1. Гуцульська ідилія

Сидір Воробкевич

Світ сей красний, боже милий!

Як не віриш, брате,

то тя прошу, глянь ласкаво

на гори Карпати,

на ті гори споконвічні,

базальтові щити,

на верхи ті гранітові,

хмарами повиті!

Мов Акрополь великанська,

Колоссеум славне,

Пропілеї мармурові,

мов Парфенон давній –

так здаються тії гори!

А з мрачної дали,

мов колони й капітелі,

здіймаються скали

й ніби небо підпирають…

А ліси широкі

і потоки бистроструйні,

і ріки глибокі –

все-все душу аж чарує,

до бога здіймає:

«Боже милий, світ сей красний!» –

всякий погадає!

Де Черемош у діл тече,

хатчина там стоїть

похила, мов той дід старий,

лиш бог зна, кілько літ.

В хатчині гарно, ладно все,

дивитись пролюбки,

все чисте, хоч убоге все;

і припічок, й лавки.

В хатчині там при обочі

живе стара вдова:

«Зільничку» знає все село

й дитиночка мала.

Зільничков звали всі її,

бо Чорною горою

збирала зілля. Хто заслаб,

ставав зовсім здоров,

як зіллячка напився лиш,

чи лист як приложив

на рану чи на волокно…

Із нею разом жив

і менший син, Іваном звавсь:

високий, як та їль;

як кинув оком, то-сь гадав,

що глянув се сокіл…

Старую неньку доглядав,

як ока в голові, –

і так велось на дні старі

щасливо сій вдові.

Найстарший син вже подруживсь,

а менший ся зістав

та ненечку свою стару,

зозульку, доглядав.

В Вижниці, правда, і йому

постригли кучері,

і неньці розірвали грудь

на половини дві;

та він три роки ті відбув

і кинув карабін,

охоче знову повернув

до своїх верховин,

до своїх піднебесних гір,

де лиш орел гніздить,

до своїх любих полонин,

де водоспад шумить,

і жив собі, як той сокіл,

недолі вже не знав,

у зрубі все латри колов,

ріков дараби гнав.

Увечір, як умовкло все,

трембіта лиш гула,

а небом ясний місяць плив,

мов морем лодка йшла,

то він грунем скоренько біг

у друге аж село,

бо там для серця легіня

весіллячко цвіло.

З дівчинов любов там сходивсь,

хорошою, як той цвіт;

в цілім селі, бігме, що так,

такої пари ніт.

Любилися, як голуби,

як бог сам приказав, –

в дівочу грудь любов свою

хлопчина виливав.

Як зорі їм давали знак,

казали: «Будь здоров»,

то розходилися – та все

гадали про любов.

Веселі розходились все,

бо в метриці попа

чорнилом був назначений

вже день їх весілля.

В хатчині там при обочі

нема тепер біди,

щасливо синові й старій

минають ночі й дні.

Світ сей красний, боже милий!

Як не віриш, брате,

поглянь оком, де поля ті,

мов той степ, видати…

Всюди ниви у розкоші,

мов той ковер тканий:

тут пшениця филюється,

як то море; ранній

вітер колос коливає

і мило лоскоче;

а там в гаю над ставочком

в тіні серед ночі

так заводить соловейко,

аж сади лунають,

а на звуки чародійні

зорі наслухають.

На горбочку божа церков,

а долом рядами

розсипались білі хатки

з рясними садами.

Тут з полудня косарики

хвилю спочивають,

про Маланку-Наддністрянку

пісеньку співають.

В кітлині перуть там шмаття

хороші дівчата

І співають, як то Гриця

злісна і завзята

дівчина струїла рано…

В теленки там грають

хлопці, а там дрібні діти

ягоди збирають.

На колінах праунучка

дід старий тримає

і за змію триголову

казку повідає;

а старая бабусенька

гусята годує

і для внучки заполочев

сорочку гаптує…

Все-все бідне твоє серце

до бога здіймає:

«Світ хороший, боже милий!» –

серце відчуває.

Яскраво зорі миготять,

дрімає вже ставок,

лише не втихло у млині

і там коло лоток:

в млиночку питель деркотить,

спочинку він не зна;

з Совиці уодно шумить

лотоками вода.

Старого Костя-багача

ставочок сей і млин,

а мельником є в ній Андрій,

старого рідний син,

вродливий, пильний…

Нині щось

в задуму він попав…

Раз капраль кучері й йому

у Чернівцях обтяв,

і він, як вірний, руський син,

цареві вже служив,

три роки мундур, патронташ

і карабін носив…

Ні, не обляг го сум тяжкий,

щасливий він над все:

добитку, хвала богу, є,

як в горах тур, живе.

В садочку, там-от над ставком,

він на траві сидить

і сина свого на руках

трилітнього держить.

З дитинов забавляється

хорошая жона,

що їй ледви двадцятий раз

цвіте тепер весна.

«Хто, тату, в гаю свище так?»

– То, синку, соловій.

«Що світить там?» – Зірниця то

на небі, синку мій.

«Що, мамко, кругле там пливе?»

– То божий місяць є.

«То бозя має чічку ту?» –

А мати ся сміє,

щаслива, наче б хто підніс

Її у рай святий…

А тато го поцілував:

«Мій синку дорогий!»

Ви, добрі люди, ну ж тепер

по правді ми скажіть:

чи людям більше щастя тра?

Таж раєм божий світ!..

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 135 – 140.