11. Просвіток

Зинаїда Тулуб

Вже третій тиждень тягнув Кобзар свою важку солдатську лямку. Тепер він добре знав команду, в строю чітко бив землю одразу всією підошвою, «печатаючи» крок. І на стрільбах, і на солдатській «словесності» навіть заслужив похвали. Тільки сам він ніяк не набував того бравого молодецького вигляду, якого так добивався від нього Мєшков. Граючи на самолюбстві поета, батальйонний командир кілька разів казав йому:

– Що мені з вами робити, Шевченко?! Вас прислано сюди з правом вислуги, отже, з часом станете ви офіцером. Ви ж тоді не зможете пристойно ввійти ні в яку вітальню, як належить бравому офіцерові! Коли ж ви нарешті виробите в собі справжню виправку?!

Виструнчившись перед батальйонним, Шевченко опускав свої сині, як небо, очі з притамованою в них іронією…

Він жив подвійним життям. Одне було у всіх на очах: на плацу, в смердючій і гамірливій казармі, на солдатській «словесності». Але було у нього ще інше, таємне й глибоке життя, про яке могли здогадуватися лише друзі. А сторонні і не підозрівали, що в душі його бринять нечутні пісні, сплітаються рими, народжуються образи, нагромаджуються спостереження. Навіть на плацу під сухий і заглушливий тріск барабанів народжувалися в ньому іронічні рядки в ритм цим клятим барабанам.

– Ать-два! Ать-два! – вигукував капітан Глоба, священнодійствуючи.

А Шевченко в думці вторив йому, підроблюючись під убогий його рівень.

Ать-два! Ать-два!

В кого є ще голова –

Викинь думку, не барись!

Барабанові молись!

При цьому носак Шевченкового чобота насмішкувато підіймався над рівнем чобіт усієї шеренги, і Глоба люто підскакував до Кобзаря:

– Куди дивишся, йолопе! Знов носак на палець вище!

– Ваш скобродь, – виправдувався Шевченко. – Їй-богу, він у мене від природи кирпатий! Я стараюся, як тільки можу…

– Цить, дурню!!! Без розмов у строю! – гарчав Глоба і тикав до носа Тараса Григоровича волохатий кулак, але вдарити не наважувався. Долгов недурно казав, що за поета клопочуться в Петербурзі високопоставлені особи. Краще не ризикувати своєю кар’єрою заради кількох вибитих солдатських зубів.

– Відшмагаю! Крізь стрій прожену, якщо ловитимеш гав! – репетував він уже тоном нижче і кидався до іншого взводу, помітивши й там якесь безладдя.

Шевченко зітхав і підтягувався. До кінця муштри коліна його більше не згиналися, а «кирпатий» носак не висувався вище загального рівня.

На свята і в табельні дні, яких було щомісяця, крім неділі, не менше двох-трьох, Шевченко йшов у степ, до річки Орі, яка впадала в Урал за дві-три версти від фортеці. І там, упевнившись, що ніхто з казармених п’яниць, а тим більше з начальства, не йде за ним назирці, Тарас Григорович влаштовувався в густих кущах, витягав з-за халяви крихітну записну книжечку і писав вірші рідною українською мовою, якою тут ніхто не говорив, навіть не розумів її.

Думки Шевченка завжди були на батьківщині. Варт було йому заплющити очі або й просто замислитись, як поставала перед ним його рідна Кирилівка, або безмежно дорогий стародавній Київ, що пишно розкинувся по зелених берегах Дніпра, або яка-небудь з гостинних садиб, де подовгу жив поет, малював портрети хазяїв і одночасно працював над своїми віршами. Завжди, завжди був він душею там, де страждав його рідний народ, його кревні сестри й брати, і, як Антей, припадаючи хоча б у думках до рідної землі, зміцнювався від цього духом і писав. Він кликав до себе ці солодкі й одночасно гіркі думки, як кличуть улюблених голубів, благав їх не відлітати, не покидати його на чужині і малював у своїх віршах картини українського села, потопаючого в кучерявій зелені садів, з його білосніжними хатками серед струнких тополь, з дзеркально чистим ставком, з левадами і веселим кипінням води на млиновому колесі.

Так, це був рай земний, але поруч, на горі, височів панський палац, де для вічних бенкетів були завжди потрібні гроші, – от і відбирали в селян останню теличку, останню виснажену шкапину, без якої не зорати злиденної смуги, і продавали крамарям урожай, рокуючи село на голод.

Так написав він поему «». Закипало серце гнівом і ненавистю, слова ставали міцними, як удари канчука. Народжувалися на папері рядки, яким судилося тільки через кільканадцять років дійти до читача, коли вже й кріпацтво скасували. І, натішившись солодкою мукою творчості, повертався Шевченко до казарми, свідомий того, що навіть тут, у неволі, служить він рідній землі, готує зброю, щоб і далі боротися за волю народну.

