16. Вибої життя
Зинаїда Тулуб
Чекаючи нової оказії, Шевченко знов писав листи.
Марно запевняв він себе, що не друзі малодушно його зреклися, а пошта не доставила його перших листів адресатам, – гіркота образи й розчарування в людях все глибшали, і все частіше поверталося до поета почуття розпачу від думки, що він довічно відкинутий усім світом і рокований на безнадійне животіння гарнізонного солдата.
Іноді гостре презирство сповнювало його серце. Презирство до людей, які на словах ніби теж ненавиділи царизм, а самі не наважилися навіть потай, в приватному листі, висловити хоч трохи співчуття борцеві проти царизму.
Стиснувши зуби, він намагався думати про інше, бо ця зневага до своїх сучасників душила його, але після хвилі гніву його охоплювала втома. Все ставало байдужим, безмежно далеким. Та за якийсь час знов прокидався біль в душі, знову спалахувала непереможна любов до життя й гостре прагнення врятуватися.
І тоді знов писав Шевченко «на волю» – стукав у людські серця.
Писав він і художнику Чернишову, з яким випадково зустрівся на вулиці в Оренбурзі і в домі якого провів хороший дружній вечір. Довідавшись, що Чернишов збирається восени до Петербурга, Шевченко залишив йому кілька листів, і Чернишов обіцяв особисто передати їх столичним друзям поета. Тепер Тарас Григорович питав його про долю цих листів, описував безглузду муштру і смердючу казарму, офіцерські ляпаси, вибиті зуби, різки, щохвилинні образи – усе, що може стати могилою його душі.
Тепліше і м’якіше звучали його листи Лизогубові. Він просив надіслати йому книжок і малесеньку скриньку фарб, «щоб хоч глянути на них і згадати минуле». Скаржився на розумовий голод і іронічно описував свої пригоди. Але Лизогуб не міг про них читати без сліз.
Запечатавши останній лист, Шевченко замислився. Він розумів, що друзі бояться втратити посади за листування з «державним злочинцем», але дами?! Коли закутих декабристів погнали на каторгу в Сибір, княгиня Волконська та княгиня Трубецька кинули виклик цареві, залишивши вище товариство, звичну розкіш і веселе безтурботне життя, щоб розділити з своїми чоловіками їх страдницьку долю. А вслід за ними зібралася у дальню путь і проста француженка, безправна коханка, а не дружина одного з засуджених.
Звичайно, він, Тарас, не прийняв би такої жертви, йому б тільки хоч два рядки сердечного привіту від тієї, яку він звав своєю зіронькою і яку згадує, коли сонце заходить і гори чорніють…
Для неї він відштовхнув княжну Варвару Рєпніну. Він знав і бачив, що Рєпніна його кохає. Він не прийняв її відданого серця, бо любив іншу. А та інша навіть не відповіла на повний розпачу лист його з Оренбурга. Забула?.. Ні, не забула! Просто в неї це не було кохання, а каприз, випадкова недовга примха пересиченої розвагами панійки.
Він схопив конверт з готовою адресою Закревської і подер його на шматки. Лише тепер зрозумів він усю свою сліпоту, збагнув, яким був з Рєпніною, і лише тепер оцінив усю глибину і мудрість старого прислів’я: «Друзі пізнаються в нещасті». А перед очима все ж стояв чарівний образ Закревської, яку він малював минулого літа, намагаючись надати її рисам якомога більше духовної глибини.
– Я не її писав. Малював свою мрію. Я вінчав її німбом мадонни і не бачив, що це манекен з вітрини, – казав він сам собі, крокуючи з кутка в куток. – Годі! Не варта вона моїх сліз. І якщо я колись видеруся з цієї могили, я більш ніколи не прийду до неї. І з побожністю вклонюся Рєпніній – за всі її турботи про мене, за її безкорисливе чисте почуття, за кожну її сльозу, пролиту через мою сліпоту і егоїзм…
Він сів до стола, вийняв аркуш чистого паперу і вивів своїм дрібним, але чітким почерком:
«Добра Варваро Миколаївно!»
І раптом кинув перо.
«А що, коли й вона не відповість? Що, коли вона в мені бачила лише талановитого художника і поета, здатного увічнити її образ у віршах і на полотні?»
Але одразу й відкинув цю думку. Чи не вона улаштувала його викладачем малювання в Київському університеті? Чи не вона власноручно зв’язала йому теплий вовняний шарф, помітивши, що не було хутряного коміра на його зимовому пальті? Хіба не вона передплачувала для яготинської бібліотеки всі журнали і купувала всі книжки, які могли йому знадобитися або зацікавити його? Хто-хто, а Варвара Миколаївна безперечно відповість на лист. Вона нездатна забути, Шевченко стиснув долонями скроні і довго сидів так, нерухомий, скам’янілий, потім почав писати. Писав просто, тепло й серйозно, як пишуть старшій сестрі, яка все зрозуміє, яка відчує, що треба так чи інакше вирвати його звідси, поки жива його душа, поки не зник його талант, поки палає в ньому бажання жити.
