5. Кульжан

Зинаїда Тулуб

Кульжан – сирітка. Мати її, родом туркменка, зовсім не була схожа на казашок Приуралля: тонка, струнка, з великими чорними очима в надзвичайно довгих віях, з косами нижче колін, вона здавалася граціозною статуеткою з слонової кістки, яка випадково потрапила сюди з сонячної Індії. Семирічною дитиною одружили її з підстаркуватим бухарським купцем, який водив каравани до берегів Волги та Уралу. Купець часто брав її в ці далекі і важкі подорожі, а коли дружині ледь-ледь вийшло сімнадцять років, помер від холери недалеко від кочовища Джантемир-бая. Невідомо де і як побачив її ласолюбний бай, але, поховавши купця, його рідні брати і компаньйони в комерції другого ж дня виміняли молоденьку вдову на баранів – і тендітна красуня Джевгер скинула паранджу і стала дружиною Джантемир-бая.

Наступної весни подарувала вона йому доньку Кульжан, а двома роками пізніше сина Рахіма.

Не довго зогрівала материнська ласка маленьку Кульжан. Повільно згасала Джевгер у безкраїх степах холодного Північного Казахстану, розповідаючи дівчинці про пишні сади та виноградники своєї батьківщини. В шість років Кульжан осиротіла.

Сумно і холодно стало їй жити без матері. Зейнеб, старша дружина Джантемира, не кривдила її, але, завжди заклопотана турботами про власних дітей, приділяла сирітці не більше уваги, ніж сторожовим собакам, а Джантемир не любив малих дітей. Дівчинка росла вразлива і мрійна і твердо, на все життя запам’ятала материні казки. Джевгер була чудовою оповідачкою: в її вустах казка щоразу трохи змінювалася, і від того слухати її завжди було цікаво. Зростаючи, Кульжан теж стала розповідати братикові материні казки. Знайде собі якийсь затишний куточок, сяде, ніжно обійме маленького Рахімчика, немов даруючи йому частину втраченої материної ласки, і починає розповідати.

Особливо любила вона казку про Куйиршика.

– Жили-були старенький дід з бабою, – починала вона, повторюючи материні інтонації. – Жили вони там, де народилася і росла наша мама. Нудно й сумно було старим, бо не мали вони ані діток, ані онуків, не було кому казочку розповідати перед сном, кому чапанчик пошити або сорочечку справити. Мали вони тільки кізоньку з бородою.

– Як у аксакалів? – питає малий.

– Що ти, що ти, Рахімчику! Не можна так говорити: аксакали образяться, а ата боляче відшмагає тебе камчею. Якось захотіли старі м’ясця попоїсти. Зарізали вони кізоньку, зварили бишбармак і з’їли. І залишився у них тільки маленький пухнастий кізоньчин хвостик. Говорить тоді старенька бабуся: «Нема кого мені няньчити, кого пестити на старості. Загорну я цей хвостик у пухову хустку, візьму на руки і буду заколисувати, як немовлятко».

І раптом відповідає їй кізоньчин хвостик:

«Спасибі вам, бабусю з дідусем, що зглянулися на мене, сиротину. Буду я вам у всьому допомагати, буду любити вас, як рідних». Оголосили старі кізоньчин хвостик своїм онуком і назвали його Куйиршиком.

Почав Куйиршик допомагати старим у господарстві; сяде бабуся шити, а очі у неї старечі та хворі, недобачає вона, не може вселити нитку в голку, а Куйиршик вже й тут: вселить нитку в найтоншу голку і подасть бабусі. Піде дід у сад збирати стиглий урюк – Куйиршик вже й тут: підкочує до його ніг найстигліші і найсолодші і складає їх купкою.

– Ні, Кульжан, минулого разу ти не так розповідала, – каже хлопчик. – Ти казала персики, а тепер кажеш урюк.

– Та це ж однаково, – пояснює Кульжан. – Яка різниця! Ось коли ми туди відкочуємо, ти сам покуштуєш, які вони на смак, – каже вона й замислюється, бо ж і вона сама ніколи не бачила саду і не куштувала ні персиків, ні урюку, їй здається, що вони схожі на родзинки, які привозив торік бухарський купець батькові в подарунок.

– Та розповідай вже далі! – вередливо тягне напівсонний хлопчик.

І вона веде далі:

– Біля юрти старих був великий стіг сіна й сухого листя для верблюда. Одного разу Куйиршик дуже втомився, допомагаючи бабусі смикати вовну. Він заліз на сіно і міцно заснув, вкрившись листом подорожника. А ввечері прийшов верблюд і з’їв Куйиршика разом із сіном і листям. Злякався Куйиршик, подумав, що прийшов йому кінець, але, на його щастя, дід забув прив’язати верблюда, і верблюд пішов у степ пастися вночі на дозвіллі. Напали на верблюда вовки і роздерли його, а найлютіший з вовків Кара Каскар (Чорний вовк) з’їв Куйиршика разом із верблюжатиною. Куйиршик знав, як вовки підкрадаються до отари та до різних інших тварин, і коли вовк зголоднів і знов пішов полювати, почав кричати на весь голос з вовчого черева: «Гей, гей! Бережіться! До вас підкрадається вовк!»

Куйиршик кричав так голосно, що всі здалека чули його і встигали втекти або заховатися в небезпечне місце, і вовк лишався голодний. На четвертий день вовк так охляв, що ледве тягнув ноги. З голоду напала на нього нудота, і він виблював Куйиршика і з жахом втік від нього, а Куйиршик повернувся до старих і жив з ними ще довго-довго…

Після смерті Джевгер Джантемир ще раз одружився. Узяв огрядну й ліниву Нурипу. Вона цілими днями лежала в юрті на кошмі і базікала із своїми служницями, а сирітки, Кульжан та Рахім, росли, як степова тирса, без догляду і без ласки і чули ласкаве слово тільки, коли забігали до чорної юрти старого Шакіра, який або виріже їм сопілку з очеретини, або подарує щось, а дружина його, тіточка Кумиш, почастує їх піалою айрану, погладить їх по голівках, і дасть їм по шматку ще теплого кукурудзяного коржа, та й знов поспішає доїти байські вівці або кобил на кумис, а син її, Жайсак, покатає сиріток на власній спині, хвицяючись і мотаючи головою, удаючи з себе баского коня.