В одну з неділь наприкінці липня Шевченко не наважився піти далеко в степ до Орі, бо небо облягли грозові хмари, вже то тут, то там сіра сітка дощу заступала обрій, і долинав ледве чутний гуркіт грому. Улаштувавшись у кущах над Уралом, Шевченко переглядав сторінки своєї книжечки, своїх «діток», як з болем називав він оці вірші, потім, знеможений передгрозовим зваром, роздягнувся й кинувся в холодні хвилі Уралу. Купання відсвіжило його. Він кілька разів пірнув, поплавав трохи і вже одягався, коли раптом приємний баритон спитав з помітним польським акцентом:

– Якщо не помиляюся, пан є поет Тарас Шевченко? Тарас Григорович здригнувся і схопився за чоботи: заповітна книжечка була на місці.

– Пробачте… З ким маю честь? – спитав він вже спокійніше.

– Дозвольте відрекомендуватися. Товариш пана по лиху: засланий поляк Отто Фішер.

У Шевченка відлягло від серця.

– Дуже, дуже приємно! Я теж прагнув з вами познайомитися, тобто з усіма засланцями, – тепло потиснув він руку Фішеру. – Але ж звідки ви про мене довідалися?

– Мій колега Людвіг Турно написав мені з Оренбурга про пана.

– Турно? Пам’ятаю: ми познайомилися з ним у Гернів. Надзвичайно симпатична людина. Але ж ви тут, здається, не самі?

– Зараз нас в Орській тільки троє. Один помер навесні від сухот. Решту перевели до інших батальйонів. А ви купалися? Хороша вода?

– Чудова. Свіжа, бадьорить дуже добре.

– Тоді, якщо пан дозволить, і я скупаюся.

Лише тепер Шевченко помітив, як гарно облягає Фішера його солдатський мундир, і йому раптом стало ніяково за свій неохайний вигляд. Поки Фішер купався, він розчесав собі вуса й волосся, добре витрусив мундир і витер травою запорошені чоботи, а коли Фішер сів поруч, у холодку, під кущами, радо простяг йому обидві руки.

– Ох, як же я скучив тут за дружньою бесідою!

…Вони не помічали плину часу, наче не вперше побачилися, а були старими друзями, що зустрілися після довгої розлуки. І лише шалений вихор примусив їх отямитися.

– Гроза! – схопився на ноги Шевченко.

Лепетало злякане листя кущів. Дзеркальна річка потьмарилася й узялася крутою зибінню, а ковил припав до землі й побіг, і здавалося, що його сиве волосся розчісує невидимий гребінець.

Притримуючи рукою безкозирки, поспішали друзі до Орська, а сиза хмара, що вже густо вкрила пекучу небесну блакить, раз у раз здригалася над ними, вивергаючи рудувато-бузковий вогонь. Вдарив грім, і полетіли перші краплі дощу, встромлюючись у землю, мов скляні стріли.

Коли вони добігли до перших хат, тепла благодійна злива шуміла навколо, вітер гнав її блідими хвилями, і здавалося, що це мерехтіли безформні примари з розпатланим сивим волоссям.

Довго обтрушувалися вони на ґанку, потім Фішер ввів Тараса Григоровича в рублену хату, збудовану по-східному, вікнами в двір, а глухою стіною – на вулицю.

Назустріч Шевченкові підвівся високий, темновусий чоловік років на тридцять п’ять – тридцять шість.

– Знайомтесь, мій друг Станіслав Крулікевич, – відрекомендував його Фішер.

– А ми вас розшукували минулої неділі, – привітно заговорив Крулікевич глухуватим басом. – Заходили до вашої казарми, шукали в степу. Щиро радий бачити дорогого поета, нашого однодумця.

– Дякую на доброму слові! – вклонився Шевченко. – Але не маю права визнати за собою будь-якої заслуги в боротьбі за вашу страдницю – Польщу.

– Даремно! У нас спільний ворог – самодержавство. Отже, й спільна мета: здобути волю всім народам, що стогнуть під його чоботом, – сказав Крулікевич.

– А знаєте, Тарасе Григоровичу, – втрутився Фішер, – пан Крулікевич і пан Завадський, наш третій товариш, три місяці лежали в госпіталі після «зеленої вулиці».

– Як?! Шпіцрутенами?! – стиснув зуби Шевченко.

– Так… Двічі прогнали через п’ятсот чоловік, – ствердив Крулікевич. – Як підбурювачів до повстання. Так сказано в конфірмації.

В цю мить увійшов мокрий від зливи Завадський – присадкуватий огрядний чоловік з білявим волоссям. У руках тримав він велику папушу тютюну в сірому обгортковому папері.

Фішер поспішив і його познайомити з Кобзарем. Потиснувши Шевченкові руку, Завадський скинув мокрий мундир і, сідаючи до столу, спитав гостя:

– Палите?

– Так, але цигарки, а не люльку.

– А я дістав у бухарців чудового кафану. Це один з найкращих турецьких тютюнів. Може, попробуєте? Тютюн дійсно чудовий.

– У мене є зайва люлька, – заметушився Фішер. – Прошу: на знак нашої майбутньої дружби запалимо «люльку миру».

– Ну, коли ви так ставите питання… – й собі посміхнувся Шевченко, приймаючи люльку.

Закурили. Після махорки й дешевих цигарок поет з насолодою вдихав запашний дим кафану і раптом помітив на стіні велику полицю з книжками. Очі його спалахнули, як у голодного, що побачив хліб. Крулікевич перехопив його погляд, і суворі очі його потеплішали:

– Раді книжкам? Дійсно, з ними тут важкувато. Це земляки з Оренбурга нас виручають, а іноді й батьки щось надішлють з попутниками. Наша бібліотека до ваших послуг.

