3. На жайляу!
Зинаїда Тулуб
На десятий день після смерті Шакіра повернулися до Джантемира його розвідники, надіслані в Семиріччя, щоб потай від інших аулів вибрати і закріпити за ним хороші літні пасовища в горах Алатау. Всі уже догадувалися, що цього року аул відкочує набагато далі, ніж завжди, тільки ніхто не наважувався розпитувати про це грізного бая.
Спішившись, посланці одразу попрямували до Джантемира.
– Ну як? – спитав бай, не відповівши на їх салем.
– Слава аллахові і пророку його, – відповів сорокарічний хазяйновитий Мурзабай, якому Джантемир довіряв більше, ніж іншим. – Там, за річкою Ілі, вже тепло, а в горах ще сніг по коліна. Місце дуже хороше, вздовж річки, що живиться від величезного льодовика на хребті Кунгея. Нижче навколо – ліси, повні ягід, горіхів та різних фруктів.
– Знаю! – перепинив його Джантемир. – Закріпили ви його за аулом?
– Аякже! Траву поперев’язували в дев’яти місцях біля водопою. Сніг порозгрібали і виклали чорним камінням твою тамгу на землі.
– А потім випаде новий сніг і занесе «мою тамгу» так, що й не відшукати! – насмішкувато кинув Джантемир, – Оце, як кажуть, порадували!
Вузькі щілинки його очей на пласкуватому тлустому обличчі з набряклими щоками і мішками під очима обурено блиснули. Сидів він, схрестивши ноги, на білій кошмі навпроти входу, на почесному місці, яке лише зрідка уступав найважнішим гостям, сидів в маленькій тюбетейці на лисій голеній голові, широко розкинувши поли малинового шовкового халата, і вся його постать нагадувала страхітливого й потворного китайського ідола. Коли він розтуляв губи, видно було його рідкі й гострі зуби, що, наче ікла в хижака, виступали з рота.
– Даремно ти сердишся, Джантемир-ага, – спокійно зупинив його Мурзабай. – Ми й на стрімких скелях жовтою фарбою твою тамгу намалювали, і на старих ялинах зробили зарубки сокирою в багатьох місцях, а подекуди кору позрубували і на свіжій деревині розпеченим ножем тамгу випалили.
– Ото-то! – задоволено кивнув головою Джантемир. – Це ви добре вигадали. Ну, ідіть відпочивайте. Якщо не буде дощу, позавтра вирушимо в путь.
На світанку, коли Кумиш вийшла з юрти і, дивлячись, як з-за грані землі виповзає криваве і ніби напівпрозоре сонце, заспівала свою скорботну пісню-жоктау, весь аул вже знав, що завтра почнеться кочівля.
Біля білих байських юрт зберігалися під повітками легкі літні юрти, в яких живуть на літньому пасовищі в горах. Всі три Джантемирових жінки Зейнеб, товста Нурипа і Шаукен розбирали їх за допомогою двох служників і спритної Кульжан, дбайливо оглядали їх і казали служникам, яку почистити, а яку полагодити перед кочуванням. Поруч жигіти гострили на камені соїли, ножі і бухарські ятагани, наче збиралися не кочувати, а в баримту або в який наскок. В юртах жінки витрушували все з скричь і окремо складали потрібне влітку, відбирали собі і дітям найкращі оздоби і святковий одяг для урочистого виступу в путь, а старі люди готували риболовне приладдя, сіті, гачки та так звані «морди», щоб рибалити в степових річках та озерах, яких чимало зустрінеться їм у дорозі.
Шлях стелився їм далекий. Раділи йому тільки діти й підлітки, що їхатимуть верблюдами разом з матерями або верхи. Все, що зустрічатиметься їм у путі, буде для них розвагою і радістю. Але похмуро супилися чабани й табунники, для яких кочування було найважчою і найвідповідальнішою роботою.
