15. Душа степу

Зинаїда Тулуб

Кілька днів Тарас Григорович жив під яскравим враженням від казахського аулу. Казахи захопили його, і їх стрункі постаті, і невимушено вільні рухи, і наївна простодушність. Вони тяжко працювали на Джантемира вдень і вночі, але вберегли гордовиту поставу і легку ходу вільних людей.

Прощаючись, Жайсак просив Шевченка відвідати його чорну юрту, і поет дав йому слово прийти в одне з найближчих свят.

До цих відвідин Тарас Григорович готувався з таємним хвилюванням. Він відчув непереможне бажання намалювати когось з казахів. Фарб у нього не було, але Лідія Андріївна подарувала йому кілька рисувальних олівців, плиточку сепії та альбом ватману.

«Сам собі кую кайдани», – думав Шевченко, збираючись в аул, але залишити олівці й альбом не було сили.

Жайсак щойно повернувся з далекого пасовища, від байського табуна. Підрахувавши дні, він подумав, що ось-ось має прийти до нього Тарас Григорович. Він вийшов з юрти і сів біля неї. Здалека пізнав Шевченка і пішов йому назустріч.

Чорна, але охайна юрта Жайсака виглядала тісною й бідною після білих Джантемирових юрт, але для гостя все ж знайшовся шматок білої повсті, яку з шанобливим поклоном постелила йому Кумиш на почесному місці навпроти входу, і поет одразу помітив на тугирі молодого орла.

Почувши людські голоси, орел прокинувся, стрепенувся, пронизливо скрикнув, ніби вітаючи гостя. За три місяці напівголе орля перетворилося на могутнього грізного птаха, і Жайсак пишався ним.

– На полюванні він буде кращий від байського, – казав молодий табунник, пестячи його. Ну що ж, я ловив його для Джантемира, а Шаукен наказала його викинути. Жінки нічого не тямлять в орлах, – додав він і сів поруч з гостем.

Кумиш розгублено метушилася. Треба було пристойно прийняти російського акина. Вона позичила у Зейнеб самовар, поставила його і помчала до Кульжан по цукор: знала, що дівчина завжди її виручить.

Кульжан якраз працювала просто неба поза байськими юртами, недалеко від юрти Жайсака. Її недурно вважали найкращою килимницею аулу: вона вміла ткати килими, як її померла мати-туркменка, але найкраще виходили в неї шатні казахські килими з нашитими на білу повсть аплікаціями з шматків шовку або сукна різного кольору.

Ось і тепер вона сиділа на постеленій на траві білій повсті, вирізала і розкладала по ній шматки червоного, зеленого, коричневого й чорного сукна і де-не-де відживлювала візерунок дрібними шматочками жовтогарячого і небесно-блакитного шовку. Візерунок був точний, геометричний і багатокольоровий. Він вимагав і окоміру, і смаку, але Кульжан безпомилково вирізала однакові елементи майбутнього візерунка і по натягнених нитках розкладала їх на повсті і притискувала камінцями, щоб жартівливий вітрець не розвіяв їх або не переплутав.

Кумиш нахилилася до неї і щось зашепотіла їй на вухо. Кульжан кивнула головою, швидко підвелася і зникла за найближчими юртами, а незабаром повернулася, сунула Кумиш у руку малесенький пакуночок і знову взялася за перервану роботу, а Кумиш внесла в юрту самовар і стала напувати Шевченка чаєм, поки Жайсак розповідав Тарасові Григоровичу про акина Абдрахмана.

– Посварився наш бай з Абдрахманом. Коли ти пішов, Джантемир почав йому докоряти, що співає він про бунтівників, а Абдрахман назвав його упирем та п’яницею і тут-таки склав про нього жартівливу пісню і заспівав її перед усім аулом:

Жирний бай весь день сидить

На кошмі і тільки спить.

З’їсть в обід він барана,

Вип’є весь кумис до дна,

Крихти від сухих коржів

Залишає для рабів:

«Їжте, люди, ці шматки.

Є зісподу і кістки».

Вже на кулю став він схожий,

Повернутись вже не може.

Та, талан свій кленучи,

Все не кидає камчі.

«Те прийми! А те подай!» –

Репетує грізно бай.

Сам не може чобіт взути,

Ні халата одягнути,

А щоб плигнути в сідло, –

Рік такого не було.

Наче з хворим немовлям,

Метушиться челядь там,

І жінки там, і весь рід,

Хоч той бай їм всім обрид.

Люди роблять. Він їх лає,

Чим попало в них шпурляє

І гарчить, як пес лихий,

На кошмі своїй м’якій.

Так розсердився бай за цю пісню, що вигнав Абдрахмана з юрти і сказав йому ніколи не приходити.

