8. Агітація за скасування унії з Англією
Дмитро Донцов
Реальна політика О’Коннеля була головною причиною пеиависті, яку стягнув на себе з боку англійців, що уважали скасування унії за шкідливе для самої Ірландії. Але в О’Коннелі жив ще свіжий спомин про самостійний ірландський парламент, який він хотів привернути. А той парламент, при всіх його недомаганнях, мав більше число дійсних патріотів і здібних людей, аніж їх коли-будь мала залежна від Лондону адміністрація Ірландії.
Треба також пам’ятати, що всі непідкуплені ірландці, хоч англійські політики й твердять противне, відкинули акт унії в 1800. Ще в 1799, в одній з перших своїх промов, заявив О’Коннель:
«Хай той, хто однаково відчуває зі мною, голосно заявить, що коли б нам дали до вибору – унію або привернення карних законів з усіма їх страхіттями і жорстокостями, то він останні прийме скорше, як менше й більше зносне лихо, і скорше покладе віру в справедливість своїх братів-протестантів в Ірландії, аніж кине свою закуту батьківщину під ноги чужинцеві».
Сі слова він часто й пізніше повторяв, а в них відбивалося почуття щонайменше п’яти шостих ірландського населення.
Він боровся за відкликання унії на широкій базі національних вимог, але очевидно й задля великих надужить адміністрації. Кількакротно обосновував він то своє домагання тим, що від парламенту у Вестмінстері не має чого чекати справедливості Ірландія, бо англійський уряд не хоче урівноправнити ірландських католиків з протестантами. Правда, емансипація католиків наступила, але ряд застережень, які парламент уважав потрібним додати до закону, підтверджував слушність слів О’Коннеля.
Емансипація – така яку її дали – не могла задовольнити католиків. Насамперед зроблено спробу позбавити Ірландію всіх муніципальних свобід й – посередно чи безпосередпо – обмежити виборче право величезної більшості католиків. Партія торіїв при обсаді посад урядовців фактично провадила дальше систему обмеження прав католицького населення. А коли міністерство Мельборна захотіло дійсно перепровадити рівноправність і трохи змінити правне становище протестантської церкви, його повалили, а на зміну прийшли знову торії.
Тоді О’Коннель розпочав свою безпардонну боротьбу за скасування унії. Мав вдачу агітатора, се певне. Так само був амбітний і не дуже перебирав в засобах боротьби. Але наймаркантнішою прикметою його вдачі була залізна й непорушна витривалість, з якою, не зважаючи на труднощі і зневіру інших, протягом багатьох років всю свою діяльність підпорядкував одній-однісінській меті. В 1798, як молодий й незнаний адвокат, мусив перенести небезпечну хворобу. Коли смерть стояла за плечима, близькі чули, як він декламував один вірш з «Дугласа»:
«Я вмираю незнаний, мойого імені не почуєте з ні одних уст, але може якесь шляхетне серце відчує, чим я міг би бути, і що для слави мені бракує лиш життя».
Се не була людина, подібна до Вашbнгтона, який, задоволений з того, що зробив для своїх земляків, покинув поле бою. О’Коннель занадто любив почуття сили і популярності. Його енергія була невичерпана. Його тішило, що міг бути предметом загальної уваги і розмов, мати великий вплив над масами, – одна з найбільш упоюючих і небезпечних людських здібностей. Але все ж правдою лишається, що він був не так творець, як керівник протиунійної акції. Коли ухвалено емансипаційний біль, він знову завзято виступив проти Англії. Зарядження уряду, які йшли впарі з тим законом, оправдували сю боротьбу. Він хотів дати «шанси» урядові Мельборна і хвилево припинив агітацію, щоби наново її розплутати, коли до влади прийшло міністерство Піля. Тепер він виступав отвєрто за відкликанням унії.
Він готов був підписати акт федерації, з ірландським парламентом для Ірландії і з загальним для З’єднаного Королівства. Але політика торіїв і домагання його народу пхнули його в бік антиунійної пропаганди. Але незалежно від тих хитань, лишався він в глибині серця все противником унії. Обдарований у великій мірі тою «фантазією, що дивилася в минуле», що така характеристична для його земляків, він завше був перепоєний романтичними споминами про ірландський парламент. Сю романтику підпирали в нім насамперед промовці, які за всяку ціну намагалися затримати упадок ірландського парламентаризму. Ганебна історія перепровадження унії збудила в нім, як і в його земляках, гіркий і незнищимий гнів. Тому, через всі пригоди свого життя, тримався міцно думки – створити нову організацію, яка б привернула його країні власний парламент.
