2. Приїзд в Оренбург

Зинаїда Тулуб

Сонце повільно схилялося до рівного, як на морі, обрію. Небо над ним ставало хризолітово-зеленим, прозорим, а нижче – бузковим, і раптом з його глибини виринули темні, довгасті хмари й нерухомо завмерли в прозорому сяйві небесного океану синювато-сірими горбастими китами.

Степ під небом розкинувся неосяжно великий, замкнутий низьким колом обрію. Ковил, ще по-весняному шовковистий, стояв нерухомо і білів удалині, як на півночі біліє по низовинах вечірній туман. Але сухо-сухо було в степу: ані роси, ані найменшої вологи. Тільки бігла загубленою стрічкою гадючка-доріжка, нічим не позначена: ані придорожніми деревами, ані хоч неглибокими рівчачками – просто слід від нечастих вершників та возів або верблюжих караванів. Навіть смугасті верстові стовпи мало де збереглися й здебільшого гнили в густих будяках, які вже випустили свої малинові шапочки.

По дорозі з брязкотом і гуркотом мчав тарантас. Пронизливо деренчала на передній вісі якась гайка. За тарантасом на добрих півверсти висіла в повітрі хвостом комети кучерява курява. Коні бігли рівною, швидкою риссю, втомлено поводячи змиленими боками. Здавалося, вони ось-ось впадуть, не витримавши цього шаленого гону, а ямщик все підстьобував їх пекучим ремінним батогом.

– Видно, велика в мені потреба в Оренбурзі, що ви так поспішаєте, – з неприхованою іронією сказав один з подорожніх у круглому фетровому капелюсі і старенькій солдатській шинелі поверх пом’ятого фрака і брудної сорочки з крохмальною маніжкою і коміром, але без найменшого натяку на галстук.

– Проковтнули б ви краще свій язик та менше писали б різних пашквілів, пане хохлацький піїта, – огризнувся фельд’єгерський прапорщик, що сидів поруч. – Було б краще і вам, і мені: не довелося б забиватися на край світу.

Шевченко мовчки стенув плечима.

Коні все мчали й мчали. Ремінна збруя одноманітно й ритмічно підстрибувала на їх спинах. Міцний дух конячого поту й вогкого ременя бив у ніс. Гайка на передній вісі деренчала усе пронизливіше. Від пилу дерло в горлі, різало очі. Все тіло нило від восьмидобового трясіння без сну й відпочинку, з півгодинними зупинками на поштових станціях, поки перепрягали коні.

Сутеніло. Зоря повільно згасала далеко позаду, а зі сходу вже набігала синь літньої ночі, така несподівана й прекрасна після північних білих ночей.

– Слава тобі, господи! Місто! – раптом стрепенувся ямщик, вказуючи пужалном вдалину.

Але в набігаючій ночі ані сідоки, ані жандарм на козлах поруч ямщика нічого не бачили, крім якоїсь величезної, закинутої далеко в степ самотньої споруди з глухими кам’яними мурами, напівсферичної бані мусульманської мечеті й високого стрункого мінарета поруч неї.

«Караван-сарай», – здогадався Шевченко і навіть трохи підвівся, коли тарантас під’їхав ближче. Про нього говорили позаторік у Брюллова: будували його за проектом брата художникового – архітектора Олександра Брюллова, але називати перед жандармом та фельд’єгерем ім’я улюбленого вчителя було б блюзнірством, і поет тільки довго мовчки озирався на стрункий обеліск мінарета, що ніби злітав до перших зір.

Була темна ніч, коли тарантас прогуркотів під склепінням Самарської брами і знесилені коні, хитаючись, зупинилися перед ордонансгаузом.

Ямщик довго стукав пужалном і кулаком у дубові віконниці, у ворота й двері. Нарешті заспаний сторож, від якого тхнуло сивухою й потом, відчинив двері, і приїжджі ввійшли в канцелярію.

– Де черговий офіцер? – суворо спитав фельд’єгер.

– Так що їх благородіє пішли і наказали їх не турбувати, – просипів сторож і почав метушливо запалювати свічку від лампадки в передньому кутку.

