10. Останній тріумф і смерть
Дмитро Донцов
Успіх масових віч перелякав уряд, який постановив припинити агітацію одним відважним посуненням. 21-е велике віче було призначене на неділю 8 жовтня 1843 і мало відбутися в долині Кльонтарфу недалеко від Дубліна. На нього збиралася більша ніж коли-небудь кількість народу, бо захоплення і піднесення в масі досягло своєї найвищої точки. Навіть з Ліверпуля спішило на віче двіста ірландців. Два тижні перед призначеним днем, віче було публічно заповіджене.
Уряд не перешкоджав приготованням, але 7-го пополудні, коли незчислимі захоплені маси вкривали шляхи й дороги, прийшла заборона віча. Гармати дублінських фортів були набиті і звернені на Кльонтарф, де вже згромаджено сильні відділи війська. Найменша сутичка з масою викликала би криваву лазню, але надзвичайна швидкість поступовання О’Коннеля запобігла тому. Він видав відозву про заборону віча, про наміри провокаторів викликати різню безборонного народу, розіслав гінців на всі сторони, а на брамах міста поставив священиків, щоби попередили вічовиків.
Але, не зважаючи на се, 14 жовтня О’Коннель дістав завідомлення, що він, його син Джон і п’ятьох його товаришів мають стати перед судом за організацію бунту. Розправа відбулася перед присяглими в Дубліні і тривала двацять п’ять днів. Однотонність розправи переривали тільки блискучі промови оборонців, перехресні питання, і – один незвичайний випадок: виклик на поєдинок, який післав Генеральний прокуратор одному з оборонців, але до якого через те, що вмішався головний суддя, не прийшло.
Процес О’Коннеля, який Маколей порівнював з найгіршими партійними процесами Чарльза II, зганили в наступній добі. Вистане лиш згадати, що з листи присяглих штучно вичеркнули католиків, так що серед суддів присяглих не сидів ні один католик. Отже самі протестанти мали судити найвидатнішого католика католицької країни в її головнім місті, в часи, коли взаїмна ненависть обох вір досягла незнаного досі щабля. О’Коннеля засудили на два роки в’язниці і на грошеву кару. Він вніс відклик від засуду до палати лордів.
Оскільки процес підніс довір’я народу до свого провідника, свідчить факт, що repeal rente, що виносила перед процесом 6.679 фунтів стерлінгів, в слідуючім тижні по нім піднеслася на 25.712 фунтів. Апеляція прийшла під розгляд палати в вересні 1844. В таких випадках, коли палата збирається для ревізії судового рішення, є звичай полишати оречення ученим правникам серед лордів. Очевидно, що судейська повага палати дуже залежала від дотримання сеї процедури.
О’Коннель був непримиримим ворогом палати лордів, проти неї послуговувалися найгострішими виразами і не одному з членів дав причину до найглибшої особистої антипатії. Коли прийшло до розправи, з’явилися в палаті і лорди-неправники («ляїки»), щіоби голосувати проти нього. П’ятьох лордів-правників висловили наперед свою опінію, двоє з них підтвердили присуд суду, троє – висловилися проти нього. Лорд Денмен нап’ятнував в найгостріших словах судівництво Ірландії. Коли всі п’ять скінчили, піднісся лорд Ворнкліф і завізвав інших членів палати не дозволити своїм особистим чи політичним поглядам вплинути на судовий присуд. Заклик відніс замірене враження, «лорди-ляїки» покинули засідання і так їх найгірший ворог був виправданий.
Звістку про касацію приняла Ірландія вибухом радості. Вся країна була ілюмінована. О’Коннель з’явився – в тріумфальнім поході – на вулицях Дубліна. Захоплення, що граничило майже з божевіллям, панувало серед його прихильників. Але кількамісячний арешт надірвав його здоров’я.
