9. Рядовий третьої роти

Зинаїда Тулуб

Прогрюкотівши по хиткому дерев’яному мосту через Урал, тарантас виповз на пагорок і в’їхав в Орську фортецю. Біля мосту ще одна партія колодників зі спотвореними тавром обличчями лагодила дорогу, – певно, до приїзду начальства, а на просторому майдані марширували солдати.

Казарми, штаб з канцелярією, в’язниця, де тримали оцих колодників у важких гримучих кайданах, стоси дров, стайні, цейхгаузи, замкнені важкими, з тарілку завбільшки замками, оточували майдан, і тільки кам’яна церква з сліпучо-білими мурами у протилежному кінці майдану трохи відживляла похмуро-нудний вигляд фортеційного плацу і всього Орська, цілком позбавленого рослинності.

Всі казенні споруди були під бляхою рудувато-брунатного кольору, а за ними розсипалося з півсотні рублених хат уральських козаків. І все це разом здавалося крихітним сумним островом у безмежному морі пожухлого степу.

Похмурий і пригнічений зійшов з тарантаса Долгов. Не про таке місце першої служби мріяв він, одержуючи призначення! Скорботно мовчазний був і Шевченко… Отут, може, й судилося догоріти його страдницькому життю.

«Могила. Це моя могила», – гнітила його невідступна думка, і він мовчав і нерухомо стояв біля тарантаса, поклавши речі біля ніг.

Долгов дав ямщикові карбованця на горілку, наказав солдатові, що вибіг назустріч, взяти його речі і пішов у штаб. Тарантас повільно від’їхав од ґанку, а Шевченко все стояв на тому ж місці, скутий безмежною тугою.

Раптом на ґанок знов вибіг той самий солдат і гукнув Тараса Григоровича:

– Гей ти, Шевченко! Іди до командира! Кличуть! Шевченко мовчки взяв речі і неквапно зійшов східцями на ґанок.

– Стій! Куди! Полож барахлішко! Хіба до начальства так можна?! – чи то обурено, чи то глузливо вигукнув солдат. – І звідкіля ти такий узявся?!

Шевченко поклав речі в куток і пройшов до кабінету. Ротний командир капітан Глоба сидів біля столу, переглядаючи папери з пакета, привезеного Долговим, і Шевченко пізнав блакитнуватий папір з великим штампом Третього відділу.

– Шевченко? – звів на нього очі капітан. – Так точно! – виструнчився поет.

– Обмундирування одержав?

– Так точно!

– Чому ж у цивільному? Негайно переодягтися і всі речі неформеного зразка здати до цейхгауза на збереження. І пам’ятай: ніяких цивільних костюмчиків тут не може бути. Розумієш?

– Так точно!

– Сидорчук! Відведи його до писаря Лаврентьєва. Хай напише наказ зарахувати його на харчове та інше постачання та хай складе на нього належний формуляр.

Він віддав Сидорчукові всі папери з пакета і знов звернувся до Долгова, відразу забувши про існування засланця:

– Отже, ви до нас? В батальйон? Чудово! Нудота тут пекельна. Кожній новій людині радієш, як найвищій милості. Вірте мені: нема з ким слова сказати по щирості. Завтра вранці вас прийме генерал і призначить в одну з рот, а поки що – милості прошу до мене повечеряти й переночувати. Трактирів та готелів тут нема. Перехилимо по маленькій.

– Спасибі, – вклонився Долгов. – Враження від фортеці дійсно сумовите, та з добрими людьми скрізь може бути хороше.

– Воно наче й так, але і хороших людей в аптеці за рецептами не виготовляють.

– Я не такий песиміст, як ви, – роблено всміхнувся Долгов, намагаючись бути люб’язним. – Я гадаю, що й серед солдатів знайдуться інтересні люди.

– Та бог із вами! Які можуть бути розмови з оцими свинями? Їх треба тримати он як! – стиснув Глоба волохатий кулак. – Адже ж до нас звичайний рекрут не потрапляє. З полків шлють штрафних, для покарання, а з набору – переважно забритих за бунт і бешкет. П’яниці, ворюги й хами найчистішого гатунку!

