«Заверуха виє…»

Сидір Воробкевич

Заверуха виє,

Буря свище, грає,

Вже й поточок-водоспадець

Стигне, замерзає.

Вже на білім світі

Тут нема нікого,

Хто б потішив щирим словом

Хлопця молодого.

Батенька не маю,

Ненечка хорує,

А дівчина невірная

Другого цілує.

Ще лиш той поточок

Знав ми потішати,

У керваве моє серце

Втіху уливати.

Було, як у вечір

Мило зашепоче,

Весь мій смуток із серденька

Змиє та сполоче.

Мені легко стане,

Мов камінь із груди

Відвалиться, світ мя тішить.

Знов ми милі люди.

Тепер друг поточок

Стигне, замерзає,

Без потіхи всиротіле

Серце ся лишає.

Якби через зиму

Серце ледом стало,

То б ще може, милий Боже,

Весну привітало.

Як не стане ледом,

То го привітає

Весна в гробі, бо до яри

Вже не дочекає.

Примітки

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 64 – 65.