Як це важко, як невластиво всьому його єству: просити, жалітися… Скоріше перейшов до змалювання тамтешньої природи, казахів…
«Киргизи такі мальовничі, такі оригінальні, що самі просяться під олівець. Іноді виходжу я до караван-сарая, дивлюсь там на бухарців. Який стрункий народ! Які прекрасні голови! І постійна поважність без найменшої пихи. Коли б мені можна було малювати, скільки б надіслав я вам нових і оригінальних малюнків! Але що ж удієш!.. А дивитися і не малювати – це така мука.
…Ось вже більше півроку, як я відірваний від літератури. Пришліть мені, якщо ласка Ваша, останню книжку Гоголя «Выбранные места из переписки с друзьями» та «Чтения Московского археографического общества», видання Бодянського».
Перечитав написане і відчув, як сльози підступають до горла. Знов доводиться просити… просити… просити…
«Остання спроба, – думав він, запечатуючи листа, – якщо і на цей раз ніхто не відгукнеться…»
За тиждень знов зібрався Тарас Григорович до Жайсака і взяв із собою закінчений у слобідці портрет Кульжан.
– Якщо ти її так кохаєш, – хай вона завжди буде з тобою, – сказав він молодому табунникові і віддав йому свій малюнок. – Це запорука того, що колись вона стане твоєю дружиною.
Жайсак сяяв, йому здавалося, що малюнок – це чарівний талісман, який допоможе йому одружитися з Кульжан всупереч усім перешкодам, всупереч злій долі. Він не знав, як дякувати, де посадовити свого гостя, чим його частувати. Того дня, як майже завжди, не було в нього нічого, крім свіжого айрану з верблюжого молока. Намагаючись хоч чимось показати свою любов і вдячність, провів він поета аж до фортеці.
День був чудовий, небо прозоре й безхмарне. Сонце гріло як влітку, а повітря було непорушне. Навіть легкі кульки перекотиполя лежали там, де вчора забув їх, засинаючи, веселий степовий вітер. Попрощавшись з Жайсаком, Тарас Григорович ще трохи поблукав біля річки і повільно рушив у слобідку.
Бородатий чоловік років на тридцять п’ять в круглому фетровому капелюсі підвівся йому назустріч в його кімнатці.
– Дозвольте відрекомендуватися. Михайло Лазаревський, старший брат вашого оренбурзького приятеля. Привіз вам привіт від оренбурзьких друзів і кілька листів.
Нарешті! Не тямлячи себе від радості, Шевченко обняв жаданого гостя. Все обурення, всі образи на невірних друзів, які забули його в біді, розтанули в неосяжно великому почутті вдячності й любові до людей.
А гість вже розстібав ремінці саквояжа і виймав листи, книжки та різні пакунки.
– Ось вам лист від брата Феді і Сергія Левицького, – казав він, – а ось лист з батьківщини, а це від Карла Івановича Герна. Привіз вам два числа «Современника», новий роман Гюго «Собор Паризької богоматері». Ось газети. Привіз і українську запіканку та ковбасу. Все це вони одержали від батьків і наказали передати вам.
У Шевченка тремтіли руки від хвилювання, коли він розривав конверти. А Лазаревський, удаючи, що не помічає цього, говорив, ставлячи на підлогу спорожнілий саквояж.
– Живу я тут недалеко, в Троїцькій, а працюю попечителем прикордонних киргизів. Приїхав сюди у службових справах і приїжджатиму досить часто – приблизно раз на два-три місяці. Доводиться їздити і до Оренбурга, отже, зможу передавати вам і від вас усе, що схочете. Радий допомогти вам.
– Дякую. Щиро дякую, – казав Тарас Григорович і то починав читати листи, то кидався до хазяїв, просив поставити самовар, підсмажити свіжої риби, яку приніс йому Кузьмич.
До пізньої ночі просидів у Шевченка Михайло Матвійович, а другого дня попрощався із ним як найкращий друг і вручив йому, ніби за дорученням брата Федора, п’ятдесят карбованців асигнаціями.
Кілька разів читав і перечитував Шевченко теплі рядки Лизогубового листа – перший привіт з рідного краю. Цей лист розминувся з листом Шевченка, посланим лише тиждень тому через Александрійського. Не менш порадував поета й палкий лист його юних оренбурзьких друзів.
Була неділя. Провівши гостя, Шевченко довго стояв біля крайньої Орської халупи і дивився, як зникає в рудій далині чорна цятка тарантаса. Сивий ковил оповивав далечінь тонким, туманним серпанком, сонце пекло, як і напередодні, але окремі хмарки коли-не-коли затьмарювали його, і тоді сірі тіні від них ішли степом, наче сумні спогади про минуле.