– Шкода! А ось цей Шевченко – надзвичайно цікава фігура. Художник. Закінчив у Петербурзі імператорську Академію художеств, був професором Київського університету святого Володимира. До того ж відомий малоросійський сочинитель. Був прийнятий у вищому світі, вихована й тактовна людина, – навмисно підкреслив Долгов.

– А потрапив однаково до штрафного лінійного батальйону, куди потрапляють самі лише непригорені мерзотники, – голосно зареготав Глоба. – Повірте мені, любий прапорщику, всі вони одним миром мазані: і злодії та бунтівники, і різні там вольтер’янці та автори пашквільних віршиків. Але ми з них швидко дурість вибиваємо. Діло їх, батечку, просте: ать-два – і все! Солдатові думати не положено.

«Суворов не так дивився на солдата», – майнуло в голові Долгова, але він промовчав.

– Сидорчук! Віднеси речі пана прапорщика до мене па квартиру! – знов гукнув Глоба. – Та дивись, сучий сину, щоб усе було ціле!

І, підхопивши Долгова під руку, рушив до виходу.

Тим часом писар Лаврентьєв за допомогою батальйонного фельдшера почав оформляти новоприбулого. Тарасу Григоровичу довелось роздягнутися догола. Його зважили, зміряли зріст, обсяг грудей, вислухали легені, перелічили зуби. Лаврентьєв почав складати формуляр, раз у раз зазираючи в надіслані папери.

Це діло було для нього і звичне, і водночас складне. Він був не дуже письменний. Але почав досить бадьоро і перші пункти заповнив з присланих паперів.

– Віросповідання: православний… Стан: селянський, був кріпаком, та дістав вольну. Вчився у Ак… у Академії художеств… Служив – у Арх… Арх… Ну й назва, прости господи! Навіть упрів, поки розібрав… Вирок від двадцять восьмого травня цього року. Засуджений…

Він ще довго бурмотів собі під ніс щось невиразне, але найважче було попереду.

– Зріст, – писав він, виводячи над кожною літерою якісь надзвичайні викрутаси. – Зріст – середній: два аршини п’ять вершків з половиною. Будова тіла…

На цей пункт не було в паперах ніякої цифри або звичного слова. Він підвів очі від паперу і вп’явся поглядом у Шевченка, мов недосвідчений художник, якому вперше замовили написати портрет.

– Будова тіла… – повторив він про себе. – Ну як у кожного огрядного чоловіка, тільки черево трохи більше звичайного, наче у вагітної молодиці або у крамаря… Як же його, чорт, написати? «Худий» – так воно ж несоотвєтственно буде, і майор, безперечно, в зуби дасть, а написати: «гладкий», так воно теж не зовсім те… І знов-таки майор вилає… Яка в тебе, голубе, будова тіла? – просто звернувся він до Шевченка.

– Тобто як? Нормальна, – стенув плечима поет.

– Не положено такі слова у формулярі писати, – раптом обурився писар. – Треба написати соотвєтственно все, як воно є, та згідно інструкції хоча б на той випадок, коли б ти втік, щоб розшукати тебе за твоїми прикметами.

– А-а-а!.. – всміхнувся Шевченко. – Та хіба ж звідси втечеш? Завезли на край світу, звідкіля й дороги немає назад.

– Ну ти, той… Краще помовч ! – знов розсердився Лаврентьєв. – Я до тебе по-доброму, бо ж бачу, що людина письменна. Вдвох би одразу й розібралися, що воно й до чого.

– Добре. Розберемось, коли так, – згодився Шевченко і, нахилившись до бланка формуляра, пробіг очима найближчі рядки. – Будова тіла пиши: «Огрядний. Волосся на голові темно-русяве, вуса – русі. Очі…»

– Чекай! Чекай! Я за тобою не уженуся писати, – замахав руками Лаврентьєв. – Волосся, кажеш, темно-русяве?.. А вірно, що темно-русяве. Так і запишемо: тем-но-ру-ся-ве. Вуса, отже, русі. А очі?

– Блакитні, – машинально відповів Шевченко, думаючи про щось своє.

Лаврентьєв зрадів доброму початку і став рішуче писати далі, пильно придивляючись до замисленого поета.

