14. В гостях у бая

Зинаїда Тулуб

Ввечері писар Лаврентьєв лукаво підморгнув Шевченкові:

– Ну, Григоровичу, пішли завтра в гості.

– Куди? – здивувався Шевченко, який не полюбляв друзів Лаврентьєва : фельдфебеля Лаптєва та двох бравих унтерів – кучерявого красеня Злінцева і подзьобаного віспою мовчазного Куницина.

– А до киргизів. Прикочували вчора, зимуватимуть на Орі. Вони тут щороку зимують. Генерал уже кілька разів казав їхньому баю, щоб він поставив свій аул верст за сорок від фортеці, бо нам самим, і козакам, та слободянам тутешнім випас і сіно потрібне для коней і худоби… Я, як довідався, що вони знову тут, – одразу їх превосходительству доповів, а вони тільки ручкою махнуть зволили. «Бог із ними, – кажуть, – хай вже на цей раз зимують, але на той рік – вижену: кочуй, Джантемир, де завгодно, але степ навколо фортеці потрібний нам самим».

Шевченко зрадів новим враженням.

Одразу після пізньої відправи зібралися вони в аул. Лаврентьєв одягнув новий мундир, в якому ходив тільки до церкви, і начепив свої медалі: одну на георгіївській стрічці за бої на Кавказі і другу на аннинський стрічці – за російсько-турецьку війну. Волосся намастив олією, а чоботи наваксував до дзеркального блиску.

Шевченко хотів піти до казахів у цивільному, але передумав, коли Лаврентьєв попередив його, що офіцери теж частенько одвідують бая. Він тільки поголився, підкрутив вуса і наваксував чоботи, вже розбиті й покривлені після маневрів. Ішли вони навпростець до далекого завороту Орі, де неясно майоріли юрти аулу, наче розкладені по степу тюбетейки.

– У них, у киргизів, свій звичай, – пояснював дорогою Лаврентьєв, не помічаючи, як важко Шевченкові встигати за ним із своїми хворими ногами. – Гості у них не повинні підходити до самої юрти. Треба зупинитися кроків за тридцять і чекати, поки вийде хазяїн або хтось із його сім’ї. Підійдуть вони до гостя, спитають, хто, та що, та до кого прийшов і в справі якій, чи так, по дружбі, для приємної бесіди, потім відженуть та прив’яжуть собак, а тоді вже до юрти запрошують. А собаки в них – справжні звірі: хто здуру сунеться ближче – на шматки роздеруть.

– О-ох! – простогнав нарешті Шевченко. – Почекай хвилинку. Ніяк не уженуся за тобою. Дуже мені ноги болять.

Лаврентьєв притишив ходу і далі повчав Тараса Григоровича:

– Ти, Григоровичу, пам’ятай, що вони зовсім дикуни та ще й нехристи, бусурмени. Вони повинні нам кланятися і коритися. Як увійдеш – сідай в глибині юрти, навпроти входу, на білу кошму, а не біля порога, де собаки та соколи сидять.

Міркування Лаврентьєва дратували Шевченка, але кожне необачне слово писар міг навіть ненавмисне переказати начальству, і Шевченко мовчав.

Вони вже наближалися до аулу. Першими почули їх собаки, і з оглушливим гавкотом кинулися назустріч непроханим гостям.

– Рота, стій! – жартома скомандував Лаврентьєв. – Вільно!

Обидва зупинилися.

Джантемир-бай сидів у своїй гостевій юрті з акином Абдрахманом, якого не бачив із дня свого весілля, і частував його кумисом. Біля порога жінки білували щойно зарізаного барана.

– Давно не чув я твоїх пісень, Абдрахман, – казав Джантемир, подаючи акинові повну піалу кумису. – Скучив я за ними і за твоєю мудрою бесідою.

– Небагато веселого тепер на світі для пісень, – зітхнув акин. – Усе більше притискає нас російський цар: плати ясак, плати по півтора карбованця від юрти, плати за рибальство, за вовну, за отару, за дерево на кереге – за все…

– Ой, вірно це ти говориш, – кивнув головою Джантемир. – Ось і мене починають притискати. Сиджу і кожну хвилину чекаю: ось-ось накаже мені Ісай-паша забиратися з моєї зимівлі, бо йому стали потрібні наші випаси. Казав мені уже торік: «Підшукуй собі іншу зимівлю», – але влітку я весь час гасав Семиріччям за Зулькарнаєм, а потім ногу зламав. Ніколи було про це думати… Прикочував на старе місце і думаю: а що, коли раптом проженуть?.. Куди тоді податися, степ давно розібраний по кочовищах…

Абдрахман співчутливо клацнув язиком, присьорбуючи дрібними ковточками і з насолодою смакуючи кумис. Любив старий випити, а тут прийшла осінь, ось-ось ударять морози – чекай тоді свіжого кумису до наступного літа.

