Державний абсолютизм у політиці
Дмитро Донцов
У політичному порядку в Росії ми стикаємося з тією ж загальною ідеєю. Ніде, ні в одній країні, ідею держави не плекають з таким завзяттям як у Росії. Тут, де окремі особи та їх корпорації мали нульове значення, держава була усім. “У нас в Росії “, – писав відомий російський філософ і історіософ Володимир Соловйов – “у псевдо-християнській громаді, виник наш власний іслам, але не до Бога прив’язаний, але до держави”. У цю державу вірять, як у “абсолютну владу, перед якою людина зникає”, як у “абсолютне втілення нашої національної сили”. Як для традиційних вірних Корану сутність Бога та його ознаки є пусті розмови чи претензійне словоблуддя, так і для росіянина кожен сумнів щодо правдивості його бога, держави, чи обходження з нею самою за власною волею – гріх [В. Соловьев. Національная проблема России]. Сумно відомий російський реакційний публіцист, Ратко пояснив: “Як нестримна буря жене вона (державна воля) міріади порошинок, куди хоче” [Цитуєтьза за вище зазначеною роботою Соловйова]
Стосунки між тим абсолютом і окремими особами характерні для всіх суспільних відносин в Росії, і вони не визначаються законом. Це відносини між вовком і ягням у сатиричній байці Салтикова-Щедріна “Захочу, я тебе з’їм, а захочу – помилую” [Салтыков-Щедрин Самоотверженный заяц] Хто може згадати психологію російського суспільства протягом останніх двох царів, той зрозуміє як Соловйова, так і Каткова. Такий самий стан панує і в комуністичній Росії.
У свій час, наприклад, суспільно організована допомога голодуючим піддавалася переслідуванням, оскільки це означало акт втручання населення у справи, що до нього не стосувалися (до 1917). Коли після призначення князя Святополк-Мирського міністром внутрішніх справ (1904) деякі магістрати звернувся до нього з подякою за його ліберальні декларації, це обурило владу так само, як незаконні демонстрації. Коли царю Миколі I доповіли про те, що, люди бурчать через воєнні невдачі в Криму, він відповів з обуренням: “А людям яке до цього діло?” Павло I одного разу підчас обходу війська запитав розжалуваного в рядові офіцера, де він отримав нагороди; відповідь “Під переможними знаменами Вашої величності” – вивела царя з рівноваги і він призначив зухвальцю майже фізичне покарання. Тому що право хвалити містить у собі, взагалі, право на критику, що абсолютно неможливо там, де між державною владою і підданими нема жодних правових відносин. Верховна влада має свої обов’язки перед своїми підданими, але не юридичного характеру, відповідальність за які лежить тільки “перед Богом”, тобто перед власною совістю.
Піддані мали так само мало прав вимагати дотримання цих обов’язків від них, як і дотримання чисто етичних зобов’язань. Підданий, з іншого боку, був зобов’язаний любити “царя і отечество”, але московітські маси сприймали наказ принести життя в жертву за батьківщину не так, як, наприклад, зобов’язання сплати боргів честі, а не як обов’язок своєї совісті, а скоріше як чужий зовнішній примус, кинутий громовержцем Мойсеєм зверху, якому треба слідувати до тих пір, поки Мойсей має блискавку в руці, але від виконання якого ліпше за все ухилятись. В тому також лежить причина революції російського народу проти царського режиму, як тільки він став слабим, (для не-російських народів була причина інша), і відсутності опору того самого народу проти тиранії більшовиків (майже всі повстання проти тиранії мали місце в не-російських областях СРСР).
Термін “підданий” знову ж таки найкраще віддзеркалює сутність взаємин між державою та особистістю. В Європі є два терміни „sujet“ і “citoyen”. Перший є об’єктом державної машини, верховної влади; другий є законним партнером влади, і держава зобов’язана ставитися до нього так само, як він проти держави. У Росії є слово, а не з поняттям “громадянин держави” (гражданин), і, коли воно було у 18-му столітті винайдено штучно, його використання було Павлом I негайно заборонено, щоб не було внесено жодної плутанини у гармонійну систему російської державної ідеології. Така практика не є екстравагантністю, а лише віддзеркалює безправне становище особи в Росії.