– Зріст? Ну, це вже написано. Зуби: цілі, білі. Ніс – соотвєтственний…

І знов зупинився. Далі йшов пункт «Особливі прикмети». Довго роздивлявся він Тараса Григоровича, але нічого особливого в ньому не знайшов і просто спитав його:

– А які в тебе «особливі прикмети»?

Поет відчув, як у ньому закипає злість.

– Ну… в кого, наприклад, пика віспою подзьобана, або вуха нема, або шрам якийсь, або зайвий палець виріс, – пояснював тим часом писар.

– Поки що все на місці. Нічого зайвого нема. Пиши: особливих прикмет нема.

Лаврентьєв полегшено зітхнув, а Шевченко витяг пачку цигарок і простягнув писареві:

– Закуримо, мабуть?

Лаврентьєв обережно взяв цигарку і, озирнувшись на двері, прикурив від лампадки в передньому кутку, дав прикурити поетові і примирливо зауважив:

– От бачиш, голубе, як добре, коли обоє письменні: враз розібралися, а то інколи прийде людина, дивишся на неї, а що писати – невідомо. Ні під яку правильність вона не соответствує. А ти не з семінаристів будеш?

– Ні! Селянин я. Але в попа і в дяка дійсно вчився.

– А от у мене діти ростуть. Школи тут нема. Батюшка цим не займається, а я цілий день у канцелярії. Нема кому абетку їм показати. Так і ростуть, як бур’ян у степу. А в житті нема неписьменній людині дороги. Коли б я був учений, дослужився б до офіцера, людиною був би і їх, малят, в люди вивів би, а так…

І Лаврентьєв тяжко зітхнув.

– Не журись, братику, – раптом сердешно обізвався Шевченко. – Мабуть, і я зможу тобі допомогти в цьому лихові… Тільки ж не знаю, як тут буде зі службою… Ніколи я ще в солдатах не був…

– Від тюрми та від торби не зарікайся, – готовим словом відгукнувся Лаврентьєв. – Ти тут хвилинку посидь, а я наказ напишу, бо ж треба тебе на довольствія зарахувати.

Коли наказ був готовий, Лаврентьєв сам відвів Шевченка до кашовара і наказав добре його нагодувати, а прощаючись, по-дружньому поплескав його по плечу.

– Скрізь, голубе, жити можна. Проживеш і ти у нас в Орську. А якщо ти дійсно навчиш моїх хлопчиків читати й писати та всіх інших наук, – буду я тобі друг і заступник перед нашими панами офіцерами.

Казарма була на п’ятдесят чоловік, незатишна, брудна, велика й напівтемна. Біля груби і скрізь під стелею сушилися на мотузках зопрілі онучі і подерта солдатська білизна. На нарах, просто на брудних матрацах, лежали й сиділи солдати – хто в самій сорочці, хто в розхристаному мундирі, а хто й напівголий. В кутку дихала несказанним смородом ніколи не мита незмінна супутниця всіх казарм і в’язниць – славетна царська «параша». В другому кутку стояла діжка для води з прикутим на ланцюжку бляшаним кухлем. Довга стійка для рушниць тьмяно виблискувала сталевими стволами і курками. Запльована підлога в уривках паперу, недокурках і різному смітті була така брудна, що не можна було розгледіти на ній окремих дощок.

Шевченко нерішуче зупинився, не переступаючи порога, і мимоволі відсахнувся від смороду, який війнув йому в обличчя і в якому важко було розібрати, чого більше: запаху кислого борщу, гнилої капусти, поту, прілих онуч, махоркового диму чи смороду від «параші». Шевченко примусив себе переступити поріг і ввійшов, шукаючи очима днювального. Той кивнув поетові на вільне місце в кутку, наказав йому скласти речі в окрему шафку, де не було ні замка, ані защіпки, і, вважаючи свою роль закінченою, десь зник.

Шевченко оглядівся. Сорок п’ять пар очей з цікавістю стежили за кожним його рухом: хто насмішкувато, а хто й зловтішно, особливо, коли він витяг хусточку і приклав її до носа, щоб хоч на мить перебити задушливий сморід.

Раптом з глибини казарми рушив до нього чудернацькою, вихлявою ходою високий чорновусий солдат у розхристаному мундирі з коротенькою люлькою в руках:

– Кого я бачу! Бонжурь! Поздоровляю з приїздом! А ми вже думали, що вас відправили в іншому напрямку!

