Повне підпорядкування особистості громаді

Дмитро Донцов

Особисті зусилля, особисте думання, тут не потрібні і як такі не шануються. Ділянка викорчуваного власними зусиллями лісу під оранку при наступному перерозподілі може потратити до ледаря – на підставі того принципу, що в общині усі рівні. “Моє” від “твого” ні в якому разі не відокремлене, завтра усе може стати навпаки. Незалежних від общини прав особи, прав, які містять в собі власну роботу, община не знає. Так само вона не знає особистих зобов’язань. Тут, де панує спільна громадська відповідальність (“круговая порука”), за сплату податків несе покарання не окрема особа, але община. Звичайно, це не суперечить своєрідній раціональності життя московітського селянина, але ця раціональність, якщо використати термінологію Гегеля, є просто “розум”, а не “інтелект”, тобто не “самосвідомость розуму” [Гегель. там само]. Раціональність общини не є планомірною організацією вільного колективу, але тільки автоматичний порядок, якій особа підлягає безвільно і нечутно, без розуміння цього.

Такий порядок – пише один з великих знавців російського національного життя, росіянин Гліб Успенський – існує також у тваринному світі.

“Волжская рыба сазан, тоже живущая своими сельскими обществами, имеет и выборных, и ходоков, и депутатов; они обыкновенно идут впереди “общества” и, подойдя к заколу, который ставят рыбаки поперек рек, начинают пробовать крепость его носом, потом налегают боком, потом пробуют перепрыгнуть; когда все это не удается, то депутаты возвращаются и докладывают обществу; мирской сазаний сход решает “взять” закол всем миром, и точно, все стадо с страшною стремительностью бросается на закол и ударяет в него всем своим коллективным рылом” [Глеб Успенский. Власть земли. Очерк ]

Аналогічну спільноту згідно Г. Успенського утворює російська община, де кожен з учасників живе колективною мудрістю мас. Кожен член такої організації (приблизно такий, як Платон Каратаєв з “Війни і миру” Толстого) “тільки частина, нічого в собі”: він не має особистих переконань або вірувань.

Як фігури на шаховій дошці, рухається кожен з них у послуху руці гравця відповідно до певних правил, але, наданий самому собі, своєму власному розумові, він залишається в нерухомості і падає. “Все може зробити частинка”, – пише Успенський – “якщо вона відривається від знайомих обставин, де вона звикла беззастережно підкорятися чужій волі, вона готова на все.” “Іди і закабаляй”, “Іди і розкуй!”,”Забий на смерть!”, “звільни”, “Рубай!”, ”Рубай сильніше!”, ”Іде і врятуй!” – усі подібні накази виконуються тому, що “частинка” не здатна поставитися критично до кожного з них. Сьогодні такі частинки можуть “придушити польське повстання”, а завтра іти війною “звільняти слов’янських братів”, і на наступний день вступити у третій Інтернаціонал. “Особисто в собі” – думає Успенський – “вона не має поняття про те, що це мудро, а те нерозумно, що є добром, а що є злом”.

Коли Успенський представляє безпорадність таких людей, селян, які потрапляють в місто, де вони піддаються впливам усіх і кожного, він говорить, що людина тут зовсім чужа, це людина чужих йому впливів, наказів, навіть чужих костюмів і далі: “Своего по части убеждений и нравственности у него нет ничего, хоть шаром покати. Это – совершенно пустой сосуд, который может быть наполнен чем угодно” [цитується за Ксения Касьянова. ] – тобто хоч супом царським, хоч комуністичним. Такій людині підходить все, “що Бог пошле”, все, з чим вона зустрінеться на шляху своєї долі. Вона аморальна, бо не має поняття про право і так само мало про обов’язки інших. Вона не несе відповідальності за свої дії, саме тому, що звикла до рабства, коли за неї відповідає власник – община.

Подібно стоїть справа зі створенням інших соціальних груп в московітській Росії. Жодна з них не існувала сама по собі і для себе, як на Заході, але тільки для держави. Жодна з них не повстала з власного права, але кожна з них була викликана до життя державою. Жодна з них не розвинула в собі корпоративний дух або почуття честі стану в боротьбі між собою і проти престолу, але кожна з них отримала свої привілеї від верховної влади, без боротьби і зусиль. Духовенство (ще до 1917) було там “Департаментом духовних справ”, сформованим своїм міністром. В Європі “третій стан” є певним своїх прав, а тут він перетворився у різні “гільдії”, залежні від будь-якого бургомістра. Дворянство стало станом “державної служби”, привілейованими “слугами царя”, без жодної класової свідомості, яку створив феодалізм на Заході. Дворянства на основі права предків московіти практично не знали. Їх дворянство було нагородою за послуги царю.