В перші роки сирітства діти ніколи не розлучалися, навіть спали на одній кошмі, але згодом Кульжан стали привчати до жіночої роботи, а маленький Рахім, як всі хлопчики, захопився зброєю, полюванням і кіньми, і вони потроху відвикли одне від одного. Кульжан виявилася надзвичайно здібною і в тринадцять років вміла і шити, і варити, і валяти повсть, і вишивати, і робити барвисті та пишні килими і могла б самостійно керувати великим господарством.

Ще за життя Джевгер, коли Кульжан минуло тільки п’ять років, її просватали за сина багатого бая, чиї кочовища розташувалися в далекому Семиріччі. Джантемир одержав від того бая великий завдаток у рахунок калиму і собі сплатив батькам нареченого так званий киїт, що завжди трохи менший за калим, тому що рід нареченої втрачає робочу силу, а рід нареченого її одержує. Умовилися і про те, що весілля мусить відбутися, коли засватані діти підростуть до п’ятнадцяти років.

Кульжан невиразно пригадувала великий той в день заручин. Пам’ятала, як плакала її небіжчиця мама, одягаючи її в чепурне оксамитове плаття, яке одразу й щезло після смерті Джевгер. Пригадувала, як варили в величезних казанах баранину, як танцювали дівчата й жигіти, а потім випустили і її в широке коло, і вона стрибала і кружляла, а всі плескали у долоні, відбиваючи такти…

І ось тепер, коли їй минуло шістнадцять років, а за нареченого нічого не було чути, Джантемир вирішив відкочувати цієї весни не як завжди до Сирдар’ї, а значно далі, аж в Семиріччя, щоб остаточно з’ясувати справу з весіллям Кульжан.

Думка про те, що доведеться назавжди піти з рідного аулу, не могла не жахати дівчину. А від думки про близьку розлуку з Рахімом стискалося серце. Часто замислювалася вона і про те, як їй там буде на чужині, в чужій сім’ї, де нема жодного знайомого обличчя. А чоловік? Який він, той невідомий байський син Ібрай, якого вона, мабуть, ніколи не полюбить? Сумно буде розставатися навіть з цим пустельним і одноманітним степом, який так лякає приїжджих, а їй здається таким гарним. І з байбіше Зейнеб, найстаршою Джантемировою дружиною. Зейнеб ніколи не кривдила Кульжан, а тепер, коли її власні дочки пішли заміж у чужодальні аули, вона навіть іноді ласкаво зазиває Кульжан у свою юрту і розповідає їй щось цікаве або навчає рідним звичаям. Шкода розставатися і з бідною старенькою Кумиш, і з сином її Жайсаком, якого так жахливо поранили взимку вовки.

Згадуючи молодого табунника, Кульжан мимоволі червоніє і якийсь дивовижний трепет охоплює її. Але про це вона нізащо не розповість ані Рахімові, ані Зейнеб, ані подругам, навіть улюбленій собаці Жолгусті, яка бігає за нею слідом і вночі, забравшись у юрту, спить біля Кульжан, охороняючи її від гадюк і скорпіонів.

Так, дуже сумно іти навіки з рідного аулу, а втім… Втім, вона назавжди позбудеться мачухи Шаукен, четвертої дружини Джантемира, яка з’явилася в аулі лише торік навесні.

Нікому не розповідав Джантемир про свій намір знов одружитися. Шаукен була багата вдова з роду іргизів. Кілька років тому помер її чоловік, не залишивши ані дітей, ані близьких родичів. Шаукен сама вела господарство і навіть виділилася в окремий аул і кочувала осторонь від інших іргизів. Джантемир іноді їздив до неї в гості, і тільки старий Габдулла-костоправ та старий Монбасар невиразно здогадувалися про його наміри. Аж раптом весь аул блискавично облетіла новина: бай готує каде, тобто весільні подарунки нареченій і збирається їхати до неї з великим пишним почтом нукерів, тюленгутів та родичів.

Кілька днів гостював бай із своїми тюленгутами і повернувся втомлений, але задоволений і веселий, і жигіти довго розповідали, як їх там частували, якою бучною і пишною була там байга, що на ній син Джантемирів Ісхак всіх переміг на огирі від славетної Карлигач.

Минуло ще три тижні, і знов зібрався Джантемир із своїм почтом у дорогу – цього разу святкувати весілля. Сказав, що за тиждень повернеться з молодою дружиною.

Весь аул готувався до зустрічі. Більшість чоловіків поїхало з Джантемиром, а залишені в аулі жигіти почали відбирати найкращих скакунів для байги і щоранку шалено гасали на них степом, привчаючи їх до перегонів на великих відстанях.

Тим часом білобороді аксакали робили нові і лагодили старі святкові сідла з полірованого дерева з костяною інкрустацією, а старі жінки шили для коней нові сукняні попони, довгі, аж до копит. На вуздечках і на всій іншій упряжі вони набивали дрібні мідні бляшки та пряжки, начищені до золотого блиску, вишкрябували і чистили казани та інший посуд, гострили ножі. Надійні люди поїхали до міста по цукор і борошно.

В аулі ішло прибирання: з юрт витягали скрині і пудові килими, вибивали з них багатотисячний порох, а в самих юртах наводили небачену чистоту.

Коли все було добре прибрано, жінки взялися за своє вбрання, вдавалися до найтонших хитрощів, щоб випросити одна в одної якийсь окрайок шовку або оксамиту, чи то купити дешевенького блискучого золотого позументу. Деякі навіть поїхали до найближчого міста за добрих сто п’ятдесят верст, де в поганенькій крамниці купець-росіянин не вперше виручав їх у таких справах і де можна було здобути барвистого і шелесткого канаусу, атласу або плису, і не одна пара байських баранів таємно відкочувала з байської отари до крамнички меткого крамаря, який за потрійну ціну збував своїм недосвідченим клієнткам цей крам.