Після заходу сонця раптом похолоднішало. Подув різкий північний вітер, важкі темні хмари заступили небо, вночі сипнув сікучий дощ, а потім пішов густий сніг. Ішов він всю ніч, спочатку мокрий, а потім мерзлим великим важким пластовинням. Коли вранці Лаврентьєв розбудив свого пожильця, шибки вікон були заліплені снігом і взялися всередині льодовою плівкою, а надворі скажено вила і кружляла хуртовина.
Зима застала гарнізон зненацька. Хоч оказія і привезла тепле обмундирування, але документи на весь цей транспорт виявилися неправильними і все привезене замкнули в цейхгауз, а солдатам видали лише торішні башлики, сукняні онучі та подерті рукавиці.
Було п’ятнадцять градусів морозу. Роту, як завжди, вивели і вишикували на плацу. Вітер шарпав поли шинелей, кінці башликів, сік гострим снігом обличчя, задував у рукави і крутив сніг білими вихорами. Солдати нетерпляче тупцялися на місці, ноги їх клякли, але команда «Струнко!» примусила їх завмерти. Капітан Глоба вмить помітив, що порушена геометрична чіткість шикування: у одного солдата нога зіслизнула із замерзлої грудки землі і ледь помітно зсунулася назад; у іншого ноги розставлені трохи ширше належного. Глоба оскаженів, не скомандував: «Вільно!» і вибухнув оглушливою лайкою, від якої, здавалося, червонів навіть сніг.
Солдати стояли непорушно і похмуро супилися. Мерзли руки в подертих рукавицях, насилу утримуючи рушниці. Ноги втрачали гнучкість, і, коли нарешті захриплий від лайки Глоба скомандував: «Кроком руш!», багато хто не зміг легко й чітко змахнути ногою й одразу трахнути підошвою замерзлу землю.
І знов залунала сороміцька лайка, ляпаси і зуботичини. Шість годин тривало це безглузде тупцювання по глибокому снігу, слизьких горбках – це тисячократне повторення остогидлого «журавлиного» кроку, дурна муштра, яка притупляла в солдатах природну селянську кмітливість, перетворюючи їх на манекени.
Хуртовина тривала три дні, і три дні мучив Глоба свою роту без теплого одягу, і головне, без валянків, хоча мороз досягав двадцяти п’яти градусів при міцному північно-східному вітрі… Сніг не лежав на землі, він летів, мчав понад степом одним безупинним потоком на сотні верст завширшки, наче течія в океані.
Вітер був надзвичайно міцний. Йдучи проти нього, доводилося нахиляти голову і тулуб вперед, наче бурлаки, що тягнуть важко навантажену баржу. Коли ж вітер дув у спину – важко було встояти на місці або йти помірним кроком, бо гнав він людину, підстьобував, примушував бігти.
Половина солдатів відморозила носи, вуха й щоки, але значно більше постраждали у всіх ноги; на них відкрилися гнійні рани. Багатьох довелося покласти в госпіталь, але там не вистачало ані койок, ані навіть сіна чи соломи, щоб розташувати їх на підлозі. І кожного ранку солдати перш за все кидалися до вікон подивитися, чи не вщухла нарешті метелиця. Але за вікном, як і напередодні, висіла непроникна біла завіса, по землі примарами мчали хвилі снігу, а днювальний, повертаючись з канцелярії, на запитання, чи нема наказу видати теплий одяг, безнадійно махав рукою.
– Чи тобі повилазило? Не бачиш, як віє? Хто тут поїде через степ на вірну загибель! Кожному життя дороге. Нема відповіді з Оренбурга.
На третій день увечері Шевченко пішов до Лідії Андріївни з таємним наміром розповісти генералові, що виробляє з людьми Глоба. Лідія Андріївна зустріла його сумна і схвильована. Шевченко одразу помітив, як вона змарніла.
– Нашому татові все гірше й гірше, – відповіла вона півголосом на його тривожне запитання, і підборіддя її затремтіло. – Я все літо казала йому: – візьми відпустку, їдь на Кавказ до сонця й тепла, до цілющих вод. У нього давно застуджені нирки. Та хіба його можна умовити!! А тепер йому погано. Такі набряки – жах! Ноги як колоди. І ще цей буран. Тепер уже з Орська не вибратись. Боже мій, невже він тут загине?
Шевченко, як міг, почав потішати Лідію Андріївну й Наташу.
У вітальні в кутку сиротою стояв замкнений, вкритий пилом рояль, до якого давно вже ніхто не торкався. Наташа помітила пил, побігла по ганчірку і почала витирати верх і клавіатуру. Рояль відгукнувся їй різноголосим гудінням, і одразу з глибини дому почувся хрипкуватий генеральський бас:
– Хто там?
– Це Тарас Григорович, – відповіла Наташа.