Шевченко підійшов до полиці. Міцкевич, Мольєр, Словацький, Шіллер польською мовою, Ян Кохановський, Гнат Красіцький, Вальтер Скотт, німецькі, польські, французькі романи. І тільки три книжки російською мовою: Пушкін, Рилєєв та «Пестрые сказки…» Одоєвського.

– Чи нема у вас часом Герцена? – спитав він, переглядаючи паризьке видання «Гражини»?

– Є, але в Барбосовій буді, – обізвався Завадський, який в цей час кришив на столі тютюн.

– Все заборонене ми тримаємо надворі, в собачій будці, – сміючись, пояснив Фішер. – Рилєєв теж завжди буває там, але сьогодні ми не встигли його сховати, бо хазяї були дома. До Барбоса ми ходимо, коли їх нема, або вночі, коли вони сплять. Барбос чесно охороняє книжки. Він нас любить… Наш хліб та кістки з нашого борщу.

– А ікла в нього – як у вовка, – додав Завадський. – Ніхто чужий не наважується наблизитися до його буди.

– А хазяї?

– Вони не знають про нашу схованку. Ми зробили її, коли ремонтували буду. Але тепер під час будь-якого обшуку у нас нічого не знайдуть.

Шевченко вибрав «Пёстрые сказки…» та маленький, кишенькового формату, томик Міцкевича. Тим часом на столі з’явився самовар і закуска. За чаєм багато розмовляли.

– Що ж все-таки було в тому Кракові? В російських газетах про це майже нічого не писали, – спитав Шевченко,.

Крулікевич запалив люльку, глибоко затягнувся.

– Думали ми повстати усім народом, щоб у кожному селі, місті й містечку ворог не мав ані хвилинки спокою. Щоб з кожного лісу й садка, з-за кожної скелі в горах та з кожного житла в нього стріляли або стежили за ним непомітні очі, готуючи йому засідку чи пастку. Отак, як воювали іспанці з Наполеоном, який переміг могутні держави, а іспанських патріотів не подолав… Призначили повстання на двадцять перше лютого, та знайшлися зрадники: шляхтичі попередили ворога. Австрійці прислали загін на допомогу прихильному до них урядові, і за кілька днів до повстання заарештували більшість наших проводирів. Тому повстав лише Краків. І головною силою стала міська біднота. Вони захопили місто, і австрійським воякам довелося тікати. Був створений тимчасовий уряд, який одразу видав маніфест, закликаючи всіх до боротьби за незалежність Польщі, й одночасно скасував податки й оголосив демократичні права. На жаль, в самому уряді почалися суперечки: одні думали обмежитися національним питанням, другі вказували, що селяни вимагають скасування кріпацтва, робітники – більшої платні й дешевого хліба, міщани – громадянських прав. Такі вимоги налякали шляхту й буржуазію, а австріяки почали наступати значними силами. Почалися бої. На допомогу місту прийшов загін робітників з соляних копалень з Велички під керівництвом Дембовського. Він налагодив оборону міста, під його впливом значно розширили демократичні реформи, і це привернуло до повстання маси селян. Чекали повстання в Сілезії, Познані, на Віслі, в Галичині. Там дійсно почалися селянські заворушення, але сили були надто нерівні. Дембовський загинув у бою, і на початку березня австріяки захопили Краків… А ми опинилися в Орській…

Крулікевич замовк, але нервовий тик довго смикав його тонкі губи, і вираз суворого обличчя став скорботним. Опанувавши себе, почав розповідати про свій арешт, слідство й суд.

Потім Шевченко розповів про Кирило-Мефодіївське товариство, про зошит «Три літа», який забрали у нього жандарми, прочитав їм свої «І мертвим, і живим»…», «Заповіт» і ще дещо.

Поляки дивилися на поета побожно. Уперше в цій страшній в’язниці без стін вони були щасливі.

А Шевченко, повернувшись в казарму, ліг на свої нари і розкрив книжку, удаючи, що читає, але не «Барвисті казки» і не Міцкевича, а спогади далекої юності стояли перед його очима.

Тоді все клекотіло в Вільні, назрівало повстання. Навіть тендітна і сором’язлива Дуся Гусаківська, його недовге поетичне кохання, – і та палала священним вогнем боротьби за свій народ… Тоді він теж читав Міцкевича, і теж був повен завзяття. Вивчив польську мову, яка так згодилася йому сьогодні. І від щирого серця позаздрив Тарас Григорович полякам, які навчилися так міцно гуртуватися, які виявилися здатними до справжньої боротьби.

От коли б російським мужикам, і українським, і польським, нещасним кавказьким горцям, і цим голим і голодним киргизам з’єднатися та й вдарити на самодержавство!

І взагалі як це сталося, що два братніх слов’янських народи почали ворогувати? Жити б їм у вічному мирі добрими сусідами, пліч-о-пліч стояти проти ворогів, як стояли колись проти турків під мурами Хотина, як вийшли проти німецьких рицарів на береги Балтики та Чудського озера…

Сутеніло. Пройшла вечірня молитва й перевірка. Казарма помалу стала затихати. А Тарас Григорович усе думав, думав про минуле, і сон тікав від нього. В грудях здіймалося тепле почуття до цієї пошматованої на три частини країни, де народжуються такі відважні й непохитні люди.

