4. Перші друзі

Зинаїда Тулуб

Довгі вечірні тіні перекреслюють порослу споришем вулицю. В хмарі рожевої куряви повертається з степу міська череда. Задумливо, не поспішаючи, крокують спереду широкогруді корови, похитуючи головою і важким, повним молока, вим’ям. Поквапливо і ніби злякано дріботять брудно-сірі нещодавно пострижені вівці, і весело стрибають одна поперед одної стрункі стрімливі кізочки.

Хазяйки зустрічають біля воріт свою худобу і, ласкаво поплескавши її долонею, пропускають у двір. Стадо потроху тане, розтікається по вулицях, дворах і завулках – і ось вже риплять колодязні журавлі, дзюрчить і хлюпає вода в коритах, і звідусюди чути мелодійний дзенькіт дійниць і дзвінке тинькання молочних цівок об їх сріблясті стінки.

Рожева курява потроху осідає, і в вечірньому повітрі гостріше чути пахощі степового полину разом із теплим духом хліва та молока. Спадає спека. Легко стало дихати, і городяни ширше розчиняють вікна, насолоджуючись вечірньою прохолодою.

Левицький з Лазаревським сидять біля вікна, п’ють чай, переглядають останні номери «Современника», «Отечественных записок» і «Северной пчелы» і раз у раз перекидаються короткими фразами. Раптом Лазаревський відкладає книжки, відсуває стіл і визирає на вулицю. Він одразу помітив вдалині середнього на зріст чоловіка в круглому фетровому капелюсі і сірому фраку. Прохожий ішов повільно, часом навіть зупинявся, уважно розглядав будинки. Чимсь невловимо дорогим повіяло на Лазаревського від цієї людини, що повільно наближалася до їх будиночка.

– Це він! Шевченко! – раптом вигукнув Лазаревський і стрімголов вибіг з кімнати.

І не встиг Левицький застібнути комір своєї вишиваної української сорочки, як Лазаревський вже ввів до кімнати Кобзаря.

– Знайомтесь, дорогий Тарасе Григоровичу, це мій земляк і найкращий приятель, Сергій Левицький. Ми з ним разом вчилися в Чернігівській гімназії і одночасно закінчили університет, тільки я київський, а він – харківський. А тепер служимо тут у прикордонній комісії.

Левицький був широкоплечий, кремезний і високий на зріст і здавався значно старшим від худорлявого і гнучкого Лазаревського. Жваві чорні очі його дивилися весело, смугляве обличчя пашіло здоров’ям.

А Лазаревський схвильовано цокотів, не знаючи, де всадовити свого славетного гостя:

– Є у мене тут ще й старший брат Михайло. Він теж працює в прикордонній комісії, але не в Оренбурзі, а в одній з тутешніх фортець.

– Не в Орській часом? – спитав Шевченко, сідаючи.

– Ні, в Троїцькій. А чому ви спитали про Орську?

– Тому, що мені доведеться служити в Орській. Так принаймні сказав мені сьогодні якийсь полковник.

Приятелі в розпачі перезирнулися. Невже Матвєєв їх обдурив? А Шевченко говорив далі, поклавши капелюх на підвіконня і витираючи спітніле обличчя:

– Викликав мене сьогодні вранці і прийняв як доброго знайомого: подав руку, запросив сідати і сказав, що думав залишити мене в Оренбурзі, але наказ про моє призначення, виявляється, вже підписаний і скасувати його він не має права. Про Петербург розпитував, про Брюллова і про Жуковського. Пригадав Пушкіна, який років п’ятнадцять тому приїжджав сюди збирати матеріал про Пугачова. Довго ми з ним отак розмовляли, і він дав мені на два дні «увольнительну».

Молоді чернігівці знову перезирнулися:

– Ну, тепер можна вам признатися, дорогий Тарасе Григоровичу, що ми вчора з ним про вас говорили. Це Матвєєв. Він дуже порядна й гуманна людина, і коли б міг… Зараз ще дуже важко вам якось допомогти, але з часом, я певен, все якось владнається… Але що ж ми так сидимо?! – похопився Лазаревський. – Аксінья! Постав нам швиденько самовар, – гукнув він служниці. – Та з льодовні тягни все, що нам прислали з батьківщини. А яєчню спряж на трьох.

Друзі радісно метушилися, розставляли на столі українські ковбаси, сухі мисливські сосиски, пляшки запіканки та старого меду й сухе київське варення, яке Шевченко так любив.

– Це нам батьки прислали, наче знали, якого дорогого гостя доведеться частувати, – казав Левицький, розкорковуючи пляшки.

