1. У чорній юрті

Зинаїда Тулуб

На весняному сонці опівдні підтає сніг, і коли вітер шалено мчить понад степом, – не рине він разом із вітром поземним потоком, а мирно лежить на землі блискучим вологим зибом. Тоді схожий степ на безкрає замерзле море і в сонячний день сяє і міниться віддзеркаленим світлом, наче й сам випромінює це брильянтове сяйво.

На пагорбах і вздовж вибоїв – великі чорні плями таловин. Вони парують прозорою перлистою парою, і такі ж легкі й прозорі хмаринки тануть у сліпучому ясно-блакитному небі.

Джантемир-бай розкинув свій аул в неглибокій улоговині в кількох верстах від Орська. Добра була ця зимівля, не вперше повертав сюди Джантемир. Уздовж річки Ор тягся густий очерет. Отари паслися поруч, на сирті, де послужливий вітер здував зайвий сніг, так що вівці й коні самі здобували собі взимку з-під снігу корм, а в хуртовину ховалися від негоди в улоговині, де, крім юрт, стояв будинок Джантемир-бая і кілька повіток для різного майна.

У великі морози Джантемир місяців на три-чотири перебирався з юрти в будинок, але з першою відлигою повертався в свої білі юрти, а чорні юрти його родичів, челяді та тюленгутів розсипалися схилом улоговини, суворо дотримуючись старшинства і залежності від бая: що новіша була юрта, то ближче стояла вона до білих байських юрт, а далі, зовсім на відшибі, темніли старенькі жалюгідні юрти бідарів, жатаків, які за недоїдки та старе шмаття працювали на бая від світанку до смерку. І далі всіх, мало не на пасовищі, ледве витримуючи натиск степового вітру, стояла стара чорна юрта такого ж старого табунника Шакіра. Вітер задував у неї з усіх боків: і крізь ветху повсть, і крізь тундук, і тому, що вхідна запона погано прилягала до одвірків.

Понад сімдесят було вже старому Шакірові. А втім, ніхто в аулі добре не знав його справжнього віку. Для них був він чужинець. Тринадцять років терпляче пас він або байську отару, або байський табун – і ось уперше надовго заслаб.

Під руське різдво раптом знялася хуртовина. Не встигли чабани вчасно зігнати отару до рятівної улоговини. Злякані вівці кинулися в глиб степу, а розгублені чабани безпорадно борсалися, затиснуті проміж ними. Отара мчала повз табун білобородого Шакіра, і старий табунник одразу зрозумів усе. Свиснувши вівчарок, він обігнав отару верхи і зустрів її гучними криками, лясканням батога і лютою атакою досвідчених вівчарок. Отара спинилася, звернула в належний бік і без втрат рушила до улоговини.

Рятування отари дорого обійшлося старому Шакірові. Важке запалення легенів звалило його на третій день. Жінка його, Кумиш, напувала хворого гарячим чаєм з молоком, розтирала баранячим салом і обкладала торбинками гарячого піску. Вижив Шакір, та здоров’я до нього не повернулося. Він був такий слабкий, що годинами лежав нерухомо, надсадно кашляв. І вночі обливався виснажливим липким потом.

Довідавшись про врятування отари, зраділий Джантемир розщедрився і подарував Шакірові, крім двох баранів, тонконоге лоша від одної з найкращих кобил свого табуна. Лоша було дуже кволе, бо Джантемирів син Ісхак так заганяв торік жеребну кобилу, гасаючи нею по півдня, що новонароджене лоша три дні не стояло на ногах і вже думали зарізати його на м’ясо, та діти з плачем випросили йому життя.

Шакір недурно був табунником. Він одразу зрозумів, що з цього маленького замореного лошати виросте чудовий кінь, і, коли бай прислав йому свій подарунок, – радісно здригнулося серце старого, і він наказав дружині щодня товкти для лошати дві жмені проса і варити пшоняну кашу.

– Шакіре, дорогий, – стогнала старенька Кумиш, – глянь на себе. В тебе сама шкіра та кістки, а ти відмовляєшся від лошатини! Ти хворий. Тобі треба видужати. Ніхто не піде за нас працювати, а без роботи – помремо ж від голоду.

– Нічого, нічого! І так видужаю. Але з нього такий виросте кінь, що на будь-якій байзі усіх переможе, – уперто відповідав Шакір, захлинаючись кашлем. – І недовго доведеться вам його підгодовувати: вже тане сніг – весна. Підемо на жайляу, а там він сам себе прогодує.

І Кумиш, ковтаючи сльози, покірливо товкла просо у великій дерев’яній ступі і підкидала в огонь кізяків.

Поки хворів батько, Жайсак, син Шакірів, пас байський табун. Перші дні старий довго тлумачив синові, що робити в тому чи іншому випадку, але згодом побачив, що Жайсак добре на всьому розуміється і можна за нього не хвилюватися.

