В російському житті нема місце інтелекту
Дмитро Донцов
Але цей принцип рівності призводить і до інших висновків. Ми тільки що бачили, що, як темним розумом російського мужика, так і світлим графа Толстого, добробут разом з інтелектом вважаються смертним гріхом, а матеріальний успіх пов’язується з інтелектуалами. Якщо бути послідовними, то, відкидаючи одно з двох, треба відкидати і друге. Як ми бачили у байці Толстого, обидва є злом, обидва означають виклик ідеалу рівності і обидва – хоча особливо відносно інтелекту – можуть ставати для маси шкідливими і небезпечними. Росіянин також робить такі висновки з властивою йому прямотою. Він відкидає, як ми бачили, інтелектуальний чинник як орієнтир, що направляє життя суспільства.
Він відкидає, як ми бачили, інтелектуальний фактор як орієнтир, що керує життям суспільства. Він відкидає талант і геній, оскільки геній стає лідером маси і може надати “колективній пиці”, не дай Боже, своє людське обличчя. Він відкидає особисту чесність (як це робить Б. Леонід Андрєєв у своєму оповідання “Темрява”), тому що одиниці так само мало дозволено бути чесною, якщо “народ” носить овчину і має мозолі на руках. Він відкидає науки і мистецтва, бо маса таке не тямить; він відкидає жіночу елегантність, оскільки вона належить до таких цінностей, про які ні “народ”, ні “народні комісари” (судячи по фотографіях), ані їхні подруги не мають жодного поняття. Він відкидає все і саме те, що перевершує юрбу і нею керує, тому що все це суперечить його розумінню свободи, а саме: – маса однакових при повній відсутності численної групи вище неї.
Він закликає до охлократії, “колективного розуму”, який для свого виразу не потребує жодних небезпечних засобів масової інформації, до масакри буржуазії, до акції “класово свідомого” люмпен-пролетаріату. В його сміливій “революційності”, яка так сильно вражає наївних романтиків типу Ромена Роллана або Барбюса, але у всієї сукупності людей західної культури – як соціаліста Шоу, так і монархіста Ренана, як Шпільгаґена, так і Гамсуна – викликає відразу, він відкидає все: церкву і державу, монархію і парламентаризм, сім’ю та правопис, всі установи, які ставлять будь-яку ідею вище одиниці, так само як “особисту чесність”, яка для Леонтьєв означає нічого більше, ніж порожню фразу, смішний винахід [К. Леонтьев, там само, ст. 143].
Отже це світобачення більшовизму? Саме так, і, власне, усієї російської революції взагалі. Його прорів передбачав Достоєвський, коли він приблизно п’ятдесят років тому поставив питання: Що би робили російські егалітаристи (він називає їх шигаловцями за прізвищем “героя” своїх “Бісів”) на другий день після революції? І він дав таку відповідь:
“Все рабы и в рабстве равны. В крайних случаях клевета и убийство, а главное равенство. Первым делом понижается уровень образования, наук и талантов. Высокий уровень наук и талантов доступен только высшим способностям, не надо высших способностей! Высшие способности всегда захватывали власть и были деспотами. Высшие способности не могут не быть деспотами и всегда развращали более, чем приносили пользы; их изгоняют или казнят [свого роду програма комунізму – Д.Д.]. Цицерону отрезается язык, Копернику выкалываются глаза. Шекспир побивается каменьями, вот шигалевщина!” – або рівність, як би Достоєвський сказав сьогодні: “Рабы должны быть равны… в стаде должно быть равенство!” [Федор Достоевский. ]
Це маячня божевільного? Так думали критики Достоєвського, які не могли заглядати так далеко як він, або не мали громадянської мужності з таким садистським сарказмом копатися в ранах свого народу. Однак, після досвіду останніх десятиліть слова Достоєвського не можна назвати смішною маячнею: це страшне бачення, яке наш час стало кривавим фактом.
В той час, як російський революціонер все заперечував, він не міг визнати жодних етичних абсолютів, окрім найголовніших життєвих потреб та патика. Як німецький письменник слушно підмітив, що “крім алкоголю і сексу, росіянин знецінює усе”. Толстому цей останній виняток навіть здавався без сенсу; тому що росіяни усе парирують питанням “навіщо?” “Вы говорите, род человеческий как будет продолжаться? Зачем ему продолжаться, роду-то человеческому? – питає один персонаж з “Крейцерової сонати” Толстого. “Как зачем? иначе бы нас не было – Да зачем нам быть?” – відповідає виведений з рівноваги яснополянський мудрець [Л.Н. Толстой. ].