Кульжан хвилювалася і метушилася більше за всіх. Батькове весілля внесло таку різноманітність у нудне аульне життя. Без відпочинку працювала вона, допомагаючи прибирати аул. Надсаджуючись, тягала з колодязя важкі відра води, вибивала повстяні килими щіткою, зовні і всередині чистила білі юрти і лише наприкінці за допомогою Зейнеб пошила собі нову сукню і припасувала до своєї фігури ще материну оксамитову безрукавку, одягла нову, гаптовану золотом тюбетейку з пір’ям і в день приїзду молодих з раннього ранку була на ногах.

І ось прибув урочистий поїзд нареченої. Повногруда, кремезна Шаукен здавалася ще міцнішою і рум’янішою, ніж завжди. Пласке кругле обличчя її, наче місяць уповні, подекуди подзьобане віспою, сяяло урочистим і переможним самовдоволенням. Висока оксамитова весільна шапка саукеле блищала над її лобом золотом гаптування, подзвонювали нашиті на неї золоті монети. Такі ж монети мінилися на шовковій безрукавці, а легке біле покривало – неодмінна річ для одруженої жінки – спадало сніжною піною на її спину.

На двадцятьох міцних одногорбих верблюдах везли її нову білу юрту, а ще на п’ятьох – численні скрині з її майном. І ось за півгодини поруч з білими юртами Джантемирової родини виросла нова юрта, найбільша і найпишніша, і в ній порозвішували та порозкладали посаг молодої багатирки.

Численні гості й весь аул заздрісно милувалися розкішними килимами, кожухами, критими шовком і оксамитом, святковим вбранням, посудом, сідлами й чапанами та яскравими халатами, а молоді жигіти, як вимагав стародавній звичай, оточили наречену і заспівали жартівливу весільну пісню, якою в аулі нареченого зустрічають прибулу наречену.

Прокидайсь, наречена, до сонця, як птах,

До роботи ставай, щоб горіла в руках!

Не лежи на кошмі цілий день горілиць!

Підв’яжи язика та не плескай дурниць!

Аксакалів шануй і стареньких жінок,

Як давно наказав нам аллах і пророк!

Про розваги забудь! Шати в скриню сховай!

Чоловіка пильнуй! Його рід поважай!

І худобу свою після сварки в сім’ї

За провини людей не лупцюй по спині.

Наречена, за звичаєм, низенько вклонялася, ніби серйозно сприймала їх поради, але весь вигляд її свідчив, що не вона буде в аулі покірливою робітницею, а весь аул прибере вона до своїх міцних рук.

Гості поділилися на окремі гуртки, розмовляли, пили чай або кумис, потім було подано ситий і смачний обід, а по обіді, поки десь далеко в степу шикувалися жигіти для байги, в аулі почали розважатися боротьбою, змаганням у силі, в спритності, стріляли в золоту жамбу, виставлену на високому стовпі, а коли нарешті далеко на обрії показалися перші вершники – всі кинулися до бігової доріжки, на якій переможець мусив осадити коня навпроти почесного місця, де урочисто розсівся Джантемир-бай з новою дружиною, оточений аксакалами та найповажнішими гостями.

Цього разу, як і завжди, кінь Джантемира прийшов перший, хоч і змагалися з ним багато чудових скакунів з інших аулів. Джантемир щиро радів цій перемозі, тому що перемога коня молодої або молодого вважалася за хорошу прикмету для нового подружжя.

Після перегонів почалися інші розваги.

Як водиться, перший танець мусила танцювати молода з своїм чоловіком, але Джантемир був надто важкий і старий для такого легковажного діла. А після ситого обіду і жирної баранини з міцним кумисом він не зміг би навіть підвестися з місця, тому передав цю честь своєму молодшому брату Адилові.

Гості утворили широке коло і відбивали долонями такт. Шаукен тричі обійшла в танці коло і, обмахуючи спітніле обличчя, повернулася на своє місце біля чоловіка, а в коло вийшла Кульжан. Вона вся тріпотіла від радісного нетерпіння. Жигіти одразу пожвавішали і зустріли її радісними вигуками. Святковий пишний одяг підкреслював її рідкісну красу. Вона здавалася розкішним тропічним метеликом, який несподівано вилетів з сірого кокона буденної сукні. Кульжан пливла широким колом, наче й не торкалася землі, і тільки руки її граціозно звивалися в повітрі, то ніби вабили до себе, то кокетливо погрожували зарозумілому, то ніби пустотливо відштовхували когось і, граючись, несподівано завмирали в млосній знемозі, віщуючи незмірне щастя.

Серед гостей було троє акинів. Найстаріший і найславетніший з них був Абдрахман. Не вперше бачив він Кульжан, але лише зараз роздивився, яка вона прекрасна. Яка тонка і граціозна її південна краса, особливо в порівнянні з зовнішністю важкуватої і грубої Шаукен, яка свіжа її юність, які прекрасні її дивовижно великі очі в волохатих крильцях довгих вій. Він аж нахилився наперед, відчуваючи, як замість пісні, на честь нового подружжя, в ньому народжується, наче джерело живої води, інша пісня – пісня про юність цієї дівчинки, що тільки що перестала бути дитиною.

А Кульжан танцювала. Струни домбр і кобиза співали для неї. Для неї дзвеніли високо в небесній блакиті весняні жайворонки. Для неї блищали захопленням очі жигітів.

Шаукен це бачила. На її пласкому мідно-червоному обличчі міцніше стиснулися товсті хтиві губи. Маленькі очиці наче ще поменшали і по-ведмежому поблискували злістю, хижо затаївшись під повіками. Вона нахилилася до чоловіка і щось стиха сказала йому. Джантемир з хвилину дивився на дружину тупо й непорозуміло, потім п’яно усміхнувся, важко підвівся й, похитуючись, рушив до Кульжан. А вона підняла обидві руки, змахнула ними над головою, наче збиралася злетіти, і раптом почула на плечі важку батькову руку.

– Іди хазяйнувати! Привчайся допомагати старшим! Розпустились ви тут усі без мене, – хрипко сказав він, обдаючи її смородом свого подиху.

Кульжан зупинилася, здивована й розгублена, безпорадно опустила руки, і в глибині її очей, затінених густими віями, блиснули сльози. Низько схилила вона голову, наче підтята квітка, мовчки вийшла з кола і зникла за дальніми юртами.

