8. Баримта
Зинаїда Тулуб
Весь день пробув аул на своїй зруйнованій стоянці. Відкопали і привели до пам’яті ще кількох чоловіків і жінок, але трьох так і не врятували… Відкопали і зібрали поламані кереге і повсті. Частину речей і більшість баранів було врятовано, та все ж таки з величезної отари Джантємир-бая і його роду загинуло понад дві сотні голів.
Після бурі стало холоднувато, але спрага мучила людей і худобу. Не було чим навіть прополоскати горло, в якому так лоскотало від піску. Пересохлі ніздрі вкрилися колючою кіркою, а там, де вчора стояли повні води колодязі й шелестіла квола зелень, тепер височіли бархани сухого сіро-жовтого піску.
Проте пустеля вже вичерпала свою лють: було тихо-тихо. Ледь помітний північний вітрець відсвіжував обличчя, а гребені барханів майже не курилися.
Осторонь копали могилу. Плакали діти над померлою матір’ю, не слухаючи ласкавих розрад старої Кумиш. Ридали дорослі онуки над мертвим дідом Монбасаром. І рвала на собі волосся стара удова, проводжаючи в могилу єдиного сина жигіта.
Мертвих поховали. Гіркі сльози родичів замінили їм останнє обмивання.
В аулі Джантемир-бая не було свого постійного мулли, тому один з аксакалів прочитав над мерцями всі уривки молитов, що збереглися в його пам’яті, і коли над могилами зависочіли вже невеличкі піскові горбки, а сонце майже торкнулося далеких барханів, рушив аул у нову важку й довгу дорогу – до других і останніх колодязів.
І вже на верблюдах, навантажених замість загублених речей шкурами і тушами здохлих овець, доспівували жінки свої надгробні плачі-жоктау, сповнені глибокого суму й краси. І довго ще оглядалися вони на покинуті самотні могили, які безслідно зникнуть під сипучими хвилями під час першої ж бурі.
Всю ніч без перепочинку пленталися змучені люди і тварини безкрайньою сухою пустелею. Піски залишилися позаду. Тепер уламки сніжно-білого кристалічного кварцу блищали під місяцем діамантовим розсипом і до крові ранили людям ноги. Ніч була світла. Лише час від часу на небо набігала смуга білих прозорих баранців – і тоді тьмарилися іскри білосніжного кварцу, і пустеля ставала схожою на велике біле озеро з молока з ледь зморщеною тонкою плівкою.
Кульжан їхала на верблюді, лежачи в сідлі для хворих. Очі їй так боліли, що вона майже не могла розплющити їх, але губи, порепані й пересохлі, мимоволі складалися в мрійну усмішку: їй усе здавалося, що лежить вона ще біля бархана, а Жайсак зараз знов нахилиться до неї і почне тихо лизати їй нещасні подряпані очі, і знов затріпотять на її скроні крильцями нічного метелика його вії. Незвична, солодка млость охоплювала її. Їй було хороше, як у ранньому дитинстві на руках у матері. Ні, навіть ще краще, ще тепліше, солодше й радісніше.
І ось нарешті настав новий день, ритмічне коливання припинилося, міцні руки Тайжана зняли її на землю, а Кумиш подала їй цілу миску холодної джерельної води.
Вона з небувалою насолодою спочатку угамувала спрагу, а тоді занурила обличчя з запаленими повіками в свіжу й холодну вологу. І одразу відчула приплив нових сил і якоїсь нової радості буття.
Минуло кілька днів. Вже більше не чути було розпачливого плачу осиротілих дітей, замовкли зойки знедоленої матері, лишилася позаду пустеля, і тільки кожен день на світанку Кумиш та інші вдови виходили з своїх жолим уїв і співали, дивлячись на ранішнє сонце, свої скорботні жоктау.
Зейнеб розшукала в скрині небіжчиці Джевгер її чорну й густу паранджу і примусила Кульжан носити її, щоб дати відпочинок подряпаним хворим очам. І під паранджею Кульжан відчувала, що болять вони щодня менше й менше, і їй здавалося, що вилікував їх Жайсак.
Зате інший таємний біль почав смоктати дівочу душу: вона знала, що там, у далекому Семиріччі, кочує аул її майбутнього чоловіка, що Джантемир для того й вирішив відкочувати так далеко від своїх звичних літніх кочовищ, щоб остаточно домовитися, коли відсвяткувати її весілля. Досі вона про це думала майже байдужно, бо ж від долі не втечеш, але тепер, покохавши Жайсака, вона з жахом зрозуміла, що шлюб з Ібраєм – це розлука, довічна розлука з Жайсаком. Іноді, погойдуючись на верблюді, вона поринала в дрімотні мрії, і їй здавалося, що Жайсак і той невідомий наречений Ібрай це одна і та ж людина, і тоді серце її тріпотіло від радості, але варто було опам’ятатися, і таємний біль знов починав точити душу, і похмурою, і жорстокою здавалася їй її жіноча доля.