Казарма спала. Різноголосе хропіння, сонне зітхання і бурмотіння линуло з усіх боків. Шевченко сховав книжку, сів біля каганця, розгорнув клаптик паперу, знайдений проміж сторінок книжки, і замислився.

Так, посварили їх ненажерливі магнати та ксьондзи – хижі та хитрі єзуїти…

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай, і розлили

Широке море сліз і крові,

А сирот іменем Христовим

Замордували, розп’яли…

Отак-то, ляше, друже, брате.

Неситії ксьондзи, магнати

Нас порізнили, розвели,

А ми б і досі так жили.

Подай же руку козакові

І серце чистеє подай!

І знову іменем Христовим

Возобновим наш тихий рай.

Тарас Григорович перечитав написане, склав обережно папірця, сховав у кишеню.

Нетерпляче чекав він кінця того тижня. «Барвисті казки» перечитав двічі. Багато віршів Міцкевича вивчив напам’ять. Але коли в неділю почав збиратися до своїх нових друзів і відчинив свою шафку, «Пестрых сказок…» там не було.

Шевченко зблід.

– Книга?! Де книга, яку я читав? – кинувся він до Кузьмича, що пришивав собі ґудзика до мундира. – Чужа книга!

– Я – не злодій, – глянув на нього суворим, але ясним поглядом старий солдат. – Спитай в оцих, – презирливо кивнув він на дальній куток, де на нарах різалися в карти Козловський з розжалуваним прапорщиком Білобрововим та з дегенеративним ревельським п’яницею Шульцом.

Шевченко підійшов до них і, дивлячись просто в вічі Козловському, спитав:

– Де моя книжка? Козловський не зморгнув оком.

– Кому потрібна прочитана книжка? – відповів він запитанням на запитання.

– На самокрутки, – недбало пробасив Білобровов.

– Я вимагаю негайно повернути мені книгу! – гостро повторив Шевченко.

– Ах, пардон! – стукнув підборами Козловський. – Я й забув вас повідомити, що вона знаходиться в слобідці, в крамаря Чалхуш’яна. Він охоче купує книжки за двадцять копійок. Ідіть і заберіть її. Мабуть, він ще не подер її на кульки.

Насунувши безкозирку, Шевченко мало не бігцем подався у слобідку, де серед сіро-жовтих халуп містилася крамничка Чалхуш’яна. І чого-чого тільки не було! Поруч із діжками з іржавими оселедцями, гасом та олією, лантухами борошна, пшона, цукру та крупи громадилися ящики з милом, махоркою, цвяхами, макаронами, свічками, стояли банки засиджених мухами льодяників і дешевих цукерок, коробки цинамони, ізюму і лаврового листу, а під прилавком стояли заплетені лозою величезні сулії горілки і дешевого кавказького вина.

– Вам продали книжку? – спитав крамаря Шевченко.

– Адин книжка солдат вчора приносив, – флегматично відповів товстий коротконогий крамар. – Дивись! Твій – не твій? – кинув він на прилавок «Пёстрые сказки…».

– Вона! Вона! Книжка чужа, а він її вкрав, – приказував поет і з огидою і жахом помітив, що з неї вже видертий зміст і остання сторінка. – Тут ще була одна сторінка. Може, вона у вас збереглася?

– Солдат приносив, – байдуже повторив вірменин. – Послугу тобі робимо: нам папір на оселедець треба, на цукор треба, на кишмиш. Солдат приносить – ми беремо, за це горілка даємо, махорка. Плати тридцять копійок і бери.

Шевченко заплатив гроші і поспішив до своїх друзів. Завадського та Крулікевича не застав: вони були в караулі, а Фішер чекав на поета. Тарас Григорович розповів йому про пригоду і почав вибачатися.

– Не беріть цього близько до серця, – бачачи його хвилювання, засміявся Фішер. – Було б значно гірше, коли б вони всією казармою скурили її на цигарки. Сідайте відпочиньте і краще розкажіть, що у вас новенького, а потім підемо купатися до Уралу. Захопимо й вудки. День сьогодні прохолодний. В таку погоду риба добре клює. А обідати підемо до генерала Ісаєва.

– Тобто як? – здивувався Шевченко.

– Дуже просто. Генерал удівець. Живе з дочкою Наташею, яка недавно закінчила Смольний. А тепер до нього приїхала й старша донька, вдова офіцера, вбитого торік на Кавказі. У цієї дами є хлопчик, якого я готую в гімназію. Я часто залишаюся в них на весь вечір. Звичайно, розповів я їм і про вас. Генерал хоче вас бачити, а старша донька його читала ваші вірші і захоплюється ними. Вони просили обов’язково привести вас.

Відсвіжені купанням і прогулянкою в степу, намилувавшись білим димом ковилу, що хвилювався вдалині, пішли вони до генерала.

В скромно обставленій, але просторій вітальні генеральського дому головною прикрасою був великий рояль Ебергардта і кілька пишних фінікових пальм та фікусів. Весело щось вигукував у високій круглій клітці сірий з малиновими грудьми папуга.

Зустріла їх старша донька генерала Лідія Андріївна.