«За що? – волало її стиснуте болем серце. – Чим заслужила я таку ганьбу, таку образу? Навіть служниці сьогодні танцюють разом з гостями. Невже я мало або погано працювала?»

І гіркі, незаслужені сльози капали на материну безрукавку. І не було з ким поділитися першим дівочим горем.

А свято ставало усе бучнішим. Тепер танцювали жигіти старовинний войовничий танець з ножами під рокотання одного великого і трьох маленьких барабанів, під дзенькіт бубонів і висвистування сопілок найманих музик. Потім дівчата водили танок, а Каракоз і Заруза, найулюбленіші подружки Кульжан, довго шукали її, кликали танцювати разом із ними, але Кульжан зникла: вона пішла далеко в степ, впала обличчям в траву і гірко ридала.

Коли музики втомилися грати, молодь зібралася біля юрти нареченої, акини взяли свої домбри і кинули жереб, кому першому починати. Жереб впав на молодого акина Азата. Він вийшов з юрти гостей, віддав салем Джантемирові і його дружині і вдарив по струнах. –

Заспіваю я вам про баских легконогих коней,

На яких і буран не впіймає жигіта,

І летить, і тікає під ними земля,

І дзвенить,

І курить,

І ритмічно топочуть копита, –

почав він самовпевнено й дзвінко.

Недовгою була пісня Азата, але вона захопила всіх, і сам Азат відчув те захоплення, з яким у глибокій тиші слухали його люди.

– Ой бой, яка ж чудова пісня! – разом загомоніли жигіти, коли він замовк. – Розуміє людина коня, як свою душу.

– Так! Чудова пісня! Молодий ще акин, а велика слава полетить про нього нашим степом! – підхопили аксакали, багатозначно киваючи головами. – Після такої пісні і сили додається, і наче молодшаєш.

– Спасибі тобі, Азат, – сказав Джантемир і обома руками потиснув руку молодому акинові. – Сідай біля мене, випий кумису і послухай славетного Нурбая не як свого суперника, а як майстер майстра, що радіє вдалому виступові друга і не заздрить йому.

Нурбай був людиною середнього віку. Він часто і завжди довго гостював у Джантемира. І Джантемир не раз робив йому коштовні подарунки. Тому Нурбай вважав своїм обов’язком бути на його весіллі і скласти пісню на честь нареченої і нареченого. Вже по дорозі до аулу він придумав оригінальний вступ і пишний кінець для своєї пісні, залишивши середину, щоб, залежно від обставин, експромтом висловити своє захоплення розкішним посагом Шаукен, торкнутися і байги, і всього, що могло несподівано трапитись на такому пишному тої і про що кожен порядний акин вважав би потрібним згадати. Але, зустрівши в аулі Азата і славетного Абдрахмана, він був неприємно вражений. Замість ролі почесного уславленого гостя, прикраси тоя, йому пропонувалася роль звичайного учасника змагання акинів, які завжди влаштовувались на байських родинних святах. І коли захоплені вигуки і привітання на честь Азата нарешті вщухли, Нурбай неохоче взяв домбру і заспівав.

Шаукен розквітла, почувши, що Нурбай співає про неї, як про владну жінку, що веде по степу свій аул туди, куди кличе її душа, душа гордої своєю силою батирки. Самовдоволена усмішка все ширше розпливалася по її обличчю. Нарешті вона не витримала і почала непомітно підштовхувати Джантемира, розімлілого від ситої їжі і кумису: слухай, мовляв, і розумій, яку дружину послала тобі доля. І Джантемир, через силу перемагаючи дрімоту, з сонною благодушністю солодко посміхнувся їй.

Коли Нурбай замовк, веселий гомін знявся навколо. Гості кинулися поздоровляти молоду, яка заслужила таке привітання від уславленого акина. Родичі жартома підштовхували Джантемира та нашіптували йому, що тепер йому треба начуватися, бо дружина-батирка візьме в руки і Джантемирів аул, і самого Джантемира. І за цим галасом і жартами всі забули за Нурбая або кидали йому мимохідь:

– Це ти спритно помітив: кінець владі нашого бая.

– Тепер став він під високу руку своєї Шаукен і буде сплачувати їй зеккят і ясак, як султанові або цареві.

Що може бути образливішим для артиста або поета? Всі забули про нього! Поздоровляють тих, про кого він співав, а його… Нурбай кусав губи, стискав кулаки і був майже радий, коли Файзулла заплескав у долоні і вигукнув:

– Аксакали! Жигіти! Дівчата й молодиці! Годі вам гомоніти! Попросимо краще славетного Абдрахмана заспівати нам своїх пісень, які приносять людям радість і сонце навіть у хмарний день.

– Так! Так! Заспівай нам, наш мудрий Абдрахман, – підхопили гості. – Ми раді слухати тебе до нового дня і навіть до наступного півдня!

– Де твоя донька, Джантемир? – спитав Абдрахман, настроюючи домбру.

– А дійсно!.. Де поділася Кульжан? – здивувався й Джантемир, вже забувши, що сам відіслав її. – Гей, баби! Покличте Кульжан!

Подружки та служниці кинулися шукати Кульжан по юртах старших матерів, зазирали у всі кутки, кликали, оббігали аул, не проминувши жодної найбіднішої юрти, але Кульжан зникла: вона заснула далеко в степу, в густій траві, знемігшись від сліз і втоми після цілого тижня важкої роботи. Теплий весняний вітерець пролітав над нею, несучи солоний запах Аральського моря, запашних трав і диму від аульних багать, і ніякі сни не турбували її відпочинку…

Абдрахман не дурно спитав Джантемира, де його донька. Він, як і всі, бачив, як під час її чудового танцю підійшов до неї сам бай, як поклав їй на плече важку руку, як раптом потьмарилися її очі. Помітив і те, з якою люттю і заздрістю дивилася на неї Шаукен, і вирішив своєю піснею відкрити батькові очі на доньку.

Раз на рік, вночі, під ранок,

Прокидається природа:

Раз на рік земля волога

Знов вкривається травою –

І тоді підсніжник білий

Розквітає на світанку,

Бо він син живого сонця

І родючої землі.