Тарас Григорович весело зареготав, потім розгорнув свій альбом.

– Що будеш робити? – з цікавістю спитав Жайсак, але, побачивши, що це не сопілка і ніякий інший інструмент, а великий зошит з товстого білого паперу, додав: – Писати хочеш… А я думав – музика буде…

Це було сказано з таким розчаруванням, що Шевченко не міг не посміхнутися.

– Хочу намалювати ваш аул, юрти, людей біля них, оце все, – показав він рукою на мальовничо розкидані юрти, а за ними – поворот Орі, і далі – безмежний степ, і над ним – небо, повне сліпучо-білої піни купчастих хмар. – Сідай і ти, Жайсак, за порогом біля багаття, наче ти вариш собі баранину, – додав Шевченко. – Хочу й тебе намалювати.

Але Жайсак рішуче захитав головою.

– Ні! Я з тобою сидітиму. Хочу дивитися, як ти це робиш: ніколи не бачив.

– Ну, сідай і дивись, – згодився поет. – Дай мені тільки дощечку підкласти під альбом.

Жайсак кинувся шукати дощечку. Проте дощечки не знайшлося. Тоді він висунув на середину юрти материну скриню, на якій і улаштувався Шевченко.

Швидко, легко, із звичною точністю почав він накреслювати контури юрт, силуети людей між ними, коня, прив’язаного до конов’язі, очерети біля річки. Жайсак мовчав, дивився і боявся дихнути, ніби від найменшого подиху малюнок міг розтанути, зникнути з сторінки альбому або обсипатися, як пелюстки дикої вишні, що зрідка зустрічається по степових улоговинах. Шевченко здавався йому ворожбитом; провівши олівцем, створював він на папері друге, нерухоме життя. А коли на папері з’явилася й Кумиш з відрами біля самовара, що димів від сухого кураю, він тихенько охнув і злякано схопив Тараса Григоровича за руку.

– Ой бой! Це ж апа! Не треба робити маленьку апа на папері! Я боюся: апа буде хвора.

– Не бійся, – засміявся Шевченко. – Хіба б я став тобі робити лихо? Адже ж ми з тобою друзі чи ні?

– Ну так, друзі, великі друзі, – захвилювався Жайсак і від хвилювання почав плутати російські слова. – Так це не буде небезпечно для апа? – перепитав він серйозно і все ще стурбовано.

– Слово честі, ні! Їй-богу, ніякого лиха не буде! Я сам себе чимало разів малював: поставлю дзеркало, дивлюсь на себе й малюю, – заспокоював його Шевченко. – Якщо хочеш, я і тебе намалюю, і коли я помру, ти будеш на себе дивитися і згадувати мене. Хочеш?

– Ні! – аж скрикнув Жайсак. – Не треба вмирати! Треба довго жити. Довго! Як Абдрахман і ще два рази стільки! Хай аллах дасть тобі велике життя, Тарас-ага!

В цю мить десь за юртою почувся молодий жіночий голос, дзвінкий і прозорий, як весняний струмок. Співала Кульжан, задоволена візерунком свого килима на білій повсті. Вона підвелася на весь зріст, трохи відійшла, схилила голівку набік і милувалася своєю роботою, повна творчої радості. І голос її, теж сповнений радості, бринів з оксамитовою ніжністю.

Шевченко обережно визирнув з-за одвірка. Освітлена сонцем, стояла за кілька кроків від нього Кульжан, і Тарас Григорович завмер на місці, боячись сполохати її.

А Кульжан співала пісню, яку склала сама цього літа, як складає свою пісню співоча пташка, коли до неї приходить кохання:

Жене вітер – небесний чабан –

Свою білу отару в жайляу,

Де і влітку лютує холодний буран,

Де під кригою спить Алатау.

Там кружляють орли,

Там ріка Картали

І шумує, і злиться, й кипить.

І назустріч мені

На баскому коні

Мчить, як вихор, коханий жигіт.

Шевченко схопив альбом і олівці, але, щоб намалювати її, треба було вийти з юрти, дівчина може злякатися. Він спробував притулити альбом до одвірка, та одвірок був прикрашений глибоким і гарним різьбленням – єдиною прикрасою житла, якою Жайсак так пишався, і ватман перегинався, горбатився на ньому. Не було тут і дзеркала, щоб впіймати чарівний образ дівчини. Шевченко в розпачі кинув і альбом, і олівці.

– Прокляття! – буркнув він. – Коли б тут було хоч маленьке віконце або дірочка…

– Зараз буде, – рішуче промовив Жайсак і, перш ніж Шевченко встиг його зупинити, гострим, як бритва, ножем одним рухом прорізав у повсті юрти отвір з долоню довжиною і пальців зо два завширшки.