– Я арештанта привіз. Державного злочинця… Піду до коменданта, а він хай тут залишається, – вів далі фельд’єгер, вказуючи на Тараса Григоровича. – Ти за нього відповідатимеш. А ви, пане, не звольте тут вибрикувати. Тільки собі нашкодите, – додав він уже з порога. – Пішли, Тищенко!

Грюкнули важкі зовнішні двері. Кроки фельд’єгеря й жандарма прорипіли під вікнами.

Шевченко мовчав. Подорож змучила його вкрай. Все бачене в дорозі: болотяні низовини Інгерманландії, дрімучі Костромські та Володимирські ліси, міста та посади, села й поля, весняна могутня розкіш Волги в водопіллі, заволзькі чорні землі, моторошно пустельний степ – все змішалося в якийсь строкатий хаос. «Спати! Лише спати!» – благало знесилене тіло.

– Їсти хочеш? – спитав, позіхаючи, сторож. – Скибку хліба знайду та водиці попити. А вареного… коли б трохи раніше приїхали…

– Дай води, а їсти не буду, – відказав Шевченко і сів на лаву.

Сторож приніс великий штоф з водою і, поки Шевченко довго й жадібно пив і ніяк не міг напитися, говорив, почухуючи кошлаті груди:

– А спати тобі в сінях доведеться. Лягай, братику, не сумлівайся. Підлога чиста: Ониська її сьогодні ножем вишкрябала, а бліх чи блощиць у нас нема. Що ж це ти: й чемодана з собою не привіз?

– Спати. Тільки спати, – машинально повторив Шевченко, віддаючи нарешті штоф. – Проживу якось і без чемодана.

– Оце вірно, – погодився сторож.

Він замкнув зовнішні двері на важкий залізний засув з висячим замком як московський калач завбільшки, забрав ключ, пропустив у сіни Шевченка, замкнув його з канцелярії і повчально додав крізь двері:

– Ти тільки там палити не здумай… У нас за це й «зеленою вулицею» ганяють під барабан.

Тарас Григорович оглядівся. Єдине віконце в сінях, заґратоване, як і в канцелярії, звичайними тюремними гратами, ледве пропускало тьмяне світло місяця вповні, що ліниво виповзав з-за далекого обрію. Лави тут не було. Він вибрав місце під стіною і простягнувся на нефарбованих смолистих дошках, з хвилину пролежав, ні про що не думаючи, несвідомо насолоджуючись тишею, і раптом пірнув у глибокий сон без снів.

В канцелярії губернської прикордонної комісії нестерпна спека. Яскраве червневе сонце б’є в вікна і так напекло кімнату, що пишне біляве волосся Федора Лазаревського прилипло до чола, а піт струмками стікає з обличчя й капає на «Справу», розгорнуту перед ним на столі. Страшенно важко сидіти в сукняному віцмундирі з тісним крохмальним комірцем, але день буденний, час службовий, а при виконанні службових обов’язків належить бути одягненим за встановленою уніформою. Лазаревський щиро заздрить молодшому писарчуку Стьопці, який сидить на протязі біля дверей в синій ситцевій сорочці і тяжко зітхає. Інші столи, праворуч і ліворуч від Лазаревського, – не зайняті. Його приятель, земляк і колега Сергій Левицький, пішов на пошту одержати посилки від матері та старої тітки, і Лазаревський наперед смакує, з якою насолодою переглядатимуть вони ввечері нові журнали й книжки, ласуючи смачними ковбасами, наливками та іншими продуктами, якими одночасно з поживком для розуму постачали їх люблячі батьки та родичі з Чернігівщини. Другий сусіда його, секретар, а вірніше, старший писарчук Галевінський пішов по давно вже замовлені бланки.

«Скористався з нагоди, що начальник виїхав, – подумав про нього Лазаревський, – забрався до знайомих панночок у садок і ласує черешнями з дерева, а ти тут підсмажуйся, наче карась на пательні».

Зусиллям волі Лазаревський примусив себе заглибитися в роботу: треба викласти наслідки обслідування з приводу однієї з заплутаних скарг, де сам чорт зламає ногу навіть у прохолодну погоду, а не в сорокаградусну спеку. Тричі починає він писати наново і тричі кидає написане.