Тепер аул Джантемира ішов не сам: він влився у величезний, гамірливий потік аулів, які посувалися на літні пасовища – жайляу, і чабанам, і табунникам доводилось весь час пильно стежити, щоб отари не змішалися. Найважче доводилося їм на ночівлях. Верблюдів та коней кожен аул таврував своєю родовою тамгою, але кози, вівці і барани не носили на собі ніякого знака і мало не всі були одної породи, тому з ними було справжнє горе. Щодня і щогодини то в одній, то в другій отарі не дораховувалися кільканадцяти голів, – і починалися суперечки і сварки, і крики і лайка, а іноді доходило і до бійки. І, як водиться, від такої плутанини завжди страждав не той, хто загарбав чуже, а той, в кого слабші кулаки і менше табунників та добре озброєних тюленгутів.
Аральське море давно лишилося десь позаду, і праворуч, за низьким степовим обрієм, текла могутня й повновода Сирдар’я. Деякі аули виходили з загального потоку і звертали до її берегів, щоб перелітувати на буйних заплавних луках, а Джантемир уперто продовжував путь у Семиріччя, куди прямували найміцніші й найзаможніші баї.
Мовчазний і похмурий, як чорна хмара, був Джантемир, Не міг він примиритися з думкою, що така сила худоби загинула в Каракумах, і день і ніч уперто міркував, як надолужити втрату. Принишкла й Шаукен. Як і Джантемир, вона над усе цінувала в житті заможність і часто на стоянках наказувала глухому костоправу Габдуллі сидіти біля байських білих юрт і не підпускати до них ані душі, щоб ніхто не підслухав, про що вони радяться з Джантемиром. Але як вони не крилися, в аулі вже пішла чутка, що Джантемир із новою дружиною замислив недобре, недарма криється від свого власного роду, від старшої дружини Зейнеб і власних дітей.
Жайсак нічого не помічав. Йому як старшому табунникові та чабанові ні вдень ні вночі не було спокою, бо весь час доводилося розбирати плутанину проміж своїми й чужими отарами й табунами. Але Кумиш багато бачила в житті і багато про що здогадувалася.
– Сьогодні він послав кудись Ісхака з його ледарями, – розповідала вона ввечері синові. – Тільки вирушили ми вранці у путь, як вони поскакали вбік, і потім догнали наш аул надвечір і одразу Джантемир наказав Тайжанові нагострити ятагани, ножі та соїли, а на шакпари набити багато цвяхів, наче воювати збирається.
– Та ну його к шайтану, апа! – відказав сонно Жайсак. – У мене інше в голові. Треба нам якось стати на ноги, видертися з цього ярма, бо не можу я спокійно дивитися, як він висмоктує з тебе останні сили, останні крапельки твого життя.
– Е, синку мій любенький! – зітхала Кумиш. – Колись і ми з Шакіром про це мріяли, та, певно, така вже доля наша гірка. Благаю тільки тебе, якщо бай посилатиме на нечесне діло – не йди! Досить тебе вже вовки покалічили, та і йому досить того, що врятував ти йому табун і дочку, за яку візьме він такий багатющий калим.
Материні слова завдали Жайсакові болю. Так, Кульжан – засватана, і ніякі сили не можуть цього змінити… І, зітхнувши, відповів він Кумиш:
– Не турбуйся, апа. На брудні справи він мене не підбурить, а Кульжан я рятував не для бая, а тому, що серце в неї золоте. Тільки від неї і бачимо тут добро.
Кумиш не помилялася. Ісхак довго сидів уранці в батьковій юрті, де була й мачуха Шаукен, поставивши глухого Габдуллу стерегти їх розмову від зайвих вух, а вночі Джантемир збудив своїх тюленгутів, зібрав їх у своїй юрті, дав кожному по соїлу і по шакпару, а старшим синам – Байсали, Ундасинові та Ісхаку – по рушниці і по ятагану, і всї вони під командою Ісхака тихо вийшли із сплячого аулу, кожен ведучи за повід осідланого коня. А на світанку вони пригнали отару відбитих овець. Там було не менше шестисот голів.
Зраділий Джантемир наказав зарізати шість жирних баранів і донесхочу нагодував увесь аул бишбармаком і мантами з білого борошна, потім підніс кожному тюленгуту і чабану по повній піалі кумису і наказав рушати в путь.
У розпал зборів, коли вже вантажили на верблюдів останні жолим уї, до них підскакали кілька жінок і аксакалів. Вони одразу зрозуміли, хто тут бай, і всі разом кинулися до Джантемира, з криком і голосінням благаючи його віддати їм їхню худобу.