І в житті отак людському,

Тільки раз буває юність;

Тільки раз на клич кохання

Серце радістю здригнеться –

І засяють раптом очі,

Як ясні весняні зорі,

І, як жайворонок в небі,

Голос щастям забринить.

Наша юність вже минула,

Наші співи відбриніли,

Та в душі жевріє радість,

Як подивишся на молодь:

На її чудовий розквіт,

На її безхмарний ранок,

На її пісні весняні

Та на блиск її очей.

Від Сибіру до Коканда,

Від Уралу до Тянь-Шаню

Ти щасливий, Джантемире,

З найщасливіших людей,

Бо дочка твоя – прекрасна,

Як весна в степу безкраїм,

Наче птах з країн казкових,

Як перлина з дна морів.

Не отари незліченні,

Не табун твій легконогий

Твій аул і рід уславлять,

А її краса дівоча:

Сто пісень складуть акини

Про її чарівну вроду –

І весь степ наш неосяжний

Заспіває тих пісень.

Примовкли, принишкли гості. І мимоволі заблищали їх очі м’яко і радісно, а дівчата зітхали глибоко і схвильовано, наче вдихали аромат невидимих квітів. Навіть Джантемир протверезився, труснув кілька разів головою в святковій шовковій тюбетейці; почув, як прокинулось у ньому щось заснуле вже багато років тому. Важкий, великий, як ведмідь, у коштовному шовковому халаті, підвівся він, ступнув до акина і стиснув його в обіймах.

– Спасибі, Абдрахман-ага, – сказав він, і голос його здригнувся. – Спасибі… Так, Кульжан хороша дівчина, і вродлива вона, і ніжна… як верблюденя. Але я не хотів, щоб вона заважала гостям, бо ж треба, щоб гостям було і почесне перше місце, і кращий кусень, – з зусиллям витиснув він із себе, і незграбний та вайлуватий відступив, і знову сів біля Шаукен.

І принишклі гості раптом заговорили всі разом і кинулись до старого акина.

– Спасибі тобі, Абдрахман-ага, – казали вони навперебій, – ніхто з акинів не заперечуватиме, що твоя пісня – найкраща.

– Так! Так! Найкраща! – підхопили жигіти, аксакали і дівчата з молодицями, оточивши його тісним колом.

– І Кульжан варта такої пісні: це – сама весна.

– Вона як казкова пташка, що приносить нам щастя.

– Як квітка з райських садів, – додав сивобородий мовчазний мулла з Бухари, який ще не вимовив жодного слова з початку тоя.

Для Джантемира він був найвищий авторитет.

Змагання закінчилися. За знаком Джантемира, Зейнеб з Нурипою винесли з юрти малиновий халат важкого бухарського шовку і з низьким поклоном подали Абдрахманові цю нагороду як переможцеві.

І ніхто не помітив, з якою люттю зиркнула на муллу Шаукен, як злісно, мов ведмедиця, поблискувала своїми малими очицями на акина, на гостей, на зворушеного Джантемира.

З цього дня вона зненавиділа Кульжан і при кожній нагоді втовкмачувала чоловікові, що дівчина розбещена, що вона ледащиця, любить тільки вбрання та пісні, не хоче і не вміє працювати. Іноді Джантемир пробував сперечатися, згадавши пісню Абдрахмана і слова мулли, але одразу замовкав, коли Шаукен підвищувала голос, бо старий чоловік завжди дивиться на все очима наймолодшої дружини, щасливий тим, що його ще люблять або, вірніше, удають, ніби люблять.

І Джантемир замовкав, і наказував посилати Кульжан на роботу, і тому, що більшість людей аулу ладна була потурати всім байським примхам, Кульжан цілими днями тягала тепер з річки бурдюки води, місила босими ногами гній для кізяків і робила всю важку чорну роботу, яку до того робили тільки служниці або жатаки. Спробувала Зейнеб поговорити з Джантемиром, але він так скипів, так замахнувся камчею на свою старшу дружину, що вона злякано замовкла і тільки іноді посилала служницю допомогти бідній сирітці, коли та падала від утоми.

І коли ще взимку захворів старий табунник Шакір, а згодом зліг і Жайсак, поранений вовчими іклами, Шаукен знов-таки, щоб принизити пасербницю перед усім аулом, наказала, щоб саме вона носила в чорну юрту обід і вечерю. Не здогадувалася мачуха, що тільки тут могла сирітка вголос згадувати померлу матір, тільки тут відпочивала душею і могла поговорити про любого брата Рахімчика, якого Джантемир не з пошани до освіти, а виключно з честолюбства послав вчитися до Омська в медресе.

Верблюд ступає повільно й ритмічно. І ця хода вперевалку вірного корабля пустелі заколисує і заспокоює Кульжан. Для неї кочування – відпочинок і розвага. В дорозі Шаукен не чіпає її. Не чіпає її і Джантемир, в якого є інші турботи. Ще середина квітня, але сухо і незвично жарко в степу, а завтра почнеться найважча частина путі – перехід через пустелю Каракуми. Спека і тиша – передвісники бурі, а буря в Каракумах це щось страшніше найжахливіших лютневих заметілей, і Джантемир недаремно скликає на привалі всіх аксакалів, чабанів і табунників на раду.

– Головне, – сказав він, – зберегти худобу. Іти пустелею доведеться три-чотири дні, а колодязів на нашому шляху тільки два.

– Є і третій, за гадючою улоговиною, – вкинув, кахикнувши в долоню, старий Мірзабай.

– Знаю. Але в ньому дуже мало води, а ми маємо понад п’ять тисяч голів худоби, крім нас самих. Та верблюдів. Отже, напоїть сьогодні верблюдів донесхочу і на кожного з них, крім звичайного вантажу, покладіть по два бурдюки води. Коней теж поїти донесхочу. Розумний кінь і зайве вип’є, коли хазяїн його умовить. І хай кожен вершник візьме в сакви води, покриє воду дощечкою і не мчить учвал, як навіжений, а їде поволі поруч з верблюдом, обережно і тихо, щоб не розхлюпати жодної краплі і щоб вистачило на перший день і самому попити, і коня напоїти.

Так говорив Джантемир, зсунувши брови.

