Український провінціалізм
Дмитро Донцов
Кожного, хто забирає голос в справі теперішнього політичного положення нашої нації, вдаряє аналогія межи нинішним моментом і тим, котрий ми переживали перед чотирма літами, під час нашого першого конгресу. Тоді, так само як і тепер, щойно зачали розходитися на політичному горизонті хмари, що грозили нам бурею, якої ще світ не бачив. Як тоді, так і тепер, тривожним, непевним, повним нервового напруження життям жила наша нація. Як тоді, так і тепер, ми майже фізично відчували, як по наших хребтах знов готово було переїхати важке колесо історії; як якась велика історична хвиля готова була вхопити нас на свої гребені і понести не знати де… І давніше ми знали подібні моменти, коли здавалося, що збройний конфлікт на сході Европи є неминучий, – але тепер періоди часу, що відділяють один такий момент від другого, стають щораз меншими, чимраз тісніше стає зачароване коло… Тепер для кожного вже стало ясно, що той конфлікт, котрого одні очікують з прокляттям, другі – з надією, прийде, бо прийти мусить.
В такий момент, повний непередвиджених наслідків для нашої нації, – є обов’язком кожного свідомого українця зосібна і всіх разом здати собі справу з сучасного політичного положення і відповісти – ясно і недвозначно – на велике, зненацька постале перед нами питання: кудою йти?
Я, як соціал-демократ, – менше, ніж хто інший, схильний признавати універсальність принципу загальнонаціональних інтересів. Та суть моменти в житті нації, коли саме існування, ціла будуччина її наражена на небезпеку. Таким моментом був для Франції і Польщі – 1793 рік, для Німеччини 1813, 1908-й для Турції [1]. Тепер цей момент наступив для нас. В такі моменти є оправданим укладати одну спільну політичну програму, коли не для цілої нації, то бодай для її переважаючої більшості.
Ті покоління, що жили й діяли десь в 1840-90 pp., в цій навіки проклятій добі суспільного маразму, немало б здивувалися, якби їм сказали, що за кілька літ українська молодіж з обох боків кордону буде радити над політичним положенням цілої нації.
Бо чим була українська нація тоді? – Зневажена, розбита, під всеросійським кнутом там, під вшехпольським батогом тут, вона після гороскопів всіх учених і невчених астрологів ішла назустріч неминучій смерті. Ба! навіть нації не було! Було дві нації: галичани або русини, та українці, чужі, часом ворожі одна другій, без тіснішої зв’язі між собою, без спільної політичної програми, без ширшої загальної мети, що лучила б ці membra disjecta нації в одну цілість. Де була та спільна ідея, що одушевляла обидві часті України? «Самостійна Україна» – ? В Росії до цього гасла не признавалися навіть одиниці, в Галичині воно було позбавлене всякого практичного значення. Політичне життя як тут, так і там, ішло під знаком вузького провінціоналізму.
В Галичині це було безоглядне панування польської «рації стану», в котрій тоді ще не пороблено жодних виломів, тієї racji stanu, що звела русинів з нації рівновартної до ролі якоїсь краєвої «Sehenswürdigkeit», про котру можна згадати двома-трьома словами в різних Führer’ax , але котру в справах публічних взагалі не бралося в рахубу ні у Львові, ні у Відні. Корисність цеї racji stanu для держави стояла понад всякі сумніви, була просто догмою в австрійськім політичнім світі. Не була ще скомпрометована ця racja stanu ні анархією в краю, ні кокетуванням з москвофілами, ні тою свіжовинайденою, опертою на традиціях Тарґовіци [2] орієнтацією, котра кожного поляка, що шанує себе і свій нарід, змушувала паленіти зі стиду.
Що ж іншого – при таких обставинах – можна було робити в українській Галичині, зв’язаній по руках і ногах, як не провадити тиху боротьбу бодай за найдрібніші концесії чисто локального характеру? Гімназії, легальні вибори, університетські катедри, – ось в крузі яких інтересів билася тоді безпомічно політична думка в краю. Український рух в Росії був тоді заслабий, аби тут віддаватися далекосяглим мріям, заслабий і в Галичині, аби можна було виступити з проектами радикальних реформ, солідних виламів у польській racji stanu.
