17. Порада Козловського

Зинаїда Тулуб

Зима тяглася нестерпно довго. Бурани змінялися буранами, і навіть тоді, коли старожили вважали погоду тихою, летів над степом сивий поземок і вітер так штовхав людей в спину, що примушував їх бігти підтюпцем.

Шевченко знемагав. Розпухлі суглоби ледве згиналися, і біль став нестерпним, а коли фельдшер доповідав Глобі про хворобу поета, Глоба шалено грюкав по столу кулаком:

– Брешеш, стерво! Знаємо ці штучки! Дав він тобі карбованця на горілку, ось ти його й вигороджуєш! Ще раз згадаєш про цього ледаря – на гауптвахту підеш!

– Ваш бродь, нехай його їх скородіє пан дохтур оглянуть… Воля ваша, хоч на гапвахту садіть, а тільки ж він хворий.

– Іди ти к бісу!

Фельдшер замовкав, а Шевченка знов гнали на муштру, і змучений поет писав у своїй книжечці:

Благаю бога, щоб світало,

Мов волі, світу сонця жду,

Цвіркун замовкне: зорю б’ють.

Благаю бога, щоб смеркало,

Бо на позорище ведуть

Старого дурня муштрувати, –

Щоб знав, як волю шанувати, –

Щоб знав, що дурня всюди б’ють.

Від цинги хиталися зуби, пухли ясна, і, коли він кусав скибку хліба, – хліб ставав червоним від крові. На його лихо, Александрійський виїхав у відрядження в найдальші казахські аули.

Навчання кінчалося о третій, а о четвертій вже сутеніло. Офіцери, з якими він у Ісаєвих співав пісень і мирно розмовляв, тепер не пізнавали його, не відповідали на його привітання, а в строю лаяли найбруднішою лайкою, казали йому «ти» і розмахували перед його очима волохатими кулаками. Навіть порівняно добродушний Мєшков почав дріб’язково присікуватися до поета.

Щонеділі і щосвята солдатів водили до церкви.

Якось Шевченко стикнувся з Мєшковим на паперті. Як належить солдату, Тарас Григорович дав командирові дорогу і зірвав з голови безкозирку.

– Три доби гауптвахти! – вдарив його, наче батогом, голос Мєшкова. – Час вам, Шевченко, запам’ятати, що головний убір скидають не правою, а лівою рукою.

Давно щез Мєшков в глибині церкви, а Шевченко ще стояв на паперті з безкозиркою в руках. Жебраки тихенько захихикали навколо, а старий безногий солдат, давно звільнений в чисту, повчально загув:

– Заробив, служивий, гапвахту? Тепер знатимеш навіки, що солдатові не можна ловити гав. – І, помітивши міщаночок у строкатих гарусних хустках, що саме виходили з церкви, гугняво завів:

– Подайте Христа ради копієчку каліці-воїну; за віру, царя та отечество постраждав… Подайте старому солдатові за упокой родителів ваших.

«Ось так і мені доведеться жебрачити на схилі життя», – подумав Тарас Григорович і з важким серцем пішов відсиджувати на гауптвахті свої три доби.

Листопадова оказія знов не приставила листів, і Шевченко зовсім занепав духом, але в грудні переборов себе і знову сів писати листи, бо ж, як каже прислів’я, «під лежачий камінь і вода не тече». Він писав одразу багатьом. Почавши один лист і залишивши його недописаним, хапався за інший, потім, придумавши який-небудь новий аргумент, кидав той лист і знов повертався до першого.

Як голодний благає шматок хліба, благав прислати йому «ради поезії святої» хоч один томик Лєрмонтова та пісні Кольцова.

Надходило різдво. На Україні з цим святом пов’язано безліч різних прикмет, звичаїв, легенд і обрядів, які дійшли до нас з глибокої дохристиянської давнини.

