6. В гостях у Герна
Зинаїда Тулуб
Наступного ранку батальйонний каптенармус приніс Шевченкові повне солдатське обмундирування.
Вперше одягаючи солдатський мундир, Шевченко ніби прокинувся від недовгого відпочинку серед добрих людей. Майбутнє глянуло йому в очі своїми жахливими буднями і думка, що чверть сторіччя – отой безкінечний строк військової служби – він носитиме цей мундир, вкрила його чоло холодним потом.
З трьох принесених мундирів жодний не підійшов йому. Роблячи помітки грудочкою крейди на найбільшому з них, каптенармус обурено бурчав:
– Он яке черево собі нагуляв, прости господи! Який на зріст підходить, так на череві ніяк не зійдеться. Доведеться найбільший укорочувати. Ну, нічого: наша муштра швидко згонить з тебе зайве сало. Та стій тихо, непосидючий! Дай позначити, де тобі ґудзики пришивати!
Шевченко чомусь думав, що за обмундирування треба платити, і з сумом підраховуючи в думці свої кошти, спитав:
– Скільки ж з мене за все?
– Сорок карбованців, – не зморгнув унтер.
І Шевченко, не сперечаючись, відрахував йому цю суму. Двоє «забритих», яким теж принесли мундири, давлячись зо сміху, вискочили з казарми на двір і тут дали волю своєму реготу.
– Ну й дурень! – аж присідали вони, хапаючись за животи. – Бачили ви такого недоумка?! А ще з панів! Художник, кажуть! В якихось там кадеміях вчився.
– Що тут за неподобство?! Чого регочете? – раптом пролунав над ними грізний начальницький голос.
Побачивши офіцера, «забриті» виструнчилися:
– Так шо, ваш бродь, дурень у нас у пересильній з’явився, Каптьор йому мундир приніс, а він за нього гроші дав.
– Який такий дурень?
– Не можемо знати. Шевченком звуть.
Офіцер ввійшов до казарми. Днювальний підскочив, віддав рапорт.
– Вільно! – махнув йому офіцер рукою, потім спитав: – Хто тут Шевченко?
– Я, – виступив Тарас Григорович, який вже знов устиг убратися в свій парусиновий костюм.
– Не по формі відповідаєш! – зауважив офіцер, ще не знаючи, як реагувати на таку вільність, за яку старого солдата відправив би одразу на гауптвахту. – Як належить відповідати за уставом?
– Пробачте, я… ще не навчився… – промимрив Шевченко, але виструнчився.
– Ну, добре: ще встигнете навчитись, – мимоволі посміхнувся офіцер. – Кажіть тільки правду: які гроші і скільки дали ви зараз каптенармусові і за що?
– Солдатові, що приніс мені мундир, я заплатив сорок карбованців. Він сказав, що мундир стільки коштує.
– Він вимагав гроші?
– О ні. Я спитав ціну, а він відповів.
– А гроші взяв?
– Так, узяв.
– От мерзотник! – щиро розреготався офіцер. – Ну, нічого: гроші він вам зараз віддасть. Не турбуйтеся. А вам раджу якнайшвидше навчитися відповідати за уставом, щоб уникнути багатьох неприємностей.
Невідомо, що казав офіцер каптенармусові, але за чверть години той, увесь червоний і розлючений, влетів до казарми і кинув на койку Шевченкові зім’яті асигнації.
– На! Подавись, собако, своїми грішми! Ябеда проклятуща! Дуже потрібні мені твої сорок карбованців! Хіба я їх просив? Або вимагав?! Взяв, коли ти такий дурень, що життя не розумієш! – люто плюнув він і, не чекаючи відповіді, так само стрімко вилетів з казарми.
Перешитий мундир приніс надвечір не сам каптенармус, а батальйонний кравець.
Потім Тараса Григоровича викликали до канцелярії і видали йому «увольнительну» на цілих вісім днів, пояснивши, що весь цей час він може зовсім не з’являтися до казарми або, за власним бажанням, з’являтися на сніданок, обід і вечерю, тому що його на ці дні не позбавляли харчового довольства.
Потеплішало трохи на серці Тараса Григоровича при думці, що скрізь є добрі люди.