Нікому не хочу робити закидів. Нікого не хочу критикувати. Берне [3] колись сказав, що і «порядний чоловік може бути невільником обставин». Нічого іншого я й не хочу сказати, як лише те, що тодішні обставини змушували наше життя бігти дорогою вузького провінціоналізму.
І не лише в Галичині, але й на російській Україні. Там це був час такого політичного занепаду, що його давно вже не переживав наш край. Не лише під тягаром репресій угиналося там українство, сили його підточувала і внутрішня хвороба. Це був час, коли найліпші сили України, як Стороженко, Куліш, Білозерський, йшли на службу російському урядові в його демагогічній роботі в Копґресівці [4]; це був час сервілістично-патріотичних писань Квітки, коли такі люди, як В. Антонович, Ф. Рильський, П. Житецький, П. Чубинський та інші, ознаймували, що «всяке політичне стремління при сучаснім стані нашої суспільності смішне і наївне» та що революційні способи боротьби з урядом «нечесні»; це був час неподільного панування ідеї «триєдиної Руси», коли всі українські аспірації обмежувалися до культурної праці на ґрунті повного – без застережень, узнання російської державності.
Навіть в двох найбільш дозрілих політичних програмах тих часів – кирило-методіївських братчиків і Драгоманова як в зеркалі відбивається загальний сумний характер епохи. Обидві програми з’явилися в той час, коли одинока стояла муром серед хвильованої революціями Європи – Росія. Сильна всередині й зовні, вона потрафила сліпити очі своєю могутністю навіть таким людям як Енгельс і Маркс [5]. А вже людській психіці є властивим уважати те, що є, вже через сам факт свого існування, за вічне і незмінне. Під гіпнозою цього факту (величності Росії) були і Шевченко, і Костомаров, і Драгоманов. І тому їх ідеї значною мірою пересякнуті концепціями панмосковітизму.
Як одна, так і друга програма виходять з засади примату Росії серед інших слов’ян. Повторюю: становище Росії було тоді засильне, український рух закволий, міжнародні відносини були в періоді стагнації і спокою. Що дивного, що всякі сепаратистичні ідеї Драгоманов відкидав як «порожні розмови», що не мають ніякого ґрунту під собою? Ціла програма Драгоманова – яка й тепер ще є альфою і омегою російського українства, – вичерпувалася в двох словах: демократизація Росії. Драгомановці і їх учитель були свято переконані, що українці все можуть здобути від ліберальної Росії, не виключаючи автономії краю.
Розуміється, Драгоманов мав занадто великий розум, аби не бачити, що навіть в демократичній Росії доведеться вести завзяту боротьбу з російським державним централізмом. Але – по-перше, він думав, що москалі далеко менші централісти, як, наприклад, французи. По-друге – треба лиш було – після його-таки слів – «одурити москаля». Треба було, не виступаючи занадто гостро зі своїми національними домаганнями, сховати на час ідею національної автономії і боротися – в союзі з російськими лібералами – за якнайширшу децентралізацію Росії. На цю програму – він думав – пристали б «всі розумні люди». А, здобувши вже адміністративну автономію України, нетрудно було б наповнити її національним змістом.
Не один дефект мала ця програма. Драгоманов мав перед собою приклади Угорщини, Хорватії, Галичини, Ірландії. По них він міг вже виробити собі поняття про відношення пануючих націй до автономістських змагань народів-паріїв. І коли він, мимо того, вірив в децентралізацію Росії – котру здобудеться в союзі з ліберальними москалями, – то що це було, як не та сама безкритична віра в якусь вищість або іншість москалів в порівнянні з Заходом, котра була підвалиною всіх майже панславістських теорій, віри, що була спільна всім їм – від генерала Фадеева аж до анархіста Бакуніна [6]? Оскільки Драгоманов взагалі знаходився під впливом політичних ідей офіціяльної Росії, – свідчить його відношення до турецької політики царату. Він апробував цю заборчу політику, а навіть уважав її за корисну для України, ідентифікуючи таким чином інтереси російського імперіалізму з політичними інтересами свого краю.
