3. Загибель буковинця

Сидір Воробкевич

Що за жона, мов літавиця,

кощава відьма летить,

у чорній ризі в руці зісохлій

косу двусічну держить?

Ти привид смерті, фурія люта

зажегла факлю, щоб знов

все рівнопілля трупом покрилось,

з серця чуріла скрізь кров,

щоб від пожарів небо палало,

мраков стелився сум, страх,

щоб з чужих сторон надлітав густо

й очі клюв ворон, крук-птах!

Бум!.. Бум!..

До схід сонця вранці

заграли в гармати…

Гей же, хлопці, буковинці!

Штурмом треба взяти

Глачинач той вражий

і скалисті шанці –

Гей же, хлопці, увихнімся!

щоб турки-поганці

знали, що звиватись

буковинці вміють

і з мушкетів, карабінів

густо гибіль сіють!

Бум! бум! безнастанно

співають гармати,

а від диму вже святого

сонця не видати.

Сурми, труби грають,

а наші горою,

наші в танець поспішають

смілою стопою…

«На ворога, брате!»

«Inainte, frate!»

І понеслись буковинці

слави добувати.

У турецьких шанцях

затріщали гвери,

впали кулі, й повалився

не один, що вчера

ще літав гадками

вдаль на Буковину,

хіба зойкнув: «Родинонько,

будь здорова, гину!»

Бум! бум! долом чути

кров тече рікою,

а герої буковинські

все вперед горою.

Штурмом шанці взяли,

вороги втікають,

а «кельнери» інсургентів

січуть і рубають.

В тім завзятім штурмі

в першій лаві бився

той син, що на Буковині

красній уродився.

Ой під Глачиначем

у боснійськім краю

там і руські жовнірики

вічним сном дрімають.

Причинились щиро

до побіди й слави

і вплели в вінок лавровий

своєї держави

ще листочок свіжий…

Він ме повідати

і правнукам, як уміли

діди воювати.

Там один і другий

у кровавім бою

в чужиноньці на мураві

поляг головою.

Звечоріло. Докінчилась

робота кровава…

В діл до моря однаково

і Босна і Сава

волочила свої води

звикле, як бувало;

і тим звіздам однаково –

небом засіяли;

і князь місяць, як той лебідь,

плавав небесами

однаково, як звичайно

тисяча віками,

та світив на бойовище

там, де кров гаряча

ллялась з серця – у Боснії

коло Глачинача.

Там копають жовнірики

швидко рискалями

гріб великий та ридають

гіркими сльозами.

Докінчили вже копати,

рядами складають

в яму мертвих… і знов глинов

уверх засипають.

Хрест дубовий застромили,

вінком украсили

й «отченаш» всі щирим серцем

разом говорили.

Повернули до обозу

з сумними думками:

жалко їм камратів добрих

у глибокій ямі,

а ще гірше, що загибли

у краю чужому,

що по них і затужити

тут нема нікому…

Ані мати, ні сестричка,

ні мила заплаче

в головах, хіба лиш ворон

жалібно закряче…

Примітки

Сава = правобічний доплив Дунаю, творить північну границю Боснії. Босна = доплив Сави. – Прим. О. Маковея.

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 145 – 148.