– Хто? Не чую! Кличте сюди! – наказав Ісаєв.
Лідія Андріївна ввела Шевченка в спальню хворого. Вікна були щільно затулені важкими портьєрами з солдатського сукна, вишитими руками Наташі. Пашіло від груби, а на столику біля ліжка серед аптечних пляшечок з довгими рецептами горіла висока свічка.
– Здравія бажаю, ваше превосходительство! – виструнчився Шевченко.
– Здрастуйте, любий мій. Сідайте, – простягнув йому руку генерал. – Розповідайте, що у нас новенького?
– Здається, крім завірюхи, нічого нема.
– Завірюха? А що це таке?
– Ну, метелиця, або по-тутешньому – буран.
– Ах, ось що! Так чого ж ви мене тримаєте в темряві? Відкрийте вікна! – раптом обурився генерал. – У мене очі, богу дякувати, ще здорові.
– Не можна, татуню, – заметушилася Лідія Андріївна. – Я третій день посилаю до Мешкова, прошу його виписати скла і прислати скляра. Треба негайно вставляти зимові рами, а в них нема шибок. З вікон дме. Холодно, а тобі погано від холоду.
– Мерзотники! В струнку тяглися, поки я був здоровий… Гадають, що я своє вже відспівав… Але я ще живий, чорт забирай! Я їм наказую! Паперу! Пиши: негайно видати скла, прислати скляра. Є такий у них у третій роті… і киту…
Лідія Андріївна швидко написала записку, генерал підписав і віддав Тарасу Григоровичу.
– Не в службу, а в дружбу, дорогий… Підіть до нашого бурбона. Хай негайно випише.
І раптом, глянувши на ноги Шевченка, здивовано зупинив його:
– Чому ж ви не в валянках? Адже ж надворі мороз?
– Не видали ще, ваше превосходительство. А мороз добрячий: сьогодні двадцять три…
– Чорт зна що! А стройове навчання припинено?
– Нікак нет: провадиться за розкладом. Тільки… – тут Шевченко на мить затнувся, тоді наважився: – Тільки в нашій роті майже півсписочного складу відморозило собі ноги, Багатьох забрали в госпіталь. Просто гинуть люди…
– Та-ак! – протягнув генерал. – Хвалю, хвалю! Подаєте нам приклад християнської любові до ближнього. Мєшкова мені! Глобу! Сорокін! – гукнув він денщика. – Біжи по офіцерів. І каптенармуса сюди! А ви, дорогий мій, ідіть краще додому. Не треба, щоб вони вас тут бачили! Заклюють, коли я помру… І ти, Сорокін, мовчи, що Шевченко до нас ходив. Лідонько, дай Тарасу Григоровичу мої катанки. Ні, ні, не відмовляйтеся! Мені видадуть нові, а ви поки що в них покрасуйтеся.
Розмова розхвилювала старого. Безсило впав він на подушки. Шевченко навшпиньки вийшов зі спальні. Наташа принесла йому в передпокій валянки і ватяну стьобанку під шинель і примусила його при ній одягтися.
Генералові з кожним днем гіршало. Він лежав нерухомо, безсилий, жовтий, в якійсь незрозумілій заціпенілості, з напівзаплющеними очима, набряклий, наче весь налитий водою… Доньки день і ніч чергували біля нього. Шевченко заходив щовечора змінити змучену Лідію Андріївну або Наташу. Лікар Александрійський щодня одвідував хворого, але ніякі ліки не допомагали.
Якось, виходячи від Ісаєвих разом із лікарем, Шевченко спитав його:
– Невже нічим не можна йому допомогти? Александрійський знизав плечима.
– У нього застарілий нефрит. Медицина тут безсила. В початковій стадії, в теплому кліматі, де хворий не може змерзнути і тим більш застудитися, вживає багато овочів, дехто видужує, але тепер вже пізно…
– І довго він ще конатиме?
– Кілька тижнів – не більше. Він уже майже три роки серйозно хворіє…
Біля ліжка хворого дні тяглися повільно й важко. Іноді Ісаєв починав кидатися, вигукувати уривчасті, недоладні слова, потім голосно стогнав від болю, і доньки ніяк не могли добитися, що в нього болить, і тільки клали йому на гаряче тім’я льоду, а тіло обкладали пляшками з гарячою водою. Лідія Андріївна була сувора й мовчазна в своєму горі, а Наташа раз у раз тікала в темну вітальню і там, уткнувшись обличчям у диванні подушки, тихо плакала і поверталася в спальню хворою, з підпухлими повіками і не по-дівочому гірко стиснутими вустами. Сорокін і Гордєєв, другий денщик, якого жартома звали шефповаром, бігали в аптеку, топили груби, і день і ніч наставляли самовари для грілок.
Останні дні Ісаєв нікого не пізнавав і майже весь час був непритомний, але двадцять п’ятого листопада пізно ввечері він раптом розплющив очі, ніби прокинувшись від довгого сну, повів ними по кімнаті і зупинив погляд на Лідії Андріївні.