Не маю тут наміру критикувати Драгоманова. Невважаючи па всі свої хиби, програма його була тоді, може, єдино можливою. Про ті причини, котрі казали йому виступити проти сепаратизму, я вже говорив. Має своє оправдання почасти і його віра в російський лібералізм. «Вночі всі кітки сірі». В передреволюційну ніч – коли жив і діяв Драгоманов, кожний найменший протест проти існуючого ладу був бунтом, кожний ліберал – революціонером. Що дивного, що російський лібералізм і революціонери – одинока сила, що вела тоді боротьбу з абсолютизмом, – здавалися українцям найвірнішими союзниками?
Тим більше, що виключена від участі в політичному житті російська суспільність просто не мала нагоди показати свою фарбу, відслонити своє правдиве «національне лице». Революційний період 1899 – 1906 pp., що виявив таку несподівану силу російської опозиції, а заразом слабкість українства, зміцнив лише драгомановство в Росії.
Програма кирило-методіївців виглядала ніби трохи ширшою, оскільки її ідеї виходили поза границі Росії. Але й братчики в своїй федералістичній програмі не стільки виходили з тверезої оцінки міжнародної ситуації і положення своєї нації, скілько несвідомо улягали впливові російського панславізму. Бо духовий інспіратор товариства, Костомаров, уявляє собі слов’янство чимсь осібним від іншого світу (слов’янська федерація!) і конечне зв’язаним з Росією.
Що це, як не ті ж самі ідеї панмосквітизму? Адже ж офіціальний панславізм також опирає свою політичну програму (правда, лиш pro foro externo! [pro formo externo (лат.) – для зовнішньої форми]) не на спільності інтересів поодиноких народів, тільки на спільності їх походження.
Отже, як бачимо, тодішнє українство в Росії або відхрещувалося від усякої політики, або – коли вже переходило на політичний ґрунт – не йшло далі постулату автономії, лише коли-не-коли віддаючися федералістичним мріям, позбавленим всякого позитивного характеру, з сильною панславістською закраскою. Той самий локалізм, що характеризує і галицьку політику тих часів.
Ні сила українства, ні інтернаціональна ситуація, ні внутрішнє положення Росії – не управнювали до конструювання ширших, реальних політичних ідеалів, що могли б служити спільним дороговказом для обох частин нашої пошматованої нації. Кожда жила своїм життям, своїми аспіраціями.
В свій час ці аспірації, може, були великими правдами, котрі могли гуртувати коло себе маси. Тепер – ці правди, і методіївство, і драгомановство – є вже досить старої дати. А ще Ібсен сказав, що коли якась правда досягає 20-літнього віку, «то вона є на найліпшій дорозі стати брехнею».
І фактично, в наші дні – всі логічні підстави, на котрих будував свою програму Драгоманов і галицькі патріоти його доби, хитаються. Факт універсального значення, факт колосальної історичної ваги, всіх наслідків котрого годі передбачити – захитав ці підстави, вимагаючи від нас нової орієнтації, нової програми.
1. для Франції і Польщі – 1793 рік, для Німеччини 1813, 1908-й для Турції… – Велика французька революція (1793 р.); польське національне повстання під проводом Т. Косцюшка (1794 р.); боротба Німеччини про французької окупації (1813 р.); націоналістична революція молодотурків у Туреччині (1908 р.).
«Самостійна Україна» – назва програмної брошури М. Міхновського (1900 р.).
2. на традиціях Тарґовіци – в 1792 р. у м-ку Торговиця (нині Новоархангельського району Кіровоградської обл.) утворилась конфедерація польської шляхти, яка погодилась на другий поділ Поьщі. В переносному значенні – зрада національних інтересів.
3. Берне Людвіґ (1786 – 1837) – німецький публіцист.
4. Конґресівка – центральна частина Польщі, яка за рішенням Віденського Конгресу (1814 – 1815 рр.) (звідси назва) була передана Росії як своєрідна «плата» за участь у розгромі наполеонівської Франції. Залишалася під владою Росії до Першої світової війни (1914 – 1918 рр.).
5. Енгельс Фрідріх (1820 – 1895) і Маркс Карл (1818 – 1883) – теоретики соціалізму та комунізму.
6. Фадєєв Ростислав Андрійович (1824 – 1883) – російський теоретик панславізму.
Бакунін Михайло Олександрович (1814 – 1876) – російський теоретик анархізму, панславіст.
Ібсен Генрік (1828 – 1906) – норвезький драматург.