Російська література не знає героїв

Дмитро Донцов

Героїв в європейському сенсі слова ні нова, ні старіша російська література не знає, бо не може бути таких героїв в землі Іванів і Платонів. Не дивно, якщо вони і представляються, то шукають їх не в монотонній московітській натурі, а на Кавказі або в Криму (Пушкін і Лермонтов), і так само серед інших народів (Штольц Гончарова, Інсаров Тургенєва), але був би давався росіянин – як такий – то мусив би свій героїзм доводити або в тому ж самому “згубному” Кавказі (як Печорін Лермонтова), або на паризьких тротуарах (як Рудін Тургенєва). Та і безбарвний російський пейзаж – “небо, сосновий ліс, пісок” – не може породити нічого іншого, крім людей сонної натури. Лідери мас, поставивши себе в героїчну ситуацію, (як Кутузов чи Ленін) подібні не на постаті лідерів Заходу, немов викарбуваних з мармуру, а більше на напівп’яних, що діють у якомусь трансі. Герої Горького також не герої у тому сенсі, як це слово розуміється на Заході. У їхніх словах нема сталевої логіки, жодного усвідомлення осяяної духом великої місії, волі до лідерства; почути в них можна тільки гарчання голодного звіра, який прокинувся і хоче їсти, дикий рев агресивної юрби, яка гонить вулицями міста.

А у Достоєвського – так часто, як він представляв протестантів – ніколи вони не могли втриматися на одного разу досягнутої висоті; немов вихрем підхоплені, падають вони в ту в’язку, невизначену юрбу, де нема “власного розуму”, де ніхто ні про що не роздумує – для того, щоб свій гідний покарання підйом спокутувати добровільними стражданнями і добровільною смертю: Раскольников, Ставрогін, Дмитро Карамазов –… Більше того – улюблені герої Достоєвського ті, хто може пасивно пройти через незаслуженої несправедливості: Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін.

По стопах Толстого і Достоєвського пішла вся популістська література, в якій обожнюються маса як носій вищої істини, за якою людина мала би слідувати беззастережно. Найбільш обдарований серед народників, Гліб Успенський знає, що селянство тоді може стати незалежним, коли підніметься над рівнем стада общини. Але цього він не хоче також! Краще вічна убогість і безкультур’я, покладання одиниці на “мир” (місцеві збори), та нехай навіть і кріпосницький стан, аніж свобода, куплена активізацію особистої ініціативи, розривом єдності з общиною. Як для Толстого лікар, адвокат і суддя є „злом“, так для Успенського куркуль є охоронцем та власником добр і емісаром Люцифера, який руйнує ідилію „колективного писку”. Згідно чергового народника – письменника Златовратського, будь-яка спроба “інтелігенції” піднятися наверх є зрадою народу; вона повинна свої ідеали і нахили нести у маси, стати на рівні народу і скромно передавати йому свої знання.

Нові, соціалістичні ідеології російського суспільства ішли по стопах старших. І не дивно! Росіяни сприйняли все марксистське вчення не через його соціалістичний характер, але через свій матеріалістичний фаталізм, так само як заради зрозумілого геть усім московітам заперечення ролі особистості в історії, героїв у західному сенсі слова. Це заперечення систематично підтримали всі теоретики більшовизму, так, А. Богданов виступає проти “прославляння” лідерів: лідери повинні бути тільки “представниками” загальної волі. У своєму комуністичному „index librorum prohibitorum (списку заборонених книг)” ми отримуємо книгу Буття, Іліаду й Одіссею, Махабхарату, і давньоукраїнське “Слово про Ігорів похід” (1187), тому що усі ці твори пов’язані з “дією богів, героїв, царів і вождів”, як вони розуміється на Заході, і це неприпустимо. Він також заперечує всю існуючу літературу і будь-яке мистецтво, які представляють конфлікт людини із оточенням, її ставлення до інших людей, її боротьбу за особисте щастя, її дії, перемоги і поразки [„Neu-Europa“ vom 30. Oktober u. 20. November 1919, sowie „Jahrgang 1918”, Nr. 1]. Мета комуністичної літератури у знищенні будь-якої індивідууму в мистецтві, будь-якого особистого настрою у творчості, в заміні індивідуального творіння колективним, стадним. Згідно з Керженцевим маса повинна спільними зусиллями „продукувати“ фабулу, персонажів і акторів, їх поведінку навіть у літературній формі! Індивідуальне натхнення виключене! [„Пролетарская культура”. 1919, ноябрь]

Гадані лідери життя мали би бути тільки злиденними фігурантами. Творцем подій була б маса, на яку має рівнятися особистість. Оповідання Толстого “Три смерті”, в якому філософія життя рослини протиставляється філософії людей, за перевагою тої першої, – то є тільки один висновок з усього того, що російський письменник розхвалював протягом десятиліть: Кутузов вище Наполеона, Платон Каратаєв вище Кутузова, Іван-дурник вище Каратаєва, рослина вище за Івана – і ніщо вище всього, відповідають московітські “самоспалювачі” (радикальна секта старообрядців)… Яка приваблива філософія для душі росіянина, розчавленій подібно комасі царистською общиною і більшовицькою дубиною!