Напровесні вовчі зграї ставали дедалі нахабніші і все ближче й ближче підкрадалися до людського житла, все частіше доповідали Джантемирові його чабани, що зникло вночі з отари два курдючних барани або дві овечки, а іноді не дораховувалися і верблюдиняти або лошати. Джантемир поїхав до Орської фортеці просити коменданта, генерала Ісаєва, щоб той влаштував велику облаву на вовків. Але генерал відповів, що частина гарнізону виступила проти ватаг повстанця Кенесари Касимова, а решті ніколи полювати. Проте, співчуваючи баєві, подарував йому добру мисливську рушницю і два пістолі. Повернувшись додому, Джантемир віддав рушницю синові Ісхакові, якого завжди посилав на допомогу табунникам, коли вовче виття лунало ближче й загрозливіше.

Ісхак був ще парубком і пестуном усієї родини. Неохоче підкорявся він батьківським наказам, бо вважав, що є в батька і без нього досить табунників та чабанів. Коли ж він дістав рушницю, забажалося йому якнайшвидше навчитися влучно стріляти, щоб відзначитися як стрілець на якомусь урочистому тої. Почувши, що в найближчому аулі готується весілля його приятеля, байського сина, Ісхак кілька днів сумлінно вправлявся в стрілянні, потім осідлав улюбленого скакуна, нікому не сказав ні слова і помчав на весілля, залишивши при табуні самого Жайсака.

Тієї ночі вовча зграя підкралася до табуна ближче, ніж звичайно. Злякані коні нервово пряли вухами, прислухаючись до вовчих голосів. А коли в темряві заблискотіли зелені вогники їх очей, коні зовсім перестали пастися, збилися всі докупи: лошата з кобилами всередині, а жеребці оточили їх щільним колом, щоб копитами відбити напад хижаків.

Небо було вкрите важкими, темними хмарами, за якими десь ховався місяць. Все навколо було похмурим, свинцево-сірим. Шість вовкодавів люто гарчали і рвалися з шворки. Кінь під Жайсаком тремтів, поривався кудись убік, а вовки гасали зовсім близько, і то тут, то там блискотіли в сніговій зибіні яскраві світляки їх зіниць. Легкими, беззвучними примарами мерехтіли вони проміж заметами. Раптом величезний білий вовк, з піврічне теля на зріст, розмашним стрибком майнув з найближчого замету і зупинився просто перед Жайсаком. Юнак не розгубився: праща завила, закружляла над його головою, і важкий камінь хряснув у вовчі ребра.

Вовк підстрибнув, вискнув від болю і беззвучною тінню розтанув в імлі.

І тої ж миті на другому кінці табуна пролунав пронизливий страдницький зойк роздертого коня. Жайсак спустив вовкодавів і кинувся на зойк.

– Айт! Айт! – кричав він собакам, підострожуючи коня і хапаючись за соїл.

Один з вовків підповз до табуна зовсім близько, і коли на якусь мить поміж крупами двох огирів утворилася ледве помітна щілинка, – він стрибнув в цю щілинку і вп’явся зубами у бік одного з них. Від нестерпного болю кінь, звившись диба, з хвилину стояв нерухомо, як монумент, а вовк висів на ньому і роздирав його беззахисне черево, вихоплював з нього шматки кривавого м’яса.

– Айт! Айт! – волав Жайсак, кидаючись на допомогу. Але кінь вже впав додолу і заборсався в смертних муках.

З півдесятка вовків відразу накинулися на нього, вовкодави – на них, і все змішалося в одну купу. Вовки люто гарчали, ляскали зубами. Клапті вовни і м’яса, бризки крові летіли на всі боки, нові й нові вовки вистрибували з заметів і кидалися до купи або на табун, що одразу шарахнувся вбік і знов збився в одну щільну масу. Коні іржали, хропли, шалено хвицалися і топтали вовків. Кривавою парою тхнуло від тих, що билися в купі.

Сильними ударами соїла Жайсак прикінчив двох вовків, але й один з вовкодавів лежав у калюжі крові з видертою горлянкою, і два вовки за мить доконали його. Жайсак, як в’юн, крутився на коні і завдавав вовкам смертельних ударів, коли раптом тріснуло ратище соїла і розлетілося на шматки. Жайсак кинув його і блискавично схопився за важкий шакпар, і хоча він не був обтиканий залізними шипами, як старовинні руські кистені, але від його важких ударів з хрускотом тріскали вовчі ребра і черепи. Жайсак вже відчував, що перемога близько. Аж раптом молодий вовк стрибнув ззаду йому на плече і став люто дерти його кожух. Кинувши шакпар, Жайсак почав бити вовка ножем у горло, в груди, де попало. Вовчі щелепи ляскали над його вухом, як ножиці. Вовк нарешті добрався до живого тіла. Струмінь крові залив плече і бік Жайсака. Від болю тьмарилося в очах, але він бив і бив вовка ножем, і нарешті той звалився з нього на сніг, а ошалілий від жаху кінь, не відчуваючи вузди, помчав Жайсака в аул.