– Важкі часи настали. Важкі, – повторив він і зітхнув.

У цю мить заґвалтували аульні собаки. Почувся тупіт босих ніг і стривожені голоси. Вздовж юрти промчав чийсь кінь, заплакала маленька дитина.

– Гей, люди! Що там трапилося? – гукнув Джантемир, напівпідводячись. – Іди, Ісхак, подивися, що там?

Ісхак вийшов з юрти і одразу повернувся назад.

– До нас ідуть росіяни з фортеці.

Шаукен, що сиділа біля входу, одразу заметалася по юрті, щось ховаючи в темні кутки, а Джантемир зблід і почав натягати халат.

– Ну ось!.. Я казав: прийдуть, – бурмотів він. – Та чого ти стоїш?! – раптом крикнув він і підступив до Ісхака з камчею. – Біжи! Спитай, чого їм треба і хто вони.

Тим часом Шаукен здирала з своєї безрукавки золоті монети і тремтячими руками ховала їх у кишені, потім схопила повішене на кереге шатне сідло, інкрустоване кісткою, і побігла ховати його в одній з чорних юрт, поки Кульжан тягла разом із Кумиш скриню з найкращим одягом.

Далекозорий Лаврентьєв одразу помітив, що його поява викликала в аулі переполох, і, тихенько посміхаючись, стояв, ляскаючи себе прутиком по халявах. Нарешті з-за білої юрти з’явився високий молодий жигіт і швидко пішов назустріч гостям.

– Салем алехм, – шанобливо вклонився він. – Чого бажають хоробрі російські аскери?

– Здоров, Ісхак! Не пізнав? – простягнув йому руку Лаврентьєв. – Батько дома?

Ісхак блиснув сліпучо-білими зубами на смаглявому обличчі і обома руками шанобливо потиснув писареві руку.

– Дома! Дома! Дуже старий, дуже товстий… Не може швидко бігти, гостей зустрічати: мене послав. Заходьте, будь ласка. Акин у нас сидить. Кумис п’є, пісні співати збирається. Будеш слухати?

– Аякже! Чуєш, Григоровичу? – повернувся писар до Шевченка. – До речі прийшли: акина послухаємо. А це мій приятель, – показав писар Ісхакові на Шевченка. – Вітайся та собак своїх прив’яжи, – весело додав він, передбачаючи добре частування.

Джантемир саме переступав поріг юрти і здалека пізнав писаря.

– Не метушись, – смикнув він Шаукен. – Це прості солдати. Другого барана не треба різати. Вистачить одного.

І, звернувшись до Абдрахмана, розвів руками:

– Кожному собаці доводиться кланятися. Цей солдат біля Ісай-паші та майирів крутиться і може іноді за аул слівце замовити.

І з нещирою солодкою посмішкою рушив назустріч гостям.

– Ой бой, яка мені радість! Такі хороші гості прийшли! – обома руками потиснув він руку Лаврентьєва. – Ідіть в юрту. Там акин сидить, пісні співати буде, – приказував Джантемир, скоса позираючи на Шевченка і не наважуючись спитати, кого привів до нього Лаврентьєв.

– А це нова у нас людина, – перехопив його погляд і зрозумів його тривогу хитрий писар. – У столиці він раніше жив, великим начальником був, а потім посварився з якимись там генералами, так його за це до нас прислали на деякий час. У мене на квартирі живе, – остаточно заспокоїв він Джантемира.

Тим часом Шаукен спритно постелила для гостей чисту білу кошму, поки Кульжан поквапливо роздмухувала за порогом самовар.

Джантемир і Тарасу Григоровичу також урочисто потиснув руку, сказав, що гість – благословення аллаха, і з солодкою усмішкою запросив обох на почесне місце позаду вогнища, ще по літньому порожнього.