Кумиш хвилювалася: вона розуміла, що навіть для рідного сина не відклав би Джантемир початок кочування, а Жайсак ще не міг ані їхати верхи, ані навіть підвестися і встати на ноги без сторонньої допомоги. Кульжан, що, як і за життя Шакіра, кожного дня носила їм молоко і баранину, застала Кумиш в сльозах:
– Щось трапилося, люба тіточко Кумиш? – кинулася вона до вдови.
– Доведеться нам лишатися тут жатаками, стерегти зимівлю, – ковтаючи сльози, відповіла Кумиш. – Жайсак ще не може їхати верхи. А тут ми з голоду помремо без худоби.
– А хіба верблюдом він не здужає їхати? Невже батько не виконав своєї обіцянки і не дав йому коня і верблюда?
– Дав, але де ж мені взяти сідло для лежачого?
– У Зейнеб є таке сідло! – радісно вигукнула Кульжан. – Я оце бачила його під повіткою.
– Та хіба ж вона дасть?..
– А я й не питатиму, – труснула косами Кульжан, і чорні очі її блиснули бешкетним вогнем. – Ти тільки, тіточко Кумиш, не виїжджай наперед разом зі всіма жінками. Якщо хтось спитає, де ти поділася, я скажу, що ти на кладовищі прощаєшся з могилою Шакір-аги і доженеш аул на стоянці. Сідай на коня, а Жайсака покладемо на верблюда, і рушайте позаду всього аулу. Табун і вівці здіймуть таку куряву, що за нею ніхто вас не бачитиме, а потім десь на ночівлі, коли й помітять сідло, ніхто вже не відбере, а я все візьму на себе.
– Аллах тебе благослови, дівчинко! – від щирого серця подякувала Кумиш, і бліда радість торкнула усмішкою її передчасно зів’ялі уста.
Допізна диміли ватри біля чорних і білих юрт. Люди варили манти і пекли на дорогу коржі, наливали молоком бурдюки, лагодили сідла та вуздечки, плели аркани з вовни та кінського волосу, вибивали килими, і, хоча на перший погляд в Жайсаковій юрті ніби не було чого й складати, Кумиш поралася мало не всю ніч і тільки перед світанком закуняла.
Ранок наступного дня випав сонячний і безхмарний. Степ посивів від паморозі, але тільки-но відірвалося сонце від краю землі і попливло все вище й вище, сивина одразу зникла, і великі, прозорі краплі роси заблищали на стеблинках торішнього ковилу та полину. Земля прокинулася від довгого зимового сну і радісно трепетала новим життям. Де-не-де пробивалася свіжа травичка. З нірок обережно визирали вусаті ховрашки, і чорні намистинки їх очей на пласкуватих, ніби прилизаних, голівках з веселою цікавістю дивилися на світ. У торішній траві пищали і вовтузилися миші. Вухастий, довгоногий тушканчик стояв на кротовій купині і не помічав, як ззаду підповзає до нього гадюка. В повітрі кружляли і тонко дзвеніли перші комарі. Ластівки стрімко свердлили вітер і на льоту ковтали їх, а високо в небі наче висів, тріпочучи крильцями, і радісно розливав свої трелі перший жайворонок.
Аул давно був на ногах. І знов проміж юрт палали багаття. Люди поквапливо снідали перед дорогою, сідлали коней. З юрт виносили скрині, в’юки і килимові торби. Дехто вже розбирав юрту і вантажив на покірливого верблюда, що за наказом хазяїна став на коліна або навіть ліг на землю, поки накладали на нього і зв’язували і кереге, і схожі на павуків жердини для склепіння з круглим шангараком посередині та тундуком, і важку повсть. Всі поспішали, метушилися, по кілька разів перевіряли, чи все потрібне взято і чи добре все зв’язано і укладено. Плакали немовлята, бо ніколи було матерям їх заколисувати і годувати. Зате підлітки радо готувалися в дорогу і або діловито допомагали дорослим, або докучали їм розпитуванням.
Кульжан ще звечора принесла для Жайсака верблюже сідло, а крем’язень Тайжан урвав на світанку хвилину і прибіг допомогти Кумиш. Спритно осідлав він молодого верблюда, примостив сідло і поклав на нього Жайсака, потім розібрав юрту і навантажив на старого верблюда разом зі всіма пожитками безпорадної вдови, тоді побіг збирати в дорогу свою сім’ю.