І Козловський безцеремонно згріб Шевченка в обійми.

– Чого кривитесь? Не подобається наше амбре? Та-ак, шановний добродію, це вам не пачулі і не іланг-іланг, якими пахнуть столичні дамочки та мамзельки вищого світу й півсвіту. Це – майте на увазі – «руський дух, тут Руссю пахне», – як сказав якийсь сочинитель, здається, пан Барков або щось подібне.

– Закуримо? – запропонував Шевченко, щоб димом розвіяти сморід і припинити слововиверження дворянина Козловського.

– Мерсі-с! З охотою, – хитнувся всім тілом Козловський. І витяг з пачки відразу три цигарки, з яких одну поклав собі в рот, а дві – в кишеню.

– Люльку поки що відкладемо, – сказав він. – Проте, здається, в ній ще лишився вогник.

Зараз це була єдина людина, яка могла розказати про тутешні порядки і, переборовши в собі огиду, поет спитав:

– Ну як ви тут живете?

– Цікавого мало. Марширування, фрунт, – з апломбом почав пояснювати Козловський. – Іноді стрільба, а взагалі – картярство, зелене вино, коли в кишені бряжчить, а щодо справ делікатних – є дві-три хвацьких солдатських удови, але надзвичайно моветонних.

– А листи? Чи дозволяють тут писати листи і часто тут буває пошта? – схвильовано спитав Шевченко.

– Пошта? – ніби здивувався Козловський. – Буває, буває. Дехто пише і одержує листи і навіть гроші. Проте я мало цим цікавився. Мамахен дуба дала. Нема кому писати.

І знов потягнувся до цигарок. Шевченко сам дав йому ще дві цигарки і спитав, насилу приховуючи огиду:

– На якій підставі ви копалися в моїх речах там, у пересильній казармі?

Козловський лише на мить затнувся, потім ляснув поета по плечу і вищирив свої сліпучо-білі зуби.

– Подякуйте мені за послугу! Вам треба перш за все позбутися різних сувенірів і всього, що наводить на сумні думки. Я полегшив вам цю справу, а тут однаково нічого цивільного не дозволяють тримати.

Одверте нахабство Козловського більше не дивувало Шевченка. Знов стримавшись, він сухо відповів:

– Добре. Не будемо більш про це згадувати, але пам’ятайте: я категорично забороняю вам і будь-кому іншому торкатися моїх речей і в шафці, і в постелі. Якщо це станеться, одразу вживу найрішучіших заходів!

Як кожен нахаба, Козловський при першій уже відсічі одразу присмирів і підвівся з місця.

– Компрене і о ревуарь! Улаштовуйтесь, а я піду в одне місце, куди і ви незабаром почнете вчащати, – проголосив він, стукнув підборами і поплентався до виходу своєю вихлявою ходою.

За хвилину на плаці заграла сурма. Солдати посхоплювалися, почали одягатися, застібатися на всі ґудзики й підтягати пояси.

– Що це? – спитав Шевченко літнього солдата, свого сусіду по нарах.

– Перевірка, братику. Молитва – і дню кінець, – охоче пояснив той. – Хіба по інших гарнізонах не так?

– Не знаю. Сьогодні перший день моєї солдатської служби, – тихо відповів Шевченко і зітхнув.

– Нічого, братику. Звикнеш. Я вже двадцятий рік служу, – також тихо відповів солдат, затягаючи пояс. – Ти тільки з командирами не загризайся, а жити скрізь можна.

Весь вечір Шевченко не міг знайти собі місця. Він то вибігав з казарми дихнути свіжим повітрям, то повертався назад, лягав, але не міг заснути під оглушливий гомін, регіт і лайку, під верескливі звуки гармошки, а коли люди потроху втихомирилися, на нього накинулася незліченна армія блощиць, від яких усе тіло з незвички почало пекти, як від кропиви.

– Господи! Та як ви тут можете спати?! – з жахом прошепотів Шевченко сусідові. – Живцем з’їдають блощиці.

– Е, братику, натопаєшся за цілий день разом із нами – заснеш і ти, та так, що й сурма архангельська не збудить, не те, що наш батальйонний горніст, – зітхнув старий. – Коли свято, тоді дійсно дошкуляють кляті, а в будень не до блощиць.