– Здрастуйте, – просто простягла вона руку Шевченкові, якого церемонно відрекомендував Фішер. – Рада познайомитися з вами. Але що ж ми стоїмо? Сідайте, будь ласка. Папа, як завжди, хандрить і охає. Він зараз вийде… А я читала ваші вірші, ваш «Кобзар». Ще там, на Кавказі, коли чоловік був живий. Свіжий, оригінальний у вас хист. Іноді він такий м’який, такий ліричний, а іноді – стихійний, гострий і мужній. Наче буря на морі. Ви повинні зберегти себе, повинні все перетерпіти, щоб подарувати людям ще не одну хорошу книжку.

Шевченко тільки мовчки вклонився.

В цю мить увійшла Наташа з десятирічним Петею, сином Лідії Андріївни. Петя ніс кошичок вишень, тільки що зірваних у садку, а Наташа кинула на рояль новенькі ноти і, привітавшись з гостями, звернулася до Фішера:

– Допоможіть мені, мосьє Отто, вигадати засіб від нудоти. Улаштуймо концерт. Ось нам прислали чудові романси Варламова, уривки з опери «Жизнь за царя» Глінки і ще дещо. Ви – на скрипці, ми з Лідою – на роялі. У Глоби непоганий бас, а в Степанова – малесенький тенорочок. Крім того, можна створити хор. Матушка Степанида має непоганий голос, а пропищати зо два романси зможу і я.

– А кордебалет нєх організує пан Мєшков на прусський зразок, – весело підхопив Фішер. – Недурно він муштрує нас, жолнерів, витягати носаки, як на оперній сцені, тільки без пачок і трико, якщо панна Наташа не пошиє їх всій роті з лазаретної марлі та тарлатану.

Всі весело сміялися. Лідія Андріївна сіла за рояль і почала проглядати ноти.

– Це надзвичайно мелодійний дует, – зауважив Фішер, поставивши на пюпітр ноти в барвистій обкладинці. – Я співав його ще вдома, у Варшаві.

– Он як! А я вже розбирала його сьогодні вранці. Ану спробуємо заспівати, – підхопила Наташа. – Грай же, Лідо! Пардон, мосьє Шевченко. Я і не спитала: мабуть, і ви теж співаєте?

– Співаю, тільки не романси, а народні пісні. Співайте, будь ласка. Я так скучив за музикою.

Вступаючи в акомпанемент, Наташа заспівала дзвінким і чистим сопрано:

По реке вниз по широкой,

По летящей быстрине

Из отчизны в край далекий

Едет странник по реке, –

підхопив Фішер, кидаючи на Наташу закоханий погляд.

Река шумит. Река ревет.

Мой челн о брег кремнистый бьет, –

красиво злилися їх молоді голоси, а Шевченко заплющив очі і на мить забув, що він в Орську. Йому здалося, що він знову на Україні, у Березових Рудках, маєтку Закревських.

Лідія Андріївна ще старанніше підкреслювала голоси співаків то дзвінкими акордами, то оксамитовим рокітливим тремоло.

Не изменю в стране чужой,

И здесь и там везде я твой! –

патетично закінчив Фішер.

– А тепер ми попросимо заспівати вас, Тарасе Григоровичу! – вигукнула Наташа і заплескала в долоні. – Ні, ні! Не відмовляйтеся! Адже ж це не концерт. Ми всі тільки аматори! – палко заговорила вона, бачачи, що Шевченко знітився і навіть замахав руками. – Ну, заспівайте, будьте ласкаві! Ми любимо малоросійські пісні!

– Не до пісень мені тепер, – суворо сказав він. – Може, колись, пізніше.

Лідія Андріївна раптом стиха заговорила ніби сама до себе:

– Як я це розумію! Вже рік, як загинув мій Альоша. А я все не можу примиритися з його смертю. Хіба оті нещасні кавказці винні в його смерті? О ні! Цар!

– Дорога пані Лідо, – зупинив її Фішер. – Не можна вголос говорити такі речі. Не можна! Перед вами живий приклад: пан Шевченко про все це написав, і ось він в Орській фортеці, солдат. Всі ми це знаємо і розуміємо, але не можна в Російській державі про це одверто говорити, тому що коли б пан Глоба, або пан Мєшков, або хтось інший з офіцерів таке почув, то і вам, і пану генералові було б тоді багато лиха.

Лідія Андріївна гірко розсміялася.

– Знаю! Але іноді й німий починає кричати. Я жила в П’ятигорську з сорокового року. Пам’ятаю Лєрмонтова. Він теж був у неласці і теж не міг мовчати…

–…і загинув від кулі підісланого вбивці, – договорив за неї Фішер.

Шевченко слухав цю розмову з глибоким хвилюванням. Яке щастя, що він переступив поріг цього дому!

Фішер заговорив про музику, про оперу і концерти в Варшаві, Наташа почала з захопленням згадувати Петербург. Зайшла мова і про драму, про гру Щепкіна, Каратигіна. Знайшлися і спільні знайомі. В розпал розмови ввійшов генерал, який завжди сидів зранку в своєму кабінеті, читав «Русского инвалида» або «Всемирную историю» і тільки до обіду одягав мундир і в повному параді виходив до столу, але сьогодні, зацікавлений розповіддю Фішера про засланого художника і поета, вийшов у вітальню на годину раніше, щоб поговорити з ним до появи офіцерів, які щонеділі обідали у свого командира.