У святвечір зранку не вивели солдатів на муштру, а наказали чисто прибрати й помити казарму. Всі, крім дворян Козловського та Білобровова, ретельно взялися за діло. В душі солдат раптом прокинулися теплі й дорогі серцю спогади дитинства. Одчайдушні п’яниці тремтячими руками витягали на мороз свої матраци, ковдри й одяг і сумлінно вибивали з них порох; другі під керівництвом одеського грека Кості Сахаджі, колишнього матроса, з милом і піском старанно «драїли» швабрами затоптану й запльовану підлогу, треті мили вікна й нари, знімали павутиння, палили різний мотлох разом з тарганами, Шевченко підмазував глиною і білив крейдою грубу. Кузьмич заливав щілинки в нарах, де знов почали гніздитися блошиці, якоюсь темно-брунатною рідиною, випрошеною у фельдшера. Всі метушилися, прибирали в своїх шафках, мили, шкребли, акуратно складали дрова в кутку.

Від обіду солдати відмовилися, бо постили «до вечірньої зорі». По обіді роту повели в лазню, де цирульник старанно постриг і поголив їх, а каптенармус видав нову білизну, мундири і шапки.

Після куті і вечері в незвично чистій і добре провітреній казармі не було ані п’яних пісень, ані лайки. Обличчя солдатів стали урочисто зосередженими. Козловський повів на них очима, скривився і похитав головою.

– Нудно, як на пишному похороні, – сказав він і зареготав.

Але ніхто його не підтримав.

Шевченко пішов у свій куток і ліг обличчям до стіни, щоб ніхто не бачив його сліз. Він пригадав своє безрадісне дитинство і той особливо гіркий святвечір у рік материної смерті, коли довелося маленькому Тарасикові із старшою сестричкою нести, за звичаєм, вечерю старому дідові. Переступивши поріг дідової хати, хлопчик мусив сказати, як того вимагає звичай: «Святий вечір! Батько і мати прислали вам, діду, святкову вечерю». Та не зміг сирота сказати цих слів, коли лягла в могилу його рідна мати, замучена злиднями та панщиною. Сльози полилися з його очей, а за ним заплакала і сестричка… І тепер, на чужині, пригадуючи цей вечір, лежав поет на нарах, здавалося, забутий усім світом, і гостро, як у дитинстві, відчував своє сирітство.

– Не тужи, братику. Не треба, – раптом ласкаво заговорив Кузьмич, поклавши руку йому на плече. – Гріх у святвечір так побиватися, коли на всій землі мир і в человєцех благоволєніє.

Шевченко не відповів, але від цієї несподіваної ласки ще дужче затремтів від беззвучних ридань, а Кузьмич легенько гладив його по плечу і приказував:

– Багато нас тут таких… І в кожного з нас серце поранене. Хай хоч раз на рік воно пом’якшає надією. Дасть бог, і ти додому повернешся.

– Я нічого… Мати згадалася… – сказав Шевченко.

– Аякже! Сохне серце без ласки. І при сивому волоссі важко бути сиротиною, – тепло відповів Кузьмич. – Я без батька ріс. Зберемось ми, бувало, під святвечір і підемо по хатах Христа славити. Де гріш дадуть, де пиріг, де хліба, а де й ковбаси або сала відріжуть. Принесемо усе матері, заплаче вона над цією милостинею, розділить між нами, малими, а сама й шматочка собі не візьме. «Я вже поїла», – скаже, а нам, малим, і невздогад, що вона зовсім голодна, – зітхнувши, доказав Кузьмич і теж змахнув непрошену сльозу.

Обоє примовкли, замислилися. Раптом з того кутка, де щовечора чулася хвацька п’яна лайка й сороміцькі пісні, чийсь хрипкуватий, але ще міцний голос завів зворушливу стародавню колядку:

–…сіном притрусила, в ясла положила господнього си…ина… – виводив він урочисто.