– Де твій чоловік? – раптом спитав він. – Він зараз був тут… Приходив по мене, – додав він чужим, глухим голосом.
– Тату… Татунечку, це Тарас Григорович, – злякано пробелькотіла Лідія Андріївна, а Наташа прикусила носову хусточку, щоб не закричати від жаху.
Шевченко поклав на гарячу голову хворого лід і обережно витер піт, що раптом рясно виступив йому на обличчі буйними краплями. Ісаєв глянув на нього довгим невидющим поглядом, потім опустив повіки. Дихання його стало клекотливим і переривчастим, наче в його легенях стояла вода. І руки почали повільно холонути.
Шевченко зрозумів. Він узяв Наташу за плечі і тихо, але настійливо повів у їдальню, всадовив поруч себе на диван і міцно й ласкаво стиснув її пальці. Вони мовчали. Та й що можна було сказати, коли поруч відбувалося велике таїнство смерті!.. Самовар мирно муркотів на столі. В димарі ледве чутно висвистував вітер, і десь за грубою іноді заводив цвіркун свою сухувату затишну пісню.
Скам’яніла від горя, нерухомо сиділа Лідія Андріївна над батьком, прислухалася до його важкого дихання і судорожно стискала ніби змерзлі батькові пальці з великими посинілими нігтями. Вона вся скулилася і здавалася маленькою і безпорадною, як перелітна пташка, прибита бурею до скелі. І коли нарешті урвався хрипкий подих у горлі батька і він раптом випростався під ковдрою, наче виструнчившись перед невидимою володаркою-смертю, – вона впала на коліна перед ліжком і судорожно заридала.
Смерть генерала Ісаєва сколихнула весь Орськ. Мєшков, на прохання Лідії Андріївни, відпустив до них Тараса Григоровича допомагати з похороном.
Ховали Ісаєва з належними генералові військовими почестями.
З належною урочистістю співали солдати на панахидах і в церкві. Глухо охнули за цвинтарем фортечні гармати, коли на довгих сувоях селянського полотна плавно спускали труну в могилу. Лідія Андріївна і Наташа здавалися очеретинками в своїх чорних пальтах з довгими креповими вуалями. Вітер шарпав вуалі, звивав над головами, наче обидві осиротілі сестри вимахували ними комусь, хто відходив од них у безмежну далечінь казахського степу.
Осторонь юрмилися казахи. Весь аул прийшов ховати Ісай-пашу. Вони з цікавістю дивилися на блискучі на сонці корогви, на траурну грезетову ризу священика, прислухалися до заупокійних співів і довго перешіптувалися проміж себе, повертаючись у свій аул.
– Ой бой! Пропали тепер аскери, якщо новий паша буде такий лютий, як Мєшка-майир або червонопикий Глоба. Тоді й акин Тарас ніколи не прийде до нас в аул грати на кобизі й співати нам своїх пісень.
– Магарич би з вас, мадам і мадмуазель, – підлетів до сестер Козловський. – Так би мовити за упокій душі папашиної в оселях райських…
– Ах, так-так. Звичайно, – заметушилася й розгубилась Наташа. – Ось прошу… Це тим, хто копав могилу… Роздайте, будь ласка, – сунула вона Козловському дрібного срібла.
– Гран мерсі-с, – стукнув він підборами й блискавично зник, помітивши Мєшкова.
Шевченко підійшов до сестер і тому, що Наташа аж хиталася, знесилена від сліз, обережно взяв її під руку. Мєшков скосив на нього око, помітив, що на руках у Шевченка не формені рукавиці, а білі замшеві рукавички, нічого не сказав і взяв під руку Лідію Андріївну.
– Дозвольте висловити вам ще раз своє співчуття і провести вас додому.
Вона мовчки сперлася на його руку і, постоявши ще з хвилину над батьковою могилою, перехрестилася і повільно пішла геть.
Глоба розігнався до Наташі:
– Дозвольте, мадмуазель… Наталя… Андріївна, – сказав він і безцеремонно відштовхнув плечем Тараса Григоровича.
Наташа була така приголомшена горем, що звела очі на Глобу і так і стояла над могилою, не помічаючи, що сестра вже пішла.
– Дозвольте, – повторив Глоба і, не чекаючи відповіді, просунув її безвільно спущену руку собі під лікоть.
Вона пішла, як сновида. Все на світі було їй байдуже.
Шевченко постояв ще з хвилину серед поріділої юрби, яка жваво обговорювала і надгробне слово священика, і кожен жест осиротілих сестер, і як співав хор під час відправи. Тоді тихо пішов до себе на квартиру.
Ввечері Лаврентьєв приніс наказ «посадити рядового Шевченка на гауптвахту строком на одну добу за появу на вулиці і в церкві в білих рукавичках замість формених рукавиць».
