прив’язаний до петлі аркана, тоді знов одягнув петлю на себе і, зручно всівшись у ній, як на гойдалці, крикнув своїм супутникам:
– Тягни! Готово!
Жайсак і Рахім з хвилюванням чекали цієї команди. Тепер вони спільними силами почали плавно й повільно витягати аркан, а Тайжан, щоб не вдаритися об скелю, також плавно і обережно упирався ногами в укіс, який повільно плив повз нього униз. Нарешті голова його з’явилася над кручею. Жайсак підтягнув його ще, а Рахім подав руки і допоміг видертися на вершину гори і витягти лантух зі здобиччю.
Мисливці знали, що орел-батько не завжди б’ється за своє орля: вони боялися більше орлиці-матері, – яка, повернувшись до гнізда і знайшовши його порожнім, могла накинутися на викрадачів своєї дитини, тому вони поспішили спуститися вниз і від’їхати якомога далі від небезпечного місця.
Зупинилися вони версти за три від спорожнілого гнізда, під навислою скелею, з-під якої струменіло джерело чистої смачної води, і стали радитися, що робити далі. Лишати тут Рахіма з таким неспокійним вантажем і здобувати удвох друге орля було навряд чи доцільно, та й орлячих гнізд вони поблизу більше не бачили.
– Їдьмо додому, – порадив Рахім. – Я розповім батькові, як ми його здобували, і він знов відпустить мене з вами. Візьмемо ще кого-небудь із жигітів. Тоді й дичини настріляємо, повертаючись назад. Батько так любить смажену дичину. Він буде дуже задоволений.
Поміркувавши, мисливці вирішили, що хлопчик має рацію і, добре відпочивши, рушили назад.