Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Майбутня війна і завдання українства

Дмитро Донцов

Яке ж становище має зайняти українська нація в тім конфлікті, що зближається на пас? Як я вже сказав, одинокою, відповідаючою інтересам української нації програмою, є тепер політичний сепаратизм. Тому, коли б ми тепер в тій великій бурі, гуркіт котрої вже ловить наше вухо, не кинули усі наші сили – які б малі вони не були – на сторону противників Росії, – то був би злочин перед нашою нацією і її будучиною.

Сей висновок не є фантасмагорією. Він є опертий на уважнім розгляді європейської політичної констеляції – вивід тверезого політика. Чинний уділ в австро-російськім конфлікті по стороні Австрії в цілях реалізації програми сепаратизму – ось має бути гасло нинішнього дня.

Зі сторони quasi-демократів нерідко підносяться голоси сумніву – чи може бути війна – масовий морд! – програмою правдивої демократії! Не входячи в детальний розгляд цієї квестії, пригадую лиш, що збереження миру a outrance ніколи не було догмою, не було supprema lex європейської демократії. Маркс і Енгельс – ці передові борці європейської демократії другої половини минулого віку – одверто голосили війну проти Росії. Енгельс – війну проти Франції, англійські робітники-чартисти домагалися війни з Росією, збори англійських фритрадерів, що демонстрували за миром в Лондоні, були зірвані чартистами з окликами: «злочином є мир, поки не здобудемо свободи!» Подібні «єретичні» думки можна знайти й тепер у польських соціалістів, хорватських і англійських (Гайдмен [42], Квелч [43]). В першій книзі «British Socialist» за цей рік знаходимо цікаву статю, присвячену сій квестії.

Скажуть: головною небезпекою для європейської демократії була в минувшім віці Росія. А чи ж тепер є інакше? Чи ж під час останньої кризи не Росія була головно бурителькою спокою? Чи, стремлячи до здійснення панмосковської програми, вона не входить в колізію з демократичною Європою? Чи, роблячи з французької республіки царську сатрапію і накидаючи Франції нині трилітню службу, а завтра може нового Бонапарта, вона не стає ворогом європейської демократії? Чи не вона змушує Швецію – до колосальних видатків на мілітаризм? Чи своїми планами розширитись від Атлантичного океану до Тихого і від Північного до Індійського, не стає московський потвір загрозою не лиш європейського, але й світового миру?

І чи війна з ним не є, як і перед 50 літами, найсвятішим обов’язком європейської демократії?

Як би, зрештою, не було, кажу ще раз – ніколи не може бути, і, як я показав, не було і не є збереження європейського миру за всяку ціну – догмою для демократії.

Ще другий аргумент можна почути від деяких quasi-демократів. Ваша справа, – кажуть вони, – є справедлива справа. Але ви маєте боротися за неї самі, не жебраючи помочі у клерикально-реакційної Австрії, котра коли й визволятиме вас від Росії, то лише задля інтересів австрійського капіталу. Не маю жодних ілюзій щодо причин австро-російського антагонізму. Але, мимо то, уважаю цілком оправданою з демократичного штандпункту певну кооперацію українських сепаратистичних змагань з Австрією. Аби промовити до переконання як тих, що звикли думати самостійно, так і тих, що звикли кланятись авторитетам, – я наведу один уступ з Лассаля [45], що дає чудову відповідь на поставлене вище питання.

В своїм «Der italienische Krieg und Aufgabe Preussens» Ляссаль, котрому, сподіваюся, ніхто не закине брак демократизму, займається майже аналогічною проблемою:

«Чи могла Сардінія, яка боролась тоді з Австрією, шукати помочі в Наполеона, що був тоді символом реакції?» і відповідає: «Італія веде найсправедливішу й найсвятішу війну, вона б’ється за своє національне існування. Вона бореться проти ворожої культурі державності… Що є простішого і більш оправданого, коли вона в цій нерівній боротьбі послугується поміччю французької нації? Коли Сардінія приймає поміч Луї-Наполеона, то чи не прийняли ми в 1813 р. навіть помочі російського царя?.. Коли ця справа є свята, чи вона стане менш справедливою через те, що її візьме в свої руки лихий чоловік? Коли задача Італії визволитись з-під австрійського ярма є великою і цивілізаційною, – чи вона менше лежатиме в інтересі цивілізації, коли Луї-Наполеон – хоч і з як нужденних мотивів – бере її в свої руки? Як можуть мотиви, задля котрих хтось рішається на щось, вплинути на об’єктивну суть самої справи, на котру він рішається?».

Поставте в цій цитаті «Росія» замість «Австрія», «Австрія» замість «Франція», а замість «Італія» – «Україна» – і ви матимете, я думаю, відповідь, що задовольнить навіть quasi-демократів.

Бо, в силу об’єктивного ходу речей – всяка поразка Росії, всяке відірвания хоч кавалка української території Австрією – приведе до консолідації, до скріплення українського елементу в Австрії, а ео ipso і в Росії, і наблизить час остаточного визволення нашого краю.