– Так, Григоровичу. Заробив ти собі гапвахту, – зітхнув Лаврентьєв, поки Шевченко збирався.
Ніч на «гапвахті» несподівано відсвіжила і зміцнила його після трьох безсонних ночей над хворим і над мерцем… Він одразу заснув міцним здоровим сном перевтомленої людини і прокинувся, коли грюкнув засув і черговий унтер Злинцев відчинив двері.
– Іди одразу до Ісаєвих, – сказав унтер, тріпнувши кучерями. – Баришня тебе в майора випросила на тиждень виряджати їх у дорогу. Теж помічника собі знайшли, – з глузливим єхидством додав він, пропускаючи Шевченка в двері. Він не міг забути карикатури Шевченка на себе й на фельдфебеля.
Тиждень промайнув як один день. З ранку до ночі Шевченко пиляв і стругав, збивав ящики, щось пакував або зашивав у рогожу. Посуд, крім улюблених речей, і частину меблів сестри продали, взяли з собою лише рояль, два трюмо, свої ліжка, батьків письмовий стіл та різні дрібнички – що нагадували їм матір, яка померла, коли були вони ще малими.
Мєшков, як тимчасовий комендант фортеці, дав їм коні. Багаж навантажили на кілька парних саней, а на величезні сани, запряжені четвіркою коней, поклали рояль. Коли сани з багажем вирушили, до гайку подали критий візок померлого генерала. Першим вибіг Петя в новенькому білому кожушку і хутряній шапці. За ним вийшли обидві сестри. Вони востаннє огляділися навколо, потиснули руку Тараса Григоровича і, червоніючи і гублячись, умовили його прийняти на пам’ять чистий альбом, куди були засунуті кілька асигнацій. І візок рушив, порипуючи полоззям по глибокому снігу.
Шевченко довго стояв на ґанку, дивився їм услід. Тепер нема куди піти відвести душу, послухати музику…
Візок, широко розкочуючись на повороті, помчав до мосту через Урал. За ним, порошачи снігом, промчали вершники – козаки охорони, яку дав Ісаєвим Мєшков, і все зникло. Тарас Григорович спустився з ґанку і пішов засніженою вулицею.
«Життя, – думав він, – це вічне прощання з чимось. Прощаєшся з батьками, що відходять у могилу, з дитинством, а потім – з молодістю, з товаришами дитячих ігор, з першим невинним коханням, прощаєшся з розбитими мріями і з рідними місцями, з могилами батьків, з волею і, нарешті, навіть з надією на визволення».
Сумний і збентежений чекав на нього Лаврентьєв.
– Таке воно погане діло виходить, Григоровичу, – почав він, тільки-но Шевченко переступив поріг і почав скидати кожух, – що й казати гидко. Наказав майор, щоб, значить, тебе назад у казарму… Вже як я просив, казав: «Дозвольте йому, ваш скобродіє, ще трохи в мене пожити. Людина він сумирна, ніякого від нього шуму або турботи, а діток моїх він грамоти навчив, тепер знов-таки рихметиці навчає». Ручуся, значить, за тебе, що ані пиятики, ані шуму від тебе не буде… А майор як цикне на мене: «Йон проти самого государя інпіратора бунтівник, ворог унутрішній є, якого зничтожувати положено, а тому ти і заступатися за нього не смій, а як йому від генерала – царствіє йому небесне – по-слабленіє було, так генерал сам би за нього й відповідав, а я за його злочинства відповідати не бажаю». Так ось, Григоровичу, збирайся, голубе, поведу я тебе, значить, знов у казарму. Тільки ти не журися й серцем не сумуй: дасть господь, пришлють нам нового генерала, може, я тебе знов на фатеру до себе випрошу.
Казарма зустріла Кобзаря знайомим смородом і стогоном.
– Не все котові масниця, – ущипливо засміявся розжалуваний прапорщик Білобровов, розгойдуючись на лаві біля стола і мало не перекидаючись навзнак. – А ми вже гадали – знюхався ти з генеральською донькою та з нею змиєшся в Оренбург, Шевченко стиснув кулаки.
– Не чіпай дерма, браток, щоб не смерділо, – стиха сказав Кузьмич, – погавкають та й перестануть. Це вони од нещастя звіріють.
– І то правда, – опанував себе Шевченко і з повагою глянув на старого солдата.
Місце його було вільним, бо взимку всі тулилися до груби.
Потяглися виснажливі дні безпросвітного казарменого життя. Темніло рано. Безконечні ночі несли Шевченкові сіру тугу. Сну не було. Лежав і дивився в темряву, і йому здавалося, що він сліпий, що одвічна ніч, якій нема кінця-краю, спустилася над ним.