І безнадійний, покірний сум, примирення з усім на світі прочувалися в його рівному голосі.

– Слухайте, дядьку, – знов зашепотів Шевченко, підсовуючись ближче. – Мені в Оренбурзі казали, що тут є польські засланці. Їх ніби теж віддано в солдати, як і мене. Де ж вони?

– А хіба ти з поляків?

– Ні. Я з Київщини. Хохол я по-вашому.

– Ясно. Поляки тут дійсно є, але вони не з нашої роти і більшість на вільній квартирі живуть. Раніш було їх багато, а тепер і п’ятеро не набереться…

«На вільній квартирі! Це ж і Герн казав, – згадав Шевченко. – Вони зі зброєю повстали проти Миколи, але їм дали пільги. А мене… Погані твої діла, Тарасе!»

В казармі миготів тьмяний каганець. Солдати вкладалися спати, кашляли, чухалися, хрестилися і важко зітхали. Дехто вже спав. Іноді хтось починав голосно розмовляти уві сні, і майже завжди це була брудна лайка. Від розпарених, спітнілих тіл у казармі стояла страшна задуха, і сморід дедалі дужчав.

Кобзар ніяк не міг заснути. Невимовна туга стискала душу. Він скинув ковдру, потім шорстку сорочку, але дихати не було чим. Різноголосе хропіння, почухування, лайка й сонне бурмотіння виповнювали темряву.

Шевченко підвівся й вийшов надвір. Чорне небо висіло над степом, граючи незліченним розсипом зоряних іскор. Розпечена за день земля ще не прохолола, і сухий гарячий вітер огорнув його голі груди. Він підвів голову до неба, і зойк розпачу зірвався з його вуст.

Мовчало байдуже небо, як мовчить воно на всі сльози і зойки землі. Мовчав і степ. Гарячий вітер, повний ароматів полину, зубрівки та інших запашних трав, м’яко огортав його тіло.

І раптом згадав поет, дивлячись на зорі – ті ж самі зорі, якими він милувався в дитинстві, лежачи на чумацькому возі під рівномірний крок круторогих волів, – що сьогодні ж ніч проти Івана Купала, чарівна ніч, коли дівчата плетуть вінки і пускають їх з тоненькою восковою свічечкою на тихі степові річки – ворожать про своє дівоче щастя, а чорновусі парубки шукають до ранку по лісових хащах вогняний цвіт папороті, який розкриває людині зачаровані скарби, довіку заховані в надрах землі. Де ж він, той чарівний вогняний цвіт, перед яким розсипаються кам’яні мури, залізні грати і кайдани?!

Ні, нічого не вдіяла б тут і чарівна квітка папороті. Нема в цій безкраїй в’язниці кам’яних мурів, ґрат та дзвінких кайданів. Нема про що ворожити солдатові лінійного батальйону. Не для нього червоною жаринкою розквітне десь у хащі лісу цвіт папороті.

Довго стояв Кобзар, дивився на зорі, довго дихав бальзамічним ароматом полину і нарешті знов пірнув у темряву казарми, зморений втомою і важкими думами.

Зранку починалася щоденна солдатська муштра.

Після молитви й сніданку роту вивели на плац для головної солдатської науки – марширування.

Марширували по двоє, по четверо, по вісім чоловік у шерензі. Наче балерини, які щоранку годинами вправляються біля станка, солдати мусили високо викидати ногу наперед, не згинаючи коліна, щоб уся нога від стегна до кінця пальців становила одну рівну лінію, і одразу вдаряти нею об землю. Ротний та молодий офіцер з одного боку і фельдфебель та унтер-офіцер з другого пильно стежили, щоб уся шеренга строго підібрана за зростом, одночасно підіймала ноги на однакову висоту, щоб усі носаки ніби торкалися одної туго натягнутої струни і всі ноги одночасно з однаковою швидкістю і силою били підошвою землю. Звук від цього кроку мусив бути не розсипним, а єдиним, сильним і чітким.

З першої ж хвилини Шевченко відчув себе в строю безпорадним. Нові юхтові чоботи ще не облягли його ногу як слід. Вони були тісні в підйомі, а нога мимоволі згиналася в коліні, кирпатий носак стирчав угору і порушував стрункість шеренги.