Напівмертвого зняли його з коня. Молодь кинулася на допомогу табуну, який, не чуючи людського голосу, разом із вовкодавами сяк-так відбивався від поріділої зграї вовків. На снігу валялися шість мертвих вовків і два загризених вовкодави, а третій конав і рив лапами скривавлений сніг. Дві вовчиці теж спливали кров’ю і відповзали в замети, коли примчали з аулу жигіти і там їх добили, а решта вовків гарчали та огризалися, дожираючи мертвого коня, і роздирали ще живу кобилу, що пронизувала ніч страдницьким іржанням.

Тільки перед світанком зібрали жигіти табун, не дорахувавшись ще одного коня й лошати. Довідавшись, що Ісхак поїхав на той з рушницею і залишив табун на одного Жайсака, Джантемир оскаженів. Він надіслав до Ісхака двох аксакалів з суворим наказом негайно повернутися до аулу, відібрав у нього рушницю і власноручно добре відшмагав його, як хлопчиська, камчею. До Жайсака послав старого Габдуллу оглянути його рани та лікувати їх, а доньці Кульжан наказав щодня носити Жайсакові й Шакірові їжу з своєї власної юрти.

Час спливав повільно й нудно. Шакір та Жайсак лежали поруч, вкриті всіма ковдрами і всім дрантям, яке було в їх чорній юрті. Перші дні Жайсак так страждав, що не міг ані говорити, ані думати, і Шакір тільки сумно зітхав, прислухаючись до його стогону, а старенька Кумиш і сама починала стогнати, похитуючись з боку на бік, і сльози жалю й страху за єдиного сина текли по її засмаглих зморщених щоках.

Вище й вище здіймалося сонце над степом. Сніг осідав, сірів. Його кучугури, підталі з південного боку, дивовижно стали схожі на білих вовків, що сидять на задніх лапах. Від них опівдні відпадали їх гострі пащі і спливали на землю прозорими краплями. А на схилі улоговини земля вже зовсім вийшла з-під снігу, і навіть десь у невеличкій затишній балці розквітнув перший підсніжник. Повертаючись з річки з повним бурдюком води, зірвала його Кульжан і принесла разом із їжею в чорну юрту старому Шакірові.

– Ось тобі, Шакір-ата, перша квітка. Бачиш, як тепло: в степу підсніжники квітнуть, – казала вона, ласкаво посміхаючись старому табунникові. – Незабаром відкочуємо на жайляу, але цього року далекий стелиться нам шлях, аж за річку Ілі, де гори стоять вищі хмар і де багато ягід та горіхів, а трава зелена і свіжа все літо.

Дівчина думала розважити старого, але несвідомо торкнулася таємної і болісної думки, що давно вже турбувала Шакіра. Якщо він не на роботі, – не дасть йому Джантемир ані коня, ані верблюда, ані навіть поганенького сірого ослика. Старий Шакірів верблюд ледве здужає везти юрту, а дворічний вороний лошачок був ще невиїжджений, і нема кому тепер йото виїжджувати. А пішки йти Шакір не може… Як же добратися тоді до жайляу? Сили щодня по краплині зникають, життя все далі відходить від старого табунника. Та й Жайсакові ще дуже погано. Півтора місяця лежить він нерухомо, а рани все не загоюються, хоч старий Габдулла добре склав кістки і часто мастить рани виваром рудо-червоних водоростей з Аральського моря, завдяки якому рани не гнояться і швидше загоюються. Де ж їм тоді подітися довгим і пекучим степовим літом?! Невже доведеться залишитися тут, на кистау, жатаками, стерегти Джантемирів будинок з повітками і сіяти просо на цілині?!

Шакір замислився, повільно жував беззубими яснами принесену баранину, і глибокий сум стискав йому серце. Він розумів, що вмирає: недурно вже кілька разів раптом, без кашлю й болю, виповнювався його рот солоною кров’ю. Спочатку він випльовував її та засипав маленьку червону калюжку, щоб не лякати Кумиш, а потім став її ковтати, але Кумиш і сама добре бачила, що згасає її чоловік, і тільки сумно зітхала, коли аульні жінки питали про його здоров’я.

Доївши останній шматок, Шакір добре витер пальцями миску, облизав кожен палець і віддав порожній посуд Кульжан.

– Спасибі, дівчинко. Хай буде життя твоє ясне й світле, як цей перший весняний день. І баю скажи спасибі, що не забуває старого.

Кульжан усміхнулася і, взявши в Жайсака другу миску, вислизнула з юрти.

– Хороша дівчина, – задумливо сказав Шакір. – Ось би тобі, Жайсак, таку жінку… Та хіба ж віддасть її бай жебракові?..

– Вона ж просватана, ата. Оце ж, мабуть, скоро будуть і весілля справляти. Правда, щось нічого не чути за нареченого, ніби його й на світі нема.