Побачивши генерала, Шевченко підвівся і виструнчився. Генерал посміхнувся і подав йому руку.

– Облиште ви ці церемонії, дорогий мій! Вони й на службі досить обридли. Сідайте та розкажіть, як вам тут живеться.

– Намагаюся звикнути, ваше превосходительство, і бути не гіршим за інших, – сказав Шевченко.

– Важко, либонь? Та ви не заперечуйте, батечку! Сам знаю і дуже жалію, що досі про вас не потурбувався. Хвороби замучили, чорт їх забирай! Військовій людині важко, а цивільній людині наш… кордебалет і зовсім не подолати. Я – суворовської школи солдат і ненавиджу цю кляту прусську шагістику. Армія існує, щоб воювати, щоб захищати батьківщину, а не для парадів і не для того, щоб знущатися з людей, – гримів генерал, дедалі більше розпалюючись. – Марширувати навчають, а влучно стріляти навіть офіцери не завжди вміють! А на війні цей кордебалет нікому не потрібний. Ні! Не маршируванням перемогли ми Наполеона, і не маршируванням штурмували Ізмаїл, і не під марш переходили Альпи! Через ці кляті порядки і пішов я з гвардії, тому що звик різати правду-матінку просто в вічі. Ось і вирішили, що тутешній клімат для мене здоровіший… Ну, та чорт із ними! – махнув він раптом рукою, замовк і похнюпився.

Коли генерал віддихався від своєї палкої тиради і знов спитав Шевченка, в чому йому допомогти, той просто сказав:

– Марширування – клята річ, але ще гірше – життя в казармі. Цей жахливий бруд, цей непереносний сморід, і воші, і мільйони блощиць та мух, тарганів і прусаків, що не дають ані на мить відпочити. Під ранок закуняєш від знемоги і прокидаєшся з головним болем, втомлений і зовсім розбитий. Я виріс у злиднях, у жалюгідній селянській хаті, але нічого подібного й уві сні не бачив…

– Моя провина, – буркнув генерал. – Вже що-що, а блощиці винищити і чистоту навести можна, і… і все інше. Ну, нічого, це ми налагодимо. І ви не сумуйте: я про вас потурбуюся.

Він докладно розпитав Кобзаря, як і чим годують солдатів, і раптом помітив, що Шевченко наче зам’явся.

– Що ж ви недоговорюєте? Коли вже почали, шпарте все начистоту.

– Я хотів про хворих. Є кілька солдатів, яких виводять на стройові заняття, хоч треба було б… лікувати…

– Чого ж вони самі не доповіли по начальству?

– Доповідали унтер-офіцерам і фельдфебелю. Один такий є… новачок. Тихий такий. Усього боїться. А в нього грижа висить, як торба.

– Як прізвище?

– Карпов Іван.

– Ага… А втім… все одно. Хоча… Цікаво… А ще?

– Ще Березін Хома. У того гнійна виразка на нозі. А в Петрова, очевидно, чесотка.

– А унтери?

– Не знаю… Люди кажуть, що коли б їх підмогоричити, – доповіли б начальству. А так…

– От мерзотники! – розсміявся генерал. – Ну що ж! Діло звичайне. Від унтерів залежить багато що в солдатському житті. А ви їх правильно хабарниками та п’явками нарекли, – додав він і підморгнув Шевченкові.

Тарас Григорович ледь помітно примружив очі. «Донесли-таки», – подумав він. А генерал, ніби прочитавши його думки, пробасив:

– Отак воно, голубчику. Хай це для вас буде наука: скажеш слово, а начальству передадуть три. У вашому становищі це… зайве.

Потім генерал пересів у своє улюблене крісло-гойдалку і попросив Лідію Андріївну заграти йому щось хороше. Лідія Андріївна грала з душею, і під її пальцями ноктюрни Шопена набували особливої глибини.

Раптом у передпокої залунали гучні голоси, дзенькіт острог, кахикання, і до вітальні ввійшли Мєшков, Глоба, Степанов, поручик Богомолов і ще якийсь високий, рудий офіцер з другої роти, якого Шевченко бачив тільки здалеку на плацу. Поки офіцери віталися з генералом і шанобливо й церемонно цілували ручку Лідії Андріївни, Шевченко з Фішером відійшли в куток, але генерал одразу про них згадав.

– Знайомтесь, панове, і не в службовому, а в приватному порядку, – пробасив він. – Це єдиний справжній художник і справжній поет у нашому Орську. Прошу любити й поважати.

Після такого вступу офіцерам лишилося тільки потиснути Шевченкові руку, і кожен з них почув себе дуже ніяково, згадавши, як він «тикав» його на плацу і обзивав за кожен невдалий крок, поворот і змах ногою.

– Гляньте, мосье Степанов, і ви, капітане, які чудові ноти мені надіслали з Оренбурга, – дуже вчасно защебетала Наташа. – Ось арія Сусаніна з опери Глінки. Це спеціально для вас, капітане. А ось романс: «Стонет сизый голубочек» для вас, поручику, – обернулася вона до Степанова. – А ми тут з паном Отто вже розучуємо дуже мелодійний дует. Я хочу, щоб на мої іменини кожен з вас що-небудь вивчив. Пан Фішер заграє на скрипці, і ми з ним проспіваємо дует. Я хочу, щоб вийшов справжній концерт, як улаштовують по великих містах.