Не забув і Герн про поета. Він уважно перечитав всю справу Шевченка і здивувався: був там і обвинувальний акт, і протоколи допитів, і вирок. Не було тільки тих віршів, за які спіткала його така жорстока доля. Тому Карл Іванович не зовсім збагнув всю безнадійність становища поета.
Шевченко прийшов до нього в призначений день і годину. Герн одразу запросив його до їдальні, де сиділа за самоваром його дружина, і познайомив її з поетом.
Герну було за тридцять. Високий, стрункий, він здавався двадцятип’ятирічним. Обличчя з високим чолом, облямованим хвилястим каштановим волоссям, жваві розумні очі, правильний ніс і випещені шовковисті вусики – все було в ньому гармонійним і витонченим.
Дружина його, Софія Іванівна, була типова полячка: білява, з сліпучо-білим, наче фарфоровим обличчям і ніжним рум’янцем, з пустотливими ямочками і пухкенькими рожевими вустами. Великі сині очі в темних віях дивилися кокетливо й ласкаво. Вона запросила Шевченка сідати, налила йому чаю, підсунула ром і смачні домашні пиріжки з вишнями.
Почалася невимушена жвава розмова. Через кілька хвилин Шевченко відчув себе у них, як у старих добрих знайомих. Софія Іванівна розповідала йому, що в Оренбурзі є багато польських засланців, її земляків, і що живе тут молодий художник Чернишов, з яким Шевченко, певно, зустрічався в Петербурзі, потім запросила якнайчастіше до них приходити і щиро засмутилася, коли Тарас Григорович сказав, що він мусить незабаром виїхати в Орську фортецю.
– Ох ці фортеці! – зітхнула вона, – Будують їх, будують, а спокою все немає. То хівинці зроблять наскок, то кокандці пограбують каравани і продадуть усіх полонених у рабство, а то й киргизи знов повстануть.
– Нічого не вдієш, люба, звикай бути дружиною військового. А фортець у нас вже дійсно збудовано двадцять дев’ять, якщо рахувати допіру закладений Раїмський форт та ті два на Іргизі та на Тургаї, для яких я позаторік сам вибрав місце.
– Як-то «вибрав»?! А я думала, ти просто одвозив Кенесари його дружину, що була у нас заложницею, – здивовано і навіть схвильовано сказала Софія Іванівна.
Герн усміхнувся.
– Не все дозволено знати дружині російського офіцера. Трапляються й службові таємниці. – І, звернувшись до Тараса Григоровича, пояснив: – Тут нам доводиться, як акторам, виступати в різних ролях: то ми просто військові, то дипломати, а іноді доводиться бути й розвідниками або топографами. Два роки тому я дійсно їздив з посольством до ватажка повсталих киргизів. Та ви про нього вже, певно, чули? – перебив він сам себе, а коли Шевченко заперечно похитав головою, почав розповідати: – Киргизи вже багато разів повставали проти нас, починаючи з часів Пугачева, але за останні десять років повстання Кенесари Касимова було найзначнішим і, я б сказав, найорганізованішим. Людина він – що й казати – неабияка. Він, певно, мріяв з’єднати всі розпорошені племена – і сибірських, і ташкентських, і хівинських, і кокандських, і тутешніх киргизів – в єдину державу. Ось чому він не тільки воював, але й писав їм закони. Наприклад, скасував родовий суд і замість нього встановив єдиний суд, впорядкував старий мусульманський податок – зеккят, який кожен султан або хан стягав на свою користь, і перетворив його в загальний державний податок, який надходить до державної скарбниці – звичайно, не російської. Отже, він намагався ніби стати збирачем казахських земель. Під егідою Англії, звичайно. Загалом це був досить вузький націоналіст і аж ніяк не свободолюбець. Типовий деспот і рабовласник.
– Ти краще розкажи, яка у нього була сестра Бопай. Справжня жінка-богатирка на зразок російської Настасії Микулични або німецької валькирії, – урвала Герна Софія Іванівна.
– О так! Сестра… Дійсно, це була неабияка жінка. З самого початку повстання вона брала участь у всіх битвах разом з Кенесари. Згодом її вбили… Але все ж таки, люба Зосю, я хочу розповісти Тарасу Григоровичу про своє не зовсім звичайне відрядження.
– Так, так! Прошу, – підхопив Шевченко.