“Людина повинна бути чесною “… “ Навіщо?”, дивується Л. Андреєв у своїй “Темряві”. – Позичені гроші віддавати… “Навіщо?”, дивується росіянин, який, за словами Юрія Самаріна “згубної різниці між моїм і твоїм не знає” [Ю. Самарин, там само. Том I. Ст. 40].
Такого роду “навіщо?” у росіянина є тисячі, бо в своїй голові він не має етичних принципів, вироблених роботою поколінь; тому що в Росії, по суті, ніколи ті покоління не існували. Замість них існувала тільки державна влада або “сила землі” (община). Державна влада розробила також деякі зовнішні правила, які залишилися для приватних осіб в усякому разі чужими.
Але росіянин, відданий своєму власному розумові, відкидав усе, і перш за все роботу, що утворює один з основних висновків його революційно-егалітарного ідеалу. „А спокойствия у нас мало,“ – читаємо ми в „Щоденнику письменника“ Достоєвського – „спокойствия духовного особенно, то есть самого главного, ибо без духовного спокойствия никакого не будет… Спокойствия в умах нет, и это во всех слоях, спокойствия в убеждениях наших, во взглядах наших, в нервах наших, в аппетитах наших. Труда и сознания, что лишь трудом “спасен будеши”, – нет даже вовсе. Чувства долга нет, да и откуда ему завестись?” [Достоевский. ] – при тому в іншому місці він описує клопітний, повсякденними дріб’язками обтяжений шлях, на якому німецький Мюллер або Шмід досягає матеріальних благ, а свій “фатерлянд” піднімає до ролі великої світової держави, але відкидає цей німецький ідеал з огидою:
“А я лучше захочу всю жизнь прокочевать в киргизской палатке,” – говорить один з його героїв, – “чем поклоняться немецкому идолу… Я здесь [в Західній Європі – Д.Д.] недолго, но, однако ж, все-таки, что я здесь успел подметить и проверить, возмущает мою татарскую породу. Ей-богу, не хочу таких добродетелей!..Все работают, как волы, и все копят деньги, как жиды…я уж лучше хочу дебоширить по-русски или разживаться на рулетке” [Ф.М.Достоевский. ].
Цей ідеал, який властивий як російському “доброму барину”, так і мужику Толстого, якого спокусив диявол, а також більшовикам, які цілу Росію перетворили в “киргизький намет”, цей ідеал, що Достоєвський підмічав скрізь, на всіх рівнях його улюбленого нарду, привів його до справжніх нападів безумства, вирвав у нього кілька заяв, які, на його власну думку, мали бути суцільним богохульством. Коли він, наприклад, говорить про тургенєвського Базарова, це втілення російського нігілізму, він пояснює його такими словами одного зі своїх героїв:
„Этот Базаров это какая-то неясная смесь Ноздрева с Байроном, c’est le mot! [Це є правдивее слово]…Тут [тобто в революційному нігілізмі Базарова – Д.Д.] просто русская лень, наше унизительное бессилие произвести идею, наше отвратительное паразитство в ряду народов. Ils sont tout simplement des paresseux [Та вони просто ледацюги!], а не французский ум. О, русские должны бы быть истреблены для блага человечества как вредные паразиты!“
І в іншому місці він звертається до одного з „шигаловців“:
„Да … понимаешь ли, что если у вас гильотина на первом плане и с таким восторгом, то это единственно потому, что рубить головы всего легче, а иметь идею всего труднее!” [Ф.М. Достоевский. ]
Примітки
Ромен Роллан (1866 – 1944), французький письменник.
Барбюс – Анрі Барбюс (1873 – 1935), французький письменник-комуніст.
Шоу – мабуть, Томас Шоу (1850 – 1937), британський політичний діяч.
Шпільгаґен – Фрідріх Шпільгаген (1829 – 1911), німецький письменник.
Гамсун – Кнут Гамсун (1859 – 1952), норвезький письменник.
Л. Андреєв – Леонід Миколайович Андреєв (871 – 1919), російський письменник.