Сам того не помітивши, Тарас Григорович почав тихенько підспівувати, повторюючи знайомі з дитинства і тому особливо дорогі слова. Голос його потроху дужчав і скоро повів за собою інші голоси. Від колядок Тарас Григорович непомітно перейшов до рідних українських пісень. За кілька хвилин уся казарма з’юрмилася навколо нього і з глибоким хвилюванням впівголоса підтягувала йому. Заспівав навіть Кузьмич надтріснутим голосом. Співали тільки тих, де йшлося про сирітську долю, проспівали і суворо трагічну пісню про те, як породила молода дівчина хорошого сина і поклала його край дороги, позбавила материнської ласки, пустила самого в широке чуже й холодне життя тому, що і її не пожаліли люди, знеславили її за довірливість, заплямували гаряче й самовіддане кохання, яке дало життя цьому безпомічному маляті…

– Чорт забирай, як ви чудово співаєте! – вигукнув Козловський, коли Тарас Григорович замовк, і без звичайного свого зухвальства додав: – Не косіться так на мене, Шевченко! Скалічило мене прокляте життя… З горя п’ю… і так далі… Інакше давно б віку собі вкоротив…

Коли принишклі люди нарешті розійшлися кожен до своїх нар і без звичайного гамору вклалися спати, Козловський знову підійшов до Шевченка, сів поруч, несподівано з кривою усмішкою сказав:

– Я мерзотник і знаю це. Нічого не вдієш! Але у мене ще є принципи! Так-с! Я ні-ко-ли вас не обдурю й більше ніколи не вкраду в вас нитки. Але… дайте Христа ради двадцять копійок, інакше я збожеволію.

І, схопивши тремтячими руками монету, прожогом кинувся з казарми.

На три дні різдвяних свят Мєшков скасував «увольнительні», Можна було відлучитися так. І Тарас Григорович вирішив навідати всіх своїх знайомих. Перш за все пішов поздоровити Лаврентьєва і дорогою купив у крамничці Чал-хуш’яна льодяників своїм колишнім учням Стьопці та Васькові. Хлопчики дуже зраділи своєму першому вчителеві і показали йому батьків подарунок – «Бову Королевича» й «Конька-Горбунка», які писар виписав їм з Оренбурга, щоб вони не забули грамоти.

– Ходімо в аул до бая, – запропонував Шевченко, випивши з писарем чарочку і закусивши домашнім салом та ковбасою.

– Не можу, – відповів писар. – Обіцяв піти до фельдфебеля. Жінка у нього, Ївга, сьогодні іменини справляє. Та ти піди сам. Адже дорогу знаєш, тільки в киргизів тепер ніякого свята нема: вони ж бусурмани, в Христа не вірують.

Довелося Тарасу Григоровичу іти самому.

Був сонячний морозяний день і зовсім тихо. Замерзлим морем сяяв під сонцем степ. І неглибокий сніг лежав на ньому дрібними брижами в рідкій щетині торішнього кураю та ковилу. Поодинокі будяки стирчали з маленьких купочок снігу, в яких вмерзли кульки перекотиполя.

Шевченко ішов навпростець, вгадуючи річище Орі з рідких кущів, що облямовували її береги. Незабаром вдалині замайоріли аульні юрти й будівлі, і Тарас Григорович прискорив кроки. Після вчорашніх співів він добре спав і сьогодні відчував себе майже здоровим. Але дорога все ж таки втомила його, і до аулу він насилу добрався.

В аулі всі займалися своїми звичними щоденними справами. Тарас Григорович пригадав лютих аульних собак, зупинився віддалік і гукнув Жайсака. Та на його голос все ж таки перші відгукнулися вовкодави, а вже потім з’явився і їх хазяїн.

Жайсак щиро зрадів гостю, запросив його сідати на почесне місце навпроти входу. Напередодні він забив пару зайців і був радий почастувати його свіжою зайчатиною.

– З ним полював, – кивнув він на орла, що куняв у кутку на тугирі. – Він добре б’є і зайця, і лисицю, і навіть вовка. Дивись, Тарас-ага, скільки у мене вже набралося шкурок: сім чорнобурок, дев’ять рудих лисиць та три вовки. А зайців стільки набив, що ми з апа щодня ситі і собаки стали гладкі від зайчатини, – весело розповідав молодий табунник, блискаючи жвавими антрацитово-вороними очима. – Ісхак теж полює з байським орлом, бо ж стільки в степу розплодилось вовків, що кожної ночі шестеро джигітів чергують при табуні. Цієї зими я б уже не впорався з вовчою зграєю: напевно, з’їли б мене вовки.