Старий не відповів. Він лежав і прислухався, як хриплять його спустошені хворобою груди, і згадував далеке минуле.

– А знаєш, Жайсак, – раптом заговорив він, – адже колись не були ми такими бідними. Народився я тут, у Великому степу, а потім переселився до Букеївської орди, за Урал. Тоді Джантемир не насмілився б зробити мене своїм наймитом. І юрта у мене була біла, велика й гарна. І понад дві тисячі баранів було в мене. І верблюдів цілий табун, і дві жінки, старіші від твоєї матері. Велика родина була…

– Так. Я знаю, – кивнув Жайсак. – Апа мені розповідала. Я навіть і сам пам’ятаю, як ми переправлялися темної ночі на снопах очерету через велику-велику ріку. І потім, – нерішуче додав Жайсак, – мені здається, що у мене були брати. Так, два брати і маленька сестричка з червоними стрічками в кісках, – запитливо глянув він на батька.

Шакір довго мовчав.

– Були, – глухо відповів він нарешті і з зусиллям підвівся на лікті, запинаючи на грудях подертий халат. – Я розповім тобі все. Ти мусиш знати всю правду.

В цьому степу, – почав він, часто замовкаючи, щоб відпочити, – пасовища бідніші й сухіші, ніж на правому березі Уралу. Заплавні луки там багатющі, трава соковита й густа, а вздовж Ахтуби і Каспію – неоглядні зарості очерету. Жити б там і багатіти… Але там, де багато трави і очерету, – багато й багачів. У них сила челяді, наймитів, тюленгутів і ще більше худоби. Силоміць захоплюють вони найкращі землі й пасовища. Коли я був молодий, як оце ти, ми вільно перекочували через Урал зимувати на тому березі і навесні знов поверталися сюди. Але згодом руський цар заборонив аулам з Великого степу перекочовувати на правий берег Уралу.

Був у нас тоді султан Букей. Почав він просити царя, шоб нам дозволили назавжди оселитися на землях між Уралом і Волгою. Цар погодився, і ми дуже зраділи. П’ять тисяч юрт перекочували через Урал «на багаті землі». Та не тривалою була наша радість. Виявилося, що береги Каспію з рибними тонями та очеретами давно вже належали князю Юсупову та графу Безбородку, а землі між Узенню і Уралом – яїцьким козакам. Букей тоді помер, а син його, Жан-гоза, та тесть його, Караул Ходжа, були люди без совісті, без честі й серця. Крім звичайного царського податку і крім зеккята, вони наклали на нас силу різних податків, а грошей у нас ніколи не було, і торгували ми, як і тепер торгуємо, на баранів, а не на гроші. Караул Ходжа склав з Юсуповим угоду, за якою Юсупов за гроші дозволив нам пасти нашу худобу на його землях. Але, якщо Юсупову належало два карбованці, то Караул Ходжа вимагав з нас п’ять. Ми голодували, а він збагачувався на наших сльозах. Крім того, з-за Уралу весь час сунули до нас на зимівлю аул за аулом з Великого степу. І ось настала жахлива зима, коли хуртовини налітали одна за одною, а потім почалася ожеледь, та така, що кінь не міг розбити копитом льодової кірки на снігу. Ми день і ніч розбивали її кетменями та лопатами, але пів-отари загинуло. Решту можна було б врятувати, коли б пустили нас в очерети, та хіба вблагаєш яїцьких козаків? А заплатити їм не було чим…

Шакір важко закашлявся і довго не міг передихнути. Потім знов заговорив. Прагнув вилити нарешті своє горе, яке так важко було носити в собі все життя.

– Загинула наша худоба до останнього ягняти. Голодна смерть дивилася нам в очі. Старші жінки мої померли тієї зими. Лишилася сама Кумиш – твоя мати. І саме тоді прийшов бухарський караван. Він привіз рис і борошно, а в нас не було ані барана, ані грошей. І тоді, побачивши, яке у нас лихо, бухарці почали продавати борошно за дітей. Подумали ми з Кумиш і наважилися на жахливе діло: продати старшеньких, щоб врятувати їх від голодної смерті і зберегти собі найменшого. За дитину давали вони по три миски борошна. Одержали ми дев’ять мисок борошна. Хлопчики зосталися живі, а сестричка твоя померла другого дня після того, як ми її продали. Бухарці ще прийшли лаятись, вимагали, щоб ми віддали тебе замість неї. А ми вирішили тікати на батьківщину – сюди, у Великий степ. Росіяни тоді нікого не пускали через Урал. Треба було переправитись темної ночі. Але ні човна, ані плоту у нас не було. Нарізали ми сухого очерету, голови сіном притрусили і опівночі полізли в воду. Тебе ми поклали на сніп і теж прикрили сіном. Так нас і не помітили, бо багато пливло тоді рікою і сіна, і хмизу, змитого повінню з заплавних луків. Прийшли ми сюди, до Джантемира. Батько його Ундасин був колись моїм приятелем, але на той час він вже помер… Джантемир прийняв нас добре, як друзів: барана зарізав, почастував, але згодом, коли довідався, що ми – жебраки… Та ти й сам добре знаєш, як нам тут довелося… – обірвав сам себе Шакір.