Шевченко сів поруч Лаврентьєва і з цікавістю оглядівся. Ніколи не бачив він юрти і тим більше не був усередині. Все цікавило його в цьому невідомому і поки що загадковому світі. Юрта нагадувала йому круглі альтанки-ротонди в садибах багатих поміщиків.

Вона була велика, простора і мала форму правильного восьмикутника, де один з боків, південний, був широко відкритий для сонця і світла. Міцне, добре вистругане кереге на два з гаком аршини заввишки утворювало гранчасті стіни юрти, від яких відходили дугоподібні міцні жердини до так званого шангарака – великого обруча в центрі склепіння аршинів на два завширшки. Все це разом утворювало кістяк юрти, на якому була майстерно напнута біла повсть, що точно відповідала формі каркаса і зовні була оздоблена барвистим геометричним орнаментом.

Зсередини кереге було завішане візерунчастим килимом, і вздовж нього лежали гори подушок, ватяних ковдр і згорнутих килимів, стояли скрині з одягом, посудом і різними іншими речами, яких у Джантемира було більш ніж досить. На навмисно залишених на кереге гілках висіли килимові сумки для дрібних речей, різний інструмент, сідла, вуздечки, шкіряні відра і сплетені з очерету полички. Посередині юрти спускалися зверху шнури й китиці, призначення яких важко було одразу відгадати, і величезний бурдюк – саба для кумису. Долівка була вкрита подвійним шаром товстої повсті, поверх якої Шаукен постелила третю – білу – для гостей.

Лаврентьєв сидів поруч із Джантемиром з виглядом принаймні посла Російської імперії в країні папуасів, а Джантемир все ще не знав мети його відвідин і запобігливо посміхався, намагаючись зав’язати розмову.

– Як жили тут усе літо? – спитав він.

– Жили непогано, – відповів писар, підкручуючи вуса, – мені ще вчора доповіли, що ти прибув, а я сьогодні вранці доповів генералові.

Тут Лаврентьєв навмисне зробив довгу паузу, щоб надати своїм словам якомога більшого значення й створити враження, що не сам генерал вирішив долю аулу, а він, Лаврентьєв, підказав Ісаєву, як зробити, і Джантемир при всій своїй витримці мимоволі напівпідвівся, марно намагаючись приховати тривогу за уважністю та ввічливістю.

– Прибув, – кажу, – наш Джантемир. На свою стару зимівлю. Певне, нема йому де зимувати. Худоби він має багато, а весь степ навкруги інші аули порозбирали. Шкода, кажу, хорошого сусіда. Невже йому звідси відкочовувати доведеться?

Тут Лаврентьєв знову зробив паузу, а Джантемир не витримав і схопив його за руку. Лаврентьєв посміхнувся і вів далі:

– А генерал зволили ручкою махнути і кажуть: «Ну, добре, Лаврентьєв, якщо ти так за нього просиш, хай вже на цей раз залишається, але наступного року хай підшукує собі іншу зимівлю».

У Джантемира відлягло від серця: отже, можна спокійно сидіти на Орі до весни, і він із непідробною радістю вищирив свої рідкі жовті зуби.

– Ой бой, як добре ти доповів Ісай-паші! Великий тобі за це спасибі. Приходь частіше баранину їсти, акина слухать, кумис пити, хороший розмова розмовляти.

– Добре! Будемо приходити! – посміхнувся Лаврентьєв. – Ось приятеля до тебе привів. Хороша людина. Вчений. Він моїх Васька та Стьопку враз грамоті навчив. Так тепер по-друкованому шкварять, що тільки держись. Вже й писати почали вчитися.

– Мій Ісхак теж письменний, і Рахім теж почав вчитися, – похвалився бай. – До Омська, в медресе поїхав. Коран читають. І інший книжки.

Тим часом Шаукен постелила перед гостями на кошмі чисту скатертину, поставила на ній сушений сир, піали, миску масла і миску баранячого жиру. Насипала жменю цукру рафінаду, потім принесла чайник щойно завареного духмяного чаю, а Кульжан втягла самовар.

– Пийте спочатку чай. Зараз баранина звариться, будемо кавардак їсти, – частував гостей повеселілий Джантемир.

«Треба добре почастувати писаря, – думав він, – бо при нагоді він завжди може закинути за нас слівце генералу».

Тут Джантемир багатозначно підморгнув Шаукен і щось сказав їй півголосом. Шаукен і собі зашепталася в кутку з Кумиш, і та швидко почала замішувати на дощечці тісто з білого борошна для мантів.