– Ми такі ж казахи, як і ти, баю, – тремтячим від ридань голосом казала висока сивоволоса жінка з гордим обличчям. – Мало того, що взимку на нас напали хівинці, пограбували нас і захопили в рабство наших чоловіків і синів, так ще й ти, свій, прийшов нас добити? Ти прирікаєш нас на голодну смерть, на загибель.
– Віддай нам нашу худобу! Ми не винні, що аллах покарав тебе в Каракумах, – підхопив старезний аксакал з ріденькою бородою на мідному від засмаги обличчі. – Віддай, як велить закон аллаха і пророка його! Ми не гяури, а такі ж правовірні, як ти.
– Нема такого закону, щоб свій свого грабував!
– Живцем в землю клав! – не слухаючи один одного, вигукували інші.
– От і йдіть до аллаха зі скаргами, – хижо вищирив зуби Джантемир. – На баранах нема знака, чиї вони. Мабуть, це моя отара, яка втекла під час урагану. Нічого не знаю і знати не хочу! – пересмикнув він плечима. І, підібравши поли чапана, підійшов до коня. З несподіваною легкістю стрибнув у сідло і наказав:
– Рушай!
– А-а-а! Он ти як! – кинулися до нього приїжджі. – На баранах знака нема, та на твоїх конях твоє тавро випечене! Коли твій забитий жигіт впав з коня, наші люди коня захопили і ми доведемо перед всіма ханами й султанами, що ти нас пограбував, як хівинський басмач.
– Як розбійник з караванних шляхів, а не бай, якого звикли шанувати!
– Віддай нам нашу отару, і ми нікому не станемо скаржитися! – кинулася знов до Джантемира стара жінка з гордим обличчям.
– І аллах віддасть тобі вдесятеро! – підхопили, ридаючи, інші жінки.
– Рушай!!! – шалено гримнув Джантемир. – А ви, – обернувся він до своїх тюленгутів, – женіть їх у три шиї!
Скоряючись наказу погоничів, верблюди гордовито пішли, презирливо жуючи губами і з височини свого зросту позираючи на метушливих людей.
Жигіти нерішуче перезирнулися: не годиться їм, безвусим і молодим, гнати сивобородих дідів, а тим більше білоголових поважних жінок.
Щоб покласти кінець цій сцені, Джантемир підострожив коня і навмисно проскакав наперед, обганяючи верблюдів, а знедолені, пограбовані бідаки погрожували йому вслід кулаками і кляли його на всі голоси.
– Прокляття на тебе! І на тебе, і на весь рід твій до сьомого коліна! – з моторошною силою в голосі вигукнула стара жінка і так і застигла в своєму розпачі з високо піднесеною рукою, і з її палаючих ненавистю очей покотилися рясні сльози.
Ішли повз них верблюди, мчали вершники, протупотів, здіймаючи темну хмару куряви, табун. Рушила отара брудно-сірих, чорних і бронзово-брунатних овець, серед яких височіли чабани на конях з довгими біблійними посохами-гирлигами.
Скакав серед чабанів і Жайсак. Він чув усе. Йому було соромно й боляче дивитися на пограбованих і знедолених старих людей, дійсно рокованих на загибель. Гостра ненависть до Джантемира кипіла в грудях, але повернути пограбованим худобу він не наважувався.
Раптом до нього під’їхав Тайжан:
– Скачи, друже, наперед, а я хоч не все, а сотні з три віддам цим нещасним. Наш живолуп нічого не побачить за такою курявою, а потім як-небудь відбрешемось.
– Добре! – з радісною люттю кинув Жайсак і поскакав наперед, де висіла в хвості аулу густа хмара куряви, за якою давно зникла важка постать Джантемир-бая.
Коли Жайсак від’їхав, Тайжан свиснув собак, скерував коня навперейми отарі, відділяючи невеличку отару в 250-300 баранів, і погнав їх назад, туди, де ще стояли пограбовані.
– Ось вам, аксакали і матері, частина вашої отари на розплід. Дати більше не можемо. І так наш шайтан із світу нас ізжене, якщо довідається, – сказав Тайжан, підскакавши до них впритул. – Не сумуйте, скажіть краще, як вас звуть і де ваше кочовище. Якщо не стане нам життя від нашого Джантемира, заберемо своїх баранів і прийдемо до вас в аул. Чи приймете ви нас тоді до себе?
– Аллах тебе благослови, жигіте, – відказала стара жінка з гордим обличчям. – Кочуємо ми на північ від Балхаша. Приймемо. Приймемо, як рідного, першу-ліпшу дівчину за жінку дамо, юрту поставимо, – зі сльозами в голосі додала вона. – Скажи й ти, як звуть тебе, жигіте, щоб знати, за кого молитися аллахові.
– Нас двоє: Жайсак і Тайжан! – відказав Тайжан і, повертаючи коня, помчав навздогін аулові, який вже зникав у сірій хмарі куряви.