4. Горе матері

Сидір Воробкевич

Пролетів ангел по Буковині

упоперек і ушир:

«Тіштеся, люди, війна скінчилась

і настав вже божий мир!

Наші жовняри домів вертають

і гостинець вам несуть!»

От така вістка краєм рознеслась,

де Карпати, Черемш, Прут,

Гіркеє лихо, як вни вертають:

Всі похилі, мов діди,

всі почорніли, жаль ся дивити,

не з розкоші, а з біди,

А стара ненька руки сухії

склала, шепче молитви:

«Сину мій рідний і незабутий,

ах, прилинь вже з чужини!»

А з діточками жона щиренька

ходить в божий храм святий

і молить пречисту, щоб раз вернув вже

муж і тато дорогий.

Люба дівчина і ніч і днину

сон один лиш милий снить,

що чорнобровий хлопець соколом

з чужиноньки вже летить.

Бідна ненька у Карпатах

довго пряла лен дрібний,

розіклала кросна в хаті,

щоб син гарний, молодий

мав сорочку все лляную;

вже доткала полотно

і сорочку вже скроїла

й все ся дивить у вікно,

чи Іван вже повертає

із кровавої війни.

І заснула вдова бідна

і такії мала сни:

Ніби він вертав веселий

до родимих своїх гір;

не тримав він під пахою

острий гуцульський топір,

лиш турецьку злоту збрую,

дамасценку і ганджар

і їх ніби от там кинув

над рікою, де чагар…

І флояру золотую

до рум’яних уст приклав

і веселу коломийку

голосом чудним заграв…

Неньці ніби причувалось:

«Мамко, я тобі несу

фез турецький і гордею

з Сараєва золоту, –

а дівчині злотий перстень

із багряним камінцем,

побратимам порошниці

з щирозолотим кільцем…»

От такий сон мати снила…

А дзвін в церкві ся озвав

і християн на вечірню

до молитви закликав…

Ворухнулась стара ненька,

дзвін убогу пробудив:

шкода, що повік так снити

бідну матір не лишив!

Питльовали пшениченьку

над ставочком у млині,

бо зближались за два тижні

і святки вже різдвяні.

На калач і книш старались

О питльовану муку

завчасу вже, бо водиці

мало було у ставку.

Деркотіло у млиночку,

мельничку аж сон зібрав…

Де ж їй мило не дрімати?

Таж синок із нею спав,

вся надія і потіха,

скарб її на світі – все!

І їй сниться, що десь ніби

муж Андрій з війни іде

і ступає, наче лицар;

на грудях йому блищить

хрест заслуги, а у правій

він чудний вінок держить,

бач, лавровий; а тайстрина

повна, напхана по верх,

що понести і коневі

було б на ціліський терх.

В ній дарунки є для жінки:

злотом тканий поясок,

і куниці, і пафталі,

і кораликів шнурок,

а для сина на кониках

бісурманики малі,

що їм збоку аж блищаться

злоті стремена й шаблі…

Адамашкам, шовкам, парчам

не було уже й ліку…

Так він ніби привітати

хтів подругу молоду.

Раптом у млині затихло,

бо вже питель ся скінчив,

а слуга з лотік всю воду

засувкою загатив.

Не привикла до спокою

мельничка в своїм млині,

пробудилась і сказала:

«Чом мене ти в милім сні

не зіставив? Я так мило

снила, снила, боже мій!

Бо гей ніби вже додому

повертався мій Андрій…

Ах, не було мя будити,

я би снила сон такий

доти, доки мя судити

прийде господь, спас святий».

У Боснії у далекій

понад Глачиначем –

там літає чорний ворон,

жалібненько кряче.

Там високі дві могили

горі ся здіймають,

там соколи з Буковини

тихим сном дрімають.

На обох тих могилоньках

хрести яворові, –

витесали їх жовняри

з близької діброви

і одного обквітчали

цвітами і зіллям,

а другого смерековим

і сосновим гіллям.

У могилі, де то фоєв

хрестик примаїли,

там Івана білі кості

навіки спочили…

А в могилі, де вкрасили

хрест зіллям і рожев,

там знайшов спочинок вічний

наш Андрійко гожий.

У Боснії дві могили,

на них ворон кряче, –

на далекій Буковині

ридає і плаче

жалібненько стара мати

й хороша дівчина,

і супруга вірна, щира,

і мала дитина.

Примітки

дамасценка = шабля з славної сталі, вироблюваної в місті Дамаску в Сирії.

ганджар = короткий закривлений обосічний ніж (кинджал). – Прим. О. Маковея.

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 148 – 151.

тайстрина, тайстра = торба на плечі у пішого жовніра.