– Гей ти, черевань! Вийди-но з строю! – люто загримав ротний. – Як маршируєш, мерзотнику?! Злинцев! Пристав до цього йолопа дядьку з старих солдат! Хай навчить його марширувати по-людському. А ти, – звернувся він до Шевченка, – зарубай собі на носі: зашмагаю, коли будеш клеїти дурня. Зрозумів?!

– Так точно! – відказав Шевченко і опустив очі, щоб погляд не виказав його почуттів.

Підбіг рум’яний кучерявий унтер, викликав із строю старого солдата, сусіду Шевченкового по нарах, і сказав Тарасу Григоровичу:

– Ось він тебе вчитиме. Слухай його і вчися. Добром не навчишся – злом примусимо. У нас тут без меду та кренделів.

Кузьмич відвів Шевченка вбік, став поруч із ним і, спираючись на ліву п’ятку, з дивною, як на його вік, легкістю викинув праву ногу вгору, вигнувши ступню пальцями вперед, як балерина, і чітко стукнув об землю всією підошвою, потім так само спритно махнув лівою ногою і зробив другий крок.

– Коли людина по-звичайному ходить, – пояснив він, – так вона завжди спочатку спирається на п’яту, а в нас треба одразу бити землю всією ступнею, наче тавро або печатку ставиш на дорогу.

Шевченко спробував повторити його рух, але у нього все виходило незграбно і вайлувато.

– Ще один раз! Ще! Ще! – примовляв Кузьмич, крокуючи поруч із ним таким же журавлиним кроком. – Та не так, не так!..

Шевченко швидко втомився. Все його єство протестувало проти цього насильства, безглуздого фізичного виснажування, і цей внутрішній опір несвідомо надавав усім його рухам незграбної ваговитості.

– Ать-два! Ать-два! – бадьоро вигукував Кузьмич, а з поета котився піт струмками. Наскрізь промокла його сорочка, серце калатало в грудях підстреленою ластівкою.

Муштра тривала добрих дві години. Під час п’ятихвилинного перекуру плацом пройшов Долгов з батальйонним командиром майором Мєшковим. Помітивши, що солдати відпочивають і курять, сидячи на траві, а один лише Шевченко із своїм «дядькою» б’ють землю підошвами, Долгов звернув з дороги до них і потягнув із собою Мєшкова.

– Зверніть на нього увагу. Це талановитий петербурзький поет і художник, – казав він Мєшкову. – Сьогодні він у неласці, але завтра обставини можуть раптом змінитися, і він знов з’явиться у столиці, у вищому світі, і знов прогримить або новою книгою, або новою картиною. Ще невідомо, може, і нам з вами колись доведеться просити його протекції. В Оренбурзі мені казали, що за нього вже клопочуться дуже впливові і дуже високопоставлені особи.

Побачивши офіцерів, Кузьмич і Шевченко виструнчилися.

– Вільно! – махнув рукою Мєшков, а Долгов підійшов до Шевченка.

– Доброго ранку, Тарасе Григоровичу.

– Здравія бажаю, ваш бродь!

Мєшков, ніби міркуючи вголос, протягнув:

– Так ось він який, художник і славетний сочинитель, – Тоді звернувся до поета: – Генерал Федяєв, людина найдобрішої душі, писав мені про вас, просив допомогти вам. Оскільки ви у нас з правом вислуги, то з часом можете вийти в офіцери. Отже, я, з свого боку, намагатимусь виправдати довір’я його превосходительства і зробити з вас хорошого стройовика і зразкового солдата, – додав він, відходячи.

Вражений у саме серце, Шевченко не знайшов у собі сили, щоб відповісти по-солдатському: «Радий старатися, ваш скобродь».

«Бовдур! Йолоп! – думав він у розпачі. – Адже ж не міг Федяєв так прямо й написати, щоб він звільнив мене від муштри, а цей бурбон он як зрозумів… Зажене він мене в труну…»

Тим часом закінчився перепочинок. Знов затріскотіли барабани. Знов залунав важкий тупіт. Знов, обливаючись потом у жаркому сукняному мундирі, гупав Шевченко з своїм «дядькою» важкими чобітьми, остаточно розгублений і вбитий словами батальйонного командира. Єдина слабенька, надія на полегшення обірвалася, як тонесенька ниточка.