– Тільки без балетного ансамблю в постановці майора Мєшкова, – пошепки підказав їй Фішер.

Наташа не витримала і пирснула, уткнувши ніс у носову хусточку, удаючи, що чхає.

Мєшков підсів до генерала, а Петя вчепився в Степанова, показуючи йому модель римської катапульти з дощечок, гумок і корків, яку він сам змайстрував. Лідія Андріївна всадовила Шевченка біля себе і почала його розпитувати про Варвару Миколаївну Рєпніну, з якою колись зустрічалася в Петербурзі, а офіцери розглядали ноти і розповідали один одному якісь вузько військові новини.

Обід пройшов шумно й жваво. Офіцери трохи випили і весело й невимушено балакали з дамами. Після кави генерал запросив Мєшкова до кабінету і почав розпитувати про Шевченка.

– Людина він тиха і, якщо порівнювати з іншими, твереза і ввічлива, але, хоч убий, залишається таким же тюхтієм, яким прибув до нас. Нема виправки – і край! – розвів руками Мєшков.

– Ну і хай лишається, яким народився, – посміхнувся Ісаєв, випускаючи дим із свого довгого чубука. – Я гадаю, що його як політичного треба перевести на приватну квартиру.

– Але ж, ваше превосходительство, це суперечить статуту.

– Чому? Адже ж і Фішер, і Завадський, і Крулікевич – солдати, а живуть на квартирі?

– Щодо поляків, ми маємо окрему інструкцію. Государ вважає за потрібне ізолювати їх від солдата, оскільки вони можуть на нього погано вплинути. А цей Шевченко…

– Е, ні. Цей Шевченко теж не проста штучка. Сьогодні він унтерів лає, а там і до височайших осіб добереться…

– За ним же стежитимуть…

– Та воно так. Але ж… Вилетіло слово, його, як горобця, не піймаєш, а шкідливі думки вже в солдатські голови й посіяні. Знаю я таких… Його треба негайно ж ізолювати. Я знаю, що кажу. Не за крадіжку і не за яке-небудь там вбивство його забрито… Справа серйозніша. А коли б йому вдалося посіяти в казармі небажані настрої і це дійшло б куди треба? Що було б? Та ви перший як батальйонний командир відповідали б за це, а капітан Глоба – як ротний.

Такий несподіваний аргумент вразив і спантеличив Мєшкова.

– Давайте покличемо Глобу і обміркуємо разом із ним, – запропонував він.

– Гаразд. Покличемо.

Глоба вислухав генерала і рішуче відрубав:

– Суперечить статуту.

– Е, батечку, – прикро обірвав його генерал. – Статути пишуться для порядку, але кожен з вас коли-не-коли та й порушує його. Вам, наприклад, капітане, належить відпустки двадцять вісім днів на рік. А хто, як не ви, ще й, крім того, двічі їздили до Оренбурга і кожного разу на десять днів, і я вам і слова тоді не сказав, бо, як кажуть, не за кожну провину києм у спину. А ви, майоре, просили мене допомогти вам, коли ставили собі будинок. Тридцять солдатів безплатно працювали на вашій будові півтора місяця: вони й стіни вам звели, і крокви, і дах, і груби склали – все. Навіть у свята робили, – підняв генерал палець. – І це за рахунок стройових занять, які за тим же статутом, нічим не дозволяється заміняти. І я теж на все це дивився крізь пальці. А тут же справа зовсім особлива. Я серйозно кажу, що від такого тихенького може вибухнути і політичний бунт. Уявіть собі, що знов повстануть киргизи, як було десять років тому за Ісатая Тайманова з Утемисовим. І ось підступлять вони під Орськ, а він солдатам голови накрутить, що в киргизів нема кріпацтва, і вони здуру перекинуться до бунтівників. Якої ви тоді заспіваєте? Ось чому раджу вам не суперечити. Завтра ж уранці я підпишу наказ, бо вирішив пильнувати і вашу, і свою безпеку, ізолювавши його своєчасно від нашої «сірої худобинки», – рішуче доказав генерал і підвівся, даючи зрозуміти, що рішення його остаточне.

Виходячи до вітальні, він ще на мить затримався на порозі і додав:

– І в строю раджу вам, панове, бути з ним делікатнішими. Не треба перед солдатами робити з нього мученика за волю.

В гостях у генерала офіцери завжди відчували себе трохи зв’язано: пиячити вони любили без міри і, випивши, починали співати або танцювати, але присутність Лідії Андріївни, столичної дами з вищого світу, перешкоджала їм. Для годиться вони попросили її заграти на роялі, а поки вона грала, нудьгували, удаючи, ніби уважно слухають, разом поплескали їй і буквально не знали, що робити далі.

– Ех! – зітхнув раптом рудий поручик з другої роти. – Стояв я торік у Нижньому Новгороді. Під час ярмарку йшла там шалена гульня. І цигани, і комедія, і по ресторанах кожен вечір пиятика. Був там один прапорщик. Нот він не знав і голос мав не з найкращих, але ж як він добре співав хохлацьких пісень! Просто за серце брало, до сліз доводив. Слухав я його годинами.