– Вирушимо опівночі, щоб до світанку пройти якомога більше. Вдень відпочиватимем. І пам’ятайте, що в Каракумах ночі дуже холодні, а зараз весна. Отже, хай баби тепліше одягнуть дітей. Та й ви не забувайте за ватяні халати та рукавиці.

Джантемир мав дві речі, до яких він ставився шанобливо і майже з побожністю. Це був компас і звичайнісінький дешевий будильник, який він власноручно накручував у важливих випадках життя. Ось і зараз накрутив він його, щоб аул вирушив у дорогу рівно опівночі. Рівно об одинадцятій будильник дзвінко задзеленчав у його білій юрті, і Джантемир наказав збиратися. За півгодини аул був готовий до виступу, і тільки немовлята і малі дітлахи, не розуміючи, в чому річ, голосно плакали і видиралися з материнських рук.

Досі аул ішов вогкою зеленою рівниною, де ніжно синіли калюжі снігової води. Тепер вони вступали в сипучі піски, які не лежали рівною гладдю, а здіймалися крутими хвилястими барханами сажнів по п’ять заввишки з стрімкими схилами-осипами, на які насилу видиралися важко нав’ючені коні, загрузаючи по коліна в пісок. Найбільше страждали тут вівці: вони по черево тонули в піску і на підйомі безпорадно борсалися в ньому, та й люди насилу витягали ноги. Одна верста в пісках була важча за п’ять у зеленому степу, і люди радісно кидалися до кам’янистих місць, що де-не-де траплялися серед піщаного моря.

Йшли всю ніч, не зупиняючись. Піски опівночі стали холодними як лід і ноги клякли в хутряних панчохах і чоботах. Діти спали на руках у матерів, тепло вкриті ватяними ковдрами, а вершники, щоб зігрітися, йшли пішки, допомагаючи коням видиратися на бархани. І коли зійшло сонце, люди вже падали від утоми, але йшли і йшли, бо розуміли, що як не важко в Каракумах в передранковий холод, але нема там нічого страшнішого за південну спеку, від якої лише зрідка рятує людей північний вітер.

Привал зробили, коли сонце було вже високо, піски нагрілися, а будильник Джантемир-бая показав рівно дев’ять.

Розбили літні жолим уї, розклали вогнища з рідкого саксаулу, зварили чай, ріденький пшоняний куліш з молоком, заїли сухим сиром. Розвідники вибрали найкращу стоянку: поруч з улоговиною, де була трава. Туди загнали отару пастися і лягли відпочити перед вечірнім переходом, залишивши тільки вартових та чергових чабанів і табунників.

Опівдні піски так розпеклися, що обпікали босі ноги до пухирів. Жахлива спрага мучила людей. Вже спустіли всі відра, які привезли вершники з собою, всі бурдюки і пляшки, а до перших колодязів був ще повний перехід… Вночі аксакали пригадали хитрощі хівинців і, проходячи солонцями, набрали собі по жмені солі, блискучої під місяцем, як сніг. Тепер вони розвели сіль у воді і натерлися солоною водою. Від цього пори шкіри стислися, і люди стали менше пітніти, тобто менш втрачати вологи, а ті, що не набрали собі солі, з заздрістю дивилися на здогадливих дідів.

О шостій вечора знов вирушили в путь. Сонце сідало ясно, але небо на заході ніби залилося кров’ю або полум’ям незліченних вогнищ, запалених на грані землі. І аксакали тривожно перезиралися й похитували головами, дивлячись на цей вогняний захід сонця.

У Жайсака нили зрослі кістки пораненої руки, наче він натрудив її важкою роботою.

– Болить? – спитав Габдулла, помітивши, як він скривився.

– Ниє.

– Це на зміну погоди. Біда… Хоча б щасливо проскочити це… місце…

Він хотів сказати «нечисте», та побоявся навіть побічно згадати на ніч нечисту силу, якої степові народи бояться більше, ніж самого аллаха і пророка його.

Йти ставало все важче, бо відпочинок у полуденну спеку нікому не додав сил. Люди насилу пересували ноги, коні хиталися від утоми, і лише верблюди невтомно, спокійно й розмірено крокували довгою вервечкою. Більше за всіх страждали чабани: отара раз у раз зупинялась і доводилося давати їй перепочинок.

Джантемир виділив на допомогу чабанам тридцять коней і двадцять жигітів, які підбирали знесилених баранів і везли їх на конях, вільних від вантажу.

Опівночі аул вибрався на кам’янисту рівнину, вкриту уламками білого кварцу, під місячним сяйвом вони блищали як сніг. Ніч була нестерпно холодна, тому дехто приймав кварц за паморозь, а інші за сіль. Навіть кинулися його збирати, але, покуштувавши, одразу викидали.

Перед світанком допленталися до колодязів, по-весняному повних. Люди жадібно пили і не могли напитися, передихнувши хвилину, знов припадали до повних відер, потім почали поїти і годувати худобу.

Сонце вже потроху припікало, а люди спали мертвим сном, змучені дорогою. Вони не знали, скільки часу відпочивали, коли пронизливий свист примусив їх схопитися на ноги. Спросоння ніхто не розумів, що трапилося. Сухий жовтий туман висів у повітрі, заступаючи сонце. З гребенів барханів звивалися, наче юрби примар, хмари піску, і вітер мчав їх кудись у далечінь. Буря валила легкі літні юрти й намети. Котився посуд, ковдри, одяг… Злякана отара помчала світ за очі, і піскова хуртовина гнала її все далі… Наче кульки перекотиполя, вистрибом мчали порожні казани, миски та відра. Люди з криком ловили речі, які літали навколо них, або намагалися якось сховатися од вітру, тулячись до верблюдів, падали, неспроможні встояти на ногах під натиском вітру. І тільки вкривали голову якимсь мотлохом. А верблюди спокійно лежали на землі, інстинктивно відчуваючи, що це єдиний вірний засіб врятуватися.

Вітер щохвилини міцнішав, переходив в ураган. Тепер не тільки пісок, але й каміння летіло вихором і боляче било людей та худобу.