Смертельна туга гнула його до землі, і коли до розмови з Мєшковим у нього почало наче щось виходити, то тепер вдалі кроки траплялися все рідкіше й рідніше.

– Чи не захворів ти часом, братику? – спитав його нарешті Кузьмич.

– Все, все байдуже! – скоріше собі, ніж Кузьмичу відповів Тарас Григорович.

– Ну-ну! Це ти ще справжньої біди не бачив, коли від марширування таке кажеш, – з докором обізвався Кузьмич.

Невідомо, що сказав би на це Шевченко, але в ту мить дали відбій і солдати пішли обідати. Потім знов було навчання. Шевченкові дали рушницю, просту гладкоствольну рушницю, хоча з англійській, французькій, австрійській і навіть у турецькій арміях вже ввели нарізну зброю, так звані штуцери й гвинтівки. Кузьмич розібрав рушницю, показав, як її чистити, і був надзвичайно вражений тим, що Шевченко безпомилково зібрав її і знову розібрав. Відповів поет і на «солдатській словесності» на «відмінно», чітко й правильно вимовляючи такі «важкі» слова, як флігельад’ютант, фельдмаршал і генерал-квартирмейстер. Це примирило старого з його вайлуватим учнем, і коли нарешті всі заняття закінчилися, Кузьмич схвально поплескав його по плечу.

– Добре, братику. Не горюй! Усього навчишся. Сало з черева трохи зійде – тоді й марширувати стане легше. А щодо рушниці і всього іншого, ось побачиш, – ще й похвалу заробиш.

Після муштри знов довелося задихатися від смороду в розпеченій сонцем казармі… Махорковий дим їв горло й очі. Боліла голова, нестерпно нили натруджені ноги, і в душі з безсилою люттю бився розпач від свідомості того, що він рокований на фізичне й духовне отупіння.

Спливав день за днем. І кожен з них був точним повторенням минулого. Шевченкові здавалося, що він живе тут вже кілька тижнів, а насправді кінчався тільки перший тиждень його солдатчини. І ось прийшла неділя.

Як завжди, вранці розбудив його барабан. Як завжди, вивели солдатів на перевірку. Після сніданку їх повели до церкви, а потім дехто ліг спати, а більшість розійшлися хто куди.

Ніби прокинувшись від важкого марення, вийшов Шевченко з казарми і наштовхнувся на Кузьмича, що розбирав цілу в’язку вудок із саморобними дротяними гачками.

– На промисел збираєшся, Кузьмичу? – спитав Шевченко.

– Еге ж! На річку піду! На Урал, а то й на Ор. Стерлядки та чечужки тут чудові трапляються, а коропів таких, як тут, ніде не знайдеш. За день відра два наловити можна. Така юшка буде – пальці оближеш. Я й лаврового листу купив. І генералові рибки занесу. Дочка його завжди у мене рибу купує. І чарочку піднесе. Ходімо разом!

– Ходім!

Обігнувши церкву, вони пішли курною вулицею, заваленою гноєм і купками попелу, пройшли повз будинок священика і чепурненькі будиночки, які Кузьмич назвав офіцерськими.

– А де тут мешкає прапорщик Долгов? – спитав Шевченко.

– Який Долгов?

– Той, з яким я приїхав.

– Нема тут такого. У нас штат панів офіцерів заповнений. Його в четверту роту призначили, у сусідню фортецю. Там, кажуть, якийсь офіцер помер.

Шевченко зітхнув. І ця надія зрадила!.. І пошта, як він уже довідався, приходить сюди тільки раз на місяць з оказією. Отже, й написати друзям можна буде не швидко. І згасли віджилі на мить очі поета.

Ішов він, не підводячи очей від пилюки на шляху, не бачив зеленого палісадника біля попівського будинку і розкішних кущів бузку під вікнами коменданта генерала Ісаєва. З-за генеральського будинку визирав і садок з високими тополями, з вишнями та яблунями і не баченими на Україні карагачами. За рогом уздовж вулиці зеленів і генеральський город. Далі пішли дерев’яні, потемнілі від часу, міцно зрублені або брусовані хати уральських козаків, а ще далі – жалюгідні подоби людського житла, зліплені з саману, грубо обмазані кізяком з глиною, не побілені. Їх низенькі пласкі глиняні дахи були на рівні людського зросту, а вікна біля самої землі.