– Сідай на скриню, Тарас-ага! Пиши на папері маленьку Кульжан, – приказував Жайсак, захлинаючись від хвилювання, і подав Шевченкові все, що той кинув на землю. Потім, пригадавши, що в Кумиш є таки десь дощечка, на якій вона місить тісто, відшукав її, з гарячковою швидкістю зішкрябав з неї грудочки засохлого тіста і подав її поетові.

Шевченко сів перед прорізом на скриню, поклав альбом на коліна і, раз у раз припадаючи оком до дірки, швидкими змахами накидав на папері тендітну постать Кульжан, її довгі коси, в яких мелодійно дзеленчали срібні шолпи, її тюбетеєчку з жмутком пугачиного пір’я, насолоджуючись шаленим темпом роботи і весь палаючи творчою радістю.

Він нічого не чув і не бачив навколо себе. Не помітив, як увійшла Кумиш і з жахом та розпачем сплеснула в долоні, побачивши прорізану дірку в новій юрті, єдиному притулку від жорстоких зимових буранів. Жайсак взяв за руку свою стареньку апа і щось сказав їй так серйозно й ласкаво, що вона відразу заспокоїлася, замовкла і, покірливо й тихо посміхнувшись, десь зникла.

Вже виступала на папері струнка й тоненька, як молодий кипарис, дівоча постать, коли раптом Кульжан сіла на кошму спиною до художника і знов почала вирізати свої аплікації.

– О-ох! – простогнав Шевченко. – Скажи їй, Жайсак, щоб вона ще хоч чверть години постояла. Хоч трішечки! Благаю!

Жайсак глянув у дірку і все зрозумів.

– Зараз! Вона буде стояти, як стояла. Сиди! Пиши маленьку дівчину на папері. Я піду скажу їй.

– Тільки ж не сполохай її. Обережно! – схопив його за руку Шевченко, тремтячи від хвилювання.

Жайсак кивнув головою і вискочив з юрти, а Шевченко припав оком до дірки і побачив, що Жайсак, обійшовши непомітно дівчину, наблизився до неї з протилежного боку і заговорив із нею. Не чув Тарас Григорович їх розмови, але здогадався, що Жайсак просив її показати йому початий килим. Кульжан підвелася і, сяючи чорними сонцями своїх очей, щаслива з його уваги, почала показувати і поясняти, який буде цей новий килим, коли вона додасть нових відтінків і обшиє кожний нашитий шматок візерунка блискучою шовковою тасьмою. А Шевченко гарячково клав на папір штрих за штрихом і запам’ятовував деталі її одягу, розташування монет на безрукавці, шолпи в косах, і все, що можна буде докінчити в слобідці.

Жайсак певно говорив їй щось хороше, а втім, і найпростіші слова в устах коханої людини завжди бринять чарівною музикою… Обличчя Кульжан сяяло тим внутрішнім світлом, яким сяє воно у дівчат лише раз у житті.

Довго тривала ця розмова над початим білим килимом. Разів зо два до юрти зазирала Кумиш, а Жайсака все не було, і вона навшпиньках знов зникала, щоб не потурбувати Шевченка, не наважуючись навіть здалека зазирнути в його альбом.

– Ну, на сьогодні досить, – сказав нарешті Шевченко. – Деталі дороблю в слобідці або прийду сюди ще раз.

Він поклав олівці в кишеню, визирнув з юрти й махнув Жайсакові рукою. Жайсак довго дивився на малюнок і, зітхнувши, сказав:

– Бачив у купця в кутку бога на стіні, та не знав, як його роблять. Але ти зробив краще. Ти робиш, наче сам аллах.

Кумиш принесла для гостя миску айрану і знов почала його частувати, але Шевченко поспішав в Орськ. Жайсак довго і ніяково вибачався, що не зарізав для такого гостя барана. Шевченко заспокоїв його і сказав, що був би дуже засмучений, коли б Жайсак надумав так марно витрачати своє майно.

– Ти молодий, – казав він, – у тебе все життя попереду. Тобі час одружитися, а на все це потрібні гроші або, як у вас кажуть, барани.

– Правда, – ствердив Жайсак. – У вас кажуть: «Оце коштує тридцять копійок», а у нас кажуть: «Це коштує пів або чверть барана». У баїв гроші є, бо вони продають і вовну, і худобу, а ми, бідні люди, їх не бачимо. Ти приходь до нас на свято байрам. Тоді ми барана завжди ріжемо. Баранину будемо їсти.

