2. Мобілізація

Сидір Воробкевич

Чи помір, чи голод у край загостив?

Чому він завоєм сумним ся покрив?

Де глянеш, лиш тоска, гаряча сльоза,

З розпачі у грудях застигла душа.

Що сталось? Таж край наш, де Черемош, Прут,

весело дзвенів раз від радісних нут,

а нині усюди лиш розпач і сум, –

завмер вже той голос чаруючих дум?

Світами рознеслася чутка страшна,

що кличуть до зброї усіх з-над Дністра,

з-над Пруту й Бистриці на танець, де кров,

із серця ся лиє струями, ріков:

Гей, діти, із поля! з скалистих Карпат!

До танцю, де грають з мушкетів, гармат!

Гей, діти, у край той, де Босна тече,

де турок рубає христян і січе,

де рая конає у паші руках,

де гибіль, пожари, розбійство і страх,

де хрест повалився, у грузі лежить,

а злотий півмісяць на вежах горить,

де довгі віки християнам пройшли,

неначеб на світі вони не були…

Світами рознеслася чутка страшна,

що там розпочалась кровава війна!

Трам, там, там! Трам, там, там,

Чуй, як кличе барабан

на той танець, де в гармати

знають мило пригравати,

на той танець, де з серденька

кров червона і тепленька

росить трави і мурави –

для жовнярської се слави…

Трам, там, там! Трам, там, там,

Чуй, як кличе барабан

на той танець, де пожари

освічають всі обшари,

де серденько гине в крові!

«Татку! мамко! жінко! діти!

будьте нам усі здорові!»

Трам, там, там! Трам, там, там!

Чуй, як кличе барабан!

Відколи то Чернівці

пасікою стали?

Таж ніколи стілько пчіл

там не надлітало!

То резерва, то не рій

в Чернівцях ся сходить,

бо вже завтра скажуть: «Марш!

Хлопці, до походу!»

Гуцул в павах тут стоїть,

в новій сірячині;

кучерявий волошин

там у кожушині…

Тут флекеви з-над Дністра,

а там знов з-над Пруту,

а у тих з-над Черемша

на шапках лиш рута.

З-над Серету, Бистриці

і з-над Молдовиці

позлітались, мов на пир,

ріжнородні птиці.

І у лахах в тій юрбі

видко не одного,

дехто й босоніж прийшов,

бо рубця вже свого

тут, на світі сім, не мав;

дехто з ніг валився,

бо у душу, як та гадь,

жаль тяжкий всадився.

Позліталися усі

одніської днини,

всі соколи і орли

з краю Буковини

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Жваво поспішають

і відважно йдуть туди,

де ревуть гармати,

хоч і не одному з них

прийдеться вмирати…

Площу, площу черновецьку

резерва покрила,

всі в мундирах і кабатах…

що за гарна сила!

Роздавали їм патрони,

смертельні набої, –

тихо під паху їх брали

жовняри-герої.

А міщане там ізбоку

столи розіклали,

ковбасами, вином, пивом

жовнярів приймали;

цигарами кождіського

щедро обдарили…

Та вояки ні курили,

ні їли, ні пили.

Всіх обляг тяженький смуток,

бо збоку ридали

Їх батьки, жінки і діти

і руки ламали.

Коли втім як загуділи

у труби горністи:

«Гей же, хлопці, до вагонів

хутко, скоро лізти!»

Посідали буковинці

у тісні вагони,

а пероном чути зойки,

плач, і жаль, і стони.

За сим мати ревно плаче,

за тим умліває

жінка: «Ах, моя підпоро,

як мене лишаєш!»

у вагонах на флоярах

так сумненько грають

думку-дойну… наче сльози

капають, спадають…

У вагоні у куточку

сперся на свій гвер

Вдовиченко Іван гожий

і сльозу обтер.

Нараз пісню-коломийку

собі заспівав

і пекучий біль із груді

словом виливав:

«Моя ненько, зозуленько,

Їду на війну

ген за Саву за далеку,

в чужу чужину.

Не журися, милесенька,

я поверну знов,

як від тебе я відходжу,

гожий і здоров.

Рідної землі в мішочку

я на груди взяв;

не діткне мя лютий ворог,

щоб я лютував,

бо земля така на серці –

певний талісман,

як від скелі – відіб’ються

кулі й ятаган.

Будь здорова, дівчинонько,

не тужи, не плач:

Таж я лицар з карабіном –

глянь на мене, бач!

Хоч торністра плечі давить,

тяжкий карабін,

тягаря я не почую,

я карпатський син.

Мила додає надії

і її любов;

як до танцю поспішаю,

де погибіль, кров.

Не журися, моя пташко,

я із чужини

повернуся з ластівками

сеї ще весни,

гарно тобі защебечу,

любко, під вінець,

бо здоров із бою верну

жовняр-молодець!»

У віконце від вагона

дивиться Андрій,

як та цвітка, помарнілий,

наче сам не свій.

Все махає він рукою

жінці на поклін,

а з душі виходять жалі

і говорить він:

«Бувай здорова, жіночко

і рідний сину мій:

Недовго там забавиться

твій муж і тато твій.

Наш цар скоренько докінчить

у Боснії війну, –

до серця знов пригорну вас,

дитину і жону.

Моліться богу, залишіть

тужити все по мні,

бо серце каже, що я там

не згину на війні.

Я вернуся у рідний край,

де жінка й моя кров…

Не плачте, бо віщую я,

що вернуся здоров!»

На пероні, бач, стояли

сумними рядами

ті, що своїх проводжали

гіркими сльозами.

Не одно убоге серце

із розпуки мліло,

не одна там грудь кровава

гибла і боліла.

Аж тут свист двірцем розлягся,

рушила машина,

розлучила мужа з жінков,

а матір із сином,

і полетіла, як птаха,

тілько дим клубами

закурився… Ще флояра

хвильку голосами

сумненькими, болючими

плакала, тужила –

і затихла – вже машина

щезла і розплилась,

наче мрія, сон зрадливий.

Лиш око з сльозою

осталося… й чути було:

«Не верне із бою!»

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 140 – 144.