«…На підставі розпорядження керуючого канцелярією його превосходительства пана військового губернатора за номером 179 від одинадцятого травня поточного року і на підставі мого особистого обслідування в справі № 842, маю честь…»

Лазаревський замислюється, як краще сказати: рапортувати чи доповісти і взагалі як краще назвати свою писанину: звіт, доповідь чи рапорт? І трапляються ж отакі проклятущі папери! Та й пера сьогодні підібралися такі м’які, наче й не гусячі, а з качки або з курки… І в чорнильниці повно мух. Підчепиш пером отаку втоплену муху – і ось тобі чорна пляма. І слова такі незграбні, і робота нуднюща… І якого біса мусить він отаким займатися?!

– Стьопко, голубе! – заволав він у розпачі. – Принеси пляшку квасу холодного.

Та не встиг Стьопка майнути в дверях своєю синьою сорочкою, як до канцелярії влетів писар Галевінський і, кинувши на письмовий стіл пачки свіжонадрукованих бланків, схвильовано вигукнув:

– Сьогодні вночі привезли Кобзаря!

– Чого ви репетуєте? Я маю «Кобзаря», – стримано зупинив його Лазаревський. – Он, дивіться: всі бандеролі на бланках роздерлися і бланки порозсипалися.

– Та не про книжку йдеться. Автора привезли, Шевченка! Того, що написав «Кобзаря», – казав Галевінський, підбираючи розсипані бланки. – Я зустрів чергового офіцера, якому петербурзький фельд’єгер здав його вранці. Зараз він у фортеці, в пересильній казармі.

Не може бути! В казармі! Отже, забрали в солдати? Або на заслання?! Як декабристів, як Пушкіна, Лермонтова, Одоєвського, за те, що наважився вголос казати людям правду?

Галевінський іще щось розповідає про бланки, про друкарню, але Лазаревський не слухає. Треба негайно знайти Шевченка, висловити йому все, що зібралося в серці в самотні зимові вечори та ночі, що передумалося над палкими рідними рядками «Кобзаря»! Треба йому допомогти. Негайно, зараз!

Одним рухом змахнув він у шухляду письмового стола і перо, і почату доповідь, чи як там її, і складаний ніж, і «Справу», зірвав із цвяха кашкет, з розхристаним віцмундиром та жилетом вилетів на вулицю і майже побіг у бік фортеці.

Довго блукав він там уздовж якихось склепів, складених стосами дров, цейхгаузів, по штабах, по полкових та батальйонних канцеляріях, по завулках та дворах, поки нарешті якийсь офіцер не показав йому, де шукати поета. З трепетом душевним пройшов він повз вартового, сунув йому пом’яту перепустку і переступив поріг напівпорожньої пересильної казарми.

Біля найдальшого вікна четверо напівголих чоловіків різалися в карти, супроводячи гру добірною лайкою. Двоє смажили в грубі щось настромлене на іржавий багнет. Ще двоє вешталися з кутка в куток, обмацуючи пильним оком кожну людину, як ярмаркові злодії, що шукають легкої поживи. Біля найближчого вікна лежав на нарах долілиць огрядний чоловік років тридцяти п’яти і читав товстенну подерту книгу.

«Він», – подумав Лазаревський і з завмираючим серцем ступнув до нар.

На світанку фельд’єгер Відлер дійсно здав поета черговому офіцеру, а той відправив заарештованого до коменданта фортеці генерала Ліфлянда.

Генерал нашвидку переглянув «Справу» прибулого і зацікавлено звів на нього очі.

Поет спокійно і розумно дивився на старого генерала. На запитання відповідав коротко, і коректно, і з такої гідністю, що генералу стало ніяково казати йому «ти», як належало за статутом.

Але в вироку ясно говорилось, що цей синьоокий художник і поет – людина дуже небезпечна для держави. Це ніяк не вміщалося в свідомості генерала, і він визнав за краще не входити в ці справи і теж лаконічно й коректно пояснив поетові, як пояснив би розжалуваному за дуель офіцерові, що його буде зараховано до п’ятого лінійного батальйону і за кілька днів відправлено до місця служби. Потім генерал розпорядився, щоб Шевченка повели до лазні, видали чисту білизну і зарахували на повне постачання.