– А ти вмієш обробляти шкури на хутро? – спитав поет.

– Тайжан вміє, друг мій. Я – ні, – признався Жайсак, складаючи хутра в скриню. – Коли набереться з півста чорних лисиць і багато рудих, – поїду в Оренбург продавати. – Жайсак зітхнув: – Важко назбирати грошей на калим і весілля. Але хочеться надіятися…

– А що чути про нареченого Кульжан?

– Нічого. Лежить нерухомо. На той рік побачимо, що буде.

Шевченко помітив, що йому важко і неприємно про це говорити, тому одразу змінив розмову.

– А де Абдрахман?

– По аулах мандрує, пісні співає. Де ж йому бути? А тепер гостює у нашого бая Азат, молодий акин. Якщо хочеш, ходім до бая, послухаєш пісень.

У великий мороз Джантемир перебирався з юрти в будинок на березі Орі. В його просторих, але низьких кімнатах підлоги та стіни були суціль укриті килимами і вовчими шкурами. Справжні груби добре нагрівали дім. Вікна з подвійними рамами мали знадвору віконниці, а у великі морози на віконниці ще навішували для тепла товсті мати з сіна. Сиділи й спали на невисоких помостах на зразок полу, хоч для себе Джантемир купив в Орську справжнє ліжко з пружинним матрацом, яким дуже пишався.

Коли Шевченко з Жайсаком увійшли до кімнати, Азат співав якусь веселу пісню на зразок танцювальної. Зейнеб, Нурипа й Шаукен сиділи край помосту й весело погойдували в такт головами, посмикували плечима і навіть приклацували пальцями. Побачивши гостя, бай кивнув йому головою і вказав місце поруч себе, але перебивати акина не став. І з того, що на цей раз Джантемир не підвівся і не потиснув йому руки обома руками, Тарас Григорович зрозумів, що бай не забув його «Заповіту».

Жайсак сів за спиною Кобзаря і пояснив, що пісня жартівливо розповідає про забудька-зятя та сварливу тещу. Пісня всім сподобалася. Жінки весело сміялися, а Джантемир посміхнувся і щось сказав півголосом жінкам, поки Азат настроював домбру.

Потім Азат заспівав старовинну тягучу пісню про жигіта і його коня, який рятує хазяїна від погоні, а коли поранений хазяїн падає з сідла, приносить йому води з річки відсвіжитися і обмити рани.

Поки Азат відпочивав після пісень, Джантемир обернувся до Шевченка.

– Скажи своїм майирам, щоб вони вовки стріляли. Дуже багато вовків у степу. Треба їх вбивати. Хай візьме рушницю і майир з жовта борода, і лисий майир, і майир з вареними очима, як у риби, і другий з червоним обличчям і з маленький чорний вуса. Треба вовки бити. Вовки кожен день один баран і ще один баран з’їдають.

– Тобто щоб вони полювання влаштували? – перепитав Шевченко.

– Так! Так! Полювання! Великий полювання треба робити! Скажи Мешка-майиру. Дуже просимо. Жигіт просить. Джантемир просить. Дуже треба вовки стріляти.

– Добре. Перекажу, – сказав Шевченко, вирішивши в крайньому разі передати офіцерам це прохання через Александрійського, який щойно повернувся з відрядження.

– Не забудь, – повторював Джантемир. – Я тобі за це барана подарую.

– Та я й без барана передам, – знизав плечима Шевченко і замовк, побачивши, що Азат знов береться за домбру.

А в степу подув вітер – і відразу поповзли по землі білі сніговійні полози, легко звиваючись проміж заметів. Вітер шпурнув у шибки сухим снігом, і всі, оглянувшись на вікна, помітили, що сонце вкрилося білою імлою.