Його політичні приятелі не вірили, що здійсниться його мрія – скасування унії. Але він вірив непохитно. Він один так зміцнив політичну свідомість земляків, якою досі нехтував уряд як чимсь цілком не гідним уваги, що перед нею мусіли піддатися рішучість Велінгтона і звинність Піля! Він же ж заснував союз, який на перших зборах числив ледве десятеро членів, а потім товариство, що повело за собою цілу Ірландію! Він же ж застав католицьке духовенство безсиле і покірливе, а зробив його зброєю в своїх руках, що розпалювала до білого пристрасті народу. Що ж дивного, що дивлячися на свою політичну перемогу 1829 р., схліблений симпатіями народів Європи, обожаний більшістю власного народу, він зачав свою боротьбу певний остаточної перемоги?
Його головна ціль була – переконати народ, що спільні зусилля увінчаються остаточним успіхом. Цілими роками займався тим, що вишукував найяскравіші і найбільш переконливі докази за відкликанням унії з Англією. Роблячи се, кріпив свою власну віру в справу, аж до фанатизму. Оповідають, що він бажав, щоби на його надгробнику був написаний один лише рядок – «він вмер як противник унії».
І чому не мав би він вірити в свою справу? О’Коннель слушно твердив, що цілий розвиток тодішної Європи йшов в напрямку здійснення права народів на самоозначення. Всі признавали, що унію переведено проти волі попередньої генерації, цинічним підкупством. О’Коннель старався отже, протестом величезної більшості народу довести, що сучасне йому покоління не хоче унії. В Англії він прилучився до партії лібералів і сторонників вільної торговлі і хутко утворив в британськім парламенті міцну й незалежну ірландську фракцію, що була язичком уваги, перехиляючи шанси на бік одної чи другої партії.
Він бачив теж, що Англія, в часі миру, може опиратися ясно заявленій волі ірландського народу, та що під час війни буде змушена змінити свою політику. Він казав, що коли б в 1843 році, коли народ був прекрасно зорганізований і перепоєний бажанням незалежності, що коли б в той час наступив наприклад, конфлікт з Францією, то розрив унії наступив би сам собою. Одним словом, він думав, що коли під конституційним урядом, воля чотирох п’ятих народу до незалежності не дасть себе ослабити, то ся воля скорше чи пізніше таки мусить перемогти. 1 хто знає, коли б під час його агітації вибухла війна, або коли б О’Коннель прожив десять літ довше, та ще коли б жахлива голодова катастрофа не зломила духа народу, хто знає чи його агітація не увінчалася б успіхом ще за його життя?
Вороги О’Коннеля твердили з глумом, що ціллю його агітації за відкликанням унії (за repeal) була repeal rente. Цілими роками ся «рента» була предметом насміху англійської преси, що висмівала побирання винагороди за політичні услуги. Але се обурення неоправдане. Смішно думати, що великий рух, що поширювався майже на цілу Ірландію, що розсилав своїх довірених мужів в кожде графство і в кожду парохію, вживав своїх впливів при виборах, робив статистичні анкети, збирав петиції, укладав жалоби, ширив свої відозви, що такий рух міг втриматися без вплати правильних вкладок з боку своїх сторонників. Repeal rente була конечна, щоб утримати організацію, а рівночасно була се яскрава маніфестація її сили.
О’Коннель був божищем нації, для неї він покинув своє досить добре устатковане становище правника, яке забезпечило б йому спокійну старість. Щоб винагородити йому ті жертви, щоб винагородити його працю, щоб дати йому доказ своєї любові, створили його прихильники отсю «ренту». А як безінтересовно він нею розпоряджав, вияснилося щойно по його смерті. Хоч він і був одним з найпопулярніших адвокатів в Ірландії і в 1825 одідичив великий маєток по своїм дядьку, вмер в дуже кепських матеріальних відносинах.