В лазні Шевченко з насолодою відмив дорожній пил і бруд, потім пішов до цирульника. Той усадовив поета на табуретку, і над його вухами довго цвірінькали й щебетали гострі ножиці, знімаючи з шиї та голови буйно відросле волосся й двомісячну бороду.

Потім, поклавши ножиці, цирульник взявся за бритву.

– Дайте! Я сам поголюся, – сказав Тарас Григорович, простягнувши руку до бритви.

– Не дозволяється! – суворо відказав цирульник. – Тут трапляються такі жигани: дай йому бритву, а він – іншого або сам себе по горлу – чирк. Одне слово, штрафний батальйон!

Мимовільний холод поповз по спині поета. Ось куди наказав його запроторити тупий і жорстокий гольштейнець, «сильний державний цар православний», як співається в нещодавно затвердженому національному гімні «Боже, царя храни». В усьому христолюбивому воїнстві панують німецькі різки-шпіцрутени, муштра, мордобій, тупа палочна дисципліна, але тут, в оцих лінійних батальйонах, вона доведена до абсурду.

– Та ти не бійся: я тебе не поріжу, – казав цирульник, ритмічно водячи лезом по ременю. – Не лише солдатів, панів офіцерів і самого генерала щодня голю, – вів він далі, по-своєму зрозумівши хвилювання, що позначилося на рухливому обличчі новака.

– Лишіть мені хоча б мої бачки, – попросив Шевченко, торкаючись пальцями скронь і вилиць з шовковистими ясно-каштановими «котлетками».

– Не дозволяється, – категорично відрубав цирульник.

І почав вправно змахувати разом із бородою і його улюблені бачки, відпущені тоді, коли дали йому «вольну» і він вступив до Академії художеств.

– Зате солдатам вуса дозволені, а в кінноті так навіть обов’язкові. Хвацький вигляд від них у солдата, – казав цирульник, намилюючи Тарасу Григоровичу щоку. – Хочеш, вуса тобі для хвацькості залишу? Ваш брат хохол завжди при вусах.

– Ну що ж, залиш, – раптом посміхнувся Шевченко. – Буду з вусами, як запорозький козак.

Цирульник любив своє діло і ще довго возився з поетом, щось підрівнював та підправляв. Нарешті, милуючись своєю роботою, задоволено клацнув язиком:

– Геть усе в акураті! Не кавалер – картинка!

Він витягнув з-за обшлага мундира маленьке копійчане дзеркальце і подав його Шевченкові.

Тарас Григорович останній раз дивився на себе п’ятого квітня, одягнений у фрак, на постоялому дворі під Києвом у Броварах, коли чіпляв до лацкана маленький букетик флердоранжу, як весільний боярин професора Костомарова. Відтоді минуло два місяці – всього шістдесят п’ять днів, але з цього поганенького дзеркальця глянув на нього незнайомий літній чоловік з очима, в яких застигла така безмежна туга, що Шевченко мимоволі відсахнувся.

На десять років постарів він за ці два місяці: від носа до кутиків губів залягли глибокі скорботні зморшки. Щезли випещені і звичні бачки, а ще не зовсім відрослі вуса незграбно стирчали над спущеними кутиками рота якоюсь шпичкастою моржевою щетинкою. Зник і темно-мусянжовий хвилястий чубок на тім’ї, а низько підстрижене під гребінець волосся лежало плоско, непомірно збільшуючи й без того великий опуклий лоб.

– Як єсть бравий кавалер, – повторив цирульник, чекаючи похвали своїй роботі.

«Це жахливо», – хотів сказати Шевченко, але промовчав і просто дав цирульникові приготовлену асигнацію.

Цирульник здивовано зиркнув на чудернацького клієнта, але, зраділий несподіваному заробітку, браво виструнчився і гаркнув, як генералові:

– Покірно дякуємо! Вип’ю чарочку за ваше здоров’ячко!