Хоче того Австрія чи ні, з тих чи інших мотивів вона би до того стреміла. Як Наполеон І був мимо своєї волі, – знаряддям революції, котру він розносив по цілій Европі, і як Наполеон III був знаряддям італійської революції, хоч і дістав за те Trinkgeld у виді Ніцци і Савої, так і Австрія стоїть перед дилемою: або ділити долю Турції, або стати знаряддям нової революції, нових народів східної Европи. Не наша в тім вина, що історія судила нам на великім процесі межи Австрією і Росією – говорячи язиком юристів – грати ролю побічного інтервенієнта. А роля його – як відомо – обмежується лише попираниям одної або другої з сторін.

Але це наше завдання маємо виповнити чесно і до кінця, пам’ятаючи, що історія не знає прикладу, де б поневолена нація визволилася з-під чужого ярма лише власними силами. Всякі слов’янофільські ремінісценції, що, на жаль, ще живуть у багатьох українців, треба рівно ж відкинути наразі на бік. Інтереси нашої нації зв’язані не з Росією, лише з Тридержавним союзом. Нам страшний не німецький Drang nach Osten, лише російський Drang nach Westen. Це мусимо собі вже раз одверто сказати, пам’ятаючи слова Енгельса, що «слов’янський нарід, котрому свобода милішою є, ніж слов’янство, вже через це доводить свою здатність до життя, вже через це забезпечує собі свою будуччину».

«А що станеться, коли Росія переможе? Чи одна ця евентуальпість не обов’язує нас до політики миру? Це ж знищить паш культурний доробок, це ж спровадить на нас – в Галичині і в Росії – нечувані репресії, коли ми станем проти неї!»

На це відповім: а хіба Росія і тепер не нищить нашого культурного доробку, вносячи гангрену в наш національний організм? Чи українство в Росії не зазнає чимраз нових і сильніших ударів власне в той час, як стає чимраз лояльнішим, аж до самопониження? Зрештою, наївно було б думати, що вижидаюче становисько галицьких українців в часі конфлікту привернуло б до них по анексії Галичини ласку царату. Бо ж не для чого іншого він стремить до цієї анексії як на те, аби знищити в Галичині огнище української культури.

Найбільш гнітять того, хто найменше вимагає. Тому появлення всякої скрайнішої партії, заініціювання всякої скрайнішої акції має все лише той результат, що висуваються наперед і протеґуються правительством помірковані елементи, тобто ті, котрі без існування крайніх мали б приймати на себе удари, призначені першим. Тому для мене є певним, що, незалежно від результату австро-російського конфлікту, ворожа позиція, зайнята нами супроти Росії, уємно на український рух не вплинула б. Гірше б не було! А коли б наша акція скінчилася навіть повним фіаском – то й тоді після слів Енгельса, «одна-одніська спроба революції, навіть як вона буде задушена, – гасить в пам’яті народів цілі віки ганьби й боягузства, реабілітуючи в тій хвилі хоч як глибоко погорджувану націю». Такої реабілітації ми потребуємо!

Най нам не кажуть, що ми – своєю пропагандою активної боротьби – спроваджуємо молодь – цю одиноку надію нації – на манівці «небезпечних авантюр».

Чи й тепер паша молодь не гине на університеті, чи й тепер не мусить відбирати собі життя в різних «наукових» закладах? Або намітити свою екзистенцію в тій чи іншій боротьбі з польською рацією стану? А в Росії! В 1905 – 1910 все, що було активнішого в українській молодіжі, віддалось справі революції, в котрій вона бачила як політичну, так і національну революцію. Тисячами гинула ця молодь на шибеницях, по тюрмах, на вигнанні. І що ж? Минули літа революції – і українське життя заквітло там так буйно, як ніколи. Очевидно, українська молодь має в собі більше життєвих сил, як думають її непокликані опікуни.

Най же ж не лякає нас недосяжність ідеалу. Не забуваймо, що узи спільної державності і релігії, що лучать наш краї з Росією, є досить нової дати. Не забуваймо, що старий національний антагонізм ускладнюється антагонізмом соціальним і політичним між українським селянином і російським дідичем або урядником.

Не забуваймо, що Росія робить і робитиме все, щоб цей антагонізм поглибити, щоб хаотичну племінну нехіть «хахла» проти «кацапа» перетворити в свідомий національний протест. Є епохи, в котрі політичні ідеї дозрівають надзвичайно скоро. В 1789 р. всіх републіканців у Франції К. Демулен [46] лічив на пальцях рук, а за 4 літа Франція була вже республікою!

І най ми спершу будемо провідниками in partibus infidelium, останні п’ять років політичного розвою Росії показують, що логіка життя за нами!


42. Гайдмен (Гайдман) Генрі (1842 – 1921) – один з лідерів та організаторів Британської соціалістичної партії, виступав з націоналістичних позицій, за що був виключений з партії у 1916 р.

43. Квелч Гаррі (1858 – 1913) – один з лідерів англійської соціал-демократичної федерації (засн. у 1884 р.) та Британської соціалістичної партії.

45. Лассаль Фердинанд (1825 – 1864) – відомий німецький теоретик соціалізму, організатор і керівник Всезагального німецького робітничого союзу (1863 – 75).

46. Демулен Каміль (1760 – 1794) – один з найяскравіших ідеологів і лідерів Французької Революції, журналіст; страчений під час якобінської диктатури разом з Ж. Дантоном.