Звичайно, стани мали своїх “предводителів дворянства”, своїх “старійшин гільдій” і т.д., як після 1917 року партійні бонз, але вони не були вільними делегатами вільних корпорацій, але звичайними чиновниками білого або червоного царя, свого роду татарські “баскаки”. Були в Росії, як і на Заході, дворяни, буржуа та демос, але не було “дворянства”, ніякої буржуазії, жодної демократії, жодної незалежної від держави організацій чи класів, які б не раз протистояли їй.

Якщо би хотілося ще сильніше підкреслити історичність “служницького”, кріпосницького характеру російського дворянства, то не можна відмовити йому у наявності явища кругової поруки, яка саме притаманна общині: якби якийсь «вільний» боярин у часи Івана IV ухилявся від служби великому князю московському або його хотів покинути, його родичі або навіть інший рід мав би “відповідати за це головою”.

Відгук цього чисто російського розуміння права можна знайти також і в більшовицькій практиці, коли ціла родина відповідала за “контрреволюційних” родичів. Російський дворянин, вічно від свого государя і правителя залежний, спочатку такий самий любитель мандрів як московітський селянин перед часами царя Бориса (1598 – 1605), пізніше впевнений у праві на володіння ділянкою з царської земельної власності тільки на той час, поки йому служив, за якого думала держава, – як община за мужика – так само у малім ступеню міг утворити власний кодекс політичної або корпоративної моралі. В цьому відношенні він залишався нігілістом в моралі і в політиці, точно так само, як московітський міщанин чи селянин. Він діяв за правилами колективної волі, втіленій в особі царя, але не брав активної чи свідомої участі в утворенні цієї волі. По сутті справи не репрезентував він масу, був для царя так сам мало „considerable“ (значущий) як і останній селянин.

„Aprenez, monsieur“, – відповів цар Павел на зауваження французького посла генерала Демур’є – „qu‘il n‘y a pas de considerable ici que la personne a laquelle je parle, et pendant le temps que je lui parle.“ („Знайте, месьє, що тут нема жодної персони, гідної уваги, крім тої, з якою я говорю, та і то поки я з нею говорю.“)

Ці слова не маячня божевільного, а дуже влучне формулювання стосунків між Я і Ми, між одиницею і цілим в Росії. Павел французькою висловив принцип чисто московської практики, яка утворила так зване „местничество„ (зайняття посад за родинним принципом), практики чисто служницького характеру: російські бояри чваняться перш за все царською службою своїх батьків і предків, а на самим віком роду, також не цінністю тої персони, яка б – без царської милості – б не була „considerable“, а могла нею бути.

Того, що століттями плеканий твердий кодекс „savoir-vivre“ (знати – жити) надавав усім трьом європейським станам блиск, силу опору, кастовий патріотизм, а окремій особі почуття особистої гідності – цього в Росії взагалі не було.

Також якщо розглядати московітські порядки в родині, одразу наштовхуєшся на те саме явище – на пригноблення одиниць і панування спільного. Вже тільки той факт, що для російського селянина при вирішенні питань спадщини має місце право звичаю, відбирає у членів родини будь-який захист збоку кодексу цивільного права і кожен з них повністю залежить від диктатора родини (так за суттю можна назвати главу сімейства).

„Я, признаюсь, не понимаю тех, которые говорят о семейственности нашего народа.“ – писав відомий слов’янофіл Данилевський – „Я видел довольно много разных народов на свете и читал, конечно, как читают многие. В Крыму, в Малороссии, в Турции, в Австрии, в Германии, везде я встретил то же. Я нашел, что все почти иностранные народы, не только немцы и англичане… но и столькие другие: малороссы, греки, болгары, сербы, вероятно (если верить множеству книг и рассказов) и сельские или вообще провинциальные французы, даже турки, гораздо семейственнее нас, великороссов. [Данилевский. „Россия и Европа“, ст. 127 (російського видання). насправді це писав К. Леонтьєв у роботі “” – В.С.]

Примітки

Гліб Успенський – Гліб Іванович Успенський (1843 – 1902), російський письменник.