В казармі Тарас Григорович ліг на нари долілиць, пригнічений і приголомшений разючою зміною своєї зовнішності. Але не за пишним волоссям і не за елегантними бачками сумував він: у жалюгідному копійчаному дзеркальці побачив він відбиток своїх душевних мук і зрозумів, що не зміг приховати їх у собі, прикривши машкарою презирства або удаваної байдужості, йому здавалося, що він міцно замкнув перед Дубельтом і Орловим усі тайники свого внутрішнього світу й ані на мить не виказав їм, в яку безодню розпачу вони його вкинули. Але, значить, вони все-таки бачили свою перемогу, раділи й потай сміялися з нього…

Слів не було. Та й не було з ким заговорити в цій напівпорожній казармі, де кілька таких же «забритих», як і він, коротали останні дні перед етапом. Але вони швидше нагадували постійних мешканців нічліжок з петербурзьких Пісків або жиганів, про яких розповідав йому балакучий цирульник. Не було навіть собаки, чи кицьки, або іншого ласкавого звіряти, що невідомо як, але відчувають людське горе і вміють полохливою ласкою часом притамувати тугу.

Шевченко закусив губи і одвернувся до стіни, але за кілька хвилин підвівся і торохнув по нарах кулаком:

– Годі! Треба не тільки навчитися тримати свої нерви в руках. Треба навчитися керувати власною мімікою, створити собі машкару, щоб ані очі, ані лінії губів, ані залом брів не виказували таємного болю. І я цього доб’юся. Так, доб’юся будь-якою ціною!

І він так міцно стиснув щелепи, що жовна чітко виступили під шкірою, а зморшка проміж брів значно поглибшала.

В цю мить чудернацькою вихлявою ходою наблизилася до нього людина років тридцяти з блискучими смолисто-чорними очима і такою ж шапкою кучерявого розкуйовдженого волосся:

– Дозвольте відрекомендуватися. Козловський, Андрій Козловський! Дворянин!

– Шевченко, – сухо сказав, злегка вклонившись, поет, але руки не подав.

Козловський і бровою не моргнув на таке привітання і без запрошення сів поруч.

– Опинилися ми, мон шер, можна сказати, на краю світу. Вас за що сюди запроторили, якщо це не таємниця?

Манери і розв’язний тон Козловського дратували і коробили Тараса Григоровича, і він відповів уникливо і неясно:

– Та так, знаєте… Дещо написав, а декому і не сподобалося…

– Вексельочки? – по-своєму зрозумів Козловський і ніби зрадів. – От і я теж підмахнув декілька. У нас із папахеном почерк схожий, можна навіть сказати – однаковий. Обоє – Козловські, обоє Андрії. Отже, настав термін. А він, старий чорт, – оскаженів. Я, каже, горбом наживав, а ти програвати будеш?! Ну, один, другий раз мамахен врятувала, а потім він мене й запроторив… Кощій проклятий!.. Подохне ж, у труну з собою не забере. Ну, та я йому ще все пригадаю! – люто блиснув він очима. – Ми з ним ще колись порахуємось!

– Пробачте великодушно, – урвав його мову Шевченко. – Все це дуже сумно, навіть трагічно, але я вісім діб не спав. Усе тіло ниє від тряски. Хочу полежати. Іншим разом поговоримо.

– Розумію-с! Компрене і пардон, – схопився Козловський. – Піду! Але… чи не знайдеться у вас в борг кельк шоз… Ну хоча б на чверть штофа або на «мерзавчик»?

І раптом обличчя його з хвацько-зухвалого стало приниженим і улесливо-жалюгідним, як у голодного собаки, що побачив хліб.

Шевченко пошукав у кишені і дав йому кілька мідяків.

– Сердечно дякую! – на льоту підхопив їх Козловський. – Бажаю доброго відпочинку!

І тією ж вихлявою і чудернацькою ходою рушив до виходу, а Шевченко знов випростався на нарах, але сну не було. Уривчасті думки кружляли в голові стривоженим роєм.

Майбутнє стояло Перед ним непроглядною темною запоною, а все, що оточувало його, здавалося якоюсь клоакою, в якій мусило догоріти його життя. Він підвівся, підійшов до бачка, напився холодної води й попросив днювального, який поруч в’язав віники зі свіжого кураю, що-небудь почитати.

– Та в нас тільки божественне дозволяється, – відповів той, подумавши. – Ті, що з старовірів, ті дійсно цікавляться, а котрі з панів, так не дуже до того прихильні.