За годину аул був готовий до виступу.
Рушили в суворо встановленому звичаєм порядку: першими помчали троє розвідників, що оглядають степ, у разі чого попереджають аул про небезпеку, вибирають місце для відпочинку і для ночівлі. Коли вони зникли за обрієм, вирушили тридцять тюленгутів, добре озброєних соїлами, шакпарами, ножами, пращами та бухарськими ятаганами, і вже за ними повільно і урочисто рушили верблюди.
Попереду їхали жінки на двогорбих верблюдах з немовлятами і малими дітьми, яскраві й строкаті в своїх святкових вбраннях на тлі ледь зазеленілого степу. Шовкові і оксамитові безрукавки, дівочі хустки та тюбетеєчки з жмутами пугачиного пір’я, нашиті на одяг срібні та золоті монети, браслети та сережки, величезні срібні ґудзики, зі вправленими в них скалочками кольорового скла, а іноді й дорогоцінного каміння – усе це блищало і мінилося на сонці серед сніжно-білих покривал молодиць та бабусь, які спадали їм на плечі і на спину верблюда.
За жінками поважно виступали одногорбі верблюди, вантажені легкими дорожніми юртами так званими жолим уями і літніми маленькими юртами турлин уями, що були навалені на їх спини величезними купами і міцно зв’язані арканами. За верблюдами йшла худоба, яку оточували вершники-чабани й табунники, вовкодави та вівчарки. За отарами і табуном ішов одинокий верблюд з хворим Жайсаком, поруч їхала на старій сумирній кобилі Кумиш. Другий загін озброєних жигітів замикав похід.
Аул ішов диким степом навпростець, не тримаючись ані річок, ані караванних шляхів і навіть колодязів, тому що навесні скрізь багато води, щоб пити й напувати худобу. Величезні прозорі й чисті калюжі снігової води виповнювали всі улоговини й низовинки і здалека здавалися красивими блакитними озерцями. Дикі качки, гуси й лебеді весело крякали, ґелґотали, ячали, хлопали крилами, й пірнали, і тільки тоді зривалися й відлітали, коли перші вершники були від них на відстані перельоту каменя з пращі.
Опівдні аул зупинився перепочити. Подоїли овець і кобил, пустили отару й табун пастися, але не розсідлували коней, тільки трохи відпустили попруги та зняли вуздечки, а сторожа пильно стежила за степом, тому що на мандрівний аул завжди могли напасти й розбійницькі ватаги хівинців, і інші казахські роди, з якими ворогував Джантемир, та й кожен, хто захотів би поживитися легкою здобиччю. Але привал пройшов без тривог і без пригод, і за три години, добре відпочивши, аул рушив далі.
Верблюд ішов перевальцем, і помірне одноманітне погойдування заколисувало хворого. Молодість брала своє, і рани його повільно загоювалися. Жайсак з радістю ворушив пальцями скаліченої руки і відчував, що біль щодня зменшується. Остогидло йому вже лежати в юрті, задихатися від диму і кіптяви і день у день бачити, як матір витрачає останні сили на байській роботі. Він мріяв здобути собі в горах орля, вимуштрувати його для полювання і протягом зими здобути багато лисиць, за шкурки яких російські «майири» щедро платять – і тоді… Тоді б він перш за все поставив собі добру юрту, теплу й чисту, та, мабуть, і зовсім відділився б від аулу Джантемир-бая, і почав би кочувати окремо із своєю невеличкою отарою. Адже ж трапляється й таке, що кілька бідарів починають кочувати одним спільним аулом і потроху стають хоч і не багатими, але принаймні не такими вже й бідними… І тоді… Тоді… Солодка мрія про молоду жінку – ніжну, сором’язливу дівчину – здіймала його груди глибоким потаємним зітханням.
А степ, безмежний і по-весняному свіжий, розстилався навколо, і де-не-де блищали на ньому уламками небесної блакиті великі теплі й прозорі калюжі снігової води…