З тієї хвилини, коли в юрті з’явилися росіяни, Абдрахман не вимовив ані слова. Він скромно відсунувся до кереге і поклав на коліна домбру. Джантемир підніс і йому піалу чаю, в яку Абдрахман долив трохи молока. Акин повільно сьорбав чай з сиром, вмочуючи його в жир, і спостерігав за росіянами. Не подобалося йому, як Лаврентьєв шумно відкушує грудочки рафінаду, а Шевченко зацікавив його… Що це за людина, чого так пильно придивляється і до юрти, і до людей, і до речей, таких звичних для кожного кочовика?

А Тарас Григорович сидів з піалою в руках, забувши про чай: таке все було цікаве навколо нього. Раптом прокинувся орел, підвівся на своєму тугирі, струснувся спросоння і різко крикнув, розвівши свої велетенські крила.

– Орел! – охнув Шевченко. – Який красень!

– Беркут, – поважно ствердив Джантемир. – Вовків битимемо. Лисицю. Хороший орел – великий, міцний. Жайсак впіймав його в міжгір’ї.

Орел підвівся на свої міцні високі ноги з великими гачкуватими пазурами, з хвилину постояв, задзеленчав ланцюжками і знову сів на тугир, і закуняв, затягнувши гострі жовті очі тоненькими плівками повік.

У Шевченка здригнулося серце: могутній, гордовитий – і в’язень, у кайданах…

Тільки Абдрахман помітив гірку посмішку, що ледь скривила Шевченкові губи, і зрозумів її.

– То це ти і є акин? – раптом спитав Лаврентьєв Абдрахмана, ставлячи на скатертину порожню піалу.

Акин мовчки кивнув головою, зрозумівши одне тільки слово: «акин».

– Так заспівай нам щось, – вів далі писар з виглядом поблажливої уваги, – ось і він, товариш мій, любить співати. Кобзар він – одним словом.

– Кобиз? – пожвавішав старий. – Ми – ні кобиз. Ми домбра граємо, – чітко промовив він і торкнувся свого нехитрого інструмента.

Помітивши, що акин збирається співати, жінки прибрали самовар і посуд, а Шаукен загорнула в скатертину рештки цукру й сир і поклала все це в скриню. Абдрахман настроїв домбру і, подумавши, сказав Тарасу Григоровичу.

– Розповім я тобі кюй, брате мій, тому що бачу: душа твоя – пісня.

І, ритмічно погойдуючись, почав розповідати.

– Чекай, – зупинив його Лаврентьєв. – Він по-вашому не розуміє. Покличте того хлопця, який добре говорить по-руському.

Абдрахман замовк, опустивши очі в землю, нерухомий, наче вирізьблений з слонової кістки, а Кульжан вихором помчала в нову Жайсакову юрту і за хвилину, зарум’яніла від швидкого бігу, повернулася з Жайсаком. Він чемно віддав салем Абдрахманові, потім вклонився російським аскерам і сів поруч з акином. Абдрахман знов провів пальцями по струнах і заговорив, погойдуючись у такт непомітному внутрішньому ритму.

Пташка-мати співала про щастя своє –

Про гніздо і малих пташенят.

Щебетала про те, яка гарна весна,

Коли в серденьку співи бринять.

А в цей час до гнізда щитомордник-змія,

Невблаганна, як смерть, підповзала,

Голоси пташенят, що бриніли в траві,

Щитомордник здалека пізнала.

Засичала вона, підвелась над гніздом –

Пташка в тузі страшній закричала,

З тоскним, страдницьким зойком над гадом лихим,

Захищаючи діток, кружляла.

Гад не має душі. Серце-камінь мовчить:

Рада гадина легкій поживі,

І у пащу змії впала пташка тоді

В материнськім святому пориві.

Жайсак сумлінно, але досить незграбно перекладав зміст кюя. Коли він замовк, затнувшись на останній фразі, Абдрахман звернувся до Тараса Григоровича:

– А тепер послухай, як співає про це домбра.

І струни заспівали під його вправними пальцями, спочатку радісним прозорим звуком з ніжними переливами весняних жайворонків і цвіріньканням маленьких пташенят. І раптом в кришталево-чисті звуки ввійшла глуха й свистяча нота – голос смерті. Зойк матері, повний жаху й розпачу, покрив сичання гадюки, почулося тріпотіння її крил, останній смертний крик, а тоді – звук обірваної струни.