– Давай хоч божественне, – посміхнувся Шевченко, – і в божественному розумна людина багато цікавого вичитає.

Днювальний пошукав на полиці й витяг товстенну біблію з напіввіддертою оправою, струснув з неї на порозі цілу хмару пилюки і подав Тарасу Григоровичу.

– Ти тільки не здумай на цигарки сторінки видирати, – додав він повчально. І знов узявся в’язати свої віники.

Біблія. Шевченко добре знав її, любив грізно-викривальні провіщання пророка Єремії, захоплювався повними любострастя і солодкої знемоги рядками царя Соломона, йога трагічним коханням до смаглявої дівчини з виноградника, і повними їдкої жовчі псалмами Давида, гнаного сином своїм Авесаломом. Шевченко лежав долілиць, спершись на лікті, і, як мандрівник, змучений спрагою, вбирав у себе ці стародавні слова, сповнені для нього таємного, лише йому зрозумілого змісту і солодкої гіркоти спогадів про далеке дитинство, що було таке злиденне і жалюгідне, але тепер здавалося йому прекрасним. І душа його потроху відтавала в теплій ніжності думок про нього і потроху освітлювалася неясною надією на таку нереальну, примарну волю.

Підійшовши до людини, що лежала на нарах, Лазаревський нерішуче зупинився. Від хвилювання він раптом забув ім’я поета і всі слова, якими хотів йому висловити своє захоплення, любов і обожнювання, і тільки спитав затинаючись:

– Пробачте, ви Шевченко? Ви наш Кобзар?

Шевченко непоквапливо відклав біблію і окинув Лазаревського недовірливим і досить непривітним поглядом, потім повільно підвівся. Що йому треба, цьому молоденькому чиновнику в розхристаному віцмундирі, з форменим кашкетом в руці? Після всього пережитого з дня арешту в кожному урядовці бачив він або підозрював філера чи провокатора, як-от Попов та інші, що їх підсаджували до в’язнів жандарми в казематах Третього відділу. В кращому разі це просто провінціальний обиватель, такий собі Бобчинський чи Добчинський, для якого поява засланого «сочинителя» якщо не сенсація, то, у всякому разі, цікава новина, тема для розмов з оренбурзькими панночками та дамами, яким так легко морочити голови, розповідаючи «під секретом» нібито великі таємниці.

– Чим можу служити? – спитав Тарас Григорович так сухо, що в будь-якого іншого відвідувача одразу б відпала охота продовжувати розмову.

Але Лазаревський нічого не помічав. Він тільки знав, що це Шевченко – той дивовижний чарівник слова, який вперше примусив рідну українську мову звучати з такою ж силою і красою, якою зазвучала російська мова під чарівним пером великого Пушкіна і Лермонтова або німецька в вогненних строфах Фрідріха Шіллера.

– Боже мій! Де слова знайти, як висловити, скільки радості, скільки чудових хвилин пережив я над вашим «Кобзарем»! – повторював він, склавши руки на грудях. – Та ми з Сергієм Левицьким всю зиму читали вас і перечитували! Напам’ять мало не всю книжку вивчили. А «Гайдамаки»! Виписали їх і рахували дні, коли їх нарешті одержимо. Й уві сні не бачили, що доживемо до зустрічі з вами! Це ж така… таке…

Він раптом затнувся, заплутався, зрозумівши, що не можна назвати радістю або щастям цю скорботну зустріч, і в пориві побожності й співчуття стиснув Тараса Григоровича в обіймах.

Невловимим рухом плеча Шевченко звільнився з його обіймів і, не дивлячись на нього, усе ще сухо відповів:

– За хорошу думку про мої твори – спасибі. Радий, що міг зробити вам приємність.

– Приємність – сказати мало. Це така радість… Ми так сумуємо тут, на чужині. Адже ж ми ваші земляки – чернігівці. Призначили нас сюди по закінченні університету. Третій рік служимо, а служба така нудна, – зітхнув юнак так щиро, що Шевченко вперше уважно глянув на нього вивчаючим, хоч іще й недовірливим поглядом.