Шевченка зворушила й розхвилювала така тепла зустріч і те, що вперше після нестерпно важкої подорожі і огидного каземату він нарешті знов опинився в затишній кімнаті, серед земляків, де кожна дрібниця нагадує йому про все далеке й безмежно рідне. І йому стало ніяково за свою недовірливість і сухість при першому знайомстві з Лазаревським у казармі.

На столі вже муркотів самовар, шкварчала підсмажена ковбаса. На величезній пательні, наче квіти кульбаби, горбатилися жовтки яєчні. Левицький розливав по чарках настояну на кмині й анісі горілку. А поруч домашні настоянки та наливки блищали рубіном і бурштинами і наче пахли рідним українським сонцем.

Бесіда стала легкою і невимушеною. Знайшлися спільні знайомі у Києві і по Чернігівщині, яку Шевченко об’їздив уздовж і впоперек. Незабаром Шевченкові вже було ясно, що перед ним за люди, і він розповів їм і про Кирило-Мефодіївське братство, і про те, в чому його обвинуватили. Обох юнаків вразила й трагічна доля професора Костомарова, який в роки їх студентства ще не був професором, але його й тоді вже знали, як талановитого історика і знавця старовини, розповів про зрадника Юзефовича і про те, яким легкодухим виявився студент Андрузький, що найбільше нашкодив поетові зайвою балаканиною. Глибоким жалем забринів його голос, коли він розповідав, як жорстокий удар долі вразив Аліну Крагельську, наречену професора Костомарова, коли в день шлюбу довідалася вона про його арешт.

– Тому я і у фраку, – з гіркою посмішкою закінчив Шевченко. – Поспішав до Києва на весілля, Костомаров запросив мене бути його весільним боярином, а замість весілля помчали нас жандарми до Петербурга… Забрали мене в самому літньому пальті, бо в Києві було вже тепло, квітли вишні і яблуні і розпукувалися каштани, а в Петербурзі лежав глибокий сніг.

Про допити він не розповідав, і Левицький з Лазаревським намагалися якось відвернути його від важких спогадів, бо ще не знали, що значно важче мовчати, затаївши в собі своє горе…

В кожній розмові бувають несподівані паузи, і ось коли така хвилина мовчання урвала її течію, Тарас Григорович підвівся, підійшов до вікна і, дивлячись на перші зорі в згаслому небі, раптом заговорив про те, що так йому наболіло:

– Найгірше – це безсонні ночі у в’язниці, коли немає ні забуття, ні відпочинку. Відчуваєш себе немов у кам’яній могилі, заздро дивишся на горобчиків, які цвірінькають за вікном, хоч добре знаєш, що на них щохвилини чатує смерть у пазурах яструба або кицьки – таких же невмолимих, як оці слідчі в синіх мундирах… І все-таки заздриш їм…

Знаєте, – притишив він голос до шепоту, – мені хотілося тоді перетворитися з одної людини на сотню, на тисячу таких горобчиків і зграєю вилетіти крізь грати з того клятого каземату; або перетворитися на сотні мишей, щоб прорити підземний хід і вийти на світло по той бік мурів, а може, й ще далі – за кордоном і лише там знову стати людиною… Лежиш отак і чи спиш, чи мариш, і тобі вже здається, що й ці думки твої підслухали катюги, і кинуться тебе шукати по той бік в’язниці, і почнуть чавити чобітьми цих безпорадних мишей, в яких ховається твоя людська істота, і коли ти знов зможеш стати людиною, – виявиться, що вони розчавили твої очі або руки або роздерли твою печінку, як Прометеєві.

Губи Шевченка здригнулися. Він налив собі склянку вина і за одним духом випив. В очах Лазаревського стояли сльози, Левицький дивився в землю.

– А ви що-небудь там написали? – спитав він, з зусиллям опанувавши себе.

– Написав. Я так і назву ці вірші: «В казематі».

– Почитайте нам, якщо вам не буде боляче, – попросив Лазаревський.

Шевченко замислився.

– Деякі з них я присвятив Костомарову, – заговорив він не одразу. – Хороша він, чесна людина, але жив наче за хмарами. Гадає, що самими школами і освітою можна зробити людей гуманними і благородними. Мрійник, прекраснодушний мрійник… Ні! Навколо нас – сльози, злидні і рабство, жорстоке рабство, в якому народився і я. І словами крокодилів не зворушиш! Тут сила потрібна. Військо, гармати і гільйотина. А Костомаров – не боєць… Але я люблю його. Люблю і шаную. Його засудили до ув’язнення, після якого буде ще й заслання.

Тарас Григорович на мить замовк, може, пригадуючи початок вірша, тоді став читати. Спершу голос його звучав рівно і м’яко, але потроху став міцнішати, забринів трагічною силою:

…Молітесь богу

І згадуйте один другого,

Свою Україну любіть.