– Ми, тобто наше командування, давно відчували, що Кенесари грає подвійну гру, тому генерал Обручов вирішив вивести його на чисту воду і викликав до себе. Наш супротивник був досить небезпечний, бо емір бухарський надіслав йому шістдесят рушниць, п’ятнадцять гармат і кількасот снарядів до них.
Ми прекрасно знали і розуміли, що за спиною еміра бухарського стоять англійці, які давно вже мріють захопити наші середньоазіатські ринки. Одночасно і хан хівинський теж прислав Кенесари п’ятнадцять коней-аргамаків, два сідла, вкритих листовим золотом, і цілий караван верблюдів, вантажених порохом. Зрозуміло, всі ці подарунки була з тією ж маркою: «Made in England».
Тому ми теж зібрали проти нього досить значні сили, коли раптом одержуємо з Петербурга дивовижний наказ: простити Кенесари всі його попередні бунти, повернути йому сім’ю, всіх родичів і навіть його улюблену дружину Кулімжан. Для погодження всіх інших спірних питань надіслати до нього посольство або делегацію з генералом Долговим на чолі, а мені, як офіцерові генерального штабу, супроводити його дружину з таємним наказом вибрати два стратегічно корисних пункти: один на річці Іргизі, а другий на річці Тургаї, щоб збудувати там ще дві фортеці.
Все це я виконав, і так вдало виконав, що Кенесари ні про що не здогадався, – інакше не довелося б нам з вами пити сьогодні чай за цим столом.
Коли ми прибули до його табору, Кенесари нас цілком ізолював від своїх людей і почав зволікати переговори, але і не відпускав нас. З півтора місяця кочували ми з ним, але так нічого від нього і не дочекалися. Кенесари тим часом написав до Петербурга, що не буде співробітничати з Росією, поки ми не знищимо всіх наших фортець, збудованих на киргизькій землі. Обручов розлютився, і ми негайно заклали фортеці на Іргизі і на Тургаї, а Кенесари відкочував до Сирдар’ї, на березі якої ми цього року теж заклали Раїмський форт.
Взагалі офіціально ми ні з ким не воюємо, а крові ллється багато. Старі солдати вам чимало розкажуть про тутешні походи, штурми та облоги, – додав Герн, відсьорбуючи прохололого чаю.
Розповідь Герна вразила Шевченка. Ні в Петербурзі, ні тим більше на Україні йому не доводилось чути про цю неоголошену, ніким не визнану війну.
– Не розумію, кому потрібний цей степ? Пустеля – і все!
– Але через цей степ пролягають торговельні шляхи до наших середньоазіатських ринків: до Бухари і Персії, до Афганістану і в майбутньому до казкової Індії. Треба зробити їх безпечними; Середня Азія – золоте дно для торгівлі. Недурно англійці так тягнуться сюди, шлють рушниці і гармати цим напівдиким володарям.
– Он воно як, – сказав Шевченко. – Ще ж мало не сто років тому поети в одах називали царицю «Богоподобною царевной Киргиз-Кайсацкой орды». Вони ж тоді нам присягнули, а, виявляється, й досі з нами воюють.
– Е, батечку мій. Полічіть, скільки податків ми на них наклали: і на юрти, і на рибальство, і на сіль з озер. А хіба тут можна прожити влітку хоч день без солі в таку спеку, харчуючись не хлібом, а м’ясом та молоком? Навіть за деревину на кереге теж встановили податок. А грошей вони і в руках не тримали, бо рахують на баранів. Злидні у них жахливі. Дивно, що вони ще існують на світі. Щоправда, їх свої баї і без нас до того довели. А ми ж рятувати не дуже охочі… Одначе ходімо, Тарасе Григоровичу, до мене в кабінет. Покуримо і поговоримо про ваші справи.
Залишившись з Шевченком віч-на-віч, Герн попросив поета прочитати йому ті вірші, за які його засудили. Тарас Григорович не відмовлявся.
Прослухавши їх, Карл Іванович довго мовчав, задумливо посмоктуючи цигарку і раз у раз струшуючи попіл у попільницю.