«Час вертати, – подумав Шевченко, – буран буде».

Його не затримували. Глибше насунувши шапку і щільніше пов’язавши башлик, він швидко рушив у напрямку Орська.

– Почекай, Тарас-ага! Я дам тобі коня, проведу тебе, – кинувся за ним Жайсак, але чи то вітер одніс його слова вбік, чи то Шевченко не хотів його слухати, але він не обернувся.

Вітер міцнішав і весь час змінював напрямок, наче танцював над сніговійним степом якийсь дикий танець. Густий поземок мчав над землею по коліна Шевченкові. Хвилин за двадцять він був вже поетові до пояса. Шевченко наче вступив у білу річку, яка все глибшала й глибшала. Далеко на обрії блищав хрест Орської церкви, але швидко і він поринув в імлу, і Шевченко з головою пірнув у потік летючого снігу, який із запаморочливою швидкістю мчав повз нього. Вітер штовхав Кобзаря не просто вперед, а якось навскоси, а іноді вдаряв з другого боку, і тому важко було триматися вірного напряму.

«Не зіб’юся, якщо вітер буде віяти в одному напрямку», – думав він, прискорюючи кроки, але страшний біль у колінах і ступнях примусив його йти повільніше. Він уже насилу витягав із снігу хворі ноги.

А вітер почав крутити сніговий смерч, трубним димом звиваючи його в височінь, потім раптом вдарив поета в обличчя, а за мить навпаки, в спину. Тепер поземок мчав над його головою прозорим негустим пухом, за яким ледве помітно блакитніла емаль ясного зимового неба, з дрібними хмаринками на ньому, що раз у раз затуляли сонце.

Понад годину через силу брів Шевченко обважнілими хворими ногами і раптом помітив, що починає сутеніти і небо затяглося сірою імлою. Він напружив останні сили. Йому здавалося, що Орськ десь зовсім близько, але у згуслому потоку поземки не блимав жодний вогник, а мороз міцніше й міцніше проймав тіло. Знеможений, захеканий, зупинився Тарас Григорович, щоб хоч мить передихнути.

«Кінець, – майнула думка. – Тільки невідомо, хто перший доконає мене: вовки чи мороз».

– Тарас-ага! Де ж ти зайшов, дорогий?! – раптом пролунав над його головою голос Жайсака. – Сідай на коня. Ай, куди подався! Хіба так можна? Тільки собаки тебе й знайшли.

І над головою Шевченка ніби виринула з пучини коняча голова, а над нею кошлатий малахай Жайсака. Його вовкодави старанно обнюхували поета. На поводу Жайсак вів другого осідланого коня.

Шевченко не знаходив слів для подяки. Сісти на коня він уже не зміг. Жайсак спішився і спритно підсадив його у сідло, потім знов стрибнув на свого вороного і поскакав уперед, ведучи на поводу поетового коня.

– Ой бой, куди зайшов! Просто до вовчої улоговини, де саксауловий гай, – приказував Жайсак. – Жаман-Кала з одного боку, а ти пішов у другий бік. Певно, шайтан тобі очі відвів од вірного напрямку. Тільки шапка твоя трохи в поземку чорніла.

Добрих півгодини скакали вони клусом, поки не замайоріли перші вогники Орська. Коні зупинилися біля казарми. Шевченко насилу сповз на землю. Ноги його вже не згиналися.

– Зайди погрітися, – запрошував він Жайсака, – Ти ж мене від смерті врятував. Хоч чаю гарячого випий. Адже ж і ти закляк.

– Не можна! Треба табун дивитися. Вовків багато, – пояснив Жайсак, стрибаючи на коня. – Тільки не забудь, Тарас-ага, скажи майирам, хай вовків стріляють. Без майирів їх не подолаємо. Ну, я поїхав!

– Де пропадали так довго, мон шер? – зустрів Шевченка Козловський. – Певно, у писаря?