В думках блукав він рідною Кирилівкою або вулицями Києва, бачив кожен його будинок, і серед них темно-червоний університет з чорними іонійськими капітелями колон, з високим фронтоном. Входив у його довгі й лункі коридори зі склепінчастою стелею і блискучими чавунними плитами підлог. З університету переносився в чепурний інститут для шляхетних дівчат, де минулого року квітучою весною був на випускному балі з професором Костомаровим. Милувався чудовим зразком українського барокко – ворітьми Рафаїла Заборовського в садибі Софійського собору і незрівнянною Андріївською церквою над Подолом – цією іграшкою, яку натхненний Растреллі поставив на гребені Старокиївської гори. Милувався й виключної краси Лаврською дзвіницею роботи Шеделя, і сніжно-білим Микільським собором на Печерську, видатним пам’ятником українського барокко. Одвідував нічим не примітну Георгіївську церкву, тому що там був похований Іпсиланті, ватажок повстання греків проти турецького ярма, під прапором його колись бився Байрон, володар думок двох поколінь.
І дніпровими урвищами блукав у думках Шевченко в ці довгі безсонні ночі. Входив у доми друзів-киян, які ось зрадили його в тяжкому горі.
А іноді згадував Вільну, де довелося йому прожити підлітком півтора року. Буяла тоді Вільна, готуючись до повстання 1830 року. Невидимі руки щоночі писали на стінах будинків сміливі заклики до боротьби або наліплювали прокламації до селян і до міського люду, малювали карикатури на царя та урядовців. Виголошувалися палкі промови проти цензури, за необмежену свободу слова, за рівність всіх станів перед законом.
– Чого, братику, не спиш? – спитав його якось Кузьмич, який відморозив собі ноги і тепер з оперованою ступнею був тимчасово нестройовим. – Усіх думок, скільки б не думав, не передумаєш. Натопався за день, так спи. Добре, що генерал блощиць наказав вивести, царствіє йому за це небесне! Три дні в порожньому чихавзі рота ночувала, поки їх тут сіркою викурювали… Тепер хоч жити можна: ще не розплодилися.
– А чого ти сам не спиш? – тихо відгукнувся Шевченко.
– Я? Вдень ви ж на муштрі, а я сам у казармі. Поспиш удень, от уночі сну й не докличешся. Та й минуле в очах стоїть, душу непокоїть.
Шевченко пильно глянув на старого, але при тьмяному світлі єдиного каганця не міг роздивитися його очей.
– Не второпаю я, дядьку Кузьмичу, за що ти сюди потрапив. Ти ж людина тиха, богобоязлива. Просто дивно.
– Ех, братику! Не треба торкатися старих ран, щоб не нили. Скажу одне: лихо мужикові від панського гніву, а ще гірше, коли пани полюблять нашого брата. Через оту панську любов мене й у солдати забрили.
Шевченко розуміюче мовчав.
Кузьмич замислився, потім, по-старечому крекчучи, сів поруч і заговорив:
– З-під Орші я, панів Казановичів кріпак. Як ішов на нас француз війною, загинув мій батько. Потім і матір померла, а я ще зовсім нетямущим був. Підібрала мене стара баба, а коли підріс, – взяли мене пани на фільварок і до садівника помічником приставили. Привчав він мене дерева та квіти вирощувати, кущі різні… В теплицях допомагав, у парниках. Оранжерея теж була, де лимони та персики стигли… Але ж пани здебільшого по закордонах жили або в Петербурзі. Приїдуть, місяців з два поживуть і знов поїдуть.
Пан наш довго хворів. Казали люди, що гнили в ньому кості – буркульоз називається. Спочатку на одну ногу шкандибав, потім на другу, а там і зовсім зліг… Возили його лікувати, всі капітали свої пролікували і будинок у столиці продали і теж прожили. Помер він, а пані в маєток приїхала. В літах вона вже була, сина в студенти віддала, але з себе гарна, моложава. А мені ще пан перед смертю оженитися дозволив. Любив я свою Дуню, сонечком своїм називав. Народила вона мені сина – такого здорового хлопчика. Працюю в саду, а сам співаю. І від отих самих пісень усе лихо пішло. Примітила мене пані та й у камардинири призначила. То вона мені чарку піднесе, то ліврею нову справить.
А мені і в думках не було, чого вона така добра. Іноді відпустить дівчат своїх на село на вечорниці, а мене до кабінету покличе, камін накаже запалити й розпитує, як я живу, що та як. Говорить так ласкаво, а потім раптом як розсердиться. «Іди собі, дурню, – каже, – коли ти щастя свого не розумієш!» Піду я в свою комірку під сходами, а як засне вона, – біжу на село до своїх. Вислідила вона якось та як розкричиться: «Де ти сякий-такий ночами швендяєш?» – «Ніде я, пані, не ходжу, як додому. Там у мене жінка законна та синочок маленький». Промовчала вона, губи підібрала і, як хмара, до себе в будуварню пішла.