Вперше по довгих роках між його сторопииками виникли непорозуміння. Партія «Молодої Ірландії» вибивалася на перший план, серед неї було досить людей з енергією і хистом. Часопис «Nation» був її органом. Партія мала блискучого промовця Томаса Френсіса Мігера. Була се ще молода людина, якій напевно належало майбутнє. Молодо-ірландці, як і провідники повстання 1798, були молоді, захоплені люди. Їх головна засада була – розрив з легальними засобами боротьби. Вони були більш незалежні від духовенства. Як думали сі люди, свідчить малий приклад з промови Мігера:
«Є два плани, над якими маємо подумати – один в рамах закону, другий поза ними. Коли ми подумаємо над останнім, то виникне питання, чи сей план практичний? Доведіть мені, що так, і я зараз же, ще нині ввечері голосуватиму за ним. Ви самі гаразд знаєте, побратими, що я не належу до тих приручених моральних проповідників, які кажуть, що свобода не варта краплі крові.
Люди, що визнають таку засаду, заслугують, щоб їх відправили з милостинею від чужих дверей. Проти сеї марної засади підносить обжаловання найшляхетніша чеснота, яка досі ратувала й ушляхетнювала людскість. Від голубих вод Саламінського заливу, від долини, над якою зупинилося сонце, світячи Ізраелєві до перемоги, від кафедри, в якій меч Польщі положено в домовину Косцюшки, від піскових пустинь, де дикий дух Алжира так довго відстрашував піренейського вірла… з кождого місця, над тою масою плазунів, що визнають ту засаду, гримить голос: «Геть відсіля, геть відсіля»!
Росла нова сила, яка не могла узгіднити себе з великим трибуном О’Коннелем і яка мала створити нову картку в історії Ірландії, пробудженої зі сну великим трибуном. Здоров’я останнього чимраз погіршувалося. Невсипуща праця зломила його тіло, що природа обдарувала геркулесовою силою. Його голос, що колись гримів як грім над тисячами, став ледве чутний. Над країною лютував голод, з яким не було як боротися. Тінь смерті знов стала йому за плечима, але вже не молодому. Не передбачував остаточного успіху розплутаного ним руху, він бачив лише його хвилеве заламання і се нищило його сили і його віру. Тривожний сум ліг йому на серце і паралізував його енергію.
З трибуни парламенту, до якого, ломлячи всі перешкоди, він з тріумфом війшов разом з своїми земляками, апелював до совісті членів палати, старався зворушити їх страхіттям голодної країни. Але його голос був такий слабий, що лиш немногі могли його зрозуміти. Страшна зміна, що наступила в грізнім колись противнику – зробила на всіх потрясаюче враження. Колишні вороги питалися про стан його здоров’я, королева Вікторія послала свого гінця до конаючого агітатора. Ще більше враження зробили на нього другі відвідини – трьох оксфордських священиків, що перейшли на католицтво і запевняли, що він вказав їм їх новий шлях.
Лікарі записали йому заграничну подорож. Він мав намір відвідати гроби апостолів. Але під час подорожі не покидала його журба про рідний край. Один з тих, що відпроваджували його, писав:
«Здавалося, що понурі думки не відступали від нього. Його обличя висхло, а його погляд виражав несказаний сум. Голова звисала на груди і ціла постать хорого, молись так імпонуюча, була скорчена і зігнута».
Сили покинули його, коли він прибув до Генуї. Там вмер 15 травня 1847.
Він записав своє тіло Ірландії, а своє серце Вічному Місту. Тіло спочиває на цвинтарі в Глясневіні, поблизу Дубліна, серце недалеко від гробу Ляскарі в церкві Св. Агати в Римі.
Щось несамовите лежить в самотній і понурій смерті того, хто вів таке рухливе, гамірне й успішне життя. Чим більше роздумувати над геніальною постатю О’Коннеля і над його шляхетним, мов золото, характером, тим більше мусимо подивляти його правдивий і щирий патріотизм.
Примітки
Чарльз II (, 1630 – 1685) – англійський короь в 1660 – 1685 рр.
Денмен – мабуть, , 1st Baron Denman (1779 – 1854), британський політик.
Ворнкліф – мабуть , 1st Baron Wharncliffe (1776 – 1845), британський політик.
Мігер Томас Френсіс (Thomas Francis Meagher, 1823 – 1867) – .
Вікторія (1819 – 1901) – .