Політична журналістика крокує в ногу з літературою. Серед цілої плеяди письменників уже згадуваних вище, як слов'янофілів та їх противників, нема жодного, який би всебічний розвиток особистості не вважав би найбільшим злом, яке могло б статися з його країною. Для одного з них «візантійський ідеал» має добру сторону в тому, що він „не містить в собі надмірного поняття людської особистості, як його ввів в історію германський феодалізм [К. Леонтьев, там само, ст. 113 – 114], і також він не “робить нічого, щоб прищепити самоповагу людині, яку б вона спочатку переймала від заздрощів, мавпуючи буржуазію, яка викликала демократичні революції і створила всі ці фрази про необмежені права людини, але після цього проникла у нижчі шари західного суспільства, в якому кожний звичайний найманий працівник або швець стає знівеченою істотою через нервозне почуття власної гідності” [К. Леонтьев, там само, ст. 115].

Автор обурений також широко розповсюдженою повагою до жінок на Заході, в чому він бачить і ту саму перебільшену повагу до особистості. Інший автор також протестує проти “культу людської особистості” і проти європейського “лицарства з його культом особистої честі”, і проти “свободи наукових досліджень та особисті думки” [Миллер, там само, ст. 68, 76, 258]. Третій – Шевирьов – бачить “суть історичного минулого російського народу і завдання на майбутнє в поваленні особистості” [Пыпин. Характеристики литературных мнений. Ст. 136 російського видання].

Тою самою ідеєю пронизаний увесь російський живопис. Ні впертої сили Рембрандта, ні сонця яскравих фарб поета старої Іспанії Сулоаги, ні одухотворених надлюдською інтелігенцією мадонн Мурільйо, чи екстатичного апофеозу природи в Бекліна, або того прославляння організованого колективу, з яким ми ми стикаємося у бельгійця Меньє, чи ще гімну особистості в час найбільшоного напруження її сил у баталіста Месоньє – нічого з цього не можна знайти у російських художників.

Там панує пасивність, гноблення людини, невпевненість та зневіра старих московітських жіночих покоїв та скитів. Холодом і цвіллю пахне релігійний екстаз Іванова. Замість імпозантного образу свідомих своєї сили шахтарів Меньє, які крокують на роботу, там “Бурлаки на Волзі” Рєпіна, що із зігнутою спиною і тупим, як млявого вола у ярмі, виразом тягнуть баржу по Волзі-ріці. Замість такого шедевру, як у Месонье “Рік 1807” – толстовсько-більшовицькі жовна, як в “Апофеоз війни” Верещагіна, де нічого не видно, крім масового вбивства і смерті. У своїх пейзажах Левітан дає знову ж таки похмуру меланхолію апатичної природи, з якої вигулькнула хаотична душа росіянина. Скиглення, відданість невідомій вищій силі, той же отруйний дух, який проявляється в політичному, соціальному та релігійному житті Росії – таким смаком наповнений російський живопис, навіть якщо він переступає незвичні рамки і прагне революційного пафосу; вульгарним смаком відмічені роботи революційних майстрів російського живопису, Явленського, Кандинського.

Примітки

Штольц – персонаж роману І.А.Гончарова «Обломов»; Інсаров – персонаж роману І.Тургенева «Напередодні».

Златовратського – Микола Миколайович Златовратський (1845 – 1911), російський письменник.

А. Богданов – Олександр Олександрович Богданов (1873 – 1928), російський большевик і філософ.

Керженцев – Платон Михайлович Керженцев (1881 – 1940), большевицький функціонер.

Рембрандт – Рембрандт ван Рейн (1606 – 1669), славний голандський художник.

Сулоага – Ігнасіо Сулоага (1870 – 1945), іспанський художник.

Мурільйо – Бартоломе Естебан Мурільо (1617 – 1682), іспанський художник.

Бекла – Арнольд Беклін (1827 – 1901), швейцарський художник-символіст.

Меньє – Костянтин Меньє (1831 – 1905), бельгійський скульптор-реаліст.

Месоньє – Жан-Луї-Ернст Месоньє (1815 – 1891), французький художник.

Іванов – Олександр Андрійович Іванов (1806 – 1858), російський художник.

Рєпін – Ілля Юхимович Репін (1844 – 1930), російський художник українського роду.

Верещагін – Василь Васильовч Верещагін (1842 – 1904), російський художник-баталіст.

Левітан – Ісак Ілліч Левітан (1860 – 1900), російський художник-пейзажист.

Явленського – Олексій Георгійович Явленський (1864 – 1941), російський художник.

Кандинського – Василь Васильович Кандинський (1866 – 1944), російський художник-абстракціоніст.