Біля кожної з них порпалися в смітті кури з курчатами, тхнуло гноєм, стояли стоги торішнього поруділого сіна і сіруватої зелені свіжого покосу, від якої пахло зубрівкою і чебрецем, а позаду визирали жалюгідні хлівці, сажі та пташнички. І всі ці поганенькі халупки розсипалися схилом гори без вулиць, без будь-якого плану, в безглуздому безладді, без плотів і тинів, навіть без глиняних дувалів. Двори ніяк не відділялися від вулиці, ніхто не міг би зрозуміти, де тут шинок, де крамничка, де швець, де кравець і з чого живуть усі ці люди.

Кузьмич ішов швидко й мовчки. Мовчав і Тарас Григорович. Він так втомився за тиждень, так оглух від барабанного бою і від галасу в казармі, що насолоджувався тишею і мовчанням. До нестями хотілося побути на самоті, і пішов він з Кузьмичем лише тому, що не хотів у перший же вільний день ускочити в якусь халепу.

Нарешті збігли вони крутим берегом до Уралу. Старий одразу почав розмотувати свої вудки, а Шевченко насунув на лоба безкозирку і сказав:

– То я піду. Не буду тобі заважати. Риба тишу любить, а я тут трохи поблукаю і, мабуть, скупаюся.

Кузьмич мовчки кивнув йому, зайнятий насаджуванням черв’яка, а Кобзар пішов уздовж Уралу і йшов довго-довго, заглиблений у свої невеселі думки.

Орськ повільно зникав удалині, зливався з пожухлим від спеки степом. Ріка крутим звивом повернула вбік, а Шевченко все йшов і йшов. Нарешті він зупинився і повів навкруги очима.

Неосяжний степ замкнув навколо нього свою круглу пласку чашу, вкриту блакитною півкулею неба. Тихо й порожньо було тут: ані птахів, ані тушканчика, ані цікавого ховрашка.

Один! Один! Нездатний щось робити для людей, для гноблених братів своїх. Поганин Октавіан, висилаючи з Риму Овідія в гирло Дунаю, не додумався до такої витонченої кари. Не існує гіршої муки для митця, ніж бути позбавленим змоги творити прекрасне… для щастя людей…

В розпачі впав він обличчям у траву і розридався.

Розпач наче танув у сльозах і відступав од душі відгуркотілою грозою. Поступово замість одчаю душа його сповнювалася ненавистю, одна краплина якої могла б спопелити царя Миколу разом з усіма його сатрапами від Дубельта й Орлова, Фундуклея та Юзефовича до Глоби з Мєшковим.

А з ненависті народжувався протест, сила і воля до боротьби:

– Буду писати! Буду! Не зламаєш мене! Не заткнеш мені рота! – кричав він у порожній степ. – Бо я не можу не писати, як не може сонце не світити, як не може повітря стати твердим і нерухомим! Писатиму! І всі твої заборони безсилі проти живого слова! Твій вирок тільки довів, що моє слово – теж зброя! І ти боїшся його!

Шевченко звівся на ноги. Погляд став рішучим і твердим. Розмашним кроком рушив він цілиною, підминаючи шпичасті будяки, сіруватий полин і роздмуханий вітром білий димок ковилу.

«Буду писати! Буду! Не зав’яжеш ти мені рота ніякими наказами! І не дам себе з’їсти ніяким Глобам та Степановим. Навчуся добре марширувати! Всі статути визубрю, щоб ніяка гадина не змогла підкопатися! Збережу себе всупереч тобі! І рано чи пізно ми з тобою ще порахуємось. Начепив на мене солдатський мундир – мундир свого захисника й слуги – і думаєш, що вже й зламав?!»

У казармі було майже порожньо. Кілька п’яних у дим хропло по кутках, днювальний зовсім десь зник. Шевченко відчинив свою шафу, витяг чемодан, узяв кілька аркушів паперу, сховав їх у пазусі і пішов у степ, за вали. Там, на березі тихої Орі, порослої густим очеретом, зшив він собі малесеньку книжечку і записав до неї свій перший невільницький вірш.