О’Коннель стояв на чолі величезної організації, він кермував широко закроєною агітацією в країні, він створив силу, яка мала затьмарити існуючий уряд Ірландії, був осередком велетенського руху, що розгалузився в трох провінціях. Людина, що займала таке становище, що утримувала зносини з безліччю видатних людей, потребувала засобів, які йому якраз дав безумовно йому довіряючий ірландський народ.
Він не клав багато ваги на протиунійну боротьбу в самім парламенті. Парламент, так чи не так, поставився би негативно до всякої радикальної розв’язки ірландського питання. Лише з хвилиною, коли громадська думка твердо стала би по його боці, коли його ідея здобула би грунт, коли б наслідки спротиву показалися для противників О’Коннеля грізними, щойно тоді – гадав він – прийшла би пора парламентарної акції. З тих причин постановив О’Коннель не налягати в парламенті на відкликанні унії. Коли партія О’Коинора змусила його поставити питання руба в парламенті і він зробив се, вислід був такий, як він передбачав: лише один одинокий англійський посол голосував за відкликанням, а більшість, що голосувала проти, мала п’ятьсот голосів. Голосовання не помогло справі, лише знеохотило його прихильників.
Ціле значення протиунійної акції виказалося поза парламентом, особливо по упадку кабінету лорда Мельборна, коли сер Роберт Піль став прем’єром. Р. Піль, хоч і не був фанатиком, але все ж належав до найзагоріліших противників домагань католиків. Коли він був державним підсекретарем в Ірландії, організація «оранжистів» уважала його за свою людину, за що противники прозвали його orange peel-ем – «помаранчевою лушпинкою». Він і О’Коннель не крилися з своїм негативним відношенням до себе. Піль зараз же заявив, що
«уряд мусить весь вплив, всю силу й повагу, які йому дають прерогативи корони й закони, вжити на се, щоби зберегти унію».
О’Коннель і кількох інших видатних «репілєрів» (відкличників) були позбавлені уряду мирових суддів. Уряд дав при тім зрозуміти, що ніхто з їх сторонників не має чого старатися отримати сей уряд. Багато з молодих адвокатів вибрали сей час, щоби з головою пірнути в антиунійний рух. Народ, що безмежно довіряв своїм провідникам, з радістю прийняв виклик. Ірландія була приготована до боротьби. В ні одній партії не можна було спостерегти ні хитань, ні розбрату. Довга боротьба гостро відсепарувала від себе оба табори.
Хитливі й непевні характери, які О’Коннель прирівнював до кобольдів з зеленими спинами й жовтими хвостами з «1001-ої ночі», десь позникали з поверхні. Організація «відкличників» була добра й міцна. Вкладки стягали священники. Окружні управи, що стояли під проводом О’Коннеля, дбали про збереження єдності організації, а діяльність союза була спрямована на те, щоби впливати на вибори, збирати петиції і скликати великі віча – monster meetings.
Тоді О’Коннель присвятився майже виключно агітації в Ірландії, і в 1843, під час тих масових віч, не брав участі в парламентарнім житті, уважаючи се за менш важне. Того року його слава досягла свого вершка. Очі Європи були прикуті до відважного ірландського трибуна. Ніколи в своїм житті, навіть коли вирвав з рук Велінгтона закон про емансипацію католиків, не звертав такої уваги на себе. Хто перегорне щоденники й тижневики сеї доби, той упритомнить собі, до якого розміру в тодішній політиці Ірландії і Великої Британії виростала його постать, до якого степеня вдалося йому розпорошити байдужість, з якою перед тим дивилися на ірландське питання, яким великим фактом тодішного політичного життя стала праця сеї людини.
Дійсно, тяжко собі уявити більш вимовну й міцну маніфестацію громадської думки, аніж з якою стрічаємося на кожнім з тих масових віч, що відбувалися в кожнім католицькім графстві і на яких громадилося майже все доросле населення округи. Віча ті відбувалися звичайно в неділю під відкритим небом. Як тільки наступав день, можна було бачити незчислиму юрбу, поділену на гуртки, як клячала вона на траві перед своїми священниками, як зі сотки убогих вівтарів взносився до неба кадильний дим і церковна музика, немов благословляючи народ.