Лазаревський сидів на самому краєчку нар і дивився на свого улюбленого поета так, як дивляться школярі після вистави на славетних акторів, зворушені й приголомшені їх грою, і разом із тим з такою пекучою жалістю, що Тарасу Григоровичу стало незручно за свою недовірливість і сухість. То гіркий досвід останніх місяців розкрив перед ним таку сторону життя, яка підказувала йому чи й не зайву обережність.

Лазаревський хотів одразу висловити все, що мав у серці, і одразу довідатись усе про улюбленого поета. Розпитувати було незручно, боявся торкнутися свіжої рани в його душі, Він зам’явся, розгубився. Не вистачало духу спитати про найстрашніше, але й найважливіше: за що і хто посмів зробити таке з поетом. Його ж бо навіть не на вільне поселення привезено, як деяких інших політичних, а віддано в солдати на двадцять п’ять років та ще й в один з лінійних батальйонів Оренбурзької прикордонної лінійної округи, що поруч із диким степом, де так часто нападають на жалюгідні фортеці і прикордонні пости напіврозбійницькі племена з Коканда й Хіви.

Тим часом два підозрілих типи в подертих солдатських шинелях, які смажили в грубі щось настромлене на багнет, тепер непомітно підібралися ближче й, удаючи, що шукають щось у своєму дранті, явно підслухували, про що розмовляє їх новий сусіда з тоненьким білявим чиновником. Шевченко це помітив і з надзвичайною обережністю вибирав слова, намагаючись говорити тихо й нерозбірливо.

А Лазаревський нічого не помічав і раптом не витримав:

– Але за що вони насмілилися? Хто і за що?! – мало не скрикнув, він, сплескуючи руками.

Шевченка пересмикнуло від цього вигуку, і він відповів з підкресленою чіткістю, суворо й сухо:

– За іменним його імператорської величності височайшим повелінням, як такого, що має міцну будову тіла, віддано в солдати.

– І де ж ви служитимете? Куди вас відправлять?

– Не знаю. Записали в п’ятий лінійний батальйон і найближчими днями відправлять до місця служби, – рівним голосом повторив Шевченко те, що сказав йому вранці комендант.

– Хоч би тут вас залишили! – зітхнув Лазаревський. – В місті все ж таки легше. Я клопотатимусь. Я доб’юся… Тут є хороші, чесні люди, – спалахнув він весь бажанням одразу діяти. – Ви тільки скажіть, чого б ви бажали і в чому я можу бути вам корисним, а я…

Шевченко похитав головою:

– Дякую, допомоги не потребую. Сам собі допомагатиму. І заробіток собі здобуду. Навіть сьогодні начальник пересильної тюрми запросив мене навчати його дітей. Не пропаду…

Лазаревський збентежено і розгублено похнюпився.

– А все ж таки… Адже ж я перед вами в такому невідплатному боргу! За все прекрасне, що я передумав над вашим «Кобзарем»! На простих людей і навіть на киргизів дивлюсь я тепер зовсім інакше. Та ви самі не знаєте, як багато світла і правди випромінює кожне ваше слово!

Йому перехопило подих, губи здригнулися.

– Ну добре, – м’яко заговорив Шевченко. – Коли мені щось знадобиться, я вам скажу, і ви мені допоможете.

– Так! Так! Звичайно.

Лазаревський схопив руку Тараса Григоровича і стиснув її обома руками.

– Ви тільки не занепадайте духом. Це все тимчасово! Все минеться! Не може не минутися. Тримайтесь! Адже це і про вас, про таких, як ви, сказано:

Во глубине сибирских руд

Храните гордое терпенье.

Не пропадет ваш скорбный труд

И дум высокое стремленье.

Шевченко озирнувся. Підозрілі типи в солдатських шинелях присунулися ще ближче і одверто підслухували. Треба було якось попередити цього надто довірливого і екзальтованого юнака, і, не пригадавши нічого кращого, Шевченко повторив фразу, чимало разів чувану в аристократичних домах, коли пани попереджали одне одного, щоб не говорити зайвого при челяді:

– Prenez garde: les gens!