Жайсак мовчав, але міцно стулені губи його без слів казали, скільки гіркоти і безсилої ненависті вирувало в його серці.

– Слухай мене, синку, – знов заговорив Шакір, сплюнувши згусток крові. – Якщо ти колись зустрінеш бухарський караван або потрапиш до Маргелана, шукай там купця Ха-бібуллу Омера. Він купив твоїх братів Касима та Тюленбая. І якщо колись всміхнеться тобі доля, – викупи їх.

– Добре, ата, викуплю. Присягаюся, – тихо, але твердо відповів Жайсак. – Я беркута собі дістану. Полюватиму з ним. Кажуть, що росіяни за хутро великі гроші дають. Працюватиму. Ти не турбуйся, ата. Я не дам тобі померти з голоду.

Старий гірко й ніжно посміхнувся, як посміхаються дорослі наївним обіцянкам дітей, і, певно, хотів іще щось додати, та довга розповідь так втомила його, що він лежав без сил, блідий і спітнілий, з запалими очима і в цю мить уже здавався мерцем.

– І ще слухай, синку, – стиха заговорив він згодом. – Пильнуй, як око, наше лоша. Воно від Карлигач, легконогої кобили і, – тут він знизив голос до ледве чутного шепоту, – і від Бурана – того Бурана, що на кожній байзі приходив перший. Цьому лошаті ціни нема, але треба його підгодовувати, виростити й добре виїздити. Ти у мене неабиякий їздець. Ти вмієш добре поводитись з конем, навчити його, щоб він знав твій голос і розумів тебе без камчі. А кінь – це надійний, вірний друг: і в лиху годину, і на байзі він виручить хазяїна. В ньому твоє щастя. А маленького лошачка я назвав Акбозадом, тому що він виросте і стане білий, як айран, і буде дорожчий від чистого золота.

Жайсак мовчав.

– Чи чуєш ти мене, синку? Чи виконаєш, що я тобі сказав? – повторив Шакір, безсило опускаючись на повстину.

– Чую, ата! Все виконаю, і слово моє тверде, як напис на камені, – відказав Жайсак.

Старий полегшено зітхнув, наче скинув з себе величезний тягар, але іще щось пригадав і знов підвів голову.

– Джантемир дає мені за роботу – ти ж знаєш – по десять баранів на рік. За тринадцять років це була б ціла отара, але ж він вираховує з мене за кожного барана і кожну ярочку, загризену вовками. У мене тепер сорок п’ять баранів та сімнадцять ярок. Запам’ятай і це і не даруй йому поганої пам’яті, коли він розраховується з бідаками, – з гіркою іронією посміхнувся він.

Обидва замовкли: Шакір – втомлений довгою розмовою, а Жайсак саме пробував ворухнути своїми знівеченими пальцями і з радістю відчув, що вони ледве помітно зігнулися і знову розігнулися, хоча гострий біль і віддався вище ліктя і десь на спині, біля лопатки.

– Слава аллахові, – сказав він, щоб потішити батька. – Пальці почали потроху ворушитися.

Бліда посмішка освітила обличчя Шакіра, але очі його дивилися кудись у простір, осяяні внутрішнім світлом, що з’являється у людей після важких страждань або на порозі небуття.

Ввійшла Кумиш з чувалом кізяків, розгребла попіл у вогнищі і хотіла вже спустити за собою запону.

– Залиш! – зупинив її Шакір. – Хочу подихати свіжим повітрям. Мені від нього легше.

– Але ж сонце йде до заходу, Шакір, любий, – боязко зауважила вона. – В степу ще сніг. Змерзнеш.

– Завтра я помру, – суворо й просто сказав старий. – Дай мені востаннє помилуватися сонцем… і землею… Вона така прекрасна, – тихо додав він. – І скажи людям, хай прийдуть попрощатися зі мною.

Кумиш з болем і жахом зиркнула на нього, похнюпилася і тремтячими руками стала щось пересувати біля вогнища.

– Я хочу бачити всіх. Попрощатися з ними, – з зусиллям повторив Шакір.

І Жайсак, і Кумиш раптом відчули страшну правду цих слів. Жайсак, зморщившись від болю, зробив рух, щоб підвестися.

– Апа! Допоможи! Я піду, – сказав він, але не міг стримати стогону.

Кумиш злякано кинулася до сина.

– Лежи! Лежи! Я зараз! Я сама! – белькотіла вона і, швидко накинувши хустку, вислизнула з юрти.