– Так, – нарешті сказав він. – Тепер мені все ясно: ці ваші вірші вже закликають не просто до селянського повстання, а… до штурму Бастілії. В жандармів нюх добрий. Вони одразу відчули, звідки вітер дме, і, щоб певніше вас покарати, підсунули цареві саме ті рядки, де ви кажете про нього й про царицю. А він злопам’ятний і мстивий. Хочу сказати вам одверто, як друг, і наперед прошу вибачити мою одвертість. У вашому «Сні» є одне речення, що звучить, як на мене… негарно: ви глузуєте з імператриці, тому що вона хвора. А ця підстаркувата жінка, до речі, й не втручається в державні справи.
Шевченко з прихованою іронією глянув на Герна.
– Я – мужик і кріпак, – сказав він. – Мене ніхто не вчив, як ставитися до хворих імператриць. Але, на жаль, я надто добре знаю, як ставляться у нас з благословення царів, цариць і царят до підстаркуватих хворих кріпачок, які теж не займаються політикою. Написав так, як думає народ. Хоча… з більш вузького погляду, так, по-людськи, ви, може, й маєте рацію.
– Я сказав вам це тому, що полюбив вас, – знічено відповів Герн і міцно стиснув руку поетові. – Дай боже, щоб там, в Петербурзі, швидше забули ці рядки.
Провівши Тараса Григоровича до хвіртки, Герн повернувся в дім і задумливо попростував у спальню. Софія Іванівна була вже в ліжку і читала «Кобзар».
– Пішов? – спитала вона, відриваючись од книжки. – Знаєш, я не все як слід розумію по-малоросійському, але мені подобається. Написано свіжо, просто і зворушливо. Ти довідався, в чому його обвинувачують?
– Довідався. Погана його справа. Боюся, що ані государ, ані государиня, ані навіть наслідник не простять йому кількох рядків з його поеми. Його не просто віддали в солдати, але й заборонили йому писати й малювати. Крім того, в справі Шевченка є наказ надіслати бідолаху в одну з найдальших фортець, так що навіть повернути його до Оренбурга не скоро вдасться. Записано його в Орську, де батальйоном командує майор Мєшков, людина надзвичайно обмежена і дубувата: солдафон з унтер-офіцерів. Боюся, що замучить він бідолаху прусською муштрою. Ми вже розмовляли про нього з генералом Федяєвим і вдвох написали Мєшкову листа. Просимо звернути на нього особливу увагу і допомогти йому, в чому можна.
Ночував Шевченко то у Лазаревського з Левицьким, то в слобідці у Герна. У Гернів проводив він і вечори. Софія Іванівна познайомила його з своїми земляками-поляками, які оточили Шевченка найтеплішою увагою.
У Лазаревського Шевченко написав кілька листів на батьківщину, а також петербурзьким друзям. Українців просив не забувати його і порадувати хоч одним теплим словом на чужині, а петербурзьких друзів – клопотатися хоча б про пом’якшення його долі, якщо про звільнення поки що не може бути мови. Писати просив в Оренбург Лазаревському, який обіцяв негайно переслати йому листи в Орськ тій особі, яку йому назве Шевченко.
Вдень Тарас Григорович читав або спускався до Уралу і довго лежав у прибережних кущах, бездумно дивлячись на ріку, і так до вечірньої прохолоди. Він засмаг і відпочив від пережитого. В очах його вже не було того тужливого виразу, який так вразив його, коли він побачив себе в дзеркальці у цирульника.
День напередодні виїзду Тарас Григорович провів у Лазаревського з Левицьким. Лазаревський був страшенно засмучений і в останню мить розридався, а Левицький закурив і від хвилювання взасос затягувався цигаркою.
Втрьох вийшли вони на вулицю. Молоді земляки провели поета в слобідку, де жив Герн, але до Гернів не зайшли і, похнюпившись, сумно попленталися додому.
Карл Іванович чекав на поета і подарував йому два томи Шіллера і новий шкіряний чемодан, а Софія Іванівна – пачки поштового паперу, конвертів, кілька олівців, пару білих замшевих рукавичок, теплий шарф на шию й вовняні шкарпетки.
Довго розмовляли. Нарешті Шевченко нагадав гостинному хазяїнові, що в казарму йому не можна спізнитися, і тепло попрощався з Герном. Герн просив писати і послав свого денщика Гурія донести йому речі до казарми.