Любіть її. Во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть!

– Як добре! – одним подихом відповіли Тарасу Григоровичу юнаки. – Будь ласка, ще!

І Шевченко знов читав.

Левицькому і Лазаревському здавалося, ніби вони бачать і камеру з вічком у дверях, і весняне сонце за вікном, і пухнасті хмаринки, і сумні очі поета, заглибленого в свої спогади, коли він дивиться крізь грати, як насилу бреде в’язничним двором старенька мати Костомарова на останнє побачення з сином, і те, як Кобзар дякував долі, що батько і матір його вже в могилі і нема кому краяти серце за нього, за його сумну долю.

Лазаревський не витримав, одвернувся і, соромлячись своїх сліз, кулаком витирав очі.

– Ще! – глухо просив Левицький.

Очі Шевченка теж блищали непроханою вологою, але він стримався і сказав:

– Ну, годі шматувати вам нерви! Прочитаю вам один вірш веселіший, хоч і написаний він теж в казематі, – і несподівано зміцнілим голосом почав:

Садок вишневий коло хати.

Хрущі над вишнями гудуть.

Левицький і Лазаревський підвели голови. Перед ними постав мирний весняний вечір, вчувалося гудіння хрущів, тьохкання соловейка. Слова були такі прості, що, здавалося, це навіть не вірші, а справжній краєвид ожив з усіма його звуками, ароматами, легким теплим вітерцем, що так ніжно пестить обличчя своїм оксамитовим дотиком. Щезли стіни їх небагатого парубоцького житла. Це була батьківщина, відживлена на чужині чарівною силою таланту.

Тарас Григорович замовк. Сидів, міцно стиснувши руками скроні.

– Я певен, що ваші друзі в Петербурзі доб’ються вашого звільнення. Це ж такі впливові люди, – сказав Левицький.

– Вмираючому завжди кажуть, що він видужує, а засудженому до страти, що його помилують, – гірко посміхнувся Шевченко. – А взагалі небагато бачив я волі: народився рабом, виріс у рабстві, потім опинився на волі, та ненадовго. І взагалі, чи є вона у нас, в Росії, та воля? Всі ми як собаки на ланцюгу, тільки у одних ланцюг трохи довший, а в інших коротший. Ну, та досить про це говорити, – стукнув він кулаком по столу. – Це все – нерви, а сили в мене вистачить. Ще побачимо!

Увійшла Аксінья з самоваром. Заварили свіжий міцний і ароматний чай. Шевченко пив його з ромом і з насолодою відчував, як приємне, життєдайне тепло розливається по тілу.

– Хороше, – сказав він, ставлячи порожню склянку. – А минулої і позавчорашньої ночі мене дуже трусила пропасниця. Застудився я в дорозі: під Петербургом і аж до самої Волги ночами був чортячий холод, а шинель дали мені благеньку, витерту.

– Лягайте завтра в військовий лазарет, – зрадів Лазаревський. – Може, через хворобу вас все ж таки залишать тут.

– Ні, – відрубав Шевченко. – Якось викручуватись – це не для мене. Потрусить трохи і минеться, присохне як на собаці. Розкажіть мені краще про Орську фортецю. Певно, це якась глуха діра, якщо запроторив мене туди наш «благочестивійший, самодержавніший»?

– Та як вам сказати… Ми там ніколи не були, але всі наші фортеці – на кшталт Білогорської з Пушкінової «Капітанської дочки». Це на південний схід від Оренбурга.

– А як вам подобається наше місто? – спитав Левицький, щоб відвернути Шевченка від думок про гірке майбутнє.

– Паршиве місто, – щиро вихопилося в поета. – Ідеш вулицею, а по обидва боки паркани вище голови і ані дерева, ані кущика, і всі будинки виставилися так безсоромно, нічим не прикриті; хоч би плющем або хмелем чи то виноградом прикрилися, і жодної грядочки квітів не побачиш під вікнами. Та й ім’я у нього таке осляче: Оренбург. Це ж значить довговухе місто?

Друзі мимоволі розреготалися.

– Помиляєтесь, дорогий Тарасе Григоровичу! «Бург» це дійсно німецьке слово, але «орен» походить не від німецького слова «вуха», а від назви річки Орі, на якій стоїть зараз Орська фортеця, а колись був Оренбург. Пізніше підрахували, що верхоріччя Уралу бідне на воду, як для великого міста, і перенесли місто сюди, де Урал багатоводніший.

– Он воно що, – з цікавістю сказав Шевченко. І раптом затягнув сильним приємним баритоном:

Ой у лузі та і при бере-езі.