– До киргизів ходив. Ішов назад і заблудив, а цей юнак відшукав мене, коли я чорт зна куди зайшов. Я вже до смерті готувався, – казав Шевченко, обпікаючись гарячим чаєм, який приніс йому Кузьмич. – Думав, вовки живцем роздеруть.

– Хіба вовки на людей нападають?

– А то ні?! – буркотливо обізвався Кузьмич. – Вони тут люті, а на зріст з піврічне теля.

– Мене Джантемир-бай просив поговорити з офіцерами. Благає улаштувати облаву. Тільки навряд чи згодиться наш Мєшков займатися цим, – заклопотано сказав Шевченко, – як би їх зацікавити?

Козловський раптом закрутився на місці в якомусь шаленому захваті.

– Дякуйте богові, мон шер, що є на світі вовки! Невже ви не розумієте, яке щастя пливе вам у руки?!

Шевченко здивовано глянув на нього і ліг на нари.

– Та зрозумійте нарешті, – обурився Козловський, – що це для вас єдиний випадок надовго позбутися причіпок начальства.

– При чому тут причіпки?

– А при тому, що «не підмастиш – не поїдеш», – с азартом вигукнув Козловський. – Але підмазувати треба тонко, розумно, тактовно, а облава – це просто геніальна штука! Ви улаштовуєте облаву. Нашому братові, солдату-нагоничу, підносите, крім казенної їжі, чарку горілки, а панів-офіцерів напуваєте в дим. До того ж, кожен з них одержує по кілька вовчих шкур – своїх мисливських трофеїв – і на добрих півроку вони дають вам цілковитий спокій і на все – розумієте – на все, – багатозначно підняв він палець, – дивляться крізь пальці. Тепер нарешті зрозуміли?

– Але, по-перше, я нічого не тямлю в полюванні, а тому не зможу організувати облаву як слід; а по-друге, де взяти силу грошей на таку пиятику? З офіцерами самою горілкою не обійдешся: їм подавай ром та шампанське.

– А Джантемир нащо? Треба тільки йому пояснити, що за таку послугу слід добре почастувати офіцерів та й нагоничів не забути. Вовки жеруть у нього щоночі по два барани. Отже, йому вигідніше одразу втратити десять баранів, ніж до весни втратити сотню. А я досвідчений мисливець і вам допоможу, І зовсім безкорисливо, тобто ви мене, звичайно, почастуєте, як усіх. Але тоді вони й від мене надовго відчепляться.

Шевченко мовчав.

– Завтра ж підемо до Мєшкова, – наполягав Козловський. – Прийдемо не як солдати, а як парламентери від Джантемира. Доб’ємося згоди Мєшкова. Присягаюся, що він одразу дасть згоду. Від Мєшкова поїдемо до Джантемира. Мєшков нам і коня дасть задля майбутнього випивону, а до бая з’явимось, так би мовити, офіційно, як представники Мєшкова, і одразу розтлумачимо цьому товстому кнуру, по-перше, що він повинен дати нам якомога більше нагоничів з його киргизів, щоб не тягти всю роту в степ, і, по-друге, що треба добре напоїти і нагодувати офіцерів і солдатів. Потім візьмемо з собою цього вашого Жарайбека, чи як його там, і разом із ним оглянемо місцевість, де водяться вовки, і в найближчі дні заготуємо все потрібне, купимо горілки і все це звеземо Джантемирові, бо влаштувати пиятику в Орську – неможливо. Грошима і всіма господарськими справами розпоряджатися будете ви, а я – головний єгер.

– Добре. Я подумаю і завтра вранці вам відповім, – сказав нарешті поет і, коли Козловський відійшов своєю чудернацькою ходою, дістав олівець, уривок цукрового паперу і заглибився в складні арифметичні розрахунки.

З грошей привезених Лазаревським і подарованих Лідією Андріївною, у Шевченка лишалося карбованців тридцять. Після довгих розрахунків, вагань і розмови з колишнім кухарем Ісаєвих Шевченко зрозумів, що цього вистачить на частування офіцерів і що план Козловського дійсно чудова нагода хоч би на деякий час звільнитися від муштри.