«Бодай тебе, вівчарику…»

Сидір Воробкевич

Бодай тебе, вівчарику, добро не минуло,

Що нагадав сопілкою серцю, що забуло.

Тії звуки, тії нути – бодай їх не чути!

І у місті сутозлотім годі їх забути!

Не грай, не грай та над Прутом у тій луговині,

Бо мені ся рве серденько на дві половині,

Бо і я прожив, мій хлопче, частку віку мого –

Гарну частку в тій країні, де з лісу старого

Відзивалася флояра і сумна трембіта.

Як згадаю про те щастя, – ах, мій милий світе!

Як згадаю, як серденько ликувало-грало,

А душа моя убога під небо злітала

І дивилася на світ сей, на Русь-Україну!..

А тепер мов загорів я, чахну, нию, гину

У тім місті камінному, де мури великі,

Де і страсті неслихані, панські – бач – не дикі,

Де до тебе всі сміються, а всі нежичливі,

Де учать любити брата, а усі зрадливі…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Як згадаю в моїм серцю гори ті і скали,

Де увечір у трембіту вівчарики грали

На безкраїх полонинах, то нишком заплачу,

Бо тут є лиш камінь-мури, а любві не бачу.

Не грай, не грай, вівчарику, не завдавай муки!

Серце ниє, як зачує ті флояри звуки.

Примітки

Мотив особистий; Воробкевич, замешкавши в Чернівцях, тужив за Руською Молдовицею, за горами. – Прим. О. Маковея.

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 161 – 162.