Левицький, що мав напрочуд красивий тенор, одразу ж підхопив пісню, і їх голоси полилися, примхливо і мелодійно переплітаючись. Лазаревський теж потроху підтягував, хоч голос мав слабенький.

Після цієї пісні заспівали другої, тоді третьої. Не забули й «Зіроньку», улюблену пісню поета. Спів змінявся розмовою. Пригадували Київ, студентські пустощі і витівки, прогулянки човнами по Дніпру, чудові церковні хори під старовинним склепінням вісімсотрічного Софійського собору, де в мармуровому саркофазі спочиває прах великого законодавця Древньої Русі Ярослава Мудрого, веселі й шумні «контракти». І знов співали пісень, які бринять скрізь, куди б не закинула доля синів ласкавої і сонячної України.

Левицький витягнув ще одну пляшку міцної наливки-тернівки і налив усім по повній склянці. Хміль м’яко вдарив їм у голову, і вони знов заспівали, коли раптом з чепурної різьбленої хатки стінного годинника вистрибнула дерев’яна зозуля і голосно закувала. Шевченко схопився за голову:

– Лишенько! Пів на другу! А до фортеці після півночі не пропускають!

– Отже, ночуйте у нас, – не розгубилися юнаки. – Завтра, тобто сьогодні – неділя, і ми встигнемо вас врятувати від неприємності через того ж Матвєєва.

– У мене увольнительна на два дні, – заспокоїв їх Шевченко, – але ж я завдаю вам клопоту.

– Що ви! – вигукнув Лазаревський. – Ми дуже раді! Тільки у нас два ліжка, а хазяйка вже спить. То ми ляжемо вдвох на Сергієвому, а ви на моєму.

– Е, ні! Так не годиться, – заперечив поет. – Пропоную інший варіант. Покладемо матраци на підлогу і ляжемо всі троє впоперек. Згода?

Знялася весела метушня. Відсунули стіл, стягли матраци долу, покрили їх чистими простирадлами, і всі троє лягли поряд, підклавши під голови подушки, яких, до речі, було в них чимало. Але спати нікому ще не хотілося. І лише тепер, загасивши світло, наважилися молоді люди попросити Тараса Григоровича прочитати їм ті вірші, за які так жорстоко покарав його цар Микола.

Шевченко прочитав їм і своє послання «», і «», і «».

Левицький і Лазаревський слухали, мов зачаровані. Окремих натяків вони, правда, не зрозуміли, та хіба можна була перепиняти своїми запитаннями великого Кобзаря! Перед ними розкривалися нові$не бачені й не відомі досі обрії! їм здавалося, що вони чують стогін замучених і бачать сльози рабів, що зливаються в єдиний страдницький зойк, в єдиний могутній потік обурення і гніву – могутній, як Дніпрові пороги, і разючий, як степова гроза. Перед ними був зовсім новий Шевченко, не сумний співець скривдженої покинутої селянської дівчини, не літописець давньої давнини чи закоханий в красу української природи пейзажист. Перед ними був грізний викривач, який вражає словом жалюгідних у своєму мавпуванні усього чужоземного провінціальних панків і ліберальних на словах самодурів, здатних на будь-який злочин, на тупий і дикий деспотизм.

Це був боєць за повалення старезної машини царизму. Він ганьбив чванливе і підлабузнювате чиновництво, хабарників, шанолюбців і лакиз, закликав народ скинути кайдани і будувати життя вільне, чесне й нове, де кожна людина знайде собі місце і труд – не рабський, а улюблений вільний труд, обраний як поклик, як радість і мета існування. І зрозуміли вони, що вирок поетові продиктувала цареві не стільки особиста образа, скільки страх перед ним як перед народним трибуном.

– А він читав ці вірші? – спитав Левицький, коли поет замовк.

Шевченко знизав плечима.

– Може, читав, а може, просто переказав хто. – І знов заспівав:

Та забіліли сніги,

Забіліли білі,

Ще й дібровонька,

Та заболіло тіло

Бурлацькеє біле

Ще й головонька.

Ніхто не заплаче

По білому тілу

По бурлацькому.

Спати нікому не хотілося. Співали й розмовляли. Розмовляли й співали. В піснях усі троє не тільки давали вихід своїм почуттям та любові до рідного краю, але й переживали те, що великий філософ Еллади назвав «катарзисом», – очищення душі священним полум’ям мистецтва.

А на сході вже розвиднювалося: народжувався новий день.

За чаєм друзі спитали поета, де його речі.

– Рукописи й малюнки забрали жандарми, а решта залишилася там, у казематі, – відповів він байдуже. – У мене є трохи грошей. Треба собі щось купити на літо, бо ж ходити вулицями у фраку жарко й смішно.