Коли вона повернулася, в юрті вже сиділо кілька чоловік. Білобороді діди в м’яких чоботах і повстяних панчохах, в теплих ватяних чапанах, входячи, віддавали хворому салом, потім привітно кивали Жайсакові і з належною неквапливістю урочисто сідали навколо Шакіра.

– Здоров був, Шакір-ага! – казали вони, шанобливо називаючи його, як ще ніколи не називали. – Що ж це ти? З смертю треба боротися, як твій батир боровся з вовками, а не піддаватися їй. Рано тобі ще прощатися з життям.

– Вона мене перемогла, аксакали, – через силу видихнув Шакір й закашлявся.

Тоненька цівка крові ниточкою потяглася з його вуст.

– Аксакали! Будьте батьками моєму синові. В важку хвилину він ще потребує поради розумних людей. Добра порада дорожче жирного барана.

– Вірно! Порадимо! Допоможемо! – заговорили навперебій аксакали.

А приятель Жайсаків – жилавий кожум’яка Тайжан – басовито загув на всю юрту:

– Та його ані батько, ані матір розумом не скривдили. Ще й сам іншим добре порадить.

І по-приятельському ляснув Жайсака по плечу. Жайсак мимоволі скрикнув від болю.

– Ой бой! Я й забув про твої рани! – розгубився Тайжан. – Пробач! Ну як твоя рука?

– Трохи полегшало, – відповів Жайсак. – Пальці сьогодні заворушилися.

Шакір полежав якийсь час, заплющивши очі від блиску снігу. Потім знову із зусиллям підвів голову і оглядівся.

– А Джантемир? Де він? Що він сказав? У Кумиш піала випала з рук.

– Та хіба ж можна турбувати бая? Я й не наважилася…

І раптом з несподіваною силою Шакір сказав суворо і голосно:

– Іди! Скажи: я хочу бачити сина мого друга Ундасина й онука Рахматулли. Скажи: Шакір помирає.

Кумиш так розгубилася, що в неї відібрало ноги й язик. Тоді Жайсак простягнув Тайжанові здорову руку.

– Допоможи підвестися. Я сам піду по нього. Стиснувши зуби від болю, звівся він на ослаблі ноги.

Хтось накинув на нього кожух, підперезав його ременем і допоміг вийти. Сонце вже котилося по далекому обрію, повільно сповзаючи на другий, невидимий, бік землі. Зі степу війнуло холодом. Кумиш мовчки опустила запону, розгребла попіл, і від кількох жаринок запалила череп’яний каганчик з баранячим салом, і повісила його на шангарак, потім поклала в жар жмут сухого кураю, роздмухала його, і тоненький струмінчик кучерявого диму потягся до тундука. В цю мить хтось послужливо відкинув запону, і до юрти ввійшов Джантемир.

– Салем, Шакір, і ви, аксакали, – сказав він і сів на почесне місце, де Кумиш тремтячими руками полохливо підстелила йому єдиний шмат білої повсті. – Що ти хотів мені сказати?

Шакір звів на нього пригаслі очі, і раптом іскра життя знов зажевріла в його зіницях.

– Хочу, щоб ти підтвердив правду того, що я скажу, – відповів він, задихаючись. – Я помираю, Джантемир. Збрехати перед смертю – значить приректи свою душу на вічну муку. Скажи, чи добре працював я всі ці роки, з того часу, як повернувся в рідний степ з-за Уралу?

Джантемир помовчав з хвилину, міркуючи, чи не вийде йому якогось збитку або шкоди, якщо він це ствердить, але не витримав напруженого погляду старого табунника і неохоче кивнув головою.

– Можу ствердити. Працював ти чесно і добре. Кумиш теж добре працювала та й син твій непогано робив і бився з вовками, як справжній жигіт.

– Як батир! – разом загомоніли принишклі було аксакали. – Це ж не жарт: сам зарубав шість вовків.

– Ще й двох вовчиць так поранив, що вони здихали, коли примчали жигіти.

– Я рятував твою отару в хуртовину, як свою власність, – ледве чутно вів далі Шакір. – А тепер я поясню, чому ми всі так працювали. Нам честь не дозволяла погано робити. Отже, підтверди тепер, Джантемир, якого ми роду і що твій батько Ундасин був моїм найкращим другом, і ти підлітком приїздив до нашого аулу і гостював у нас в нашій юрті – в білій юрті, такій, як у тебе зараз.

– Ну, й гостював, – вже роздратовано ствердив Джантемир. – Але й ти, Шакір-ата, теж тижнями гостював у мого батька. Тут ми квити, і ніхто нікому нічого не винний.

– Ніхто нічого й не просить, – спалахнув Жайсак.

Джантемир тільки скоса зиркнув на нього вузькими щілинками очей на пласкому й тлустому обличчі і обернувся до Шакіра.

– Чого тобі ще треба, Шакір? У мене гостює акин Абдрахман. Я хочу послухати його пісень. Ти мене затримуєш.