Шевченко був зворушений і схвильований і музикою, і змістом кюя, і тим, що звучання домбри виявилося м’якішим від звучання усіх знайомих йому інструментів, і тим, що слухав він акина серед безкрайого осіннього степу, під легким склепінням юрти, яку міг зірвати й занести за грань землі перший же з жахливих буранів, що вільно гуляють цією безмежною рівниною.

Зате Лаврентьєв незадоволено покривився:

– Дурне діло – така музика. Ми не хлопчиська, щоб слухати про пташок. Заспівав би краще якоїсь справжньої та голосом, а то слухай оцю балабайку, з якої і звуку нема.

– Заспівай, братику, – попросив Шевченко, поклавши руку на плече старого акина.

Абдрахман глянув на нього нерішуче, відчувши свою невдачу. В цю мить жінки внесли миски з паруючим м’ясом і мантами і поставили їх перед Джантемиром. Він засукав рукави, і почав різати, і роздавати кожному по шматку. Перший жирний кусень одержав Лаврентьєв, другий – Шевченко, третій – Абдрахман. Усім їм Джантемир подавав м’ясо просто рукою, і коли жир стікав по його пальцях і струменів аж до ліктя, – бай злизував його зі своєї волохатої руки від ліктя до пальців. Потім він щось наказав Шаукен, і перед аскерами з’явився штоф горілки і фарфорова маленька чашка.

– Нам цього не можна: пророк заборонив, – казав Джантемир, – але для росіян купуємо. Пий, будь ласка! Нам не шкода!

Лаврентьєв задоволено крекнув і за одним духом проковтнув повну чашку, потім налив Тарасу Григоровичу. Шевченко випив, але від другої відмовився. Він міг чимало випити в веселому товаристві або коли мучила туга, але тут, у цій юрті, його надто захопили нові враження. Хотілося зберегти пильність очей і гостроту спостережливості.

Лаврентьєв пив, не рахуючи, радий, що весь штоф залишився в його розпорядженні, і швидко остаточно сп’янів, а Шевченко доївши другий кусень молодої баранини, знову звернувся до акина:

– Заспівай, братику. Заспівай про людей, про гірку долю того, хто спину гне перед багатирями. Повинні ж бути у вас такі пісні?

Акин не зрозумів майже нічого. Ясно було лише, що просять співати, але Жайсак, що сидів у нього за спиною, переклав старому слова поета. Абдрахман запитливо глянув на Тараса Григоровича і не одразу відповів:

– Заспіваю, тільки спочатку поясни мені, чого ти, акин, став аскером? Чи то солодко тобі вбивати?

Запитання вдарило Шевченка, як канчук. Озирнувшись на п’яного писаря, який хропів біля порожнього штофа, на Джантемира, осоловілого від жирної їжі і міцного кумису, він раптом одверто відповів:

– Тому, що моя батьківщина, Україна, спливає сльозами й кров’ю під чоботом Миколи-царя. Тому, що я про волю козацьку та гірку долю мужицьку пісні складав. Пішли мої пісні рідною землею. От за це цар і віддав мене в солдати і заборонив складати пісні. Так і ходжу я тут із запечатаним серцем, із замурованими піснями на вустах – живий, непохований мрець.

Старий був приголомшений. Жайсак із захопленням дивився на Тараса Григоровича, а Кульжан, яка забилася аж під саме кереге, поміж ковдр і подушок, потай витирала сльози.

Абдрахман кілька хвилин сидів мовчки, потім ніби струснув із себе тягар років, підняв домбру і, взявши несподівано дзвінкий акорд, сказав:

– І у нас були і є такі акини. Вони чесно служили народові. Співали про тих, хто підіймав народ на султанів і ханів, на царя, на таких-от… як він, – кивнув він на закунялого Джантемира. – Не знаю, чув ти про нашого Срима Датова? Ні? Він закликав народ на боротьбу. Він разом із Пугачовим боровся проти цариці. Я заспіваю про нього, про незабутнього Срима, а ти, Жайсак, переклади, добре переклади моєму братові акину, щоб знав він, що були й серед нас геройські душі.

Він підтягнув струни домбри, взяв два-три акорди і раптом заспівав на диво чистим і міцним як на його роки голосом:

Жив на світі батир у забуті вже дні.

Гучно, домбро, про нього над степом брини!

Звали Сримом його.