Цього було досить, щоб Лазаревський одразу заметушився. Покликали куховарку Аксінью, дали їй почистити й випрасувати фрак, випрати і накрохмалити сорочку. Левицький запропонував позичити Тарасу Григоровичу грошей і парусиновий костюм. Від грошей Шевченко відмовився, а костюм поміряв, і Аксінья взялася трохи підкоротити штани та рукави. Потім вона пригадала, що у домовласниці Кутіної нещодавно помер чоловік і після нього залишилося багато різних речей. Молоді чернігівці одразу повели туди свого гостя, а Кутіна, довідавшись, що Тарас Григорович художник і, крім того, засланець, одразу витягла з шафи літнє пальто і нізащо не хотіла брати за нього гроші, а до пальта додала ще й кілька пар білизни, солом’яний бриль і теплі штани на зиму.

– Це не подарунок, – втішала вона зніяковілого поета, – а завдаток. Коли вас звільнять, ви намалюєте мені портрет померлого чоловіка ось за цим маленьким дагеротипом. Вважайте мене вашою першою замовницею.

Попрощавшись із своїми новими друзями, Шевченко пішов блукати містом.

Звар. Курява. Сонний одур висів над містом. У центрі зосередилися казенні будівлі: двоповерховий губернаторський палац, поруч із палацом великий будинок командуючого військовим округом, трохи далі – гімназія, казенна палата, суд, кадетський корпус та інститут благородних дівиць – все одноманітної, розрахованої на сторіччя важкої миколаївської архітектури і все пофарбовано ясно-жовтою вохрою… На площі – незграбний кафедральний собор з купкою жебраків на паперті, гостиний двір з невисокими білими гладкими колонами і трохи осторонь – тюремний замок, або простіше – в’язниця з вартовими на вишках за високим цегляним муром. А навколо – безліч одноманітних одноповерхових дерев’яних будинків, з почорнілими нефарбованими віконницями, з наглухо замкненими ворітьми і високими огорожами без щілинки, без просвіту.

Цивільних мужчин майже не було – усе військові або якась баба з важкими сапетами чи з повними відрами.

«Каски та еполети. Еполети та каски. Солдати та козаки, – думав Шевченко, крокуючи гарячою оксамитовою курявою, – не місто, а військовий табір…»

Дошкуляли мухи та спека. Тарас Григорович спинився і витер спітніле чоло.

Сонце пекло немилосердно, та ніде не було затінку. Не було його і на ріденькому бульварчику, запльованому недокурками й соняшниковим лушпинням. Тарас Григорович присів на лаві, порізаній ножиком, де серед кривих монограм і жіночих імен кололи очі сороміцькі слова. Відпочив хвилин з п’ять на осонні і повільно рушив далі.

Вулиці всі схожі одна на одну: на небрукованій дорозі купки попелу, на перехресті – купа сміття, а на базарі вітер кружляє жмути сіна, брудний папір, лушпиння, куряву. В поодиноких крамницях позіхають від нудоти й лупають очима на невідомого перехожого прикажчики або сам хазяїн-купець, а в низовині зеленіє невисихаюча калюжа, в якій хлюпочуться дві качки і розляглася обліплена багнюкою свиня. Здається, тиша висить у повітрі разом із курявою і сонячним зваром, і тільки іноді порушують її собаче гавкання та катеринка, що тягне за душу якимсь нудним вальсом.

Сам того не помічаючи, Шевченко опинився в степу і раптом побачив на обрії мури караван-сарая, а поруч напівсферичну башню мечеті та високу кам’яну голку мінарета.

– Мінарет! Брюлловський мінарет! – повторював Шевченко, прямуючи до нього навпростець рівним степом. Ріденький невисокий ковил ледве сягав йому до колін і м’яко торкався ніг. Сіренькі коники стрибали перед ним. Іноді бронзова або смарагдово-зелена ящірка мигтіла в траві і враз зникала в розтрісканій землі, а високо над головою синіло безхмарне небо з палаючим сонцем у зеніті.

Мінарет був значно далі, ніж спочатку здалося. Вузенькі дверцята врівень із землею були прочинені. За ними, у півтемряві, круті ледве помітні сходи спіраллю здіймалися вгору. Шевченко нерішуче спинився: піднятися б угору і глянути з тридцятиметрової височини на степ, і на місто, і на бурхливий глибокий Урал, але він втомився від спеки і від ходіння містом та й майнула думка, що правовірні можуть зрозуміти його непрохану появу, як образу святині.