У зв’язку з цією темою росіянин Герцен писав:
„В самые худшие времена европейской истории мы встречаем некоторое уважение к личности, некоторое признание независимости – некоторые права, уступаемые таланту, гению. Несмотря на всю гнусность тогдашних немецких правительств, Спинозу не послали на поселение, Лессинга не секли или не отдали в солдаты. В этом уважении не к одной материальной, но и к нравственной силе, в этом невольном признании личности – один из великих человеческих принципов европейской жизни. У нас нет ничего подобного. У нас лицо всегда было подавлено, поглощено, не стремилось даже выступить. Свободное слово у нас всегда считалось за дерзость, самобытность – за крамолу человек пропадал в государстве, распускался в общине… неписанное, нравственно обуздывавшее власть, инстинктуальное признание прав лица, прав мысли, истины не могло перейти и не перешло… Власть у нас увереннее в себе, свободнее, нежели в Турции, нежели в Персии, ее ничего не останавливает, никакое прошедшее” [А. И. Герцен. ]
Негативне ставлення до правового регулювання відносин між органами державної влади та окремих осіб справило вплив на оригінальну концепцію організації колективної волі. Десь в іншому місці, конституційні гарантії є засобом створення правових відносин між населенням і владою. Натомість у Росії гарантіям відмовлено не тільки фактично, але і теоретично, і це ні з яких інших причин, як з тої, що вони утворюють правову ідею, а також тому, що вони є імперативно-атрибутивними нормами, і тому, що кожна конституція була б “фальсифікацією народної волі”, повстанням проти спільноти. Для слов’янофіла Костянтина Аксакова будь-яка чітко визначена формула відносин між державою і окремими особами означає нісенітницю. Він віддає перевагу “шляху вільного переконування” або “внутрішньої правди” [К. Аксаков. Исторические произведения. Том I. ці терміни використовував його старший брат Іван, теж слов’янофіл – Иван Аксаков. ]. Юрій Самарін не визнає принципу народного представництва, оскільки той “остаточно закріплює дезінтеграцію суспільства на меншість і більшість, і розпад принцип спільноти”. Представницька система також в Росії неможлива, тому що “при цьому неможливий поділ між вищими представниками монархічного принципу і народом” [Ю. Самрин. Произведения, Том I, стор.. 57, 277, 305 російського видання] Не введена у правові рамки державна влада, “вільно натхненна життям народу” – це ідеал московитів.
Ідеал для того ж Аксакова і слов’янофілів першої половини 19-го століття був – як пасує їх вченню також – станово-представницькі збори 16-го і 17-го століття (Земський собор), система, в якій “уся державна влада повинна належати цареві, уся свобода думки людям”, тобто підняття чисто інтуїтивної норми моралі на роль регулятора політичного життя – і це творить відмінну рису усіх нерозвинених суспільств. Ту ж саму колективну або общинну ідеологію переносить на державні відносини і соціаліст-анархіст Бакуніна, на думку якого “народ почитает в царе символическое представление единства, величия и славы русской земли” [Михаил Бакунин. ]. Прив’язаність народу до цього символу він вважає суто релігійною. Вони з’єднані між собою не правовими зв’язками, як на Заході, але чисто необхідно імперативними [М. Бакунин. Письма о патриотизме]. Принцип більшості відкинутий, оскільки його передумова передбачає роздрібнення маси на самостійні одиниці, оскільки більшість не творить недиференційовану масу, коли вона підлягає вільно мислячій і вільно визначаючій одиниці, тобто принципу раціоналізму та індивідуалізму.
Спеціально виборча система означає провокацію маси; навіть її примітивна форма (“хто «за», іде в праві двері, хто «проти» – у ліві”) заснована на відділення частинок від маси і повністю суперечить духу вихованого в стадному інстинкті московіта. Поверх усього має панувати “одноголосність”, і, оскільки це зазвичай не приводить ні до чого іншого, окрім хаосу і його наслідку, абсолютизму, то такими чином “високий абсолютизм” став гаслом всієї соціальної ідеології московитів. Це гасло було настільки російськім, що навіть і більшовики до нього вдалися, тобто ті, хто усе своє життя до 1917 року кричав “Геть абсолютизм!” Існує, звичайно, припущення, що “самодержавство” (будь то царське чи радянське) означає еманацію народної волі, але воно належить тій містерії московітського духу, яку неможливо зрозуміти жодному з не-росіян.
Примітки
Володимир Соловйов – .Володимир Сергійович Соловйов (1853 – 1900), російський філософ.
Ратко – ?.
Святополк-Мирського – Петро Дмитрович Святополк-Мирський (1857 – 1914), російський державний діяч, короткий час (1904 – 1905) – міністр внутрішніх справ, якого вважали лібералом.
Костянтин Аксаков – Костянтин Сергійович Аксаков (1817 – 1860), російський публіцист, ідеолог слов’янофільства.
Юрій Самарін – Юрій Федорович Самарін (1819 – 1876), російський філософ-слов’янофіл.