Юрту Зейнеб, де притулилася відпочити Кульжан, раптом завалило. Дівчина насилу виповзла з-під важкої повсті і звелася на ноги. Треба було десь сховатися. Камінь боляче вдарив її в плече, другий розсік ногу біля коліна. Кульжан намагалась роздивитися, де батькова юрта, але пісок запорошив їй очі. Вона замружилась, затулила обличчя руками і рушила туди, де, на її думку, була Джантемирова юрта. Дійсно, біла юрта, міцно перев’язана через покрівлю арканами з важким камінням на кінцях, трапилася їй на шляху. Кульжан, чіпляючись за кошму обома руками, обійшла юрту, намацала запону, відхилила край, заповзла всередину і опинилася перед розлюченою Шаукен.

– Не смій чіпати запону! – накинулася вона на Кульжан. – Всю юрту мені піском засипала! Ану геть звідси!

І улюблений мачушин пес погрозливо загарчав на дівчину, вищиривши свої вовчі ікла.

– Я ненавмисно, кші апа! – злякано пролепетала Кульжан, відчуваючи, що напівдикий пес ось-ось стрибне і перегризе їй горло, а мачуха і не збирається його відкликати. Спритно, як ящірка, ковзнула вона назад, з юрти, під пронизливу лайку розлюченої Шаукен:

– Знов ця йолопка підняла запону! Покарав мене аллах такою дурепою! От ледащо! Геть звідси! – тупотіла вона ногами, хоч Кульжан вже зникла.

Лютував ураган. Гострий камінь розкривавив щоку Кульжан, важка повсть звалилась на неї звідкись збоку. Дівчина з жахом вчепилася в кереге і, як щитом, затулилася повстю від каміння. Запорошені очі наливалися сльозами і мружились від болю. Кульжан намагалась обійти юрту, щоб сховатися за нею від вітру, але новий порив, міцніший за попередній, підхопив її і погнав невідомо куди. Марно намагалася вона зупинитись, за щось схопитися, втриматися на місці, вітер гнав її все далі, хвилинами відривав од землі, а потім люто шпурляв на землю. Вона бігла, швидко-швидко перебираючи ногами, а вітер і каміння били її, штовхали, підганяли і стукали в повсть, яка і захищала її, і, як парус, помагала вітрові. Іноді щось ворушилося в неї під ногами: чи то засипаний баран, чи то людина, а може, й хижак. Потім вона раптом ковзнула вниз стрімким схилом бархана, наче взимку на санках, впала в глибокий рівчак поміж барханами і лежала захекана й приголомшена, не в силі підвестися і навіть ворухнутися. А гарячий сухий пісок сипався й сипався на неї зверху, накопичувався важким розпеченим тягарем…

«Підвестися… Треба підвестися…» – майнула думка.

Але вона тільки кволо ворухнулася і втратила свідомість

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ураган лютував ще з годину. Пустеля перетворилася на бурхливий океан, де величезні бархани здіймалися і неслися з неймовірною силою, як морські хвилі, пересипаючись з місця на місце. Небо стало рудо-брунатним, і хоч на ньому не було жодної хмаринки, не було на ньому також ані сонця, ані блакиті, жахливий жовто-сірий присмерк стояв над пустелею – моторошний, як марення.

Коли все стихло, то там, то тут заворушився пісок, і з-під нього стали повільно підводитися верблюди, а тоді й оглушені, напівзадушені люди, що ховалися за верблюжими спинами. Вони обтрушувалися, кашляли, чхали і очманілими очима озиралися, не пізнаючи своєї стоянки. З-понад сорока юрт на старому місці стояли тільки три білих і п’ять-шість чорних, розташованих під невеликою скелею. А там, де були колодязі, тепер височів крутобокий бархан, і гребінь його ще трохи курився пісковими цівками.

Люди кинулися шукати своїх жінок, дітей та родичів, а Джантемир волав із своєї напівзасипаної юрти, наказуючи відкопати важку запону, біля якої виросла ціла могила. Біднота кинулася руками відгрібати пісок, бо ні в кого не було ні лопати, ні кетменя, ні навіть простісінької дощечки. Нарешті Джантемир виповз з юрти і схопився за голову.

– Отара?! Де отара?! Де табун?! – кидав він своєму роду і челяді.

Люди розгублено перезиралися. Верблюди були вже на ногах і з звично-презирливим виглядом спокійно і гордовито дивилися на людей. Осідлані коні з відпущеними попругами форкали і обтрушувалися, але від табуна лишилося не більше половини, а отара і зовсім зникла.

– Де отара?! Де табун?! – істерично вигукував Джантемир дедалі гучніше.

В цю мить із своєї юрти вийшла Шаукен.

– Не питай, а наказуй! – гостро спинила вона чоловіка. – Розподіли людей: жінкам та старикам накажи відкопувати аул і збирати речі, а чоловіків жени шукати отару і табун.

Слова Шаукен ніби протверезили Джантемира, та й самі жигіти вже зрозуміли, що врятувати худобу – це врятуватися від голодної смерті. Вони поквапливо підтягували попруги, стрибали в сідла і мчали туди, куди буря погнала отару. Решта людей теж ніби отямилася. У Шаукен знайшлися і лопати, і кетмені, і почалася робота.

Перш за все підняли білу юрту Зейнеб, яка завалилася, як тільки почався ураган. Літня, опасиста жінка, вона мало не задихнулася під вагою свого кереге. Отямившись, вона радо притиснула до себе маленьких онуків, дітей Ундасино-вих,і спитала:

– А де Кульжан?

– Як? Хіба вона не спала разом із тобою? – спитав Джантемир.

– Спала, але коли юрта завалилася, вона десь зникла.

– Покличте Кульжан! – наказав Джантемир. – Хто її бачив під час урагану?

– Вона заходила до мене, – неохоче обізвалася Шаукен. – Відкрила запону, напустила мені повну юрту піску… Я наказала їй спустити запону, а вона розсердилася і пішла. Більше я її не бачила.

Всі кинулися шукати дівчину, але ні по юртах, ані під скелями в повалених жолим уях її не було. Почали дрючками промацувати пісок, і коли дрючок натрапляв на щось пружне, обережно розкопували те місце і витягали або ковдру, або згорнутий килим, а іноді и непритомну людину. Викопаний опритомнював, розшуки тривали далі, а Кульжан ніде не було.