– Мені нічого вже не треба, – прохрипів Шакір, – але Жайсака скалічили вовки тому, що твій син із своїми друзями втік на той і кинув його самого. Нагородити його – ось твій борг честі переді мною, – вдарив він по найчутливішій струні байського кодексу честі.

Кров кинулася в голову Джантемирові. Він хотів вилаятись, але його вуха вловили шепіт обурення і рух серед аксакалів. Як на лихо, тут зібралися старійшини всього роду, з якими доводилось рахуватися. Слова Шакіра, який ніколи не розповідав в аулі про своє минуле, справили на них величезне враження. І, проковтнувши лайку і готові вихопитися образи, Джантемир вимушено всміхнувся і заговорив, надавши своєму голосу незвичної теплоти:

– Я нічого не забув, Шакір-ата. Пам’ятаю, як ти вчив мене їздити верхи, як розказував мені старовинні казання про Кобланди-батира. Я добре знаю, що таке честь, і нагороджу Жайсака. І тебе теж не забуду. Не турбуйся і видужуй.

І, підібравши поли свого кожуха, важкий і пихливий, ні на кого не дивлячись, вийшов з юрти.

Всі мовчки прислухалися, як риплять по підмерзлому снігу і потроху стихають його важкі кроки, потім, коли їх не стало чути, загомоніли всі разом:

– Чого ж ти мовчав Шакір-ага?! – сплеснув у долоні старий Файзулла. – А ми й гадки не мали, що він з тобою зробив!

А кожум’яка Тайжан скрипнув зубами і сплюнув спересердя:

– Ну й жаднюга наш бай! Він ще десять разів подумає, поки наважиться подарувати тобі два барани.

– Баранами йому не відбутися, – вкинув товстий Байма-Гамбет. – Він, падлюка, батькового приятеля в наймита обернув.

– Зганьбив він увесь наш рід, – загув і костоправ Габдулла. – Я б не мовчав. Я б перед усім народом розповів правду. Ми б примусили його бути людиною!

Тепла хвиля співчуття виповнила і наче зогріла юрту, зробила її затишною і дорогою. Кумиш дивилася на людей і не пізнавала їх. Наче в кожному з них раптом відкрився якийсь потайний куток, повний добра, про існування якого вона досі й не догадувалася. А обурені і схвильовані люди гомоніли, перебиваючи один одного, і ніхто не помічав, що Шакірова голова закинулася назад і важке хрипіння вирвалося з його грудей.

– Чаю! Дайте гарячого чаю! – скрикнув раптом Жайсак, кидаючись до батька. – Йому погано!

І всі враз заметушилися, намагаючись допомогти, хоч якось полегшити страждання вмираючого. Хтось побіг в суміжну юрту, де кипів самовар, і не піалу чаю, а весь самовар притяг для хворого. Хтось вийняв із скрині посуд, засипав свіжого чаю, і Кумиш, ковтаючи сльози, за хвилину напувала хворого гарячим чаєм з верблюжим молоком, яке миттю принесла Кульжан. Файзулла підклав до вогнища свіжих кізяків, від яких пішов юртою важкий дух. Вмираючий важко закашлявся.

Тоді Тайжан вибіг з юрти і приніс на лопаті кілька розжарених червоних цеглин, висипав їх у вогнище, а димучі кізяки викинув геть.

Коли синя хмара диму розвіялася, він вийшов і дбайливо закрив тундук. В юрті одразу потеплішало.

Але Шакір вже не міг опритомніти. Побачивши Джантемира, він зібрав усі сили для останньої розмови і тепер лежав безсилий, а його довге, відросле за час хвороби волосся налипло на спітніле чоло. Груди його важко й нерівно здіймалися. Аксакали помалу розійшлися, сказавши йому на прощання по кілька теплих слів. Лишився один лише Тайжан, щоб допомогти змученій вкрай Кумиш та Жайсакові. Жайсак теж лежав нерухомо, міцно стиснувши зуби, щоб не стогнати. Підводячись, він роз’ятрив свої рани. Шакір хрипів, задихався і кидався всю ніч, і за годину до світанку його останній подих нарешті змінився спокоєм смерті…

Тайжан і Жайсак міцно спали.

Довго сиділа над мертвим чоловіком Кумиш, вдивлялася в нього при тьмяному й мерехтливому світлі каганчика і намагалася назавжди запам’ятати його обличчя, тому що рідко випадала їй вільна хвилина глянути на супутника її гіркого життя. Вона тихенько пестила пучками його обличчя, обмацувала його, як сліпа, – і не було в неї ані слів, ані сліз.

Коли зійшло сонце, виконуючи стародавній звичай, зібралися до чорної юрти вісім дідів – обмити і спорядити померлого в останню путь, а Тайжан з двома жигітами поскакав на кладовище викопати йому могилу.

Кумиш, як жінка, не могла бути присутньою при обмиванні небіжчика. Але вона до останньої хвилини не відходила од нього, бо тільки-но накриють його покровами – ніколи вже не побачить вона його лиця.