І підвівся, даючи зрозуміти, що час закінчити розмову. Лазаревський почервонів і схопився на ноги:

– Так, так. Ви маєте рацію, Тарасе…

–…Григорович, – підказав поет, проводячи свого нового друга, і на цей раз тепло і міцно потиснув його руку. – Будьте обережніші. Навколо нас багато зайвих ушей.

Як на крилах, мчав з фортеці Лазаревський, повний рішучості негайно клопотатися, щоб якось полегшити долю Шевченка, хоче той цього чи ні. Не постукавши, влетів він до кабінету начальника крайової прикордонної комісії генерала Ладиженського, до якого в звичайний час заходив тільки в службових справах і навіть боязко.

– Ваше превосходительство! – вигукнув він з порога. – Шевченка привезли! Нашого славетного Кобзаря! Я бачив його, говорив із ним. Таке нещастя! Треба йому якось допомогти!

Генерал здивовано звів очі, уважно глянув на юнака, і навколо його звичайно таких суворих сталевих очей зібралися віялом дрібні зморшки, і тепла усмішка промайнула й сховалася під сивими вусами. Він зрозумів цей гарячий і щирий порив душі, але треба було якось його охолодити, щоб і на цю біляву голову рикошетом не впав жорстокий удар. І, надавши голосу суворої офіціальності, генерал сказав:

– По-перше, треба, молодий чоловіче, привітатися, а по-друге, мабуть же, Шевченко заслужив свою гірку долю. Крім того, до таких справ треба підходити з сугубою обережністю і подумати перш ніж висловлювати своє співчуття до засудженого, а тим більше обурюватися вироком суду. А взагалі, – підвищив він голос, – мене надзвичайно дивує, як ви наважилися звернутися до мене з таким проханням. Установа, яку я очолюю, не має ніякого відношення ані до Третього відділу особливої його імператорської величності канцелярії, яка розглядає такі справи, ані тим більше до військового міністерства, якому тепер підлягає Шевченко. Так що зо всіх поглядів я не маю ніякої змоги й права втручатися в долю вашого протеже.

Лазаревський розгубився, зашарівся, пробелькотів щось невиразне і, впустивши кашкет, вилетів з кабінету. Генерал зітхнув і похитав головою:

– Отак і гублять себе ці експансивні юнаки… І зараз він може вскочити в препогану історію. Але скільки ще в ньому свіжості, незіпсованості! Третій рік на службі, а ще й досі запальний, як студент.

Генерал підвівся, підняв з підлоги забутий кашкет, ще раз похитав головою і подзвонив:

– Дожени пана Лазаревського, – наказав він кур’єрові, – і віддай їм їх кашкет.

Сумний і пригнічений повернувся Лазаревський в свою канцелярію і разом з Левицьким і Галевінським почав міркувати, чим і як допомогти Тарасу Григоровичу. Після довгих суперечок вони одностайно вирішили звернутися до полковника Матвєєва, чиновника для особливих доручень при Оренбурзькому військовому губернаторі, якого вважали в Оренбурзі всесильним.

Матвєєв був з уральських козаків і засуджував в душі миколаївський режим, який дуже обмежував старі традиційні привілеї яїцьких козаків. Людина щира й пряма, Матвєєв ненавидів безпідставні обіцянки й удавані розради. Вислухавши Лазаревського, він був явно зворушений і навіть схвильований. Лазаревський благав його залишити Шевченка в Оренбурзі, де були гуманні й освічені люди, хороші лікарі, була бібліотека й таке-сяке культурне життя. Полковник нічого не обіцяв, але наші юнаки вийшли від нього окрилені надією, були певні, що, у всякому разі, їх прохання не буде забуте.

Але, коли наступного дня Матвєєв переглянув справу Шевченка, виявилося, що наказ про зарахування поета в п’ятий лінійний батальйон, розквартирований частково в Орську, частково в суміжних фортецях, вже підписаний, а копію його повіз нарочний у Петербург, у військове міністерство.

Така поквапливість дуже здивувала Матвєєва. Він навіть послав вершника навздогін за нарочним, але фельд’єгер Відлер того ж ранку виїхав з Оренбурга назад у столицю і взяв нарочного в свій тарантас. Посланець Матвєєва, мало не загнавши коня, повернувся назад з першої поштової станції, так і не виконавши полковникового наказу.