Зейнеб розхвилювалася. За останній час вона щиро полюбила сирітку. Тепер вона скликала людей і наказала ще раз обшукати стоянку.

Жайсак лежав осторонь і тихо стогнав: коли зірвалася буря, він ліг між своїми верблюдами і гукнув матері, щоб мерщій сховалася під скелею з Акбозадом і Карайгиром.

Почувши, що Кульжан зникла, він примусив себе підвестися і сам вдруге обійшов всю стоянку, промацуючи соїлом пісок. Йому шкода було дівчини, яка всю зиму з такою зворушливою турботою носила йому і небіжчикові батькові їсти без огидної зневажливості, з якою Шаукен та Джантемир кидали їм іноді ласий шматок. Але всі його розшуки були марні. Знайшов він лише мертвого Файзуллу, що задихнувся під барханом, та його онука-підлітка. Хлопчика пощастило відкачати, але Кульжан ніде не було. В розпачі стояв Жайсак осторонь і, засунувши руку в кишеню, намацав щось м’яке, шовковисте. Це була стрічка з її коси, яку вона вранці загубила, а він підібрав, та забув їй віддати. Жайсак з сумом стиснув її в руці і раптом згадав своїх вовкодавів та Жолгусту – улюблену собаку Кульжан.

Їх лишилося тепер тільки четверо, цих сміливих четвероногих друзів, після того як двоє спливли кров’ю від ран у ніч жахливого бою з вовками. Жайсак покликав собак, дав їм понюхати стрічку і наказав шукати.

Вовкодави закружляли навколо, уткнувши носи в пісок, а Жайсак підійшов до свого робочого коня, одною рукою підтягнув попруги і, схопившись за холку, з зусиллям стрибнув у сідло.

– Куди ти зібрався? – злякано кинулася до нього Кумиш.

– Шукати Кульжан, – просто відповів він.

– Але ж тобі погано! Вертай! – крикнула вона. Жайсак навіть не обернувся. Він їхав повільно, придивляючись до кожного найменшого горбка, до кожної зморшки на піщаній зибіні. Вовкодави й Жолгуста кружляли навколо нього і то ніби брали слід, то знов зупинялися, підіймали морди і розгублено, і ображено гавкали, потім раптом всі разом помчали вперед, збігли на гребінь високого сипучого бархана і наче скотилися по його протилежному стрімкому схилу. Тут вони знов почали нюхати землю. Потім Жолгуста сіла, витягла морду вгору і протяжно завила, а Каскар і Барбаса з усіх сил запрацювали лапами, розгрібаючи пісок.

У Жайсака серце завмерло від цього тоскного виття. Він сплигнув з коня, теж зсунувся вниз по схилу бархана і почав лопатою допомагати собакам.

Коли б не шматок повсті, якою прикрилася Кульжан, рятуючись від кам’яного граду, вона давно б задихнулася, але повсть встала над її головою невеличким склепінням, де лишилося трохи повітря, а вона втратила свідомість вже при останньому пориві урагану, тому занесло її неглибоко. Швидкими міцними рухами Жайсак розгорнув пісок, хоч від нестерпного болю в плечі до крові закусив губи. Ось з’явився ріжок повсті, а поруч безсило відкинута засмагла дівоча рука… Ще п’ять-шість лопат. Він відхилив повсть і, схопивши за стан непритомну Кульжан, витяг її з-під осипу. Струмок піску ще стікав схилом бархана, коли Кульжан вже лежала осторонь, а Жайсак робив їй штучне дихання так, як на його очах колись робили його яїцькі козаки утопленому. Робив він це невміло і неритмічно, але все ж таки за кілька хвилин мертвотножовте обличчя Кульжан ледве помітно порожевіло, і легкий подих вирвався з її пересохлих вуст. Потім вона ворухнулася, намагаючись розплющити очі, але тільки стиха застогнала.

– Ой, очі! – вирвалося у неї з новим стогоном. – Пісок…

У нього не було ані краплі води, ані чистенької ганчірочки – нічого, чим промити або протерти ці великі оксамитово-чорні очі в густих пухнастих віях. Нічого, крім стрічечки, яка вказала собакам, де й кого треба шукати. Ніжними обережними дотиками відтягнув він їй одне повіко і куточком складеної вдвоє стрічки почав обережно очищати око від піску. Вона застогнала, рвонулася з його рук, але він ніжно притримав її:

– Потерпи трохи, Кульжан-джан. Око повне піску. Треба якось вибрати. Потерпи, любонько, – приказував він і знов легким, ледве вловимим дотиком стрічки почав вибирати піщинку за піщинкою спочатку з-під нижньої, а потім і з-під верхньої повіки.

– Боляче, – стогнала вона, але вже не видиралася з його рук.

Коли одне око було очищено, Жайсак, не знаючи, чим і як заспокоїти біль, почав тихенько лизати їй це нещасне подряпане око, налите сльозами і кров’ю, потім так само терпляче і обережно став очищати і друге око, ще більш поранене і налите кров’ю. І так само обережно облизав і його. Слина трохи відсвіжила її повіки і притамувала страшний біль.

– Ще! – стиха попросила вона, коли очі обсохли. – Мені легше, коли ти їх лижеш.

І він знов схилився до її очей, потім на мить притулився скронею до її скроні, і вії його кілька разів торкнулися її обличчя ледве вловимими легкими дотиками, наче пелюстки нічної квітки або крильця метелика.

Кульжан здригнулася. Перемагаючи біль, на мить розплющила очі, і погляди їх зустрілися. Це був лише погляд. Тільки дотик його вій до її скроні – ледве вловимий подув ніжності, але в обох завмерло серце.

Легкий червінь виступив на її щоках, а він сором’язливо і обережно допоміг їй підвестися, підсадив на коня і, притримуючи її здоровою рукою, пішов поруч з конем, обминаючи стрімкий схил бархана.

Вони нічого не сказали одне одному і жодного разу більш не зустрілися поглядом, але обидва зрозуміли, що прекрасна, заповітна таємниця увійшла в їх душі, про яку не можна розповісти нікому і ніколи на світі, тому що в людській мові ще немає таких прозорих, ароматних і невагомих слів.