Тому Тарас Григорович тільки обійшов мінарет, милуючись його облицюванням з рожевого граніту і вибагливими карнизами з кольорових кахлів, вкритих чітким геометричним орнаментом, які оперізували його кількома поясами, потім наблизився до мечеті. Він хотів уже переступити її поріг, коли старий казах у білій чалмі схопив його за плече і гнівно вказав на ноги. Шевченко здивовано зупинився, але, помітивши, що всі, хто входив до мечеті, скидали взуття, скинув і собі черевики. Тоді й старий у білій чалмі кивнув йому головою і жестом запросив увійти.

В мечеті було прохолодно й тихо. Приємно пахло степовими травами. Різьблені карнизи з білого мармуру, наче кам’яне мереживо чи сталактити, звисали з стін, а стіни, наче розкішні килими, мінилися кольоровими кахлями, в яких геометричні фігури тонко сполучалися і перепліталися із стилізованим листям і стеблинками південних рослин і де-не-де прозирало то пташине око, то пазурчик, а то й ціла пташина лапка. Мармурова підлога була вкрита пухкими матами, і Тарас Григорович втомлено опустився на них, по-східному схрестивши ноги, та й не помітив, чи довго просидів отак, заглиблений в мрійне споглядання, в якому відпочивала його змучена душа, а всі тривоги танули, розпливалися в якійсь ніби заціпенілості.

Гучні голоси на порозі примусили його отямитися. Він підвівся, пильно глянув на киблу, мимоволі віддаючи шану принесеним сюди людьми горю і сумнівам, сльозам і сподіванням.

Навпроти мечеті височів глухий цегляний мур караван-сарая без жодного вікна, без воріт і навіть без вузеньких бійниць. Величезним колом оперізував він цілий майдан, звідки неясно долинав гомін юрби, тупотіння, рипіння коліс, ревіння віслюків і верблюдів і коняче іржання.

Тарас Григорович швидко взувся і пішов уздовж муру, обходячи з південного боку його дугу, і нарешті побачив розчинену навстіж браму, з якої виїжджала рипуча гарба, запряжена парою волів і навантажена величезними зашитими в рогожі й парусину тюками з різними товарами. Пропустивши гарбу, Шевченко зазирнув усередину.

Гомінлива строката юрба виповнювала величезний майдан караван-сарая. Допіру прибув сюди давно очікуваний бухарський караван. Бухарці розвантажували верблюдів. Верблюди пихато повертали на всі боки свої гордовиті голівки, поки хазяї та служники в смугастих строкатих халатах знімали з них великі важкі в’юки з бавовною, килимами, паки шовку, тонкорунної вовни, чували горіхів, мигдалю та фісташок, ящики кишмишу і родзин, фініків і різних художніх виробів із сталі й срібла, вкритих найтоншим різьбленням, що з давньої давнини уславила Схід. Товсті засмаглі купці в розкішних шовкових халатах і чоботях із зеленого або червоного сап’яну пильно стежили за розвантаженням, бавлячись кораловими сюбхе, і раз у раз грубо тикали рабів ціпком або чоботом, коли вони, на їх думку, робили щось не досить швидко чи спритно.

В юрбі сновигало чимало казахів, або, як їх тоді звали, киргизів і російських купців. Купці в сукняних чумарках і чоботях пляшками обмацували поглядом в’юки, вгадуючи за обсягом і упакуванням їх вміст, якість і навіть асортимент. Вони по-приятельському віталися із знайомими персами та бухарцями, тисли їм руки і відразу починали прицінюватися, сперечатися, бити по руках і знов торгуватися, щоб виторгувати хоч зайвий гріш. Вони азартно вимахували руками і, перекручуючи рідну мову, ніби від цього вона ставала зрозумілішою для чужинців, домовлялися кінець кінцем про ціну за допомогою десяти пальців.

Казахські хлопчики з бурдюками айрану, кумису та катику пропонували зголоднілим погоничам повні піали. Інші настирливо совали їм у руки гарячі кукурудзяні коржі, а напівголі жебраки-байгуші в подертих штанях і величезних шапках-малахаях тяглися до всіх, хто приладнався їсти, простягали свої порожні миски, благаючи хоча б недоїдків.

Ось на площі караван-сарая з’явилася група уральських козаків. З виглядом знавців підійшли вони до товстого перса й почали вибирати розкішні сідла із стременами, вкритими найтоншим павутинним різьбленням, а тим часом пустотливий білявий хлопчисько, обличчя якого було поцятковане ластовинням, наче сорочаче яйце, підібрався до лежачого верблюда і почав лоскотати йому ніздрі очеретиною. Верблюд презирливо відвернувся, разів зо два ревнув, потім обурено пожував губами і раптом плюнув хлопчиськові в обличчя. Слини було стільки, що вона одразу заліпила і очі, і ніздрі, і рот пустуна, і навіть все його вихрясте волосся. Хлопчик заревів не своїм голосом, витираючи обличчя руками і подолом сорочки, а купець, що стояв поруч, впіймав його за вухо і почав боляче смикати і крутити це вухо, обурено приказуючи:

– Знатимеш, паршиве щеня, як пустувати! Ось зачекай-но, розповім твоєму батькові! Він тебе ще й березовою кашею почастує, два тижні пролежиш на череві, не підводячись!