Три дні вона зі мною не розмовляла і раптом наказала відрядити мою Дунечку в дальню економію за сорок верст звідти. Настановила вона її там щось ніби економкою. Троє дівчат дала їй, щоб вони там дім берегли, сад, город, курей та качок розплоджували, взагалі все господарство пильнували. Воно дійсно в економках жити добре, не те що в полі жито жати, та от розлука… Минув тиждень, другий. Прошуся в пані під свято: «Дозвольте, пані, на один день до своїх відлучитися». Не відпустила. Ще тиждень минув. Відпустила вона всю челядь у Бихов на ярмарок, в домі мене самого залишила. Час був вже не ранній, вечір.
Дзвонить вона, кличе тобто до себе в спочивальню. Прийшов я, як належить в двері постукав, ввійшов. Лежить пані в ліжку. «Підійди, – каже, – ближче. Я тобі щось скажу». Підійшов я ближче, а вона й каже: «Дурень ти, свого щастя не бачиш. Я тобі, каже, волю дам, землі подарую, хату поставлю. Людиною будеш, тільки кинь свою Дуньку. Я і їй теж вольну дам, і дитину твою не забуду». Очманів я… Стою як пень, що сказати, не знаю, а вона ковдру відкинула. Лежить в чому мати народила і мене до себе руками вабить. «Пані, – кажу я, – адже ж жінка у мене законна, в церкві вінчана. Піп нам вичитував у святому письмі: «Кого бог з’єднав – людина хай не розлучає…» Ну та що там! – раптом смикнувся всім тілом Кузьмич. – Нема чого довго казати: забрила вона мене, а Дунечку мою бідолашну до найчорнішої роботи приставила.
Кузьмич скрипнув зубами і відсунувся у свій куток…
Живучи в казармі, Шевченко знов почав хворіти. Ноги нили від ревматизму і скільки не напував його фельдшер конячими дозами саліцилового натру, йому не легшало. Не допомагав йод, яким він мастив суглоби. А інших ліків не знав ані фельдшер, ані лікар Александрійський, і марширувати Шевченкові ставало все важче. З’явилася й задишка, і навіть набряки.
Ще в Петербурзі студентом Академії художеств Шевченко якось захворів на плеврит, і лікар знайшов у нього, крім плевриту, органічний порок серця. Тепер серце частіше нагадувало про себе: коли доводилося бігти і навіть при звичайному маршируванні Тарас Григорович задихався. Але хіба ж міг Глоба зробити найменше і навіть законне полегшення державному злочинцеві? І Шевченко тягнув важку солдатську лямку, виснажуючи хворе серце.
Крім усього, в нього почалася цинга. Все тіло вкрилося ранами й синцями. Тепер не було у нього ісаєвських овочів, і тільки іноді, коли Тараса Григоровича нарешті тимчасово звільняли через хворобу від строю, кашовар давав йому сиру ріпу або цибулину.
І ось одного разу лікар Александрійський, обережно оглядівшись, непомітно сунув поетові листа.
Захлинаючись від радості і нетерплячки, Шевченко пішов у найдальший закуток лікарні і тремтячими руками розірвав конверт. Лист був від Лизогуба – теплі сердечні рядки, повні щирого співчуття й любові, гарячою хвилею прилинули до серця змученої людини. Це була відповідь на перший лист поета. Але хоч і зогріла вона Кобзаря, та смоктала душу печальна думка: чому не відповіла Рєпніна? Шевченко надто добре знав Варвару Миколаївну, щоб сумніватися в її сміливості. Може, вона десь виїхала з Яготина чи, може, Лизогуб ще не передав їй листів Шевченка?
Готуючи листи до чергової оказії, Шевченко знов написав Лизогубові великого листа, повного співчуття з приводу смерті його дівчинки, питав про Рєпніну і, не втримавшись, вписав і таке: «Щоб і ворогові моєму лютому не довелося так терзатися, як я тепер терзаюся!
І ще велике до вас прохання, – писав він далі, – пришліть мені вашу маленьку скриньку, де є все, що мені треба, альбом чистий і хоч один пензель Шаріона, щоб хоч іноді подивитися – все ж таки легше стане».
Так Шевченко знов прозоро попросив Лизогуба надіслати йому фарби і вже без будь-якої алегорії «Одиссею», в перекладі Жуковського, та Шекспіра, в перекладі Кетчера.
З казарми Шевченко майже не виходив. Суворо дотримуючись статуту гарнізонної служби, Мєшков заборонив солдатам виходити за межі фортеці без «увольнительної», а її видавали раз на тиждень і не більш як на дві-три години, тому захалявні книжечки Тараса Григоровича тепер майже не поповнювалися новими віршами: в казармі міг знайтися донощик, а в степу весь час бушували бурани, і поет тільки зрідка навідував своїх польських друзів та заходив до лікаря Александрійського і тільки там міг написати кілька рядків.