Щире серце він мав,

І за волю, за бідних людей воював.

Із аулу в аул Срим літав, як буран,

На святу боротьбу піднімав Казахстан.

І прокинувся степ, і земля загула,

І заграва пожеж на півнеба лягла.

На лихих ворогів швидше вітру з пустель

Мчали з Сримом сини кочовищ і осель.

Звав узбеків наш Срим, Бухару та Іран,

З Пугачовим збратавсь, як з бураном буран,

Щоб усі піднялись на султанів лихих

Та на баїв зажерливих, хижих своїх.

Десять років вмивався наш степ у крові.

Пугачова давно вже скарали в Москві,

А великий наш Срим все степами літав

І своїх ворогів, як примара, лякав.

Ой багато героїв в бою полягло.

Скрізь звучали жоктау і горе цвіло.

Знову став під ярмо, хто в могилу не ліг,

Знову ханам та баям схилився до ніг.

Тільки Срим не скоривсь: як до друзів своїх

До хівинців помчав, як до кревних братів,

А «брати»… Ох, гіркий хліб на тій чужині,

Там вигнанець щасливий лише уві сні!

Скільки кривд і образ наш батир там терпів

Від багатих за те, що водив бідарів.

Не павук каракурт, не повзуча гюрза

Загубили його… Не буран, не гроза:

Отруїв його хан на вечірній порі,

Щоб довіку не бачить нам більше зорі.

І загинув батир, Під надгробком важким

Спить великий герой, незабутній наш Срим.

Акин замовк, але довго дзвеніло ніжним вмираючим звуком ледь чутне тремоло домбри. Шевченко сидів, нахилившись усім тілом вперед. Ловив кожен звук, кожне слово, яке швидко і, майже не затинаючись, перекладав йому Жайсак. Очі Тараса Григоровича блищали. Він наче бачив цей вихор народного гніву, стійбища в полум’ї, чув тупотіння й іржання коней, брязкіт зброї, а потім переживав з цим легендарним ватажком таку знайому гіркоту вигнання, образи й приниження, і, коли акин замовк, він стиснув його в обіймах,

– Як чудово! Як хороше! Брате мій, друже мій, це прекрасно! Але треба все це повторювати народові. Нагадувати, збуджувати, роздмухувати прагнення волі, наче іскру на дні загаслого вогнища, заховану під попелом, – палко заговорив він.

Раптом він помітив, що біля входу в юрту зібрався цілий натовп: це були родичі, тюленгути, служники і служниці Джантемира-бая – жителі чорних юрт, розсипаних положистим схилом улоговини до річки. Це була колоритна і надзвичайно мальовнича юрба засмаглих босих людей, голих до пояса або одягнених у строкаті подерті халати, в величезних хутряних шапках-малахаях найфантастичнішої форми. М’язисті й стрункі, вони здалися Шевченкові групою навмисно підібраних натурщиків з класів Академії художеств. Шевченко замилувався.

Жайсак з побожністю дивився на Абдрахмана, а в юрбі захоплено перешіптувалися і кивали акинові головами, скоса позираючи на Джантемира. А Джантемир, здавалося, й зовсім заснув після жирної баранини, проспав мало не всю пісню і розплющив очі лише тоді, коли обірвався голос співака і згасла остання нота акомпанемента.

Тарас Григорович не одразу випустив з обіймів старого акина, і зворушений акин низько вклонився йому.

– Спасибі тобі, російський брате, що не глузуєш з наших пісень.

Потім простягнув йому свою домбру.

– Тепер твоя черга. Дай і мені покуштувати солодкого меду твоєї душі. Дай упитися її ароматом!

Тарас Григорович зніяковів.

– Я пишу свої пісні на папері, а не співаю. А співаю пісні свого народу, свого степу і на домбрі не вмію грати. На кобзі зміг би трохи, але…

– У нас є кобиз! – схопилася Кульжан і кинулася до скрині. – Я зараз знайду…

Вона поквапливо шукала в скрині, радісно і прохально позираючи на Кобзаря своїми глибокими очима.