– Дядечку, пусти! Ой, пусти, дядечку! Я більше не пустуватиму! – репетував хлопчик, звиваючись в його жилавих руках.

Навколо площі, притулившись до шестиметрових мурів, стояли двоповерхові будинки-готелі, де ночували люди заможні, і одноповерхові саманні будівлі з плескатими глиняними дахами. Тут містилися харчевні и кав’ярні, де в підвішених на ланцюгу казанах варилася баранина або великі, як тарілка, вареники з білого борошна з бараниною – так звані манти. Яскравими кущами палав під казанами курай, а поруч, у затишній чайхані, на розстеленій на землі скатертині люди пили чай у білих фарфорових піалах, біля них акин пощипував струни домбри, співучим речитативом імпровізуючи пісню про тільки що прибулий караван, який прямує з пекучого півдня далеко на північ, до могутньої Волги-ріки. Трохи далі кокандець-голяр голив свого засмаглого клієнта, попльовуючи, замість води, в крихітну мисочку, де бугрилася мильна піна, а біля ніг його босий дідусь у смугастому халаті напував бажаючих молодим п’янким кумисом. Він наливав кумис з бурдюка в одну і ту ж піалу і витирав її просто пальцями або полою страшенно брудного халата, перш ніж налити новому покупцеві.

У Шевченка очі розбіглися від цієї строкатої і несподівано захоплюючої картини. Він не знав, що краще: гордовито-презирливі голови верблюдів, що оглядали з височини свого зросту всю цю бурхливу метушню, чи повні гідності стрункі постаті бухарців у блискучих шовкових халатах з обличчями кольору темно-брунатної бронзи, імлисто-чорними очима й орлиними профілями, чи казахи із загадково спокійними звуженими очима, на легконогих степових конях, чи в пишних чалмах узбеки на сіреньких осликах.

– Тарасе Григоровичу, невже ви? – почувся за спиною знайомий голос.

Шевченко обернувся: перед ним стояв Левицький з високим струнким офіцером у погонах штабс-капітана.

– Знайомтесь, – сказав Левицький. – Карл Іванович Герн, наш добрий знайомий, великий знавець літератури і мистецтва.

– Вже й знавець! – докірливо похитав головою Герн, потискуючи руку Шевченкові. – Просто люблю чесне, сміливе і гарне слово, та не хотілося б мені знайомитися з нашими найкращими поетами за таких сумних обставин, як ті, що привели вас до Оренбурга.

З першого погляду Герн сподобався Шевченкові.

– Як ви сюди потрапили і що тут робите? – спитав Левицький .

– Милуюсь і страждаю. Яка мука бачити стільки нового, оригінального і колоритного і не мати права малювати!

– Знаю! Розумію і співчуваю, – помовчавши, сказав Герн. – Дивіться, милуйтеся. Запам’ятовуйте. Колись усе це вам згодиться, і головне, ви повинні себе берегти… для людей, – додав він тихо.

Шевченко глянув на нього і не відповів.

– Але які ж тут чудові фігури, – згодом заговорив він. – Які обличчя!

– А ми сюди зайшли, – сказав Левицький, – тому що в місті зелена нудота. Поява каравану у нас велика і не щоденна подія. Крім того, тут можна іноді купити чудові речі.

– Я, наприклад, шукаю хорошу англійську мисливську рушницю, – докинув і Герн, – але, на жаль, сьогодні їх тут щось непомітно.

– Англійську?! – здивувався Шевченко.

– Звичайно! Як відомо, англійці з нами не воюють, але потай завжди постачають і зброю, і кошти тим, хто з нами воює. Вони озброюють черкесів, чеченів, а в хівинців, бухарців і кокандців чудові англійські штуцери, дробовики і так звані гвинтівки, про які не сміє ще мріяти наше христолюбне воїнство зі своїми жалюгідними рушницями. Взагалі ми…

Герн раптом замовк, помітивши синій жандармський мундир.

– А я підшукую щось для батьків. Вони так обдаровують нас із Федором своїми посилками. Та купив тільки ось шаль для мами, – сказав Левицький. – Думав узяти бухарський халат для батька, та надто вже дорого правлять.