– І не подумаю, – жартував Шевченко, – навмисне прийду в будень. Дивився я на тебе і на оту дівчину і думав, яка б з вас була хороша пара. Обоє стрункі, молоді, вродливі. Невже вона тобі не подобається?

– Ой бой, як подобається! Вона – як гурія з райських садів, – захоплено зітхнув Жайсак. – Руку б собі відрубав за таку жінку! Одне окй виколов би, щоб другим милуватися нею! А яка ж вона добра! Як вона батька мого жаліла. Як матір мою жаліє! Та не моя вона: вже просватана.

І розповів усе про Кульжан. Шевченко слухав уважно, іноді перепиняв його мову запитанням. Він зрозумів, що велике й чисте кохання палає в серці молодого табунника і треба б якось допомогти йому добитися свого щастя. Та чим міг він допомогти, сам бідний вигнанець, позбавлений змоги і права заробити хоч гріш?

– Я певний, що ти доб’єшся щастя, – подумавши, сказав він. – Цей наречений навряд чи видужає. Я бачив багато таких хворих: по п’ять-шість років лежать нерухомо в гіпсі і тільки один з десяти видужує. Помре він, і сватанню тоді кінець.

– Все одно Джантемир не віддасть її бідному. Він більше любить гроші, ніж доньку, – невесело зауважив Жайсак. – Та й мачуха її, Шаукен, ненавидить нас. Вона тепер підв’язала язика – не наважується ганяти Кульжан на важку роботу, але ж серце у неї гадюче. Радіє вона з нашого горя, чекає нашої розлуки, як великого свята.

– За щастя треба боротися, – суворо сказав Шевченко. – Ти кажеш, що полюватимеш з беркутом? Це ти чудово придумав. Якщо наб’єш лисиць, я, може, допоможу тобі продати лисячі шкурки генеральським дочкам: вони заплатять щедро.

Довго ще розмовляв Шевченко з Жайсаком, і, хоча більше вони нічого не придумали, Жайсак повеселішав і захоплено дивився, як художник закінчує краєвид, бо Кульжан тепер сиділа спиною до юрти на білій кошмі і старанно нашивала на неї різнокольорові аплікації.

Повз Орськ в дикому степу пролягав великий караванний шлях, яким ішли на Русь бухарські й перські каравани. За п’ять верст від фортеці для них був збудований караван-сарай, менший і бідніший від оренбурзького, і міняльний двір, де вони іноді влаштовували справжній ярмарок. Але здебільшого каравани тут не зупинялися надовго. Тільки напували верблюдів та коней і йшли далі, набравши на дорогу води. Тоді з фортеці видно було, як на тлі неба крокують верблюд за верблюдом довгою-довгою вервечкою, наче іграшкові фігурки, вирізьблені з чорного дерева.

Коли караван з’являвся в свято, Шевченко хапав олівці, ішов з фортеці на цілий день із скибкою хліба і штовхався на міняльному дворі, милуючись соковитими барвами східного одягу, верблюдами, ішаками, виставленим на продаж крамом. Або, коли караван не зупинявся, сідав десь у степу, серед кураю та високих будяків і малював то верблюда, то найколоритнішу з постатей.

Малювати доводилося потай, бо мусульманський закон забороняє зображувати тварин і людей, і фанатики-бухарці, впіймавши його на гарячому, могли б і штрикнути його кинджалом або придушити. Була і ще одна небезпека – потрапити на очі начальства або когось з горілчаних братів Козловського та Білобровова. Ці люди були цілком здатні на донос або на шантаж. Тарас Григорович був такий обережний, що ніхто в фортеці й не підозрював, що він давно вже порушує наказ царя.

Тільки раз не втримався Тарас Григорович: якось зустрів він п’яного фельдфебеля Лаптєва з унтером Злинцевим. Приятелі йшли, обнявшись і похитуючись. Підібравши на дорозі вуглик, Шевченко намалював їх на білій стіні найближчої хати такими схожими, що люди, проходячи вулицею, хапалися за боки з реготу. Доповіли генералові. Ісаєв сам пройшов цією вулицею, побачив карикатуру і теж дуже сміявся, а потім сказав Глобі:

– Яке ж це малювання? Це – жарт, карикатура для повчання наших п’яниць, щоб хоч на вулиці не показувалися в такому непристойному вигляді. Малювати картини йому, звичайно, не дозволено, а це дрібниця.

– А що, коли він отак намалює ваше превосходительство або, не дай боже, – когось з найясніших осіб?

– Він – людина розумна і таких дурниць не наробить, а коли б наробив, – суворо його покараємо, – сказав генерал, але при зустрічі попередив Шевченка про донос мстивого фельдфебеля і взяв з нього слово, що він «не гратиметься з вогнем».