– Нічого не вдієш: доведеться грати й співати, – сказав Шевченко, прийняв з рук Кульжан старовинний казахський кобиз, ласкаво посміхнувся її оксамитовим очам у довгих віях, обережно торкнувся струн, підтягнув їх і замислився. Якої їм заспівати? Чи про розлуку з рідним краєм, про скорботну долю вигнанця, чи про свою мрію бути похованим на високому березі Дніпра-Славути, який колись та помчить у синє море кров ворожу. Але ці думки, розсипані по зернятку в багатьох його віршах, зібрано докупи в його «Заповіті». Шевченко ще вагався, але вже підсвідомо підбирав підходящу за ритмом і настроєм мелодію з невичерпної скарбниці народних пісень, потім узяв перший акорд і почав неголосним співучим речитативом:

Як умру, то поховайте

Мене на могилі,

Серед степу широкого,

На Вкраїні милій.

Він підкреслював окремі слова акордами, а щоб Жайсак міг легше вловити й перекласти зміст, він заміняв українські слова знайомими казахові російськими.

Важко було Жайсакові перекладати, але він інтуїтивно вгадував те, чого не міг би передати, міркуючи над кожним словом.

Абдрахман слухав його, витягши тонку зморщену шию, напружений, як тятива під стрілою. Дзижчав кобиз степовим джмелем, бринів усіма струнами.

Коли Шевченко закінчив, шепіт пішов юрбою, та не наважувалися казахи одверто висловити своє захоплення – так звикли вони, що тільки лихо приносять їм зелені солдатські мундири, але клацання язиком, посмішка, розмашне ляскання себе долонями по стегнах сказало поетові більше за слова чи оплески, а Абдрахман підвівся і підняв до неба обидві руки:

– Слава аллахові, – сказав він, – що є і в росіян такі люди!

Довго ще сиділи вони в Джантемировій юрті, знов пили чай, і акин Абдрахман та Шевченко співали один одному своїх улюблених народних пісень. Співав Тарас Григорович старовинну козацьку думу про козаків запорожців, яких застала страшна буря у відкритому морі. Співав любовних пісень, сповнених млості весняних ночей, і мужньо суворі пісні праці й неволі. Акин, запалений вогнем натхнення і творчої радості, ніби помолодшав і на льоту ловив мелодію українських пісень і знаходив для них співучий і вірний акомпанемент.

Джантемир завжди називав себе великим знавцем співу, але зараз він сидів похмурий і злий, і, тільки боячись помсти Лаврентьєва, раз у раз посміхався й клацав язиком, удаючи, що спів Шевченка його захоплює. Він злився на Абдрахмана за пісню про Срима і в «Заповіті» Шевченка невиразно відчув ті ж ненависні йому мотиви народного гніву й помсти. Голос Шевченка був для нього ворожим голосом Ісатая Тайманова – ватажка бідних, захисника тих самих людей, яких Джантемир безбожно виснажував надмірною працею.

І обидва акини відчули його настрій.

– Час мені вже повертатися до фортеці, – підвівся Тарас Григорович. – Ось тільки не знаю, що з ним робити?..

Він спробував розбуркати Лаврентьєва, але той тільки бурмотів щось невиразне і знов починав хропти на всі голоси.

– Хай ночує в нас, – запропонував Ісхак, – а вранці ми привеземо його.

– Добре, – згодився Шевченко і почав дякувати хазяям за гостинність і частування.

Джантемир примусив себе широко посміхнутися й шанобливо потиснути руку поета своїми великими товстими руками, а Жайсакові наказав відігнати собак і провести гостя.

– Де ти так добре навчився говорити російською мовою? – спитав Тарас Григорович, коли аул залишився позаду.

– Коли я був підлітком, бай погнав табун до Омська на продаж, а Ісхака віддав учитися в медресе. Купець Овчинников купив у нього коней, і бай залишив мене на всю зиму в купця. Там я й навчився, – охоче пояснив Жайсак.

– А що то за люди зібралися біля юрти, коли ми співали? Обличчя Жайсакове потьмарилося.

– Це жатаки, або по-вашому байські слуги та різні бідні люди, далекі родичі, челядь, тюленгути, – сказав він і зітхнув. – Усі ми бідні. Дуже бідні. За старе шмаття та об’їдки працюємо на бая від ночі до ночі. Ти, мабуть, помітив, як Шаукен збирала баранячі кістки в миску? Це їм на вечерю. Це у вас достаток: мужик одягнений, і хата в нього тепла, і поле є, і город, та й худобина якась. Де нам так жити!

Шевченко мимоволі зупинився. Невже є такі нещасні, що заздрять кріпакам-селянам?! Спробували б вони того кріпацького, сльозами та кров’ю просоленого мужицького хліба!..