– Позавтра надвечір караван вирушає далі. Перед відходом вони не будуть так дорожиться, – заспокоїв його Герн. – А поки що ходім до турецької кав’ярні, там нас почастують чудовою турецькою кавою, – підхопив він під руку Тараса Григоровича.

Після кави друзі ще довго ходили в караван-сараї, то показували Шевченкові китайського штукаря-акробата, який жонглював чотирма тарілками, перекочуючись по землі на величезній дерев’яній кулі, то зупинялися послухати акина. Герн розумів казахську мову і пояснив поетові, що акин співав про Кобланди-батира, героя казахського епосу, а потім заспівав про Ісатая Тайманова, ватажка казахських повстань, що пройшли тут років двадцять – тридцять тому.

– Вони мають багато чудових старовинних легенд, – казав Герн. – Акини, подібно до рапсодів стародавньої Еллади, об’єднують їх у безконечні поеми.

Шевченко, певно, зацікавив Герна. Він довго розпитував Тараса Григоровича про Україну, про Академію художеств і Брюллова, про Венеціанова, Тропініна та Щедріна, згадував, як рік тому познайомився з Олександром Брюлловим, який тоді саме будував ось цей мінарет. Знайшлися і інші спільні знайомі по столиці, де Герн кілька років тому закінчив Академію генерального штабу. В розмовах час спливав непомітно. Нарешті вони рушили до виходу і пройшли повз колодязь у центрі площі. Шевченко зупинився подивитися, як з нього качають воду.

Обабіч кам’яної шахти колодязя було вкопано два нахилених один до одного стовпи. Крізь отвори на їх вершинах був пропущений товстий залізний болт з блоком, а через блок перекинуто міцний аркан. До одного його кінця було прив’язано величезне шкіряне барило відер на вісім, а до другого припрягли коня. Коли барило спускалося в колодязь, коня повільно підводили до колодязя, а коли воно виповнювалося водою – коня гнали від колодязя до брами і зупиняли лише, коли край барила з’являвся над цямриною колодязя. Тоді старий наглядач роздавав величезним черпаком воду людям або виливав її в водоймище, з якого напували худобу. За це йому сипали в руку кілька дрібних мідних монет.

– Цікаво вигадано, – сказав Шевченко. – І, мабуть же, це іде ще з сивої давнини.

– Так можна напоїти за добу понад три тисячі голів худоби, – зауважив Герн. – Звуть такі колодязі шинграу. Вони зустрічаються там, де водоносний шар залягає дуже глибоко і де нема близько річки чи озера. А де вода неглибоко, казахи на кожному новому кочовищі викопують собі за один день колодязь, а потім, відкочовуючи, кидають його напризволяще, і кожен може задарма користуватися ним. Але шинграу нелегко викопати. Така споруда по силі тільки багатим баям або ханам. Риття і обкладання шахти каменем коштує не менш як сто баранів. Та ви, до речі, знаєте, що киргизи майже не лічать на гроші, а лічать на баранів, як колись наші предки рахували на куни. Але потім власник такого шинграу добре заробляє на ньому. А цей шинграу збудували росіяни, щоб відживити караванну торгівлю з Персією та з Бухарою, а в найближчі роки, мабуть, і з Індією.

– Як ви багато знаєте про ці місця, – зітхнув Шевченко. – Хотілося б і мені ближче познайомитися з усім цим. Але мене цими днями мають відправити до Орська. В казармі казали, що готують етап.

Герн задумався.

– От що, Тарасе Григоровичу, – сказав він. – Приходьте до мене завтра надвечір, а я зранку постараюсь довідатись, як з вами буде. Тільки обов’язково приходьте. Дружина буде вам рада. Вона полячка, у нас багато знайомих польських засланців. Люди вони інтелігентні – студенти, музиканти і навіть художники. Їх теж, як і вас, віддали в солдати, але живуть вони здебільшого на квартирах.

Вони вже виходили в степ, коли полився з мінарета співучий заклик до молитви і раптом змовкла галаслива юрба: мусульмани витягли свої намазлики і, обернувшись обличчям на південь, стали молитися, а християни мовчки стояли серед них і нетерпляче переступали з ноги на ногу, очікуючи кінця їх молитовного заціпеніння.

– Це зухр, отже, зараз приблизно пів на п’яту, – пояснив Левицький. – Час додому! Федір сьогодні сидить у своїй канцелярії, не зважаючи на неділю: пише якийсь терміновий звіт. Пішли, Тарасе Григоровичу, до нас! Він незабаром повернеться.

Але Шевченко залишився в караван-сараї, ще трохи поблукав у юрбі і аж коли сонце схилилося на захід, рушив до міста, щоб не спізнитися на вечірню перевірку. Цього вечора кінчався строк його «увольнительної».