Росія ненавидить європейську культуру
Дмитро Донцов
У цьому і полягає, можливо, також російська ненависть до так званої європейської буржуазної культури. Соціалізму тут нема що робити. Вже кілька разів згадуваний вище К. Леонтьєв протиставляє реакцію західного слов’янина, грека або болгарина на “анти-буржуазні” нісенітниці російського агітатора наступним чином: “Буржуа? – політик, заможна людина, що в цьому поганого? Адже це досвідчена людина, морально сильна, той, хто свідомий своєї людської гідності” [К. Леонтьев, там само, ст. 277, 465].
Ils sont tout simplement des paresseux! Російська революція і всі її гарні гасла – це були тільки фрази в устах її учнів, які не принесли в життя ані нових ідеалів, ані нових цілей. Блискучу характеристику революційній “інтелігенції” надав свого часу в Гершензон в публіцистичному широко відомому після революції 1905 року збірнику “Віхи”:
„Что делала наша интеллигентская мысль последние полвека?“ – так питає він: „Кучка революционеров ходила из дома в дом и стучала в каждую дверь: “Все на улицу! Стыдно сидеть дома!” – и все сознания высыпали на площадь, хромые, слепые, безрукие: ни одно не осталось дома. Полвека толкутся они на площади, голося и перебраниваясь. Дома – грязь, нищета, беспорядок, но хозяину не до этого. Он на людях, он спасает народ, – да оно и легче и занятнее, нежели черная работа дома… А в целом интеллигентский быт ужасен, подлинная мерзость запустения: ни малейшей дисциплины, ни малейшей последовательности даже во внешнем; день уходит неизвестно на что, сегодня так, а завтра, по вдохновению, все вверх ногами; праздность, неряшливость, гомерическая неаккуратность в личной жизни, наивная недобросовестность в работе, в общественных делах необузданная склонность к деспотизму и совершенное отсутствие уважения к чужой личности, перед властью то гордый вызов, то покладливость” [М. Гершензон. ].
Це були невдахи, які, застосовуючи вираз Ніцше, “погано пішли”, і революція була їхня помста, помста невдах, які прагнуть до того, щоб зрівнятися з тими, хто стоїть вгорі, а саме на радощах лакея залишитися в бенкетному залі самому, щоб, кидаючи боязкі погляди довкола, насолодитися вином, яке той раніше міг пити тільки крадькома. Цей невдаха приніс у світ свою нову мораль, коли він ті можливості, які дрімали в хаотичній російської душі, довів до досконалості і певного синтезу. Відома картина у Третьяковській галереї в Москві “Вечірня компанія” [мається на увазі робота В. Маковського “Вечернее общество” – В.С.], або фотографії груп чекістів на парадних засіданнях під час більшовицької революції показують нам тих світових реформаторів у всій їхній величині.
Студенти в окулярах з грубими скельцями, коротко стрижені курсистки, що як одні, так і другі відрізняються величезним презирством до чистої білизни, а часто також і до мила. Чудернацьки обірваний одяг, капелюхи з вбиральні провінційних театрів, штани, підперезані кавалком ременя, скуласті, типово російські обличчя, часом дружні, а іноді звірині, з блискучими від одухотворення чи від кокаїну очима, які світяться від нетерпіння і сектантської тупості, атмосфера, яка смердить цигарками кинутими на підлогу, змовами, бомбами і кров’ю. Мерзенна атмосфера, в якій жила ціла так звана революційна молодь Росії з середини минулого [19] століття. До цієї спільноти все був вільний доступ тим, хто вступав на службу “народові” або “пролетаріату”. Ліниві за природою (“des parresseux”) невдахи, без здібностей у приватному житті, мали би вони хоч якесь значення для спільноти, якби їм вдалося піднести свою власну мізерію до ідеалу, перед яким усі мусили би ставати на коліна, так само як їхні колєжанки могли претендувати на елегантність, якби справжня елегантність і витонченість як щось “буржуазне” і гідне покарання узгоджувались з революційними табу.
І це їм вдалося. Із зухвалістю та і зверхністю голоти, що дісталася до шанованих посад, повної радощів від приниження тих, з ким перед тим не могла зрівнятися, приймалися вони за велику роботу, щоб встановити нові заповіді для “гнилого буржуазного світу”. Про прославлення бідності було вже сказано вище. Незабаром це виродилося на прославляння потворства, як фізичного, так і морального. Твердість у переконаннях, особиста мужність і чесність, сильне почуття справедливості до цього не пасувало; ще менше релігія та обов’язок, які безжалісно переслідують кожний злочин і кожне лінивство. Тут панували інші “чесноти” і особливо головна з них, собача вірність своїм ідолам, так само як так званий “гуманізм”, поблажливе, навіть подиву гідне ставлення до всіх інших калік і нещасних, які хочуть стати господарями світу…
Згадується епізод у “Воскресінні” Толстого, епізод у церкві на Великдень, коли Катюша підійшла до жебрака, в якого замість носа була червона рубцювата виразка посеред обличчя, і без жодного виразу огиди, навпаки, з радісним світлом у очах, поцілувала його тричі! Це було символічне „причастя“ з народом, з абсолютом Толстого. Це була та сама “коронація вошивої голови мужика”, якою постійно була стурбована, на думку Достоєвського, російська література. Це таке колінопреклоніння перед каліцтвом, яке революційні і нереволюційні росіяни аж так дуже люблять. Відповідно до такого світобачення каліцтво перестає бути каліцтвом, краса перетворюється в злочин, а злочинець – у “найнещаснішого”, котрого “треба не судити, а покращувати”, але перш за все йому співчувати. Жалість – це, власне, те, у чому складається справжня релігія росіян, яка більшовицької ЧК притаманна ближче, ніж може здатися на перший погляд.
Їх співчуття є початком так званого гуманістичного світогляду. Гуманістичного світогляду, який складається з цілувань мужиків із запалими носами та зі звільнень бандитів і фальшивомонетників з в’язниці, і третій акт того “гуманістичного світогляду” – це інтронізація “торжествуючої сволоти”, урочиста передача повноти влади, суд на здоровими, яким відтинається язика, або наказується чистити виходки – зовсім за Достоєвським передбаченим рецептом. Щоб судити великий ідеал Заходу, щоб судити ідеал всього сильного, здорового і красивого, ідеал праці, інтелекту і генія індивідуальності, який втілений у Міланському соборі або у київській Софії, в роботах “клерикального” Данте, “буржуазного” Байрона, чий геній є нестерпним для будівничих “нового” світу, вихованих московськими патякалами і луддитами.
Примітки
Данте – Данте Аліг’єрі (1265 – 1321), італійський поет.
Байрона – Джордж Гордон Байрон (1788 – 1824), англійський поет.