– Ось і наш Тарас Григорович теж співає малоросійских пісень, – вкинув Фішер, вмить збагнувши, що в інтересах Шевченка зробити на офіцерів найкраще враження. – Попросіть його. Він чудово співає.

Але Тарас Григорович лишився невблаганний. Другого дня, по обіді, тільки-но Шевченко ввійшов до казарми, днювальний гукнув йому з глибини:

– Гей, Шевченко! Марш до канцелярії! Писар Лаврентьєв кличе. Бігом!

Такі виклики взагалі не віщували нічого доброго: або гауптвахту, або позачерговий наряд, або ще щось в такому ж дусі, але Лаврентьєв зустрів його привітно.

– Могорич з тебе, служивий, тому що такий є наказ, щоб тебе перевести на вільну квартиру, тільки з щоденним виходом на стройову муштру та на всі інші ротні заняття. Отже, збирай свої лахи, бери сухий пайок і топай у слобідку. Хліб діставатимеш щодня перед муштрою.

Шевченко аж перехрестився з радості і мало не кинувся на шию Лаврентьєв. Той усміхнувся і спитав:

– Куди ж тепер підеш? Гайда до мене! Хата в мене одна з найкращих. Баба, теща тобто, взимку померла. Житимеш в її світлиці. Тепла вона, чиста і блощиць нема. Гляди з собою казармених не принеси. Жінка моя за блощиць і тебе, і мене з світу зжене. Твоя вона землячка – хохлушка, полтавська галушка, тому і в хаті у мене чисто, як у самого генерала.

– Скільки візьмеш? – завбачливо спитав Шевченко, бо кошти його доходили кінця.

– Люди карбованець на місяць беруть, а я тебе так пущу, коли ти дійсно моїх хлопчиків Васька та Стьопку грамоти та рахувати навчиш, а потім і всім іншим шкільним наукам.

– Згода, – зрадів Шевченко і поспішив до казарми по речі.

Того дня він ніяк не міг заспокоїтися. Мєшков несподівано відпустив його із «словесності» улаштуватися на новому місці. Шевченко позичив у хазяйки косу, накосив собі трави на сінник, на простий, неструганий стіл виклав з чемодана книжки Шіллера, які чудом збереглися від жадібних очей Козловського та Білобровова, але віршів своїх не дістав з-за халяви, бо й на приватній квартирі за ним теж стежитимуть і в перший-ліпший час дня чи ночі можуть зробити несподіваний трус, а ці захалявні книжечки були йому дорожчі від життя.

До вечора сіно на сонці висохло. Він набив ним сінник і маленьку пошивку для подушки, покрив постіль сірою солдатською ковдрою, повісив шинель на цвях і сів на стільчик, з насолодою прислухаючись до тиші і вдихаючи чисте повітря охайного людського житла. В кімнаті ледь помітно пахло сухим зіллям, пучечки якого були розвішані по стінах. Шевченко згадав, що померла теща Лаврентьєва була знахарка, і від душі побажав їй царства небесного.

Тієї ночі Шевченко вперше за багато днів спав міцно і спокійно. І потяглися дні душевного відпочинку. Навіть муштра здавалася значно легшою після здорового нічного сну. Звільнившись, Шевченко одразу поспішав у слобідку, в свою злиденну, але таку тиху й охайну кімнатку, та ніколи не говорив, що поспішає додому, тому що слово «дім» зливалося в його уяві зі словом «Україна».

Васько та Стьопка перші дні боялися свого вчителя, але згодом, коли «дядько Тарас» змайстрував їм розмальовану розрізну абетку з картону, що його десь здобув Лаврентьєв, і на звороті кожної картки намалював тварину або птаха, вони раптом загорілися довірливою дитячою любов’ю до нього, годинами від нього не відходили і все просили, щоб він розповів їм казку або яку-небудь цікаву пригоду.

Спочатку Шевченко вчив їх, як колись вчили його самого, і кожну літеру називав цілим словом. Літера «п» звалася «покій», літера «л» – люди, а літера «д» – добро. Але коли найближчої неділі пішов він знов до Ісаєвих і розповів Лідії Андріївні про свої уроки, вона порадила йому пояснити дітям, що літера «є» лише знак, яким позначають один звук, і що літера «мисліте» передає звук «м», тобто коров’яче мукання, літера «с» – сичання змії, а літери «ж, з» – дзижчання мухи та джмеля. Тарас Григорович досі не чув про новий звуковий метод навчання і захопився таким простим і зрозумілим поясненням. Другого ж дня Шевченко усе це розтлумачив своїм учням, і якою була їх спільна радість, коли вони одразу склали з розрізних літер найпростіше і найдорожче для кожної дитини слово – «мати».

За новим методом навчання пішло так швидко, що за місяць обидва хлопчики вже читали друкований текст. Допомогло і те, що Наташа подарувала їм ту абетку, за якою вона колись сама вчилася читати й писати.

Фізично Шевченко відпочив і зміцнів на приватній квартирі, а від хорошого настрою і вірші його зазвучали м’якіше, тепліше. Він навіть додав ліричний вступ до своєї скорботної поеми «».