О’Коннель стояв на підвищенні, оточений представниками вищого духовенства й найближчими з своїх співборців. Перед ним відбувалися збори – організовані в надзвичайнім порядку, овіяні безприкладним захопленням. Тяжко уявити собі збори, які робили б більше враження, аніж сі, перейняті одним спільним піднесеним настроєм, повільні вказівкам одного провідника. Тиша, яка панувала під час його промови, голосні оплески, що – хвилинами – виривалися з усіх сторін, радісні вигуки з сотки тисяч грудей, наглі зміни настрою, залежно від того, чи великий чарівник торкнув ту чи іншу струну пристрастей і почувань зібраних, – все се поривало навіть найбільш відпорних, робило незатерте враження на найбільш упереджених. Зворушені ентузіазмом юрби, ті, що сумнівалися – переставали сумніватися, а люди спокійні, з холодним вишколеним розумом, відчували захват, якого в них не могли викликати інші, найбільш вишукані промовці.
Найчисленнійше з тих віч, імпонуюче видовище в тім роді, відбулося на Тарагськім холмі. Дуже об’єктивний підрахунок оцінював число присутніх на 250 тисяч, які зібралися щоб заманіфестувати своє співчуття для руху і для ідеї О’Коннеля. Тараг, місце осідку старого ірландського королівства, був оточений в очах народу містичною пошаною. Таємні легенди, що в’язалися з тим місцем, його оспівана поетами минувшина, рештки його давньої величі, надавали сьому місцю невимовну, таємничу й чарівну повагу.
Стоячи на тім місці на камені, де колись коронувалися королі Ірландії, О’Коннель вимовними словами малював велике майбутнє своєї країни. Під його ногами розпростиралася, мов широке море, юрба. Її число було таке величезне, що тисячі не могли схопити й найслабшого відгомону його голосу, який вони так любили. А все ж всі заховувалися тихо, спокійно. Ні одно з тих віч не обернулося в безладні збори несвідомої голоти. Не було п’яних, ні бійок, ні бешкетів. Коли влада виточила О’Коннелеві судовий процес, ніякі свідки не могли викрити нічого гіршого, як те, що повертаюча з віча товпа перевернула будку з пиріжками якоїсь старої бабусі.
Порядок віч треба завдячувати О’Коннелеві, але ще й діяльності о. Матвія. Того священика трибун спонукав доконати діла, в успіху якого мав право сумніватися кожний. Ірландець дає волю своїм почуванням дуже легко і довго не відмовляв собі приємності при нагоді – добре випити. В жахливих умовинах його життя горілка часто була єдиною потіхою. Розпач пхала його до неї, вона стала п’ятою стихією Ірландії. Але О’Коннель думав інакше. Вже при своїх виборах в Клері, він заборонив своїм виборцям пити протягом трьох днів. На допомогу собі взяв О’Коннель власне о. Матвія і хутко абстиненція стала такимже популярним гаслом, як відкликання унії. Оба підтримували себе взаїмно. О’Коннель заявив, що ніколи не відважився би збирати масові віча, коли б йому за поліцію не служили молоді апостоли абстиненції. Не було графства, в якім не відбулося би одне з подібних віч, а число їх учасників числилося на міліони.
Над тим, викликаним О’Коннелем рухом, панував неподільно він сам. Вміло, як геніальний мистець, грав викликаним ним же захопленням, він же ж провадив блискучо уложену організацію, яку сам покликав до життя. Він став предметом скупченої уваги заграниці і осередком, до якого зверталися з надією і вірою його земляки. Він змінив цілу суспільну систему своєї країни, відвернув в зовсім протилежнім напрямку взаїмні відносини між католиками й протестантами, переформував міську, церковну й виховну організацію в Ірландії та її установи, створив громадську думку, іцо перейшла всі найсміливіші сподіванки його попередників. Що дивного, що він говорив з гордістю: «Гратан сидів біля колиски свого рідного краю і йшов за його труною; мені судилося – трубити в сурму воскресепня й показати, що мій народ не вмер, лише спав»!
Примітки
Вашингтон Джордж (George Washington, 1732 – 1799) – .
Тараг – , місцевість, де був у 1 – 5 ст. н. е. замок ірландських королів.