За кілька хвилин прийшли по неї жінки і повели в одну з сусідніх юрт, посадовили її на повсті, оточили, обняли, сплелися з нею в одне тісне коло і заспівали жоктау на один з відомих сумних наспівів, якими кожна казашка супроводить у могилу свого чоловіка. І кожна з них відшукує в серці нові слова, ніжніші й яскравіші всіх відомих, щоб краще і глибше сказати про свою самотність, своє невимовне жіноче горе. І багатьом щастило їх знайти. І ці нові слова вливалися в пісню, і згодом їх повторювали інші жінки, зазнавши такої ж втрати. Так зойки одного наболілого серця перетворювалися на пісню і ставали власністю і скарбом цілого народу.

Ти зникаєш, як сонце за краєм землі,

Як хвилинні сліди в сніговійній імлі, –

почала низьким оксамитовим контральто Маржан, дружина Тайжанова, найкраща голосільниця і співачка аулу, а Ай-жарик підхоплювала дзвінким високим сопрано:

Тільки сонце уранці засяє нам знов,

А тебе не поверне ніяка любов!

Тихо й гірко зітхнувши на ці безнадійні слова, обвела, Кумиш жінок сумним поглядом і ніби запитала їх словами пісні:

То для кого ж тепер берегтиму кумис,

Готуватиму чай, бишбармак або рис?

Ти на схилі років мене кинув одну,

Буду жить, мов орел, сторож смертного сну.

І знов полилося м’яким і скорботним потоком контральто Маржан:

Не почуєм твій голос ми в юрті своїй,

Коли виє в степу злий буран-сніговій.

І мандрівний акин нам під струни домбри

Заспіває без тебе казання старі.

Тихі покірливі сльози полилися з очей Кумиш.

Жінки міцніше пригорнули її, втішали ласкавими словами, а оксамитове контральто Маржан билося, як пташка, об склепіння юрти безсилим розпачливим зойком:

Так сивій же, коса, наче білий ковил!

Сумні очі засип мені, попіл та пил!

Якщо сонце життя в чорну землю пішло,

Наче зовсім у мене його й не було…

Довго ще отак співали жінки, впиваючись скорботною красою жоктау, а тим часом аксакали обмили Шакіра, поголили йому голову, підстригли вуса та бороду, одягли йому саван – довжелезний лантух з білого полотна, зшитий тільки з двох боків, з єдиним прорізом для голови. Потім загорнули тіло з голови до ніг трьома довгими шматками білого тонкого полотна і зв’язали трьома білими рушниками ступні, стегна і тулуб нижче плечей. Потім поклали його на правий бік на почесне місце навпроти входу і завісили чистою завіскою.

Певно, слова Шакіра боляче вразили самолюбство Джантемир-бая, бо на цей раз не поскупився він і прислав для небіжчика оці широкі й довгі шматки полотна, рушники і розкішний перський килим, в який загорнули Шакіра перед виносом, а на поминки наказав зарізати трьох відгодованих баранів.

Мулла довго та урочисто читав в юрті молитви, а Кумиш, не наважуючись порушити закон, лежала за юртою на снігу, уткнувши обличчя в сніг. Коли ж тіло Шакірове поклали на верблюда, а хворого Жайсака в Джантемирові сани і мало не всі чоловіки аулу рушили провести Шакіра в його останню путь, – вона покірливо підвелася і повернулась у свою спорожнілу юрту, де вже поралися жінки, готуючи поминки.

Глибоку могилу на зріст високої людини викопав для Шакіра Тайжан із товаришами. Земля була мерзла, кам’яниста. Довелося довбати її ломом, кетменями, а іноді й рубати сокирами. Могила була, за звичаєм, чотирикутна. В глибині її зробив Тайжан бічну нішу. Тіло зняли з верблюда, розгорнули килим, розв’язали всі три рушники, зняли й шматки полотна, які, за звичаєм, належать муллі, і з молитвою спустили Шакіра в могилу. Поклали його в ніші на правий бік, вкрили килимом, заставили нішу дошками, потім могилу завалили землею, а зверху – камінням, щоб вовки та шакали не розрили її, а в головах встановили камінь, на якому мали згодом вирізьбити ім’я померлого, рік його народження і рік смерті.

Назад їхали мовчки. Навіть молоді жигіти не гарячили своїх коней і не гасали, як завжди, навколо саней, переганяючи один одного. Джантемир-бай мовчки сидів у санях поруч з мовчазним Жайсаком і тільки, під’їжджаючи до своїх юрт, уривчасто виронив:

– Вовк подер твій кожух і халат. Я пришлю тобі все нове, а за рани дам верблюда, десятеро баранів та коня. Вибирай в табуні першого-ліпшого.

Жайсак мовчки кивнув головою і відвернувся. Не було йому чого відповісти Джантемирові.