Моє горе

Сидір Воробкевич

Сижу тихо у куточку,

Горенько уснуло…

Най дрімає хоть годинку.

Боюсь навіть люлю

Заспівати, святе люлю…

Мати ним дитину

Присипляє у колисці,

Дитину єдину…

Я боюсь, щоб не збудити

Тяжке моє горе,

Великеє, як світ божий,

Глибоке як море…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

То не вітри, то не буйні

У степу загули,

Вороженьки мої люті

Голосно гукнули

Й моє горе, моє лихо

Дрімлюще збудили,

Й знов криваві по личеньку

З очей ся полили,

А серденько ізболіле

Умліло у груди,

Мовби мені сказать хтіло:

«Довго се не буде».

Ой над Прутом в Буковині

Чорная могила,

А над нею березонька

Гілля нахилила

Й плаче-плаче до схід сонця

Дрібною сльозою,

А Прут грає, мов співає

Хвилями, водою:

«Тут він, тут він спочиває,

Горе вже уснуло,

Згинув молод-сіромаха,

Мов його не було»…

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 74 – 75.